Нотатки креадира 🏴‍☠️

Коли, як не сьогодні, згадати Девіда Огілві з його «Confessions of an Advertising Man», вкотре подумки пробурчати «ой, та коротше, ти просто жив в іншому контексті» і тихо визнати, що дядька щось таки знав про свою роботу. Щонайменше. «Більшість бізнесменів нездатні мислити оригінально, тому що не можуть вирватися з-під тиранії розуму. Тому їхня уява заблокована. Я майже нездатний мислити логічно, але я розробив способи тримати телефонну лінію зі своєю підсвідомістю відкритою - на випадок, якщо цьому хаотичному сховищу буде що мені сказати. Я багато слухаю музику. Я довго лежу в гарячій ванні. Працюю в саду. Їду усамітнюватися до амішів. Спостерігаю за птахами. Довго гуляю за містом. І часто беру відпустки, щоб мій мозок міг полежати під паром: жодного гольфу, коктейльних вечірок, тенісу, бриджу, жодної концентрації - тільки велосипед. Поки я таким чином нічого не роблю, з моєї підсвідомості безперервно надходить потік телеграм. Саме вони стають сировиною для моєї реклами. Але цього недостатньо. Потрібні також наполеглива праця, відкритий розум і невгамовна допитливість». 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Максим Розенфельд втратив дім. Це людина, яка навчила Харків дивитися на власне місто. Кандидат архітектури, викладач Академії дизайну і мистецтв. Автор «Фасадів» — книги, де він власноруч перемалював 84 харківські будівлі, повертаючи їм вигляд, який задумували архітектори сто років тому. Автор «Планети Харків». Експерт групи, що працювала з Фондом Нормана Фостера над планом відбудови міста. Людина, на чиї екскурсії приходило по триста людей. З 2022 року він знімав зруйновані росіянами будинки. Кадр за кадром складав хроніку того, що місто втрачає — щоб бодай це залишилося. 11 серпня російський удар зруйнував його власне житло. З фото — чимало знищеного під нуль, дізналась про це вранці. Тут немає гарного фіналу. Є людина, яка роками фіксувала чужі втрати, і зараз їй самій потрібна допомога. Запрошую і долучаюся. Його друзі відкрили банку, можна підтримати. https://send.monobank.ua/jar/2MMxvvpYH9

Ну, з найпотужнішими Алекс трошки перебрав, але питання точно не зайві. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Виклали новий кейс розробки концепції для наших давніх друзів і партнерів - Українського маркетинг-форуму, найбільшого маркетингового майданчика країни, який щороку збирає разом понад 1000 CMO і підприємців. Разом із пошуками, відкинутими концептами і зімʼятою старою афішею, з якої зрештою все почалося. Про старі системи, які ледь дихають. Про правила і прогнози, які ще нещодавно здавалися надійними, а тепер все частіше збоять. Про компанії і людей, які продовжують рух навіть у цьому новому поламаному світі. Навпомацки, помиляючись, перевіряючи наступний крок. І про всю команду форуму, яка щоразу дивує готовністю експериментувати і перевинаходити себе. Наш найбільш екзистенційний і надихаючий проєкт останніх місяців. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Сформулював ще одну причину того, чому багацько стратегій залишаються красивими слайдами на кладовищі гарних задумів. Стратегія - це, бляха, складно, бо вона передбачає зміни (тадааам). Вони можуть бути революційними чи еволюційними, масштабними чи локальними, глибокими чи поверхневими, швидкими чи повільними, але це завжди будуть зміни. Бо якщо є ціль попереду, відповідно є стан сьогодні, який цій цілі не відповідає. А значить, треба буде щось зробити, щоб перейти з точки чи стану А в точку чи стан Б. А отже - щось змінити. І саме в цих змінах - коренева проблема передчасної смерті чудових і не дуже стратегій. Точніше, не в самих змінах, а в тому, як ми їх продаємо. Керівники розглядають працівників як виконавців змін. У той час, коли насправді працівники є їх покупцями. Так, працівники компанії є покупцями змін, а не просто їх виконавцями. Покупцями, не виконавцями. (це я сам собі повторюю, бо мені довелося витратити певний час, щоб дошкандибати до цієї думки). Спочатку люди мають внутрішньо купити ідею змін, щоб вже далі віддано працювати над їх впровадженням. А коли люди стають покупцями? Коли те, що пропонує продавець збігається з нашими потребами. Коли у нас є відчуття, що продукт може покращити наше особисте і дуже важливе життя. Так от. Парадокс в тому, що багато керівників (сподіваюсь) надзвичайно зацікавлені у скороченні дистанцію до зовнішніх клієнтів. Вони вивчають поведінку покупців, прискіпливо формують клієнтські сегменти, створюють нові продукти для нових ринків, вдосконалюють сервіс, інвестують у клієнтський досвід. Але коли мова йде про взаємодію з командою під час змін (клієнтами яких, як ми домовились, стають власні працівники), той самий рівень уваги й щирої цікавості часто зводиться нанівець. Керівники починають фокусуватися виключно на тому, ЯКИХ змін треба досягти замість того, щоб щонайменше половину цього фокусу спрямувати на те, з КИМ ці зміни мають бути впроваджені та на те, ЯК сформувати цінність цих змін для людей, залучених до їх впровадження (тобто - продати їх). Коли продаж змін команді не відбувається, процес поступово згасає, хай би яким надихаючим він не був на самому початку. Команда пасивно байкотує рішення, дії уповільнюються, кожне рішення розтягується на тижні. І чудова стратегія поступово витісняється «більш нагальними задачами» аж доки навіть керівник не зможе згадати в чому був сенс нової стратегії. Звісно ж, є керівники, які навіть в таких умовах на рогах, силі волі і антидепресантах дотягують зміни до їх повного впровадження, але не впевнений, що від цього в довгостроковій перспективі виграє хоч одна сторона цієї бійки. Коротше, думка проста: коли ми впроваджуємо зміни, наші працівники - це клієнти цих змін. Агенції витрачають багато часу, щоб зрозуміти як продати стратегію клієнтові. Керівники мають так само думати над тим, як продати команді зміни, які вони прагнуть впровадити. І так само, як ми не звинувачуємо покупців у тому, що вони не купують наш продукт, не варто звинувачувати працівників у тому, що вони не приймають наші зміни. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

У Еда Кетмела (того, що президент Pixar) є гарна метафора щодо процесу пошуку ідей. Археологічні розкопки. Хороша ідея майже ніколи не приходить цілком. Ніхто не вдаряє лопатою по землі й не дістає звідти готового динозавра. Спочатку знаходиш якийсь уламок. Дивне спостереження. Слово. Образ. Фразу, яка чомусь зачепила. Шматок хвоста динозавра, за яким поки взагалі незрозуміло, що саме лежить під землею. Намагатися оцінити всього динозавра за шматком - дурня. Бо ми ще навіть не знаємо, що саме ми знайшли. Поки що перед нами не ідея, а невеличкий артефакт. І треба не оцінювати його, а копати далі. Поступово з-під землі починає проступати якась форма. Іноді виявляється, що ти дійсно знайшов динозавра. Іноді - якусь нікому не потрібну кістку. А іноді починав викопувати одну звірюгу, а викопав зовсім іншу. Креативникам, як і археологам, важливо довіряти процесу, не зупинятися на першому артефакті, не оцінювати динозавра за одним знайденим хвостом і не вбивати ідеї в момент, коли вони ще ні на що не схожі. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Недільна #надиханка від Ані Лісовської - неймерки, креативної директорки в banda, викладачки, редакторки й подекуди голосу реклами, оголошень і автовідповідачів. І все це - в одній людині. Тож не дивно, що імʼя Ані я чув від дуже різних людей у дуже різних і неочікуваних ситуаціях. Мабуть, це найкращий доказ того, що Аня та її проєкти надихають людей далеко за межами лише креативної індустрії. 1. Які 1–3 книги найбільше вплинули на тебе - особисто чи професійно? У тебе тут всі радять нонфікшен, тому я пораджу фікшен: «Абсолютно несподівані історії» Роальда Даля — улюблена збірка всіх часів, підручник чорного гумору і гострих сюжетів. «Барва пурпурова» Еліс Уокер і «Чотири скарби неба» Дженні Тінхвей Джан нагадують нахіба ми виборювали собі те, що маємо зараз, і як легко все відкотити назад. 2. Назви 1–3 людей, у яких ти чомусь навчилась за останній рік. Чому саме вони тебе навчили? Макс Борітко навчив, що професіоналізм — це знати чого можна НЕ робити і при цьому не втратити в якості та кльовості рішення. Петро Чорноморець навчив вкладати зусилля не в подолання своїх вад, а в посилення своїх сил. Бо це дає більше результату і забирає менше ресурсу. А Стас Говорухін навчив любить каламбури) 3. Яка в тебе є найдивніша звичка? Я ставлю довгі тире в реченнях, бо це просто грамотно. Тексти, написані ШІ, видно не за тире, а за змістом. А за тире видно лише нормальну шкільну освіту) 4. Яке рішення суттєво змінило твоє життя? Злиться з факультету банківської справи на факультет маркетингу — батьки досі не в захваті) 5. Які інструменти або практики допомагають тобі тримати фокус на головному? Тудушник, таймбоксінг (це коли прицільно бронюєш час в календарі на задачу) і жалюгідні 24 години в добі. 6. Як ти відновлюєшся? Що тобі дає відчуття наповнення й повертає енергію? Сплю, читаю якийсь фікшен, іду на масаж. У такому порядку) 7. Які запитання ти ставиш собі найчастіше — у роботі, в житті, у складні моменти? Ким я хочу бути: більшою людиною чи більшою проблемою? 8. Як ти формулюєш сенс того, чим займаєшся? Що тебе в ньому надихає? Я розвʼязую типові задачки нетиповими способами, коли роблю кампанії. Знаходжу або створюю найвідповідальніше слово, коли розробляю назви. Надихаю і допомагаю іншим розвʼязати свої задачки, коли викладаю. Бути корисною — спільне в усьому цьому. 9. По якому питанню ти суттєво змінила свою точку зору за останній рік? Зараз я працюю в banda після 11 років у Fedoriv — думаю, це суттєва зміна точки зору) 10. У чому зараз твій головний виклик - особистий чи професійний? Професійний: зробити так, щоб з моєї роботи памʼятали не тільки «Палмолів, мій ніжний гель» і Дію. Особистий: не давати порад без прямого запиту, навіть якщо я вже сто вісім разів порішала саме таку проблему і знаю найоптимальніший шлях! 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Чим довше буде існувати креативна індустрія, тим більше облич буде розбито навколо питання «Наскільки креативним має бути креатив?». Одні вважатимуть, що креативність - це постійне винайдення принципово нового. Інші - що це майстерне використання знайомого. Перші волатимуть, що наша робота - ламати правила, дивувати і щоразу шукати ідеї, які рвуть мозок вщент. Другі - що без знайомих правил аудиторія взагалі не зрозуміє, що ми хочемо їй сказати. Хтось наполягатиме, що знайомі прийоми - це вже банальність. А хтось - що саме на них тримається ефективність. У своєму дуже задротному з культурологічної точки зору інтервʼю японській журналістці Нолан - людина, яка майстерно поєднала креативність і комерцію - чудово описав ту золоту середину, до якої він намагається тягнутися. Гадаю, це гарний приклад здорового ставлення як до режисури, так і до креативу загалом. ——————— Існує такий банальний закид, який часто адресують кіно загалом: «О, цього героя спеціально зробили симпатичним. Його штучно пом’якшили. Ним маніпулювали, щоб глядач йому співпереживав». Люди чомусь вважають: «Раз я розумію, чому ця історія справляє на мене таке враження, значить вона не спрацювала». Але в певному сенсі це фундаментальна помилка кінокритики - або взагалі критики оповіді. Те, що ви здатні розпізнати механізм, зовсім не означає, що цей механізм перестає працювати. Сторителінг так не працює. Коли ми створюємо героя, ми зобов’язані враховувати ту емоційну енергію, яку глядач приносить із собою до кінотеатру, і взаємодію між нашим задумом та тим, як його сприймає аудиторія. Те, що цей механізм можна розпізнати, зовсім не означає, що він неправильний або що ним не варто користуватися. За останні сто років Голлівуд створив своєрідну універсальну мову оповіді - справжню lingua franca кіно. І цю мову розуміють люди по всьому світу. Саме це й вражає. Це надзвичайно доступна сучасна мова розповідання історій. У неї є власні правила. Власні умовності. Ви можете порушувати ці умовності. Можете згинати їх. Можете змінювати. Але ви зобов’язані постійно пам’ятати про їхнє існування. Якщо якийсь троп стає надто звичним для глядача, його справді доводиться змінювати. Але ми, режисери, свідомо користуємося цією спільною мовою. Ми спираємося на розуміння того, що глядач уже бачив величезну кількість фільмів. Він знає цю мову. Тому ми граємося з нею. Це мова жанру. Мова глядацького співпереживання. Мова зрозумілої оповіді. Мова того, як провести людину через історію. Так, в певний момент механізм стає затертим і перестає працювати. Але без самого механізму вже неможливо нічого побудувати. Неможливо повністю почати з чистого аркуша. Неможливо просто відкинути абсолютно все. Наприклад, один із моїх перших фільмів - Memento - побудований у зворотній хронології. Але при цьому я зберіг абсолютно класичну й дуже просту трьохактну структуру. Тому сама драматургічна конструкція фільму, яку сприймає глядач, є цілком традиційною. Незвичною є лише хронологія. Саме такі рішення й доводиться ухвалювати. Це приклад того, як можна сказати собі: «Основа має бути максимально знайомою глядачеві, щоб я міг експериментувати з тим, що лежить на поверхні». І це безперервний процес. Постійний механізм, який розвивається, а ти знову і знову працюєш із ним. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

🏴‍☠️ Нотатки креадира

Було б неправдою казати, що нагороди - це непотріб (хоч це і було б приємно, враховуючи скільки часу, нервів та грошей коштує участь у фестивалях). На жаль, нагороди важливі. Іноді вони створюють додаткові інфоприводи, іноді допомагають залучати кращі таланти, іноді розширюють знання у вузькому колі людей, і майже завжди тішать творче его авторів (і в цьому немає аж нічого поганого). Та варто тримати в голові, що нагороди - лише один із критеріїв оцінки професійної майстерності. І що навіть найпрестижніше журі найпрестижнішого фестивалю не є остаточним арбітром художньої або комерційної цінності роботи. І що гонитва за наступною нагородою може швидко перетворитися на власне креативне пекло, в якому буде дуже конкретна ціль попереду і вщент випалене задоволення від процесу її досягнення. P.S. Із цього списку режисерів, які не мають Оскара за найкращу режисуру, в 2026 році вибув тільки Пол Томас Андерсон. P.P.S. - От візьмеш свою першу нагороду - тоді поговоримо - От візьмеш першу національну нагороду - тоді поговоримо - От візьмеш своє перше золото - тоді поговоримо - От візьмеш свою першу міжнародну нагороду - тоді поговоримо - От візьмеш хоча б шорт в Каннах - тоді поговоримо - От візьмеш перше золото в Каннах - тоді поговоримо - От візьмеш гран-прі усюди - тоді поговоримо 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Гори - найкрасивіший тренажер гнучкості в плануванні і нагадування про те, що навіть найусвідомленіший і найобгрунтованіший план - це не більше, ніж наш найкращий прогноз, який ми можемо сформувати на цей момент. Або простіше - наша фантазія про те, яким має бути майбутнє. І, як із більшістю прогнозів, щось обов’язково піде не за планом. Зміниться погода. Завалить тропу. Зарано закінчаться сили. І доведеться редагувати план. А може, й ставити нову ціль. І звірятися з нею щодня, а не один раз на похід. Чудовий тренажер. І дуже красивий. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Декілька років тому одна розумна людина попросила мене намалювати велосипед із ключовими вузлами й пояснити, як вони працюють разом. Я щойно повернувся з місячного велокруїзу Штатами, провів із велосипедом і на велосипеді понад 2000 км. Тож, ха, ізі, подумав я. І не зміг. Спочатку не зміг згадати, як саме має виглядати рама. Потім - де й як кріпляться зірки. До гальм і колісних вузлів навіть не дійшов. Розлютився. А потім дізнався, що є цілий термін, який пояснює цей феномен (на щастя, притаманний не лише мені). Ілюзія глибини пояснення (illusion of explanatory depth). Нам здається, що ми добре розуміємо, як працюють різні речі, навіть коли насправді гадки не маємо. Як працює двигун. Кулькова ручка. Вайфай. Як пере пральна машина і гріє мікрохвильовка. Як працює будь-що, що не є предметом нашої щоденної роботи. І це ок. Неможливо розбиратися в усьому, бо всього багато, а я один. Халепа стається тоді, коли, не розуміючи, як щось влаштовано, ми починаємо давати свої експертні оцінки. Ілюзія глибини пояснення змушує нас переоцінювати власне поверхове розуміння речей і водночас недооцінювати глибину знань справжніх фахівців. Завдяки цьому ж механізму ми відчуваємо, що маємо моральне право на категоричну думку щодо військової стратегії навіть без військового досвіду, грудного вигодовування не навіть не будучи жінками, або стратегій розвитку бізнесу навіть не маючи до бізнесу жодного стосунку. Позбутися ілюзії допомагає простий bullshit check - питання «чи точно я розумію, як це влаштовано?». Або просте креслення велосипеда. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Недільна #надиханка від Сергія Кості, регіонального маркетинг-директора Bolt у країнах Центральної/Східної Європи та Азії, продюсера Ukrainian Marketing Forum, ведучого Not Too Late Marketing Show та кіноподкасту Jumpcut. Під час роботи надихався думками Сергія про індустрію. Тепер надихаюсь його контентом. Досі не знаю як він все це встигає. 1. Які 1-3 книги найбільше вплинули на тебе - особисто чи професійно? Данте, «Божественна комедія» - для мене це романтично-драматичний пошук шляху до себе. «Бункер», Х’ю Гові - рефлексія сьогодення, бункерне мислення та наслідки безвідповідальності й незалученості. Моя хата скраю. «Дюна», Френк Герберт - здивую тебе, але це про менеджмент, на мою думку ) Якщо треба професійну, то «Тисячоликий герой», Джозеф Кемпбелл - для мене це підручник для аналізу причинно-наслідкових зв’язків. «Культурний код», Деніел Койл - це натхнення, як будувати команду (але не дочитав) Не люблю читати професійні книги, романтизую існування людини історіями. 2. Назви 1-3 людей, у яких ти чомусь навчився за останній рік. Чого саме вони тебе навчили? Ірина Бондаренко - навчила мене одного: «Я знаю, що я нічого не знаю». Ми всі в сучасному потоці інформації та швидкості її зміни забуваємо про те, що вже було, і втрачаємо суть досвіду як такого. Часто це закінчується халтурою. Треба вчитися, зростати й робити якісний продукт. Навіть якщо всі роблять інакше. Ярослава Гресь - мені відгукнулася впертість у досягненні цілі. Також глибина пропрацювання. Завжди 100%, ніколи не 99%. Роман Романчук, CEO Multiplex - технократ. У бізнесі як у спорті: тренування, тренування, тренування - перемога. Дисципліна та знання показують, як бізнес і в дуже нестабільних умовах може бути успішним. 3. Яка в тебе є найдивніша звичка? Додати червоної паприки в пельмені з оцтом )) Поїхати до гуртожитку КПІ, коли треба порефлексувати. Взяти незапланований вихідний у будній день і піти в кіно. 4. Яке рішення суттєво змінило твоє життя? Переїзд до Києва і перехід у Bolt. Двічі зміна парадигми життя. 5. Які інструменти або практики допомагають тобі тримати фокус на головному? Відсутність алкоголю та кермування авто - медитація. 6. Як ти відновлюєшся? Що тобі дає відчуття наповнення й повертає енергію? Тільки розгадка задачі дає сатисфакцію. А після цього вже відновлення. Гори - підняття на вершину - це діалог із собою, з Богом, якщо хочеш, але це діалог. Дефрагментація диска для олдів. 7. Які запитання ти ставиш собі найчастіше - у роботі, в житті, у складні моменти? Мені завжди приходить сцена з «Володаря перснів: Дві вежі», коли король Теоден дивиться на все це і думає: «Як ми прийшли до цього?» Але це секунди кінематографічності життя. А насправді далі я мислю критично: що я можу зробити, аби швидко це виправити? Які можуть бути найгірші наслідки? Чого це мене вчить? 8. Як ти формулюєш сенс того, чим займаєшся? Що тебе в ньому надихає? Робити життя людей кращим. Якщо наповнювати змістом чиєсь життя - то це взагалі супер. Звідси й беруться нестандартні рішення в Bolt щодо підтримки театрів в Україні чи спонсорства якогось фестивалю в Таїланді Надихають завжди люди й результати. Якщо очі людей сяють - це найкращий результат. 9. З якого питання ти суттєво змінив свою точку зору за останній рік? Не змінив із жодного. Завжди правило: плануємо гірше, розраховуємо на краще. Хіба що відчував творчу кризу, а нещодавно випадково в барі зустрів хлопця із ЗСУ, і він щиро подякував за подкаст про кіно Jumpcut. 40 хвилин розповідав історію, як він на Куп’янському напрямку дивиться наш подкаст. Заради цього варто продовжувати. 10. У чому зараз твій головний виклик - особистий чи професійний? Вийти на наступний рівень. Перехід з однієї сходинки на іншу - завжди найскладніше, що може бути. Треба діяти й прямувати далі: більше, краще, результативніше. Тому виклик - залишити лише результативне, але не забути про те, аби жити вже зараз. Bolt, UMF, інші проєкти, Jumpcut, культурні ініціативи, допомога ЗСУ, формування команди тощо. Банально, але це те, що очевидно, а що поки не очевидно - те не скажу;) 🏴‍☠️ Нотатки креадира

- В чому сенс життя? - 42. (с) Путівник по галактиці для космотуристів. Цінність відповіді обмежена якістю питання. Сім з половиною мільйонів років суперкомпʼютер вираховував відповідь на головне питання життя, всесвіту і всього такого. І видав 42. Компʼютер впорався добре. Проблема була у самому питанні, в якому люди не розібралися перш ніж його ставити. Питання «В чому сенс життя?» само по собі може означати безліч речей: Навіщо існує людство? Нащо жити саме нам/мені? Що робить життя щасливим? Що робить життя значущим? Чи має Всесвіт мету? І ще десятки варіантів сенсів, які можуть бути закладені в це питання. - Щоправда, коли бути до кінця відвертим, мені видається, що питання було некоректним. - Але ж це одвічне питання! Про життя, всесвіт і все інше! - Звичайно. Але що саме ви маєте на увазі? Навіть суперкомпʼютеру дуже складно давати універсальні відповіді на не до кінця визначені запити. Тому 42 - цілком вичерпна відповідь. І нагадування про те, що перед постановкою питання варто провести трохи більше часу в усвідомленні того, що саме ми насправді в нього вкладаємо. До речі, та сама історія стосується і постановки задач. І формулювання цілей. Та й взагалі. P.S. А сама книга чудова (так, я тільки зараз до неї дістався). Для мене вона про питання, об яке ми ламаємо списи - як побудувати своє життя, якщо ніякого універсального сенсу нам ніхто не надає? Дуже просто: не панікуй, візьми з собою рушник, не сприймай себе надто серйозно. І зберігай допитливість. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Щоб не відходити далеко від теми протестів. Якщо опинитеся в Нью-Йорку й побачите біля новобудови величезного надувного щура - знайте, це не артоб’єкт. Це дотепна форма протесту. Цього щура звати Scabby. Він - один із головних символів американського профспілкового руху. Його встановлюють біля будівельних майданчиків, коли профспілки звинувачують забудовника або підрядника в недобросовісній поведінці: використанні непрофспілкової праці, порушенні трудових домовленостей чи створенні несправедливих умов праці. (Scabby - від слова «scab», яким профспілки зневажливо називають штрейкбрехерів - тих, хто виходить на роботу під час страйків). Навколо Scabby роками точилися судові суперечки (а призначений Трампом юрисконсульт досі ламає об нього списи). Проте американські суди дійшли висновку, що використання надувної фігури є формою свободи вираження поглядів, захищеною Першою поправкою. І це дотепно. Один щур, який заміняє собою сотні людиногодин, який неможливо не помітити і який говорить про забудовника все, що потрібно, без довгих пояснень. Та ще й на артоб’єкт дещо схожий. P.S. Навколо Scabby сформувалась ціла індустрія (звісно, це ж Америка). З великим вибором щурів і повноцінним копірайтингом. 🏴‍☠️ Нотатки креадира

Чіткі амбітні цілі - класна річ. Тільки якщо вони не змушують людину опустити забрало і перетворитися на шаленого оленя, який попри все біжить крізь палаючий ліс до бажаних показників, ігноруючи контекст навколо, що постійно змінюється. Цей еволюційний механізм…

«А це допоможе?» Минулі два тижні я провів у Нью-Йорку на стратегічних сесіях з радою директорів фонду Razom for Ukraine, частиною якої маю честь бути. І повністю випав з новинної повістки. Виявляється, поки одна команда там формувала ідеї розширення допомоги Україні, друга команда тут нищила надії на її майбутнє. Десяти хвилин гортання стрічки вистачило, щоб всередині закипів котел зі злості, ненависті і безпорадності. На щастя, в голові спливла фраза з фільму «Міст шпигунів» (що, на жаль, стається не завжди): - Вам загрожує страта. Ви зовсім не хвилюєтесь? - А це допоможе? Це питання вразило мене задовго до терапії і захоплення стоїцизмом. Спочатку воно було просто красивим виразом для статусу у фейсбуці. Потім, коли стало зрозуміло, що просто знати про нього недостатньо - предметом дослідження, яке привело до стоїцизму. А тепер - моїми дуже прагматичними ментальними милицями для ситуацій, коли відбувається пекло, всередині чи зовні. Прагматичними, бо змушують перевести фокус уваги з емоційних гойдалок (суки, мразі, ненавиджу) на пошук того, що я можу зробити, щоб вплинути на ситуацію. В будь-якому масштабі. Чи допоможе комусь моя злість, безпорадність, ненависть, розпач? Ні, в світі не існує жодної людини (включно зі мною), організації чи країни, якій все це допоможе. Проте є багато тих, кому воно погіршить життя (знову ж таки, включно зі мною). То нащо я витрачаю стільки ресурсів на цю емоційну жвачку? Це ж як без зупинки битися з розгону об бетонну стіну - дуже емоційне і абсолютно дурне заняття (якщо нема цілі розбити собі голову, звісно ж). Тож дістаю свої ментальні милиці і пишу список того, що я можу зробити з тим, що маю, там, де є. Що може мати хоч якийсь вплив. Навіть якщо він буде мікроскопічний. Так, в мене буде мільйон речей, які я зробити не зможу (як-от повернути Федорова на посаду міністра або знести всіх йолопів у владі), проте в будь-якій ситуації щось я вдіяти все ж таки гарантовано здатен. Підготувати картонку. Наштурмити слогани. Запросити якомога більше людей виходити на мітинг. Це я точно можу. І все це буде в тисячі разів кориснішим, ніж продовжувати жувати жвачку. Не просто ж так вона викликає карієс. 🏴‍☠️ Нотатки креадира