Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

...безоглядна скорбота не пов’язує нас із померлими, а відкраює нас від них. Це стає дедалі зрозумілішим. Саме в моменти, коли відчуваю найменший смуток — зазвичай моє занурення в ранкову ванну є одним із таких — Г. спадає мені на гадку у своїй цілковитій реальності, своїй інакшості. Не такою, як у мої найгірші хвилини — уся у віддаленому ракурсі, ужалюгіднена й усерйознена моїми стражданнями, — а такою, якою вона насправді є. Це добре і збадьорливе відчуття. Я, здається, пам’ятаю — хоча зараз не можу процитувати жодної — усілякі балади й народні казки, у яких померлі кажуть нам, що наше оплакування чинить їм якусь кривду. Вони благають нас припинити. У цьому може бути значно більше глибини, ніж я вважав. Якщо так, то покоління наших дідів дуже далеко збочило. Увесь той (іноді довічний) ритуал скорботи — відвідування могил, дотримання річниць, залишання порожньої спальні точнісінько такою, якою її тримали «відійшлі», не згадування померлих узагалі або завжди особливим голосом, чи навіть (як це робила королева Вікторія) щовечірнє виставлення одягу померлого на вечерю — це своеpідна муміфікація. Усе це робить мертвих іще мертвішими. Чи це й було (несвідомо) їхньою метою? Тут може ховатися щось дуже примітивне. Зберегти мертвих остаточно мертвими, переконатися, що вони вже не повернуться поміж живих — це головний клопіт дикого розуму. За будь-яку ціну змусити їх «завмерти». Звісно ж, такі ритуали насправді лише підкреслюють їхню мертвість. Можливо, цей результат і не надто небажаний, принаймні не завжди, як вважають ритуалісти. Та не моє завдання їх судити. Усе це здогадки. Краще притримаю язика за зубами. Для мене в будь-якому разі план дій простий. Я звертатимуся до неї якнайчастіше в радості. Я навіть вітатиму її сміхом. Що менше я оплакую її, то, здається, ближче я до неї. Чудовий план. На жаль, його неможливо дотримуватися. Цієї ночі знову відкрилося все пекло молодого горя; божевільні слова, гірка образа, тріпотіння в животі, жахлива нереальність, заливання слізьми. Бо в час скорботи нічого не лишається «завмерлим». Людина постійно виринає з певної фази, але та завжди повторюється. Знову і знову. Усе повторюється. Чи ходжу я колом, чи насмілююся сподіватися, що рухаюся по спіралі? Але якщо таки спіраль, сунуся я нею вгору чи вниз? Як часто — чи ж назавжди? — неосяжна порожнеча дивуватиме мене цілковитою новизною і змушуватиме сказати: «До цього моменту я ніколи не усвідомлював своєї втрати»? Раз за разом відрізають ту саму ногу. Перше занурення ножа в плоть відчувається знову і знову. Кажуть, «боягуз умирає багато разів»; як і кохана людина. Хіба той орел не знаходив у Прометея щоразу свіжу печінку, щоб побекетувати нею? Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Утім не можна заперечувати, що в певному сенсі я «почуваюся краще», і заразом приходить певний сором і відчуття, що людина зобов’язана плекати, живити й усіляко продовжувати своє нещастя. Я читав про це в книжках, але мені ніколи й не снилося, що відчую це на собі. Певен, Г. цього не схвалила б. Вона порадила б мені не бути дурнем. Так само, я цілком упевнений, зробив би й Бог. То що за цим стоїть? Частково, без сумніву, гординя. Ми хочемо довести собі, що ми коханці неабияких масштабів, трагічні герої, а не просто рядові у величезній армії скорботних, які гарують, витискаючи з поганої роботи все можливе. Але це ще не все пояснення. Гадаю, із цим теж плутанина. Насправді ми не хочемо, щоб скорбота, з її першими муками, продовжувалася і тривала: ніхто б не хотів. Але ми прагнемо чогось іншого, частим симптомом чого є скорбота, і тоді ми плутаємо цей симптом із самим явищем. Я вже писав, що втрата коханої людини — це не усікання подружньої любови, а один з її етапів — як медовий місяць. Ми лише хочемо добре й віддано прожити кожну фазу нашого шлюбу, зокрема й цю. Якщо боляче (а так точно буде), ми сприймаємо біль як необхідний елемент цього періоду. Ми не хочемо ховатися від нього ціною відступництва чи розлучення, удруге вбиваючи так свого померлого. Ми були одним тілом. Тепер, коли його розтято на дві частини, нам не хочеться вдавати, що ми досі одне, ціле й довершене. Ми будемо й далі одружені, далі закохані. Тому нам іще болітиме. Але якщо ми розуміємо себе, то зовсім не шукаємо болю заради болю. Що менше його, то краще, поки триває шлюб. І що більше радости може бути у шлюбі між померлими й живими, то краще. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Невже так швидко можна пережити це? Але слова двозначні. Сказати, що пацієнт оговтується після операції з видалення апендикса — це одне; а що оговтується після ампутації ноги — зовсім інше. Після такої операції людина або помирає, або кукса загоюється, і тоді безперервний біль минає. Невдовзі пацієнт відновить сили і зможе тупцювати на дерев’яній нозі. Він «пережив це». Але він, цілком імовірно, усе життя відчуватиме періодичні болі в куксі (можливо, доволі сильні) і назавжди залишиться одноногим. Навряд чи буде момент, коли він забуде про це. Купання, одягання, сідання і вставання, навіть лежання в ліжку — усе буде іншим. Його спосіб життя зміниться. Усілякі задоволення і заняття, які він колись сприймав як належне, доведеться скасувати. Обов’язки теж. Зараз я вчуся пересуватися на милицях. Можливо, невдовзі зможу отримати дерев’яний протез. Але я більше ніколи не стану знову двоногим. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

...потрібно сприймати «насилається, щоб випробувати нас» правильно. Бог не експериментував із моєю вірою чи любов’ю, щоб з’ясувати їхню якість. Він уже знав. Але я не знав. У цьому судовому процесі Він змушує нас зайняти лаву підсудних, місце для свідків і крісло судді водночас. Він завжди знав, що мій храм — картковий. І єдиний Його спосіб змусити мене усвідомити цей факт — розвалити цей храм. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Мені здається, я починаю розуміти, чому скорбота нагадує тривожну невизначеність. Значна кількість намірів, які вже стали для нас звичними, втратили свій сенс. Думка за думкою, почуття за почуттям, дія за дією мали передбачати Г. Тепер їхня ціль зникла. Я за звичкою продовжую припасовувати стрілу до тятиви, та невдовзі згадую і вимушений опустити лук. Стількима дорогами можна дійти до думки про Г. Отож вирушаю однією з них. Але зараз там непрохідний блокпост. Так багато доріг колись; так багато глухих кутів тепер. Бо добра дружина вміщує в собі так багато особистостей. Ким тільки не була для мене Г. Вона була моєю дочкою і моєю матір’ю, моєю ученицею і моєю вчителькою, моєю підданою і моєю повелителькою; і завжди, залишаючись усім тим, також моєю вірною товаришкою, подругою, спільницею, бойовою посестрою. Моєю коханкою; але водночас усім, чим узагалі був для мене будь-який друг (а в мене є добрі друзі). Можливо, навіть і чимось більшим. Якби ми ніколи не закохалися, ми б однаково завжди були разом, провокуючи скандали. Це те, що я мав на увазі, коли одного разу похвалив її за «чоловічі чесноти». Але вона скоро усікла це, запитавши, чи сподобалося б мені, якби мене нахвалювали за мої жіночі чесноти. Це була гарна відсіч, люба. І все ж було в тобі щось від амазонки, щось від Пентесілеї та Камілли. І ти разом зі мною раділа, що це було. Ти була щаслива, що я розпізнав це в тобі. Соломон називає свою наречену Сестрою. Чи може жінка бути повноцінною дружиною, якщо на якусь мить, у якомусь певному настрої, чоловік не відчує ледь не жагу назвати її Братом? «Він був надто ідеальним, щоб тривати довго», — так мені хочеться сказати про наш шлюб. Але це твердження може мати двояке значення. Може звучати похмуро й песимістично — ніби Бог, тільки-но побачивши двійко своїх створінь щасливими, обірвав це («Припиніть негайно!»). Наче Він схожий на хазяйку званої вечірки із хересом перед вечерею, яка роз’єднує двох своїх гостей, тільки-но поміж ними проявляються ознаки повноцінного діалогу. А також моє формулювання може означати: «Шлюб досяг належної йому досконалості. Став тим, чим і мав стати. Тому, звісно ж, він не продовжуватиметься». Ніби Бог сказав: «Добре. Ви впоралися із цією вправою. Я дуже задоволений. Тепер ви готові перейти до наступної». Коли ви навчилися розв’язувати квадратні рівняння й отримуєте від цього задоволення, ви не вправлятиметеся в них вічно. Учитель поведе вас далі. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Трапилося дещо геть несподіване. Це з’явилося сьогодні рано-вранці. З різних причин, що самі по собі геть не загадкові, мені на серці стало легше, ніж було впродовж багатьох тижнів. По-перше, гадаю, я фізично відновлююся після банального виснаження. І я мав дуже втомливі, але дуже цілющі дванадцять годин напередодні, і міцний нічний сон. А після десяти днів низько повислого сірого неба й нерухомої теплої вогкості, засяяло сонце й повівав легкий вітерець. І раптом саме в ту мить, коли я — наразі — найменше тужив за Г., вона згадалася мені найкраще. Це було справді щось (майже) краще, аніж спогад; миттєве, безсумнівне враження. Було б перебільшенням сказати, що це було немов зустріч. Але тут крилося щось таке, що спокушає вжити саме ці слова. Здавалося, ніби це відсунення смутку прибрало якийсь бар’єр. Чому ніхто мені про це не розповідав? Як легко я міг неправильно оцінити іншого чоловіка в тій самій ситуації? Я міг би сказати: «Він перегорював. Він уже забув свою дружину», тоді як правда була б такою: «Він пам’ятає її краще, саме тому, що почасти перегорював». Доконаний факт. І вважаю, що можу логічно це пояснити. Ви не здатні добре бачити, поки ваші очі затуманені сльозами. Зазвичай, ви не отримуєте того, чого хочете, якщо хочете цього надто відчайдушно: у будь-якому разі, ви не зможете скористатися ним, як годиться. «Ну ж бо! Поговоримо нормально» — змушує всіх поринути в мовчанку. «Я мушу добре виспатися сьогодні» — провокує години безсоння. Добірні напої марнуються на нічим невгамовну спрагу. Чи ж не інтенсивність нашої туги опускає ту залізну завісу, що змушує нас почуватися так, ніби ми втуплюємося в порожнечу, коли думаємо про наших померлих? «Хто просить (у всякому разі, «хто канючить надто наполегливо»), ті не отримають». Авжеж, не отримають. І так само, можливо, з Богом. Поступово я приходив до відчуття, що ті двері більше не замкнені на засув. Чи це моя несамовита потреба затріснула їх перед моїм обличчям? Час, коли у вашій душі немає геть нічого, крім волання про поміч, може бути саме тим часом, коли Бог допомогти не може: ви схожі на потопельника, який учіплюється мертвою хваткою, і не дає себе витягти. Можливо, ваші знову і знову повторювані мольби заглушили для вас голос, що його ви сподівалися почути. З іншого боку, «стукайте, і відчинять вам». Але чи стукати означає гамселити й товкти у двері ногами, мов навіжений? А ще є «кожному, хто має, додасться». Зрештою, мусите мати здатність отримувати, інакше навіть усемогутність не зможе дарувати. Можливо, ваш запал тимчасово й руйнує ту здатність. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Що більше ми віримо в те, що Бог завдає болю лише задля зцілення, то менше здатні вірити, що є сенс благати про ласку. Жорстоку людину можливо підкупити — вона може втомитися від своєї мерзенної забави — у неї може статися тимчасовий напад милосердя, як в алкоголіків бувають напади тверезості. Але припустимо, що ви маєте справу з хірургом, чиї наміри цілком добрі. Що добріший він і що сумлінніший, то невблаганніше різатиме. Якби він піддався на благання, якби зупинився до завершення операції, увесь біль до цього моменту був би марним. Та чи може так статися, що ці крайнощі в тортурах потрібні нам? Що ж, обирайте. Муки трапляються. Якщо вони непотрібні, то Бога немає, або Він поганий. Якщо ж Бог є і Він добрий, то ці муки потрібні. Бо жодне, навіть помірковано добре Єство не могло б заподіяти або дозволити їх, якби ті були зайвими. У будь-якому разі нам страждати. Що люди мають на увазі, коли кажуть: «Я не боюся Бога, бо знаю, що Він добрий»? Невже вони ніколи не бували хоча б у стоматолога? Усе ж це нестерпно. А потім хтось лепече: «Краще б мені зазнати цього / найгіршого з цього / будь-чого із цього замість неї». Але ніхто не може сказати, наскільки серйозною є така заявка, оскільки вона нічим не підкріплена. Якби раптом таке стало можливим, тоді б ми й дізналися, наскільки серйозними були наші наміри. Та чи можна таке дозволити? Це було вільно Єдиному, як нам кажуть, і я зрозумів, що тепер знову можу повірити, що Він опосередковано зробив усе, що можна було таким способом зробити. На наш лепет Він відповідає: «Ви не можете й не наважитеся. Я міг і наважився». Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Мені важче, коли думаю про страждання її. Що таке біль утрати, як порівняти із фізичним болем? Що б не казали дурні, тіло може страждати у двадцять разів сильніше, аніж розум. Розум завжди має певну снагу, щоб ухилитися. У найгіршому разі нестерпна думка просто повертається знову і знову, тоді як фізичний біль може бути абсолютно безперервним. Скорбота схожа на бомбардувальник, який кружляє навколо і скидає свої бомби щоразу, коли в цьому колі його проносить понад головою; фізичний біль схожий на безперервний обстріл траншеї під час Першої світової — без паузи й на мить. Думка ніколи не буває статичною; біль часто статичним і є. Який же з мене закоханий, якщо я значно більше думаю про власні страждання, аніж про її? Навіть божевільний заклик «повертайся» — це все заради мене самого. Я ніколи навіть не задумувався, чи таке повернення, якби воно було можливим, було б на краще для неї. Я хочу її повернення як частини у відновленні мого минулого. Чи міг би я бажати їй чогось гіршого? Пройшовши одного разу через смерть, повернутися, щоб згодом, за якийсь час, мусити знову пройти через умирання? Стефана називають первомучеником. Та хіба випадок Лазаря не був суворішим? Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

А горе досі відчувається як страх. Можливо, точніше сказати — як тривожна невизначеність. Або як очікування; просто огинаєшся поруч і чекаєш, поки щось трапиться. Це надає життю постійного відчуття тимчасовості. Здається, що не варто зовсім нічого починати. Не можу заспокоїтися. Позіхаю, метушуся, занадто багато курю. Раніше мені завжди бракувало часу. Тепер немає нічого, окрім часу. Майже чистий час, порожня тяглість. Одне тіло. Або, якщо хочете, один корабель. Правий бортовий двигун умер. Я, лівий двигун, мушу якось дотягнути, поки ми не прибудемо до гавані. А радше, до кінця подорожі. Якою я уявляю гавань? Відкритий вітру берег, найімовірніше, чорна ніч, оглушливий шторм, попереду прибійні буруни — і будь-які вогні, що ними махають із берега, радше заманка тих, хто звик живитися з кораблетрощі. Таким було бачення берега в Г. Таким було материне. Я кажу про їхні наближення до берега; не про їхні прибуття. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Мені кажуть, що Г. зараз щаслива, кажуть, що вона у мирі та спокої. Що робить їх такими впевненими в цьому? Я не маю на увазі, що боюся найгіршого. Чи не останніми її словами були: «Я в мирі з Богом». Вона не завжди була такою. І вона ніколи не брехала. І її нелегко було обманути, а найважче — на її ж користь. Та що казати. Але чому люди такі впевнені, що всі муки закінчуються зі смертю? Понад половину христианського світу й мільйони людей на Сході вважають інакше. Звідки хтось знає, що вона «спочиває»? Чому ця розлука (якщо не сказати більше), що так мучить коханого, який залишився тут, має бути безболісною для коханої, яка відійшла? «Бо вона в руках Божих». Але якщо так, то вона постійно була в Божих руках і я бачив, що вони зробили з нею тут. Чи вони раптом стають ніжнішими до нас у той момент, коли ми полишаємо своє тіло? І якщо так, то чому? Якщо Божа доброта несумісна із заподіянням нам болю, то або Бог недобрий, або Бога немає: адже в єдиному житті, яке ми знаємо, Він завдає нам болю, що перевершує наші найгірші страхи й усе, що можемо уявити. Якщо вона сумісна з тим, щоби завдавати нам болю, тоді після смерти Він може завдати такого ж нестерпного болю, як і до неї. Іноді важко не сказати: «Боже, прости Бога». Іноді важко аж таке сказати. Але якщо наша віра щира, Він не простив. Він Його розіп'яв. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

...бідолашний К. цитує мені: «Не тужи, як ті, хто не мають надії». Мене вражає те, у який спосіб нас запрошують приміряти на себе слова, так явно звернені до кращих із нас. Сказане святим Павлом, може втішити лише тих, хто любить Бога більше, ніж своїх померлих, а померлих більше, аніж себе. Якщо мати оплакує не те, що втратила вона, а те, що втратила її померла дитина, тоді втішає віра, що ця дитина не втратила тієї кінцевої мети, заради якої вона була народжена. І ще втішно вірити, що сама матір, утративши своє головне або ж єдине природне щастя, не втратила чогось більшого, бо все ще може сподіватися «прославляти Бога й радіти Ним вічно». Таке втішання для Божественного вічного духа в ній. Але не для її материнства. Особливо материнське щастя має бути викресленим. Ніколи, у жодному місці й у жодні часи вона не триматиме сина на колінах, не купатиме його, не розповідатиме йому казку, не складатиме плани його майбутнього й не побачить свого онучати. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

На фото: К. С. Люїс разом зі своїми пасинками Девідом та Дугласом Ґрешемами, вересень 1957 року #фото

Припустимо, що земне життя, яке ми з Г. ділили впродовж кількох років, насправді є лише основою, прелюдією або земним явленням двох неймовірних, надкосмічних, вічних сутностей. Ці сутності можна зобразити у вигляді сфер або куль. Там, де їх перетинає площина Природи — тобто в земному житті — вони здаються двома колами (кола — це скибочки сфер). Два кола, що торкаються одне одного. Але ці два кола, насамперед та точка, у якій вони торкнулися — це саме те, за чим я в жалобі, за чим тужу, без чого голодую. Ви скажете мені: «Вона й далі існує». Але душа й тіло мої кричать: повернися, повернися. Будь колом, що торкається мого кола на площині Природи. Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що прагну саме того, чого ніколи не зможу отримати. Те колишнє життя, ті жарти, ті напої, ті суперечки, ті заняття коханням, ті крихітні банальності, що торкаються серця. З будь-якого погляду, сказати: «Г. мертва» означає сказати: «Усе те померло». Це частина минулого. А минуле є минулим, і це те, що продукує час, і сам час є однією з назв смерті, і Небо саме по собі є станом, де «все колишнє переставилося». Поговоріть зі мною про істину релігії і я радо вислухаю. Поговоріть зі мною про обов'язок релігії і я покірно вислухаю. Але не намагайтеся говорити зі мною про розраду релігії, бо інакше я запідозрю, що ви нічого не розумієте. Хіба що, звісно, у тім разі, якщо ви здатні буквально вірити всьому тому мотлоху про возз'єднання сімей «на іншому березі», зображувані в цілком земних формах. Але це все не за Писанням, усе з поганих гимнів і літографій. У Біблії про це немає жодного слова. І це бринить фальшем. Ми знаємо, що так не може бути. Реальність ніколи не повторюється. Ніколи не забирають і не повертають достоту ту саму річ. Як добре спіртуалісти наживлюють свій гачок! «Зрештою, речі на цьому боці не такі й відмінні». У Небі є сигари. Бо це те, чого всі ми маємо хотіти. Поновлення щасливого минулого. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

...клумба — це впертий, опірний, часто незговірливий шматочок реальности, якою, безсумнівно, Мама була за життя. Якою була Г. ​Або якою Г. є. Чи можу я чесно визнати свою віру в те, що вона зараз якось є? Значна більшість людей, яких я зустрічаю, скажімо, на роботі, мабуть, вважають, що її нема. Хоча, природно, вони не стали б мені цього доводити. Принаймні не зараз. Що я справді думаю? Я завжди міг молитися за інших померлих і досі це роблю із деякою впевненістю. Але коли намагаюся молитися за Г., я затинаюся. Мене охоплюють збентеження і подив. У мене жахливе відчуття нереальности, промовляння в порожнечу про небуття. ​Причина такої різниці дуже проста. Ви ніколи не знаєте, як щиро насправді вірите в щось, доки правдивість чи фікція вашої віри не стане для вас питанням життя чи смерті. Легко сказати, що ви вважаєте мотузку міцною і добротною, доки просто використовуєте її для зв’язування коробки. Але, припустімо, вам довелося б повиснути на цій мотузці над прірвою. Чи не хотіли б ви спершу з’ясувати, наскільки ви в ній упевнені? Так само і з людьми. Роками я вважав, що цілком довіряю Б. Р. Тоді настав момент, коли я мусив вирішити, чи довірити йому одну справді важливу таємницю. Це зовсім у новому світлі явило те, що я назвав би своєю «впевненістю» в ньому. Я з’ясовував, що її немає. Тільки реальний ризик перевіряє реальність віри. Мабуть, та віра — я вважав це вірою, — яка дає мені змогу молитися за інших померлих, здавалася сильнішою лише тому, що мене ніколи не проймало, принаймні не надто розпачливо, існують вони чи ні. Хоча я вважав, що проймає. ​Проте є й інші труднощі. «Де вона зараз?» Тобто в якому місці вона в цей час? Але якщо Г. не є тілом — а те тіло, яке я любив, точно вже не є нею — її взагалі ніде немає. А «цей час» — це лише дата або точка в нашому часовому ряді. Це так, наче б вона подорожувала без мене, і я сказав, дивлячись на годинник: «Цікаво, чи вона зараз на Юстоні». Але якщо вона не продовжує рухатися зі швидкістю шістдесят секунд на хвилину тією часовою шкалою, що й усі ми, живі люди, мандруємо, що означає зараз? Якщо мертві існують не в часі чи не в нашому вимірі часу, чи є, коли ми про них говоримо, якась чітка різниця між були, є і будуть? ​Добрі люди казали мені: «Вона з Богом». У певному сенсі це найточніше. Вона, як і Бог, незбагненна й неуявлювана. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Одного разу, уже дуже близько перед кінцем, я сказав: «Якщо ти можеш — якщо можна буде — приходь до мене, коли я теж буду на смертному одрі». «Буде можна! — сказала вона. — Рай завдасть собі чималого клопоту, стримуючи мене, а щодо пекла — я рознесу його на шматки». Вона розуміла, що говорить певною міфологічною мовою, навіть з елементом комізму в ній. У її очах був блиск, а ще сльоза. Але не було ні міфічности, ні жартівливости в тій — глибшій за будь-яке почуття — волі, що палала крізь неї. ...Існує також, що б це не означало, воскресіння тіла. Непіддатливе нашому розумінню. Можливо, найкраще те, що зрозуміле нам найменше... Як би то гидко було, якби ми могли відкликати назад мертвих! Вона сказала, але не мені, а капелану: «Я в мирі з Богом». Вона всміхнулася, але не мені. Poi si tornò all’ eterna fontana.* Переживаючи скорботу *«Потім вона повернулася до Вічного Джерела» (іт.) («Божественна комедія», Данте Аліґ’єрі) #LewisWeek #lewisdaily #aGriefObserved

Ця розлука, думаю, чекає нас всіх. Я звик думати, що ми з Х. відірвані одне від одного у зв'язку з трагічним збігом обставин. Але, як ми бачимо, така ж доля чекає всіх, що люблять. Одного разу вона мені сказала: "Навіть якби ми обоє померли одночасно, ось так лежачи поруч, як зараз, ми так само стали розлученими - те, чого тобі так страшно, все одно би сталося". Звичайно, вона не знала напевне - як і я. Але вона була при смерті - близько до того, щоб точно вгадати. Вона часто цитувала: "У край самотності - сама". Говорила, що саме й це відчуває. Бо ж інакше і бути не може! Час, простір і тіло - все те, що об'єднувало нас; телефонні провідники, через які ми спілкуємося. Обріжте один - чи обидва одразу. В будь-якому випадку розмова обірветься, хіба не так? Хіба що ви припускаєте, що ці провідники одразу ж поміняють на якісь інші засоби комунікації - цілковито інші, але такі, що виконують ту ж роботу. Але в чому сенс розривати попередні? Господь не жартівник, що вириває у вас тарілку з супом, щоб одразу замість неї дати вам іншу, з тим же супом. Навіть природа так не грається - вона ніколи не програє одну і ту ж мелодію двічі. Мені нестерпно слухати людей, що стверджують: "Смерті немає" чи "Смерть не має значення". Смерть є. Все, що є, має значення. Всі події мають наслідки, і все, що стається, і всі наслідки - неминучі і незворотні. Так можна і сказати, що народження немає сенсу. Я дивлюся вгору, на нічне небо. У всіх неозорих просторах та епохах, якщо б тільки мені дозволили їх обшукати, я ніде не побачу її лиця, не почую її голосу, не відчую її доторку - що може бути незаперечніше? Вона померла. Вона мертва. Так важко запам'ятати? Не маю жодної її хорошої фотографії. Я не можу навіть в уяві розгледіти її обличчя. Але варто мені лише вночі закрити очі, і випадкові риси обличчя якогось незнайомця оживають в моїй уяві з усіма деталями. Зрозуміло, що це дуже легко пояснити. Ми бачили обличчя близьких такими різними, у всякому ракурсі, за будь-якого освітлення, бачили стільки гримас - миті бадьорості й сну, сміху, плачу, вдумливості, їжі та розмови, - що всі ці враження збиваються в пам'яті одночасно і взаємознищуються, зливаючись у одну велетенську пляму. Але голос її, як і раніше, живий. Я пам'ятаю голос - голос, від якого зараз розревуся, як немовля. Випробовуване Горе #AGriefObserved #lewisdaily #МиВУкраїні 🇺🇦

Вільм Лоу відзначає, що люди просто «забавляються», просячи в Бога терпеливості в у голоді та гоніннях, а тим часом бурчать на негоду та дрібні незручності. Перш ніж бігати, треба навчитися ходити. Так і тут. Ми (чи принаймні я) не зможемо хвалити Бога за щось велике, якщо не навчилися хвалити Його за дрібниці. У кращому випадку, віра і розум підкажуть нам, що Йому належить поклонятися. Але ж ми Його ще не знайшли, «не скуштували й не побачили». Будь-яка лелітка сонячного світла в лісі розповість вам про сонце те, чого ніколи не знайдете в жодному підручнику з астрономії. Ці чисті та спонтанні радощі - «лелітки Божого світла» в лісі нашого життя. Листи до Малкольма #lewisdaily #letterstoMalcolm

Уявіть себе домом - звичайним житловим будинком. Бог приходить цей дім перебудувати. Спочатку ви, мабуть, ще розумієте, що Він робить: лагодить водостік, наприклад, і дах - щоб не протікав у дощ, і так далі; усе це й справді треба було зробити, тож ви зовсім не здивовані. Та потім Він раптом заходиться витворяти з тим домом таке, що вам стає страшенно боляче; крім того, в усьому цьому немає, на перший погляд, жоднісінького сенсу. Що ж це Він замислив? А річ у тім, що на думці в Нього геть інакший дім, ніж у вас: ось тут буде нове крило, он там - ще один поверх, а на додачу - кілька веж і пара затишних дворів. Ви гадали, що вас перебудують на скромну маленьку хатинку, та насправді Він зводить палац, адже має намір сам у ньому оселитися. Просто християнство #merechristianity #простохристиянство #lewisdaily