Дара пише

Коли поруч із чоловіком відчувається, що він насправді не обирає, це звучить водночас тихо і дуже голосно. Він каже одне, а робить інше. Або не робить. У довгу в стосунки починає вкладати менше, ніж вкладав раніше. І справа не в тому, що людина має бути ідеальною щодня. Але з моменту, коли між вами є домовленість all in, логічно чекати не безперервного подвигу, а ясності. Присутності. Руху назустріч. А коли цього стає менше — тобі стає тривожно. Ти сниш сни про колишніх, які теж так робили, хоч не згадувала їх роками. Ти не розумієш, куди тобі тепер інвестувати: все ще у “вас” чи вже починати більше у власне відокремлення, яке, здається, ти вже передчуваєш. Ти не хочеш так почуватися. І він, можливо, теж не хоче, щоб ти так почувалася. Він може й сам не знати, що вже не там усією вагою. Може плутати інерцію з вибором. Намір із дією. Але тебе не обдуриш. Ти вже знаєш запах цього вибору не обирати. О, дівчинко, ти вже була там. І вибрала не лишатися. Я знаю, що буває по-різному. Бувають відкриті домовленості. Бувають складні форми близькості. Буває креативне пристосування, де ніхто не грає в “як правильно”, а всі чесно обирають свою форму. Я навіть вмію в такому допомагати — якщо всі учасники процесу дійсно це обирають. Я бачила багато різного: від форми до сенсів. Але питання не в тому, чи так можна. Можна майже все, якщо в цьому є ясність, згода і правда. Питання в іншому: чи хочеш ти в цьому бути? чи можеш ти в цьому бути всією собою, повнорозмірно, відкритою душею, закритими очима? чи можеш ти в цьому БУТИ? Дара

Занурення в книги юнгіанців відчуваю як ковтання прохолодної води, яку черпаю пригоршнями з нового металевого відра старовинного глибокого колодязя. Особливо гостро — в душну днину соцмереж із їхніми пластиковими текстами. Щоразу, коли читаю, це не лише поле для «смачних» міркувань, а й власна маленька трансформація. Навіть коли починала читати з думкою про роботу.

Я заглядаю в себе в ті моменти, коли помічаю, що мені не подобається, як виглядає моє тіло. Тіло часто стає інструментом контролю. Буває страшно розслабитися і жити життя, яке мені подобається. Дозволити цьому життю увійти в мене і надати мені відповідної форми. Поправитися, бо коли я сиджу і пишу, я не втрачаю стільки калорій, якими б оригінальними і складними не були мої думки. Або піти на танці і втратити частину ваги — на початку, можливо, навіть м’язової. І тоді я помічаю дещо важливе — це майже ніколи не про тіло. Частіше за цим стоять дві речі. Або я дивлюся на себе чиїмось нелюблячими очима. Або мені не подобається життя, яке формує мене фізично. Нелюблячі очі можуть бути з минулого. І тоді це може бути приводом поговорити з терапевткою. Бо іноді ми роками дивимося на себе поглядом людей, яких давно вже немає поруч. А можуть бути з теперішнього. І тоді це вже не про терапію. А про двері і вихід з контакту. Якщо життя, яке я собі організувала, стає для мене виснажливим або неживим і я цього не помічаю — тіло починає говорити. Я або занадто худну, або несподівано набираю вагу. І тоді це хороша точка, щоб не кидатися одразу виправляти тіло, а зупинитися і подивитися на своє життя. Бо іноді тіло змінюється тому що життя, у якому ми живемо, органзоване не для того, щоб у ньому було добре саме нам. Коли я питаю жінок, з якими працюю: «Як ти відчуєш себе, якщо все твоє оточення сяде з тобою в одній кімнаті, подивиться на тебе з ніжністю та захопленням і скаже: “Ти така гарна. Не змінюй нічого, будь ласка”.» При цьому уяви, що вони абсолютно щирі. І ти справді можеш їм повірити. Ти ще захочеш щось змінювати? Дара

Я відчуваю цю шалену, нездоланну розірваність. Між мною і людьми, які колись були своїми, а тепер наші ниточки прив’язаності поїдені, ніби міллю, подієвими нашаруваннями на наших історіях: нові місця, нові люди, інші вибори. У цій перенасиченості не з’являється простір для спонтанних зідзвонів, куплених квитків на вихідні, а часом забувається навіть листівка на день народження. Але ниточки не забуваються. І не рвуться остаточно. Поки що. Вони поболюють, ниють, нагадують про себе в переходах і міжетапності — коли всередині раптом з’являється пауза, розгубленість, тиша. Нагадують про себе в переповненому метро — знайомою формою брів, секундним жестом, інтонацією, яка колись закарбувалася в тілі як щось споріднене. Хтось отримує довгоочікуваний дозвіл на проживання — уже не тимчасовий. Хтось виборює право на життя для цілої нації. Але в особистому вимірі має значення не те, хто і чим наповнює своє життя. Грає роль сама відсутність присутності. Спустошені місця в тканині життя. Порожнеча там, де колись був зв’язок. Розірваність. Інакше вже не обереш — на це потрібні сили, а їх давно вкладено. Де саме, чи в те, чи не в те, вже не має значення. Сил не стає більше. Дистанція просто є. Саднить, пече, крутить. Хочеться розірвати цей біль, вирішити всередині себе: все, я пас. Це було — дякую. Це закінчилося. Я йду далі. А потім на вулиці якось по-особливому запахне — тією весною, тим ще цілим життям. Або поряд пробіжить дівчина у схожому шалику. Або раптом спливе спомин, що в січні у неї день народження. І щось усередині знову защемить. І хоч як називай це — сепарацією, відпусканням, дорослістю — а воно все одно циклічне: забула — згадаєш. По-іншому, але це в тобі оживе, навіть якщо ниточка наскрізь прогнила під португальськими дощами. У канві життя і втрати, і набутки однаково вагомі. Однаково вклалися в те, що ти — це ти. І принаймні можливість переживати цей біль, біль від втрати, залишає невелику надію на те, що людське все ще живе всередині. За жартами про третю світову і чесним «я нічого не відчуваю» ще є дірка в грудях, і коли в неї задуває вітер, хочеться швидко змінити тему, бо болить. Дара

Зловила себе на відчутті, що мене нічого по-справжньому не захоплює. Це злякало. Можливо, тобі знайоме: світ ніби не став гіршим — просто увага перестала розсипатися на все підряд і шукає одне-єдине, що зараз справді важливе. Слухала подругу, яка знайшла в Італії особливу скелю — у формі своєї улюбленої “тотемної” істоти — слона. Вона дерлася на неї близько години — під ризиком грози і зламаної ноги. Вид скелі так її захопив, що вона кілька хвилин кричала переможним криком. Інша моя подруга кермувала з Лісабону до Мадриду, щоб потрапити на концерт Radiohead. У результаті — ейфорія. Боже, та невже я не люблю Тома Йорка? Я росла на його музиці. Але чи поїхала б я в цю подорож машиною зараз? Ні. А про скелі годі й починати: все, що є ризиком для здоров’я, — не мій вайб. Після переляку прийшов сум. Де ця божевільна 18-річка, яка по вечорах готувалася до завтрашніх семінарів, перевдягалася у все блискуче і бігла на вечірку? І так — кілька разів на тиждень. Відповідь прийшла від 33-річної жінки, яка знає себе трохи довше. Коли коханий відтягував мене о 23:00 від захопленого копирсання в паперах — я розробляла програму для онлайн-навчання. Оце — воно. Оце моя вечірка, мої гори і мій концерт зараз. Зібрати інформацію, яку я накопичувала роками, якою ділилася лише з клієнтами й близькими. Для неї довго не знаходилося місця, форми і — чесно — простору всередині, щоб помітити, як це важливо. Відповідь проста: такий етап. Такий час. Такий перехід — орієнтуватися не на те, чого від мене чекають, а на те, що я хочу принести і дати. Не зраджуючи себе. Терапія — це робота із запитом, дуже орієнтована на іншого. Ведення блогу роками теж було орієнтацією на інших: я писала у відповідь на те, що мене питали, що приходило в дірект, що потрібно було пояснити. Я жила “на запит” — і в тексті, і в ритмі. І коли я виросла з цієї форми орієнтації на інших — я припинила регулярне ведення блогу. Сенси почали зникати. Я переситилася. А нова форма ще не дозріла — так я і зникла з ваших стрічок. Це і був мій період міжчасся — коли старий спосіб бути в контакті з людьми вже не живий, а новий ще не народився. Зовні ніби “нічого не сталося”, а всередині — пауза, в якій сенси не складаються і слова не лягають у форму. А у вас як це відчувається: де саме “старе вже не живе”, а “нове ще не народилося”? Розуміти, що я хочу сказати з власної потреби, до кого мені найцікавіше говорити, що я хочу дати цьому світу — це кропітка, місцями болісна й нудна робота. Для мене немає нічого нуднішого, ніж виписувати те, що я вже сотню разів знаю, і шукати форму з тисячі можливих. Але щоразу, коли я проходжу цей момент “нудно, аж не можу”, і роблю ще один крок — часто стається “вау”. І заради цього я продовжую. Це “вау” відчувається як осяяння: коли зміст знаходить форму, вимальовується структура, роз’єднані шматочки сполучаються і стають одним цілим — ніби зцілюється якась частина в мені. “Так, мені таки є що сказати. Так, це дасть їм стільки сили. Так, це те, задля чого я стільки годин сиділа в кріслі”. І одразу поруч — інша правда: інколи я зависаю в цьому надовго, і тоді світ звужується. Не романтично. Просто звужується. Плачу за цей період тим, що все інше стає менш гостро-смачним. Ніби мій зір повністю спрямований у те, що я зараз створюю, і щоб помічати інше — треба докладати зусилля. Люди скаржаться, що в Лісабоні вже більше місяця шалені дощі? Цікаво, як я це пропустила. А потім згадую: вчора півтори години гуляла під дощем — не “для творчого потоку”, а щоб провітрити голову і повернутися в тіло. І вже звідти — зібрати ще один шматочок пазла. Щоб підтримувати процеси, які важливі, треба докладати зусиль: стосунки з людьми, робочі процеси в діючому бізнесі, приготування їжі, контроль за здоров’ям котів — все це не “фон”. Це теж життя, яке потребує мене. І, мабуть, це моя теперішня дисципліна: не пришвидшувати народження того, що визріває, і не зникати з усього іншого, поки воно визріває. Тримати темп. Повертатися. І не зраджувати себе в жодному з цих рухів.

Я знаю, що багато терапевтів живуть у внутрішньому розщепленні. Між бажанням бути живими, глибокими, етичними — і потребою мати сталу, зрозумілу, прибуткову практику. Ніби потрібно обрати щось одне. Або ти «справжня», але без грошей. Або ти «успішна», але поступово втрачаєш контакт із собою і сенсом того, що робиш. Я довго шукала свою форму. Як бути в терапії — і залишатися собою. Як будувати практику як бізнес — і не зраджувати етиці. Як проявлятися публічно — без самознецінення і без масок. І коли ця форма склалася, до мене почали приходити щоб вирішити всередині цю ж дилему. мені стало важливо поділитися не інструкціями, а мисленням. Не «як треба», не як це було у ваших тренерів коли практика легко набиралася через «сарафан», якщо ви готові думати і брати відповідальність за свій шлях. Саме для цього я створила платний телеграм-канал для психологів. Доступ закритий. Вартість — 10 євро на місяць. Це не плата за знання. Це плата за мою присутність, фокус і спосіб бачити практику — як терапевтки, як людини, що тричі вибудовувала практику у нових містах-країнах, як власниці бізнесу, який про етичну терапію, і як творчої жінки, якій важливо не йти на компроміси із власними цінностями. Що буде в січні: уже є і ще буде: 🔘великий текст про те, як обирати супервізора і чому «хороший» — не завжди підходящий 🔘текст про інвестиції в практику: де вони реально працюють, а де стають формою самообману 🔘матеріал про ключову річ, яку варто визначити ще ДО активного старту практики 🔘можливість ставити мені запитання і отримувати відповіді — короткі або у вигляді окремих дописів Це тексти не для швидкого споживання. Це тексти, до яких повертаються, коли щось не складається, коли з’являється втома, сумнів або потреба перебудуватися. Цей простір — для терапевтів, які: не хочуть грати роль «успішного спеціаліста» хочуть зрозуміти, як саме працює їхня практика і готові інвестувати не тільки гроші, а й увагу та мислення Якщо вам близька ідея будувати практику у своїй формі, якщо вам важлива етика, глибина і водночас реальність життя — цей канал може стати для вас точкою опори. Посилання на підписку — ось тут. Ви можете підписатися, подивитися, відчути і вирішити, чи це ваш простір. Без тиску. Без обіцянок «результату». З повагою до вашого вибору. Дара

постійне «що зі мною не так?» у 90% випадків означає, що із людиною все гаразд. просто їй не підходить той спосіб, у який вона з собою обходиться. ми часто плутаємо «я така» з «колись мені це треба було для виживання». і тоді терпіння називаємо характером, виснаження — втомою, а відсутність радості — віком, війною, обставинами, чим завгодно, аби не дивитися туди, де давно болить. у терапії рідко стає легше одразу, одномоментно. але часто стає чесніше. і ця чесність може лякати більше, ніж біль, до якого ми звикли. інколи перші зміни виглядають так: ти раптом помічаєш, що знову зрадила себе — і не пояснюєш це «так було треба». ти просто це бачиш. це не прорив. це контакт з собою і реальністю. і з нього починається щось живе. Дара

у мене зараз якийсь такий гарний стан. такий потоковий, ніби я сиджу прямо під місцем, де роздають енергію, спокій і ясність. я прийняла і зайшла в цікаву трансформацію ідентичності. і від цього змінилося все — те, як я переживаю час, те, як я вкладаюся в стосунки з людьми і з якими саме людьми обираю вкладатися. змінилося головне — я нарешті чую і слухаю себе на абсолютно новому, глибокому рівні. перш за все себе — всього іншого стало набагато менше. щоб зайти в трансформацію, як завжди, треба дозволити собі метафорично померти. дати тому, що віджило себе розчинитися в землі. скинути шкуру і побути якийсь час нагою і беззахисною. звучить красиво, еге ж? це така профдеформація — знаходити естетику в різних переживаннях і описувати її. але мені, як і тобі, заходити в трансформацію scary as hell. практично завжди страшно до жаху, важко і болісно. це як пологи — народжуєшся ти: з теплого і знайомого, де потрібно докладати мінімум зусиль, раптом опинитися в холодному, занадто яскравому і вчитися задовольняти базові потреби в інший спосіб. народження в усіх вагомих моїх досвідах є саме таким. але я досвідчена і шалена — це допомагає. зараз я все ще наче дитина, намацую і досліджую різні форми. буття, спів-буття, прояву себе. статуси остаточно відслужили своє, принаймні у професійному полі. я вперто не писала про всі свої професійні статусні досягнення увесь рік, лише залишала мітки в лінкедині коли не забувала. але це було так, наче застеляю постіль вранці чи витираю стіл після вечері — без відчуття переходу і трансформації. а трансформації — це те, що серед моїх цінностей, серед найсмачніших залежностей. тому багато всього завершується. те, що не служить, те, що не дає відчуття зʼєднаності з простором, проявленості на моєму шляху. а щось проростає. вчора ми запустили креативи на рекламу мого воркшопу в португалії. все почалося з домовленості з собою, що страшно буде увесь час і це лише спроба. я тут вже два роки і це бажання прорости тут корінням, танцювати зі зграєю, підсвітити їм місце, звідки можна пити смачну потокову воду, увесь час було зупиненим якимись іншими, ніби вагомішими процесами. за три дні приготувалися і креативи і орієнтовна програма воркшопів. творилося так добре, що вийшло дві теми. після року посухи в джерелі ідей — це дуже багато. я не знаю чи вийде, але, якщо не вийде — я не засмучуся. почуваюся синхронізованою з простором і знаю, що буде так, як найкраще для мене зараз. тим часом знову збираюся в дорогу. у довгу дорогу між світами — з найзахіднішої точки прямо у східну європу по знання, які не знаю чи мені потрібні, а потім ще східніше — на рідну землю. як тільки думаю про Україну, тілом відчуваю перехід. в холоді навколо я стаю інтроспективнішою, зібранішою — ніби от-от піде сніг з вітром і треба бути згрупованою, щоб не мерзнути. і, разом з тим, цей холод заганяє в теплі місця — до багать, грітися зі своєю зграєю. дуже скучила за своїми. вже уявляю як з кимось побачуся, а з кимось, теж важливим, не станеться. це відчуття піску крізь пальці — щось залишиться на долоні, щось вислизне. досадно, але його просто неможливо зловити увесь, якщо триматися розслаблено. а я інакше вже не обираю, не хочу. чується мені, що ще буде час напружитися, але не зараз. задовго була у напрузі. після кожної дороги додому приїздить інша жінка, цікаво хто повернеться цього разу… обіймаю відважних читців мого довготексту 🩵 Дара

Відчуття одинокості в колі людей зʼявляється не тоді, коли ми втрачаємо звʼязок з Іншими, а тоді, коли втрачається звʼязок і контакт із Собою. Тоді я переживаю тугу за чимось таким рідним, домашнім, близьким і важливим — за самістю. З якихось причин відчувати Себе зараз занадто складно, я намагаюся уникнути якихось почуттів — можливо, тих, що не вдалося пережити колись у в травматичній ситуації і тепер вони ходять зі мною за руку. Одинокість в кожного відчуватиметься по-різному. Але вона дуже часто не про інших, а про нас самих. Дара

Пʼятнична вправа. Зберігай, щоб ніколи не зробити. Етапність: 1. пропиши 5 своїх улюблених наповнюючих занять ever. 2. відкрий свій графік і перевір чи були вони в ньому протягом останнього тижня чи хоча б місяця. Ні? Тоді може ти себе обманюєш і твоє улюблене заняття — відкладати задоволення? Дара і твій синдром відкладеного життя

Запросила мене на розмову подружка. А потім виявилося, що говорити хоче як з експерткою і запише це на відео. Тож я підфарбувала губи, налаштувалася на робочий лад… Але це ж подружка: сіли на підлогу, пили чай, сміялися. Вийшло на стиці професійного й особистого («а де ж вона ця межа в психотерапії пролягає?» — риторично питаю себе). Картинка неідеальна, зате справжня. Я не переглядала, але чула, що нічого не вирізали. Запрошую дивитися чи слухати. Поговорили про стосунки, red flags, відчуття себе, дружбу з колишніми і голих клієнтів на психотерапії. Здається, глибоко, як завжди, хоча почали з розмови про чай. https://www.youtube.com/watch?v=DuH38fHDGiw&t=5s

іноді краще може бути некомфортним одразу. це як коли ти любиш гарячий душ — але свідомо знижуєш температуру. знаєш, що це здоровіше, але кожна секунда — виклик: бути присутньою у відчуттях, витримати їх, не перевести кран на червону позначку. це як коли він не зовсім твій тип, але ти все ж ідеш ще на два побачення — бо хтозна, може, він тебе здивує. це як «писати — не моє, я ж екстраверт», а потім починаєш, і цілий світ розквітає під клавіатурою. старі уявлення про себе часто застарівають швидше, ніж ми встигаємо це помітити. спробуй ще раз. дай собі шанс бути іншою, ніж ти про себе думаєш. Дара

Київський Вона носила білизну з шовку, гладкого повністю (Мережка її колола, хоч вигляд Наповнював радістю). Вдягала зверху кардиган, шовки під ним сховані Кретин щоб жодний, чи баран Не посягнув на тіла повені Вона носила тишу (Мережка ж її колола) Тиша лежала в кишенях, рука туди тягнулася рідко і кволо Зазвичай у день перед місячними, Коли душа очищується від лукавого Мовчки її діставала і була із нею ласкавою Ніжною (може трохи розпусною), Наче риба своєю лускою жінка шовкова блищала тишею. Бриніла знаками, сповненими протиріч а коли наставала ніч, знову ставала раціональною можливо, любила роботу свою де добре платили, у світі патріархальному це буває не часто тож прощала їй гріхи ігнорування цькування. палила, як ніби в Парижі жила, (хоч, на щастя, у Києві) І пестили її в ту ніч її руки і зірки його особливі, правобережні. воднораз пристрасні, але стримано- обережні. Дара

Твоє тіло розповідає історію про те, як тобі жилося останнім часом, що з тобою відбувалося, хто і як тебе торкався, які новини проривалися з твоїх телеграм-каналів. ота нова складочка у тієї, що боїться набрати, або та хвилююча втрата кілограмів у тієї, що мріє збільшитися — це не випадковість. це слід пережитого. усе, що можна — поспівчувати. ти хотіла інакшого, але надто багато всього відбувається у твоєму житті. надто багато — у нашому спільному. втягувати живіт, купувати одяг “на потім”, картати себе так, ніби від тебе залежить більше, ніж насправді можливо — це лише поглиблює прірву між теперішнім і тим станом, у якому справді могло б бути добре. у буремні часи добре ставлення до себе — це вже не розкіш. це умова, щоб залишатися живою. і саме цьому ми вчимося у терапії — відновлювати союз із власним тілом, не карати його, а чути, створювати новий досвід — більш лагідний, ніж той, що залишив сліди. Дара

Що їм сказати? Нічний клуб. Вечірка. Танцюємо. На танцполі ми і ще двоє старших чоловіків. Один — нордичної зовнішності, рухається трохи скуто, не відриваючи погляду від партнера. Інший, мабуть, латинос. Рухи точні, вільні, він володіє тілом так, що хоч зараз корону з блискітками на голову — і питань не буде. Ми з ним королеви цього танцполу. Після години запальних танців вони приносять нам пиво. Ми розгублені, але підходимо, піднімаємо келихи. Музика грає гучно, і коли латинос питає, звідки ми, спершу чує – «з Ізраїлю». – З України. – З Тель-Авіву? – З України! На третьому повторі він нарешті розуміє. Нордичний змінюється в обличчі. Каже, що коли почалася війна, вони були у Львові. І мене всередині прориває: картинки перших днів війни. Наче я у Львові — площа Ринок, натовп, чомусь бачу обличчя клієнтки львівʼянки, схвильоване, сповнене відчаю. Хоч я зустрічала війну в Києві та Чернівцях, спогади змішуються. Ось у натовпі ці двоє, як я вже знаю, зі Швеції. Приїхали потусити, поїсти дешевого й смачного, відкрити ще одне європейське місто. Не пощастило. Я мовчу. Що їм сказати? «Співчуваю»? А що вони скажуть у відповідь мені, яка четвертий рік живе в цьому розтягнутому часі, що накриває мої міста й людей? Поділитися, де була я? Не хочу туди падати знову. Сьогодні залишу вагон «Чернівці-Київ» при собі. Я на танцполі, чорт забирай. У синій міні-сукні з лелітками й широкими рукавами з 70-х. Я купила її три роки тому, щоб одягнути на вечірку Web Summit, але вже за годину конференції я почулася такою стомленою, що не пішла. Сукня пролежала в шафі до цієї відпустки. Бути диско-дівою не було на часі тоді, не на часі й тепер. І, можливо, вже ніколи не буде. Але я краду ці моменти, бо хочу відчувати себе живою. Живою — попри біль і втрати. Попри завмирання, яке накриває, коли ловлю засудливий погляд білявого шведа. Я хочу принаймні не програти внутрішню війну, якщо не воюю в реальній. Дати собі жити. Сьогодні жити — це танцювати. Ми замкнені у власному досвіді, який західні європейці здатні зрозуміти лише розумом. Подібно до того, як люди з безпечних сімей можуть тільки уявити, що значить рости в токсичних умовах. І все, що нам залишається, — рости. Читати європейських класиків, які горювали після світових воєн, і наших сучасних, які горюють тут і зараз. Плакати й перетворювати ці сльози на цілющий єлей для наступних поколінь. Бачити щось іще, крім болю. І хоча б іноді — виходити на танцпол у синій сукні з лелітками й забирати собі право на життя. Жодних пояснень. Жодних виправдань. Просто — жити. Дара

бути цілісною геть зовсім не означає бути завжди однаковою, як герой мультика, що завжди носить сорочку одного відтінку і накрохмалює комір. бути цілісною — це бути цілою сумою різних-різних проявів себе. тією, хто любить всім серцем і тією, хто злиться коли межі порушують, тією, хто тішиться краплям дощу на склі машини, і тією, хто горює про втрати, що принесла війна. жити себе не означає бути якоюсь спеціальною. і не означає бути спеціально якоюсь. жити себе — означає не закривати себе в клітці власних ідей про те, як жити себе. і бути готовою знайомитися з собою щодня. Дара і гештальт-картинка з японського ресторану

буває, йдеш у спа — одна чи з подружками — і ніби все добре, але: температура води не така, як потрібно, жарти не дуже смішні, яблучний пиріг після процедур смакує посередньо — бувало й краще. а буває, виходиш на вулицю — відчуваєш, як солодкий запах квітів, взявшись за руку з прохолодним вітерцем, нахабно лоскоче ніздрі й проникає всередину, заповнюючи кожен куточок ніби не лише тіла — а всієї самості — ПОВІНЦЯ. і таааак довершено, ніби в цьому моменті можна закінчитися, ще не почавшись. бо й починатися не потрібно, коли може бути аж так просто й добре. психотерапія зі мною не виправляє життя, але уяви собі, як воно — коли ти вмієш жити у стані другого моменту, коли це стає твоїм “нормально”. Дара записатись на психотерапію

20 спонтанних хвилин під каву про СТОСУНКИ. «він(вона) не робить цього для мене, що зі мною не так?» пригостити авторку кавою 🤍

Навіть після прийняття правильних рішень ти можеш відчувати сум. Це нормально. Дара

Робочий ритм набрав обертів, і публікації все відкладаються — новини стають неактуальними, а я вже скучила за вами! Хочу бути на одній хвилі, тож напишу кілька головних новин, а ви діліться своїми в коментарях — буду рада почитати 🌝 Головні новини березня: 🌟 Презентація в GATLA Я провела півторигодинну презентацію свого втілесненого підходу до роботи з травмою в Gestalt Associates Training Los Angeles— одному з найвідоміших гештальт-інститутів світу. Презентація мала шалений успіх, довелося виділити додатковий час на запитання й рефлексії. Випадково на події була співдиректорка інституту, яка спеціалізується на тих самих темах, що й я. Це було дуже хвилююче, але отримала неймовірний відгук і пораду опублікувати тези як наукову статтю. Пишаюся і відчуваю новий етап у своєму професійному зростанні! 🌱 Друга супервізійна група На тій самій програмі мені доручили супервізувати ще одну групу — приємна несподіванка і велика честь! Всі троє учасників виявилися чоловіками з досвідом понад 10 років — така унікальна ситуація. Супервізувати колег із подібним досвідом було дуже цікаво: професійна ідентичність уже сформована, тож можна насолоджуватися глибокими обговореннями. Відчуваю своє зростання як супервізорки, і це точно впливає на роботу з іншими супервізантами. До речі, у квітні ще є вільні місця на супервізію. 🏡 Новини з “Даху” У нашій команді терапевтів закрилася вже третя група цього року! Відкрито передзапис на четверту до Юлії — записатися можна тут. 🌍 Група “Майже вдома” Минулої суботи мала пройти моя цілоденна група підтримки для тих, хто зіштовхується з викликами еміграції, але вона не відбулася — підготовка до презентації та інші проєкти забрали всі ресурси і я не мала часу про неї розповідати. Сподіваюся знайти простір для неї цієї весни. Місця в групу є. 🌊 Воркшоп Аріє Бурштейна у Лісабоні З 8 по 12 травня в Лісабоні відбудеться воркшоп Аріє Бурштейна, мого супервізора, одного із засновників напрямку body mind gestalt, тілесного терапевта та танцівника з понад 40-річним досвідом. Можливість навчитися в майстра наживо, біля океану — безцінна інвестиція у практику. Не пропустіть! З 1 квітня вартість зросте, потім не кажіть, що я не попереджала. А як ви? Розкажіть, що нового — хочу бути на зв’язку 🩵 Дара