I’d rather read ✨

Читати Елізабет Боуен – це як споглядати світло крізь тінь мерехтливого листя. Суцільна непевність. Постійна ілюзія руху. Якшо в Барбари Пім персонажі мовчать, нічого не говорячи, відчуваючи всі свої почуття на позір читачеві, то у Боуен вони мовчать, не замовкаючи, будуючи гірки і гори пустих фраз, за якими прихована самотність. Її проза ховається між сказаним і вигукнутим, в проміжках між словами, які не мають жодного значення, крім «ти мене розумієш?» All beauty no plot, хотіла б я сказати, хоча якись «плот» тут все-таки є: дівча знаходить любовні листи мертвого чоловіка, який колись був заручений з її матірʼю, і ми не знаємо точно, до кого ці листи, але вони, як то листам і гідно, є каталізаторами руйнування спокою. Після читання Елізабет Боуен в мене завжди є думка, що я погано знаю англійську – настільки часто ламаюсь на якомусь новому для себе слові чи застрягаю в описі. Але ще в мене є думка, що доки існують її романи – існує справжня краса.

Подружка (я не заслуговую на своїх подруг, чесно, але буду старатися!) зробила мені шикарний подарунок у вигляді екслібріса, тож можу тепер проштампувати всі свої нонфіки про Джейн Остін 🤭🤭🤭 Єдиноріжку, до речі, я малювала, коли мала фіксацію на "маю айпад, то треба і навчитись на ньому малювати", тож я тепер серйозно задумалась: чи не змінити з такої нагоди ше і аватарку каналу...

Давненько не читала книжку за день, але стан такий, шо доводиться витягувати найміцнішу зброю проти душевного занепаду – і я витягнула драму, яка вміло прикидається трилером. Пʼять років назад в літньому таборі сталась пожежа і загинула дівчина. Донька власниці табору Грір не може пережити втрату подруги і не приїздила до табору весь цей час – але смерть матері змушує її повернутись і знову зустрітись з минулим і своїми страхами. Чи була пожежа справою природи, чи все ж людських рук? І чи не станеться нова трагедія, якщо Грір буде занадто глибоко копатися в минулому? Книжка, перш за все, дуже літня: вона сповнена оцього відчуття довгих ночей з розмовами подружок, крижаної води, шо поступово прогрівається сонцем, і запаху лісу. Дружба, молодість і вибір власного шляху – основні теми оповіді, і, хоча майже кожна глава чесно підкидає нові зачіпки і нагнітає загадку, все одно це скоріше читається драматично, ніж напружено. Якшо довго думати, то Summer’s Never Over – це така простіша, тонша і менш зубата версія «Лісового Бога» Ліз Мур. Втім, вона набагато легше читається, краще зображає трилер і в цілому виконує свою функцію: чудово розважити. Особливо поки спека ще не до кінця спала: уявляти себе серед високих дерев дуже затишно. Раджу 💚

Повертаюсь до вас без виправдань і з #прочитане_місяця, а також з розумінням, що кидати АД мені рано, а от намагатись зберігати людяність і підтримувати один одного — варто завжди 🌼 😌😊😗😂🥰🤓 2️⃣0️⃣2️⃣6️⃣ 🎧 Darcy Coates — Voices in the Snow Переслухала затишний горор (і такі бувають). Мій відгук на перше читання. 💚 Mary Kubica — The Good Girl Це моє вперше, шо аудіокнижку було неможливо слухать, бо так сильно бісив КОЖЕН персонаж — довелось дочитувати на клуб очима. Не сподобалось. 💚 CLAMP — Tokyo Babylon Vol.3-7 Хлопчик рятує Токіо від паранормальних створінь (але насправді — від болю і самотності), а хто врятує його самого? Мій відгук. 💚 Rachel Caine — Stillhouse Lake Жінка думала, шо втекла від жаху, але жах — це все наше життя. Мій відгук. 💚 Агата Крісті — Наприкінці приходить смерть Чудовий детектив, який би нічогісінько не втратив, якби там трошки менше повторювали, які жінки тупі і примітивні. 💚 Со Міе — На добраніч, мамо Якби мені давали гривню за кожен раз, коли дивна і підозріла дитина в трилері буде вбивцею… то я мала б гривень двадцять. Але якби мені давали гривню за те, скіки разів можна звинуватити у всьому жінку (навіть ту, яка до цієї дитина ВЗАГАЛІ стосунку не має)…💰💰💰 💚 C.S.Pacat — Prince's Gambit Один принц став рабом іншого, і навіть викручені політичні інтриги не зупинили їх від гарячого поцілунку. Чесно, ДАВНО я так не чекала хоча б поцілунку. Кажуть, шо і як фентезі книжка хороша, але я шось розлюбила фентезі (крім Вченої-ворона, звісно!), так шо тут не підкажу. 🎧 Lisa Jewell — It Could Have Been Her Хороший, хоч і повільний, драматичний трилер з головною героїнею, якій потрібен свій цикл. Мій відгук. 💚 CLAMP — Tsubasa Reservoir Chronicle (Omnibus) Vol.2-4 Дівчина втратила памʼять, тому ми будемо двадцять томів збирати її по різних світах. Чудова манга. 🎧 J.R.R. Tolkien — The Two Towers Перстень ше не донесли. 🎧 Charlie Donlea — Don't Believe It Жінка знімає документалку про давнішнє убивство — і зʼясовує, чи дійсно винна та, кого за вбивство посадили. На диво притомний трилер, хоча кінцівка специфічна — але я виявилась любителем) 💚 Megan Lally — That's Not My Name Це не її імʼя, і те яке ви думаєте її — теж не її. 💚 Barbara Pym — Jane and Prudence У Барбари Пім є оце чисто остіновське вміння описувати абсолютно звичайні розмови чи події як щось цікаве, значне і цінне. І це, мабуть, в ній для мене найкраще, бо буденність — наше щастя, і нам дуже потрібна Барбара Пім українською. А ще вона якось дуже тихенько і про себе сміється над тим, як усі навколо самотньої жінки намагаються видати її заміж — і як це не те шоб і дуже потрібно.

Це останній нонфік про богиню, який в мене є, і шо далі? 🫣

В It Could Have Been Her жінка знаходить на вулиці собачку, а от хазяйку собачки — ні, і тому треба ціла книжка, шоб її розшукати. Читати цю книжку було водночас дуже легко (я буквально прослухала її за два дні?) і надскладно, бо в кінці в мене вже не вистачало моральних сил і якоїсь витримки, шоб дослухати останні кілька процентів. Це дуже сумна історія. Не стільки про загадку чи якусь інтригу, і взагалі не про твісти чи неочікувані події, — а про жахливі відбитки, які жорстокість лишає на всіх, а особливо — на дітях, які цю жорстокість бачать. Навіть коли вони самі не в небезпеці, навіть коли їх життю безпосередньо не загрожують — діти відчувають чужі страх, жах і біль, — і це неможливо стерти. Водночас це історія про вибори і доріжки — які ми самі обираємо до яких штовхають нас інші, — і ці доріжки можуть вести як далі в прірву, так і до зцілення. Героїня Лізи Джуелл в цій книзі — жінка за 50, з кількома шлюбами за плечима і десятком дітей від перших шлюбів її чоловіків — одна з найкращих героїнь трилерів, що я зустрічала останнім часом. Немолода жінка з особистим багажем травм і собаками, не ідеальна, але якась по-справжньому добра. Героїня, якій довіряєш аматорське розслідування, бо вона чесно зізнається: так, їй хочеться допомогти, але ще їй хочеться відчути потрібність і азарт. Мрію, шо авторка напише про цю жінку ще кілька книжок, бо мені було замало її в одній історії. В якості недоліку можу зазначити, що, якби я книжку читала, то поріг входження в неї був би вище: вона довго розганяється і не впевнена, шо може причарувати без озвучки так швидко, як зробила це в аудіо. А от каст аудіокниги: неймовірний! А ще це зовсім не те, за що мені сподобалась, наприклад "Ніщо з цього не правда": майже нуль шаленства, мінімум поворотів сюжету і твісти такі, шо хочеться не здивовано охати, а скоріше сісти і сумно зітхати. Сімейна драма про зло: так. Динамічний трилер: ні.

якщо ви зараз не в армії – я вас БЛАГАЮ виходити на вулиці ваших міст не тільки у Києві чи у Львові – зустрічі плануються майже в усіх великих і не дуже містах чому виходити? послухайте розумних людей, словам яких я сама довіряю: Стерненко про відставку Федорова Стерненко про Сирського Оксана Мороз про те, чому люди виходять Оксана Мороз про прес-конференцію Федорова виходьте за будь-що, у що вірите: за Федорова, проти Сирського, за реформи в армії, проти Скелі і м'ясних штурмів але благаю, виходьте бо є у мене таке відчуття, що якщо ми не відстоїмо зараз, то більше шансу може не бути. вони думають, що можна відсидіти і люди заб'ють і дозволять політичні ігри на крові наших військових. ні, ми маємо виходити доти, поки нас не почують, бо це наша країна, і ми не можемо перетворюватись на росію (так, у мене маленький книжковий канальчик, але якщо я можу ним надихнути хоч 2-5-10 людей, то я маю спробувати)

Ок, моє вперше: я настільки захлинулась емоціями під час читання звичайного трилера, шо відклала аудіокнижку вчора на позначці 94% і боюсь повертатись. Серйозно, я не знаю, ШО вони там ше нароблять, але в мене серденько одненьке, дякую, і можна якось полегше з ним? 😞😞😞

Я, коли замовляю кишенькове видання ВП: все ок, я розумію розмір кишенькових видань, я все знаю! Я, коли кишенькове видання прийшло: 😂😂😂 а чо ти таке крихітне? а ну поясни свою крихітність! ⏬серйозно, вони знущаються?

В Stillhouse Lake ніби дуже трилерний закид: у жінки був чоловік серійний вбивця, його заарештували, але... вбивства продовжились. От тільки книжка взагалі якось не про вбивства, і не про загадку, і не про те, чому когось знову вбивають. Це історія про жінку, яка намагається врятувати дітей і якось перетравити минулий абьюз, який вона не вважала абьюзом (а там такі деталі випливають, шо хоч за голову хапайся). Героїня тікає від світу, який звинувачує її, що вона знала про вбивства і навіть допомагала чоловікові (хоча її і виправдали в суді), світу, де незнайомці пишуть огидні листи дітям, які нікого не скривдили і де будь-яка людина, дізнавшись справжні імена родини, починає ставитись до них з жорстокістю. Ну але бігти можна довго, а втекти — неможливо, і тому, коли починаються нові убивства, книжка перетворюється на боротьбу з власними страхами. Це хороша історія. Хоча убивства тут не в центрі оповіді, книжка помітно жорстока — і безжальна в тому, як описує людей. Читати її не надто весело, а мені й взагалі хотілось постійно відкласти і струсити трошки пил реалістичності. Але вразити книга змогла. Уявлення не маю, з чого тут робити цикл — тобто маю, бо прочитала анотації, — але історія першої частини настільки завершена, шо нічого їй більше не треба.

Контент трошки не книжковий, але чи буде у пана Марципана фотографія краща за цю? 🤌

"Ти ніколи не можеш повністю усвідомити біль, який відчуває інша людина" — каже манга Tokyo Babylon, і на фоні цього продовжує викручувати читача історіями настільки жорстокими, наскільки вони взагалі можливі в рамках рейтингу. Субару Сумерагі — не звичайний школяр, а онмьоджі (читай, екзорцист?), який працює на японську владу і розплутує дивні справи з паранормальним в Токіо. Живе він з сестрою-близнючкою Хокуто, але дуже багато взаємодіє з дорослішим паном, ветеринаром Сейшіро. Поки добросердний Субару відчуває чужий біль, як свій, Хокуто підтримує його мрії колись стати доглядачем зоопарку = почати жити власне життя з власними інтересами, а не запитами на його магічні здібності. Сейшіро ж весь цей час — загадково палить і розказує, шо він закохався в Субару з першого погляду (фу). Серйозно, ця історія вміє нагнітати. Якби я не була вже дуже досвідченою читачкою авторок манги, а вони не любили б так сильно мультивсесвіт всіх своїх робіт, я б НЕ ЗНАЛА кінцівку — і ох би вона мене б вибила набагато сильніше! Ну але я і так зронила сльозу і повторювала як мантру "ми не можемо відчувати біль інших", який дуже сильно відчувала. Це жахливо трагічна історія. Власне, слово Babylon в назві трошки натякає на неможливість позитивного фіналу, але авторки манги постійно розкачують настрій, підкидаючи позитиву — але не так шоб багато. Посміхатись в цій історії хочеться не з самих мікро-сюжетів розслідувань Субару, а лише від його взаємодії з сестрою. Нам ніби кажуть: боляче усюди, постійно і завжди, але доки є люди, які підтримують і викликають посмішку – тримаємось. Що, звісно, таке собі втішання, бо треба вміти спиратись на себе. Обʼєктивний недолік: манга старенька, а в новому виданні обкладинки намалювали заново – і вони аж якісь занадто милі. Втім, всередині там все як треба для манги, яка виходила в девʼяності: густі вії, великі очі, шалені і стильні костюми.