La moustache de Tarkovski

До 72-річчя Джеймса Кемерона написав для «Фокуса» про дивні взаємини режисера з водною стихією: починаючи з того, що добра половина його фільмів знята у воді, й закінчуючи розробкою глибоководних батискафів для вивчення океанських глибин. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Отже, 5 серпня 2026 року на закритому показі в артпросторі The Glasshouse у Нью-Йорку відбулася світова прем'єра фільму The Cully Hill Boys. (Можна перекласти як «Хлопці з Каллі-Гілл» — назва вигаданого депресивного району в лондонському Іст-Енді, де мешкають головні герої, трійця не надто популярних реперів). Ця енергійна британська кримінальна комедія в стилі Гая Річі та Едгара Райта — реально перший у світі повнометражний фільм, згенерований ШІ, в якому задіяні ліцензовані цифрові образи реальних знаменитостей. Йдеться про популярного американського скандального стримера N3on (Мікайл Рафік), новозеландського бійця ММА Ісраеля Адесанья, ще одного бійця ММА та актора Квінтона «Ремпейджа» Джексона, відомого за фільмом Джо Карнахана «Команда А», та інших локальних селебрітіс. Саме їхні цифрові копії використовувалися для генерації образів головних героїв фільму. «Той факт, що всього за кілька хвилин після початку фільму я перестав шукати технічні помилки й був повністю захоплений сюжетом, візуальним реалізмом, а також грубою сенсорною та емоційною силою того, що відбувається, змусив мене усвідомити: ми вступаємо в нову еру», — так дещо патетично поділився своїми враженнями для видання Forbes експерт ШІ-бізнесу Луїс Е. Ромеро. «Гру» згенерованих персонажів він назвав «живою». Цікаво, що сценарій написаний не чатиком, а цілком реальною людиною, одним зі сценаристів серіалу Combat Report Тімоті В. Планаганом. Сценарій увійшов до «Чорного списку» 2026 року — щорічного рейтингу, у якому представлені найпопулярніші нереалізовані голлівудські скріпти. Саме там його помітили представники компанії Higgsfield й ліцензували права на ШІ-адаптацію. Над створенням фільму працювала команда з трьох десятків людей, увесь процес зайняв 4 тижні й обійшовся приблизно у 2 мільйони доларів, що десь удесятеро дешевше за звичайний бюджет такого фільму. Але в прокаті ми його не побачимо. Як пише Forbes із посиланням на представників Higgsfield, «Хлопці з Каллі-Гілл» були створені для демонстрації студіям, агентствам та брендам флагманського продукту компанії — Cinema Studio 4.0. Це спеціалізована нейромережева платформа для генерації професійного відео, орієнтована саме на масштабні потреби кіновиробництва. Взагалі, звісно ж, новина нереально надихає. Завдяки генеративному ШІ процес кіновиробництва вперше набуває первозданної простоти індивідуальної творчості — як створення літератури, наприклад. Генерація візуальних світів через промпти — це, по суті, і є остаточна й буквальна реалізація концепції «камери-пера» теоретика кіно Александра Астрюка, сформульованої ще в 1948 році. Таким чином ШІ доводить ідею авторського кіно до абсолюту. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

У нашому інформаційному просторі пройшла, як завжди, непоміченою абсолютно запаморочлива новина. З'явився перший повнометражний фільм, цілком і повністю створений за допомогою ШІ-технологій. В Україні, звісно ж, наразі куди актуальніші Оля Полякова та Олег Скрипка, але мені цікавіше про кіно та нейромережі. Докладніше про фільм у наступному пості.

"Герберт Веллс посідає почесне четверте місце, обійшовши лише Філіпа К. Діка. На його рахунку передбачення двох десятків технологій. Насамперед атомної зброї (включно із терміном "атомна бомба"), танків, військової та цивільної авіації, лазерів, автоматичних дверей, аудіокниг, цілодобових новин та безготівкового розрахунку. Проте справа зовсім не в кількості. Веллс — це буквально Шекспір наукової фантастики. Більшість сюжетів, які ми сьогодні бачимо у фантастичних блокбастерах або знаходимо в сучасних письменників, виросли з його ідей. Веллс фактично самотужки створив цілі піджанри сай-фая, актуальні й досі". 80 років тому, 13 серпня 1946 року, виснажене хворобами тіло Герберта Веллса покинув дух, який осяяв усе ХХ століття світлом небаченої, зухвалої фантазії. Написав для видання "Фокус", які передбачення Веллса стали науковою реальністю, і чому поки що неможливо реалізувати його найсміливіші та найзухваліші мрії. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Виявляється, днями помер Реджі Банністер (1945–2026). Цього разу по-справжньому. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Є такий прийом у кінодраматургії, коли історія розвертається на 180 градусів і ми бачимо її під абсолютно новим кутом. Називається твіст — як у «Шостому чутті», «Серці Ангела» або «Інших», яким якраз виповнилося 25 років. З цього приводу вирішив розповісти шановним читачам ZN.UA, які бувають твісти, як вони працюють із нашою підсвідомістю та яким чином відображають поточний політичний момент і головні фобії суспільства. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Написав для "Дзеркала тижня", чому варто подивитися "Мотор Сіті", і чому саме в кіно. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Велике Вам спасибі! Завдяки Вам зібрано потрібну суму, ліки замовив, пізніше виставлю тут фото (мають доставити вже сьогодні).

60 років тому помер Ленні Брюс — комік, який винайшов стендап у його сучасному розумінні. Свого часу Ленні шокував Америку тим, як відверто говорив про секс і наркотики. Поміркував для видання "Фокус", над чим би він міг жартувати в сучасній Україні — а які теми не наважився б торкнутися навіть Ленні: а саме висміювати українських політиків та корупцію в ТЦК. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

«Насильство не просто притаманне кінематографу, жорстокість є його онтологічною основою. Такими є сухі історичні факти. Наприклад, найперший спецефект – стоп-кадр і монтажна склейка, був винайдений виключно заради демонстрації на екрані сцени страти Марії Стюарт у стрічці 1895 року. Назва найпершого сюжетного фільму, що заклав основи сучасної кіномови – "Велике пограбування поїзда" (1903) Едвіна С. Портера, – говорить сама за себе. Як тонко підмітила Сьюзен Зонтаґ, сама термінологія кіновиробництва англійською мовою – це чистий словник бойових дій. Камеру, як і вогнепальну зброю, потрібно зарядити (to load), а сам процес зйомки – to shoot – буквально перекладається як "стріляти". До речі, потім сцену ріжуть (cut) на монтажному столі. Вбивство подібного собі – це надпотужне еволюційне та культурне табу, а кінозал дає легальну можливість перейти цю заборонену межу без реальних соціальних наслідків. І головне, можливість абсолютно безпечну. Смерть – це єдина подія, яку неможливо пережити як особистий досвід і оповісти від першої особи: переживши смерть, суб'єкт просто зникає. А кіно дає ілюзію того, що можна зазирнути за головну межу». Написав для «Української правди» есей про насильство в кіно 👈 Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

До дня народження Крістофера Нолана написав для «Фокуса», за що ми так любимо (або не любимо) його фільми. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

"Головний фокус Нолана полягає в тому, що він продає глядачеві його ж інтелект: ноланівські фільми дають змогу нам відчути себе по-справжньому розумними у темряві кінозалу. Втім, якщо очистити ноланівські сюжети від хроноклазмів та чорних дір, то під ними криється абсолютно зрозуміла, стара добра мелодрама. У "Пам'ятай", "Престижі" та "Початку" герой травмований втратою дружини, а в "Інтерстелларі" намагається крізь простір і час повернутися до своїх дітей — такі переживання добре знайомі кожному. А головне, що Нолан — єдиний режисер блокбастерів, який знімає кіно про таку надскладну філософську величину, як час, що виступає єдиним непереможним антагоністом у його фільмах. Єдиний ворог, якого не можна переграти або знищити, — це невблаганне цокання годинника."

На стримінговій платформі Hulu стартував серіал "Люта", в якому зірка "Безсоромних" Еммі Россум у ролі агентки ФБР переслідує жінку-серійну вбивцю у виконанні Лоли Петтікрю ("Нічого не кажи"). Цікаво, що для роботи над серіалом Еммі Россум пройшла реальну підготовку в тренувальному таборі Бюро в Техасі: справжні агенти навчили акторку, з-поміж іншого, професійно проводити допит і грамотно діяти під кулями. У підсумку творці серіалу отримали для своєї акторки реальну фактуру та достеменну пластику справжнього спецагента. А ось що натомість отримало ФБР? Як завжди: повний контроль над виробництвом. Написав для "Фокусу", як федерали змусили працювати на себе голлівудські студії. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Що це взагалі було? Півтори години я був спантеличений, багато сміявся, загалом не міг повірити власним очам, як таке взагалі можливо. «Мотор-Сіті» — кривавий і брутальний екшн зі свідомо одновимірними героями, розіграний мов німе кіно, під музику без жодного слова. (Пишуть про п'ять рядків діалогів, та я не рахував, не до того було.) Це ідеальне глядацьке кіно, від якого просто відсікли усе зайве. Виявилося, якщо викинути діалоги (все одне їх тепер розучилися писати), то екшн від цього лише виграє. У фільмі найголовніше — показати історію, а не розповісти. І «Мотор-Сіті» в цьому сенсі подекуди навіть надлишкове видовище, майже опера ультранасильства. Чисте візуальне кіно, первісний атракціон. «Мотор-Сіті» — незалежний проект із бюджетом у 30 млн, але з кожного цента вичавлено по максимуму: «картинка» виглядає не менш багато, ніж у студійному блокбастері. (Критики пишуть про «вражаючий виробничий масштаб і розмах».) Причому, гадаю, чималу частину бюджету зжерли права на пісні Девіда Бові, Fleetwood Mac, Донни Саммер та інших артистів преміального каталогу, що лунають у стрічці. До речі, «музичним керівником» фільму виступив Джек Вайт із The White Stripes, тож треки підібрані з великим смаком, а сам Джек знявся в камео. (Що нагадало нещодавнього «Настроювача» із Хербі Хенкоком.) Кривава зав'язка фільму під Cat People Девіда Бові просто занурює вас у гіпноз, — такий ефект виникає завдяки тому, що темпоритм кожної сцени й монтаж цілком підпорядковані музичному ритму та хореографії бойових сцен, і ви залишаєтеся зачарованими до самого фіналу. Такого ж, по суті, пафосного й химерного, як і весь фільм, але приголомшливо кінематографічного. Тепер прізвище режисера Потсі Пончіролі доведеться запам'ятати — з перших двох разів не вийшло, і хоча «Старий Генрі» свого часу сподобався, але його не порівняти з «Мотор-Сіті». Секрет успіху Пончіролі, по суті, простий: він вчиться у класиків жанру, бере найкраще у Сема Пекінпи, Дона Сігела і, звісно ж, Волтера Хілла, чий вплив на «Мотор-Сіті» відчувається найсильніше. Перше, що спало мені на думку — це теглайн із «Вулиць у вогні»: A Rock & Roll Fable. Ідеальна казка на ніч для закоханих в кіно хлопчаків, що так і не виросли. Ось що я піду дивитися в кіно на великому екрані, а не «Одіссею» Нолана. Чого і всім бажаю. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Программа 83-го Венецианского кинофестиваля: 🔸INK, реж. Дэнни Бойл (фильм открытия); 🔸Company, реж. Кейси Аффлек; 🔸A Bit of Light, реж. Али Асгари; 🔸Ritorno a Buenos Aires, реж. Марко Бечис; 🔸Un bon Petit Soldat, реж. Стефан Бризе; 🔸Il Fuoco Che Ti Porti Dentro, реж. Эдуардо Де Анхелис; 🔸Woman Unknown, реж. Мэй Эль-Тухи: 🔸Bucking Fatard, реж Вернер Херцог; 🔸A Place to Hell, реж. Седрик Канн; 🔸DAU, реж. Илья Хржановский*; 🔸Look Back, реж. Хирокадзу Корээда; 🔸Possible Love, реж. Ли Чхан Дон; 🔸Wild Horse Nine, реж. Мартин Макдонах; 🔸Succedera Questa Notte, реж. Нанни Моретти; 🔸Primetime, реж. Лэнс Оппенхайм; 🔸The Echo Chamber, реж. Андреа Паллаоро; 🔸Un Peu Avant Minuit, реж. Николас Парисер; 🔸L'estranea, реж. Паоло Стрипполи; 🔸Mr. Nelson, Did You Kill People?, реж. Синъя Цукамото; 🔸Bunker, реж. Флориан Зеллер. Среди премьер игровых фильмов вне конкурса — свежие работы Пола Шредера (The Basics of Philosophy), Лава Диаса (Let us Through, Dear Ancestors), Корнела Мундруццо (Place to Be). Вне конкурса состоятся премьеры новых документальных картин Виктора Косаковского (Holy Wood Dust), Сергея Лозницы (Imperium), Вима Вендерса (From inside out — The architecture of Peter Zumthor) Цая Минляна (Dust), Лоры Пойтрес (к/м They're Here), Луки Гуаданьино (Joie de Vivre), Рассела Кроу (What Love Builds), Амоса Гитая (The Road to Jericho), Джулии Локтев (My Undesirable Friends: Part 2), Такаси Миике (Shumei — The Living Legacy of Kabuki). *признан Минюстом иностранным агентом.

Зненацька знову «Дау»

"Переглядаючи цей фільм сьогодні, важко не провести паралелі з класичною стрічкою Марко Феррері "Велике жрання" (1973) — геніальною сатирою на суспільство споживання. Обидва режисери використовують шокуючу фізіологію, щоб зруйнувати буржуазну естетику, і обидва гіперболізують споживання як форму повільного самогубства. Тільки у Марко Феррері головні герої перебувають на протилежному соціальному полюсі: це перегодована, знудьгована буржуазія. Їхній бунт проти екзистенційної порожнечі виражається через гіперспоживання. Головні герої у виконанні Філіппа Нуаре, Марчелло Мастроянні, Мішеля Пікколі та Уго Тоньяцці – аристократ, пілот цивільної авіації, суддя та славетний балетмейстер – зачиняються від усього світу для кулінарної оргії, щоб буквально зажертися до смерті. Можна сказати, що Денні Бойл зняв пролетарську, маргінальну версію "Великого жрання" для неоліберального покоління 1990-х. Його іронія полягає в тому, що, відмовившись бути частиною суспільства споживання, герої фільму обрали ідеальний капіталістичний товар і добровільно стали найлояльнішими (щоб не сказати найбільш безправними) споживачами у світі – наркозалежними. Ринок наркотиків працює за найцинічнішими законами дикого капіталізму, тож герої змушені грабувати і зраджувати одне одного, аби обслуговувати ту саму фінансову систему, яку вони так ненавиділи. Вони – такі самі гвинтики в системі тотального споживання, тільки перебувають на самому дні харчового ланцюжка. Щоб розірвати порочне коло залежності, головний герой застосовує найцинічніше правило капіталізму, від якого він так відхрещувався: людина людині вовк. Рентон зраджує друзів і краде гроші, на які він купить ті самі пральну машину, телевізор та страховку. Система не просто перемагає, вона змушує тебе грати за її правилами. Фінал "Трейнспоттінга" – це універсальна історія про те, що дорослішання в сучасному світі завжди відбувається ціною зради власних ідеалів заради виживання та комфорту". Написав для "Української правди" до 30-річчя фільму, як він сприймається сьогодні. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Тим часом саме він зняв оригінальну «Аферу Томаса Крауна» та переніс на екран мюзикли «Скрипаль на даху» та «Ісус Христос — суперзірка». (Якщо ви не в курсі, «Скрипаль на даху» — це бродвейська адаптація «Тев'є-Тевеля» Шолом-Алейхема, де дія відбувається, до речі, під Києвом.) У Джуїсона взагалі були особливі стосунки з музикою: який чудовий саундтрек Мішеля Леграна до того ж «Томаса Крауна», у мене є в колекції ця платівка. Або музика Квінсі Джонса (який потім вивів Майкла Джексона в суперзірки) в «Опівнічній спеці» з її тягучим ґрувом, що передає задушливу, густу атмосферу південної глибинки. До речі, після цього фільму один із моїх улюбленців Хел Ешбі, здобувши «Оскара» за монтаж, пішов у режисуру. Але повернемося до Джуїсона. Як і більшість вправних голлівудських ремісників, він був новатором — і в цьому парадокс студійного Голлівуда. Просто тоді не було заведено робити з режисерських знахідок культ, як це відбувається сьогодні з Ноланом або Кемероном — винаходити кіно наново в кожній картині було їхньою щоденною робочою рутиною. У тій самій «Афері Томаса Крауна» використано поліекран. Уперше у великому студійному фільмі застосовувався авангардний прийом, підглянутий Джуїсоном (як він сам зізнавався) не в «Наполеоні» Абеля Ганса, як можна було б сподіватись, а в документалці «Місце, де можна вистояти», яку вын побачив на Всесвітній виставці в Монреалі 1967 року. Та головне, що Джуїсон був майстром контрабанди сенсів. Він завжди закладав у жанрове студійне кіно соціальну бомбу сповільненої дії. Наприклад, теми расової ненависті, як у вже згаданій «Опівнічній спеці», або антикапіталістичну сатиру у безпідставно забутому «Роллерболі». Глядачі, які виросли на «Голодних іграх» та «Грі в кальмара», побачать у «Роллерболі» першоджерело всіх сучасних антиутопій про криваві шоу — до того ж аналогове, комп'ютерних спецефектів ще не існувало у природі. Ось якраз ці три стрічки — разом з «Аферою Томаса Крауна» — можна сміливо радити подивитися всім (на слові «міленіали» автор зніяковіло закашлявся та поправляє на носі окуляри) тим, хто ще не дивився. Ці фільми й досі сприймаються абсолютно оригинальними та стильними роботами. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Виповнилося 100 років Норману Джуїсону — на жаль, сьогодні майже забутому режисеру.

Набрався зухвалості й написав колонку до дня пам’яті Параджанова — про те, як дивитися його фільми (та й загалом поетичне кіно). У принципі, це дуже прості й навіть подекуди кумедні правила, з якими можна підходити до будь-яких стрічок із високою візуальною культурою, відкритих для безлічі інтерпретацій, — чи то Девід Лінч, Ван Вармердам, Кен Рассел, Панос Косматос, Елен Катте і Бруно Форцані або ж Рефн. Нам 10 років! 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали