Грань

ніщо камінь що за мить до свого падіння починав танцювати схожий на слово люблю що вперше кинули в цей світ так і падав танцюючи а ніхто й не помітив тільки кола що повільно розходились по воді Анна Ютченко #грань_поезії

​​🛏 Цієї пʼятниці о 18:30 запрошуємо у Львівський муніципальний мистецький центр на сомнамбулічні читання «Мені це не наснилось (?)» — перформативний поетичний захід, що відбудеться в рамках виставки Софії Короткевич «Тривога лягає поруч». Іноді трапляються такі сни, з яких годі виплутатись — хиткі й тривожні, вони немов стають відображенням реальності. А коли таки вдається прокинутись — уже годі зрозуміти, що із того, що є поруч, є реальністю, а що — сном, адже наша реальність не менш тривожна й хитка, аніж наші сни. Тоді хочеться сховатись під ковдру й вірити, що усе це нам лише намарилось. Усе враз огорне мʼяка та затишна темрява. Але з того боку однаково долинатимуть звуки… В рамках програми до виставки Софії Короткевич «Тривога лягає поруч» спробуємо знайти, де пролягає межа поміж сном та реальністю, а також — між мовою й поезією та нашими досвідами. Спробуємо залишити зримі образи поза межею темряви і довіритись нашому слуху — і нашій уяві, яка перетворюватиме почуте у образи. А опісля зможемо поділитись досвідом (пере/про)житого і відчутого. 📌 Коли: 8 серпня о 18:30 📌 Де: Львівський муніципальний мистецький центр на Стефаника, 11; мʼяка кімната виставки 📌 Формат: перфрормативні/тихі читання у темряві Учасники та учасниці: Ростислав Кузик, Софія Короткевич, Анна Ютченко, Софія Потоцька, Андрій Нечитайло/ Кількість місць дуже обмежена. Реєстрація тут: https://cutt.ly/QyoPiM5q

*** Провідниця, чи праведниця — все по правді — каже: довезу, куди треба, мої золоті. Сиву юнь і здитинілу старість. Всіх дівчат — і котенят їхніх. Котимось потихеньку. Не залишимо нікого, не втратимо. Ознайомтеся з правилами безпечної евакуації. Мʼяко вагон гойдається, мов колиска. Ось вона, провідниця — мати всім пасажирам. Пропливе, рознесе по купе оберемок непроханих настанов. Голос дзвенить, як ложечка в склянці з металевим підсклянником. Музика, знайома з дитинства. На прощання сипне замовляннями: легко дістатися місця призначення, швидко пройти кордон, встигнути з пересадкою. Будьте здорові, слідкуйте за документами, не забувайте багаж, особисті речі у вагоні. Але ненароком у нас вилітають ключі від домівок, яких вже немає, памʼятки від близьких, які тепер самі — спогад, насіння квітів з украденого саду, іграшки дітей, які надто швидко виросли, книжки, за якими нас вчили, що добро переможе. Все вона приймає на зберігання зітхаючи. Стіни її купе розсуваються до безмежжя, як стінки серця. Що з вами робити, мої золоті? Мені чужого не треба. Повертайтеся — на зворотному шляху заберете. Юлія Мусаковська #грань_поезії

Рефлексія порожніх чарок А заходи все сумніші. Як давні фото. Гіркіші думки і все більше іржі на кронах. І знову ти пишеш, аби не забути, хто ти, І знову когось хорониш. Розпечено-жовтий колір із теплих фільтрів Тьмяніє у сутичці проти холодних духів, І крутиться колесо, ніби пакет на вітрі, І в тиші його повороту така задуха — Лишається просто лягти у відкриту пащу Осіннього вовка, готового жерти серпень. Із літом вмираєш і ти, І щоразу важче, Повільно, немовби плювок, що усе повзе по Підвальній стіні, розмальованій у п'ятнадцять, В таке ж, як і нині, пивне тютюнове літо, Коли, не шкодуючи ніг, ти усе тинявся Своїм невеличким світом. Дощі на підході. Понурі. Холодні. Інші. Безбарвні світанки, тумани, кручині чвари. А там із погодою будуть мінятись вірші, Бо поки це — так, рефлексíя порожніх чарок Лягає на захід, рудий, як зів'яла хвоя. Потрібно писати, Аби не забути хто я. Ніколассон #грань_поезії

як я скажу цьому чоловіку що перед грозою обважніла велика хмарина стає його поглядом і запах вʼюнкого зела і дикої абрикоси на волоссі його золотиться літнім гербом що ж ти колесо світу його повертаєш до мене — непривітну й безслівну комету в маленькому тілі та смішливий божок оживає коли крапнути трохи води на скуйовджену маківку густо набілену як я скажу про цього чоловіка іншому чоловіку що стоїть мені терном при горлі памʼяттю і рукою а отак і скричу до кісток і трави — розступіться доки серце чудне за лікоть веду Ада Єлагіна #грань_поезії

***** риштовання закутало стіну виплекану в білому безголоссі на сонці недільному голим металом не сріблом виблискує день коли не можна нічого робити поховалися у квартирах і солодко сплять пополудні стіна наче поле засніжене з погляду птаха вистигає на самоті Олександр Мимрук #грань_поезії

**** ...і взагалі ми можемо зникнути розкришившись на всі боки це як розвіювання попелу тільки розкришуватися будуть висівки бо якщо хліб – це тіло Господнє а ми зроблені за подобою Божою то наше тіло – висівковий хліб тому воно й не таке міцне зате дає нам можливість бути гнучкими бо коли ми згинаємося чи вигинаємося висівки наших хлібних тіл можуть легко і незчеплено курсувати гнані вином, що є кров’ю нашою щоправда, іноді вино збирає висівки докупи і ми помічаємо одне в одному, що наші губи зліплені найпросякнутішими з них. Тарас Малкович #грань_поезії

чорний виноград зірване ґроно падає на груди смерті з головою коломийки що ондечки внизу розляглася підклавши руки під голову чорні виноградини як очі богоматері коли вони заплющені мокрі виноградини як очі її розплющені і саме тепер і тут ти у роздумах чи це твій народ тут так високо а чи ще тільки напівнарод у якого бог уже є а винограду немає іще Микола Антощак #грань_поезії #грань_поезії_військових

я вляжу до бою з тобою я стану весною такою на стані твоєму вдесяте батальну баладу писати і значиться значень немає що раптом таке прилітає то котики мружать душевні польоти твої в затаємне Олег Клюфас #грань_поезії #грань_поезії_військових

*** розвиднюється безрух промінь перший падає монетою в сонну долоню будить кров тіло виходить з долоні на світло обертається навколо своєї осі ніби планета нанизує світло на себе нитка за ниткою липкі пуповини вкривають його вростають у нього міцно міцніше ніж тіло матері вростає у тіло дитини тіло хто тебе вигадав скажи тіло що ти знаєш скажи тіло що тебе болить скажи тіло знає яким гірким буває повітря коли вдихнути його уперше і яким солодким коли удруге тілу болить подих перший і болить другий подих тіло ось тобі день і їжа ось тобі намисто зі співу пташиного ось тобі одіж з любові і льону підходь тіло ближче ось тобі рука мого погляду розвиднюється лежу долонею з розкритими ребрами у клапті світла тіло танцює навпроти Юліана Лесняк #грань_поезії

і н т е р з о н а тут такий світанок теплий що аж клавіші з ноутбука вистрибують тікають ген-ген із хати під зеленою смужкою обрію засмагати вийди на подільські вулички мила впізнай цю бруківку з літерою на кожному шматку йцукен гшщзхї фівапр олджє ячсми тьбю я чсми тьбю - розумієш? стрибають чорні коники повзуть чорні таргани летять чорні мухи засівають Поділ любов'ю ти заходь сьогодні до мене добре мила? в мене на ноутбуці літери закінчилися виручай Ігор Мітров #грань_поезії #грань_поезії_військових

дим дитячих багать дим дитячих багать стоїть над минулим — заборонених і від того ще більш жаданих горять сузір'я літні й зимові названі й безіменні складені переважно з голосних і кількох зручних для співу приголосних співаємо мі-ме-ма-мо-му спускаючись і підіймаючись хвилями але щоразу вище тепер я знаю до чого сняться сни коли йдеш сходами будинку — а їх раптом немає дірка в стіні крізь яку з попередніх життів дзвенить чи то ложечка чи то дзвоник папужки коли я виросту мамо піду від вас дуже далеко піду вам усім на зло повз церкву через кладовище піду вночі гуляти з друзями піду на війну Єлизавета Жарікова #грань_поезії #грань_поезії_військових

​​💫 Товариство, разом з Мистецькою Бібліотекою 12 липня запрошуємо на презентацію поетичної книжки Миколи Антощака «Дзвіниця в ущелині» у Львові. «У текстах цієї збірки багато хтонічного, чогось такого первісного й вічного, про що в сучасному бентежному світі можна необачно забути, але уникнути впливу — навряд. Вірші Миколи Антощака метафорично густі, багатошарові, іноді тяжіють до герметичності, а іноді гранично прозорі...» — так говорить про цю книжку письменник та літературознавець Дмитро Зозуля. Поетична книжка Миколи Антощака «Дзвіниця в ущелині» вийшла друком у 2026 році у видавництві «Смолоскип», а тексти, що склали кістяк книжки, були створені у 2015-2019 роках. На певний час робота над рукописом була зупинена, однак у 2022-2023 роках автор повернувся до нього і завершив рукопис, результатом чого і став вихід довгоочікуваної книжки. Передмову до «Дзвіниці у ущелині» написав легендарний український поет, представник «Витісненого покоління« Микола Воробйов, а післямови — поети Олег Коцарев та Мирослав Лаюк. Модеруватиме розмову Ростислав Кузик, поет, перекладач і член українського PEN. 👉 Про автора: Микола Антощак — український поет. Лауреат премії літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», Міжнародної Українсько-Німецької літературної премії ім. Олеся Гончара, Гран-прі конкурсу «Молода республіка поетів» (2016). Фіналіст поетичного конкурсу від Асоціації Українських Письменників (2018), Учасник «Антології молодої української поезії III тисячоліття» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018). З 2016 року активний учасник українських та міжнародних мистецьких фестивалів. З 2019 року — військовослужбовець Національної гвардії України. 📌 12 липня о 17:00 📌 Мистецька Бібліотека на Шота Руставелі, 8 (синя брама, перший поверх) 📌 Вхід вільний Під час події можна буде придбати примірник та підписати у автора. Микола буває у Львові доволі рідко, тому не проґавте цю нагоду! До зустрічі! 🖤 #грань_анонс

68 серпневі вечори створені для переходу між  розпеченим асфальтом вдень і мерзлими  ліхтарями ввечері  твої долоні м'які і липкі я витираю руки   у серпневому підвечірку запевнююся  не народилася ще така сила  щоб нас розділити  не народився такий ворог  що міг би одного з нас висмикнути  з цього маленького  а вже ланцюжка  залишити іншого  із прагненням холодної серпневої помсти  я знову витираю руки  дивлюся тобі у вічі  там  такі яскраві  тремтять вогні Хіросіми  в серпневий вечір Рома Григор'єв #грань_поезії

кам’яне серце гó‌ри вдаряють об зап’ястя хвилею торкаю руки скельні омиті горем смарагдовим десь чутно бриз «сонця пломеню гори́‌» — прогриміли очі блиском прогриміли зіниці сумом прогриміли іриси райдугою зримі обриси закруговертили піщинки  плетеною павучою сіткою перелилася ртуть  геть за вінець і плаче камінь бо застряг зі своїм горем навіки і ревуть скелі  безпорадно зализуючи соляні шрами і лише гірський прибій коло бухти граційно дарує усім обійми Андріана Кіндратович #грань_поезії

дійсності тріснута крашанка дражнить змій чи то вир прикидається бродом чи навпаки грозо розпатлана я тебе не покину іскро сполохана поле моє візьми он воно розпласталося медом сухим маковим порохом хітиновим борошном он його бронзових коренів дикий сторож з куцим рубцем від сохи іскро-літавице сядь мені на плече чуєш мої легені повні врожаєм сонячним слизом співом залізних жайворонків кунштом печерним я загорну тебе дрібко у спів руди висаджу у відкритий час пророщу мов ікло поле моє прийми не як дар як виклик і перероди Ірина Божко #грань_поезії

*** дим пригнувся крадеться по даху сивим звірком не поспішає в собі розчинити простір заїкається світлом несправний ліхтар. в заводських татуюваннях бедрики і берези. пугач дозволив собі надію  але втратив дар  бачити в темряві центрування відсунутих вбік сердець. цензурування неповного місяця. альфа цензури. ельфи миттєвостей відкладання на потім відкладання на вже було тирси чудацький шлях  над розпиленим  на лісопильні часом вуздечка язика і зашпори губ. піднебінний вершник з  тишею під копитами дим наважується за мить Тарас Яресько #грань_поезії

перебрав напнуті струни ребер видобуваєш звучання настільки тихе, що волосся чи нігті чи новий шар кори верболозу товщиною у лікоть – всі вони ростуть голосніше разом з тим звучанням нектар днів мерехтливою цівкою переливається з пустого в порожнє по долоні розкритій стікаючи в річище повноводне залишається вже коли підступатиме до лінії горла підняти ще вище голову та подумки вчитися плавити Максим Христенко #грань_поезії

чим ти мене подивуєш, чайко південного дому, шерехи й насінини рукою знімаючи. у сизому кратері каменя щодень завмирає вода — а то наша натома. ким ти мені нащебетана, маківко майна і жовта. квіту твого при дорозі наче й було — а не стрінути, але як іду за тобою — меншає-меншає тінь. а чи так буває? Ада Єлагіна #грань_поезії

Похитнулися зорі — і висота теж, здається, рушає з місця на дужки і крапкии розпадається там незавершений смайлик місяця Та не руш тишини світ давно оглух, ще до крику твого кривого ніч полює на необережний рух та коли налетить тополиний пух — ми підпалимо цю дорогу крізь мої небеса каламуть тече довгі сни під повіки тулить і двірник вимітає калюжі очей останніх очей моя вулице І я знаю бо не затуляю вух чия це тепер тривога. І коли налетить тополиний пух ми підпалимо цю дорогу Безпорадна вона важка вона і, здається, вростає в ніч, та діти б’ються за місце коло вікна, коли проїжджають цю річку ці дерева мене підберуть на слух я нічого не прошу в Бога бо коли налетить тополиний пух ми підпалимо цю дорогу гей Чугайстре танцюй затанцюй нашу смерть щоб не чула землі під собою піднімається дим і дорога дметься і остання зоря вже гоїться гей Чугайстре давай затанцюй всліпу і втопчи чорну тінь під ноги все одно – налетить тополиний пух – ми підпалимо цю дорогу Єлизавета Жарікова #грань_поезії #грань_поезії_військових