Глибини несвідомого

Жінки, які вбвають своїх дітей після народження, роблять це не з дітьми, а зі шматком мʼяса. Анні Біро описувала випадок, коли в такої жінки запитали, чому вона не зробила аборт, на що та відповіла: «Це ж заборонено законом». Така відповідь здалася мені абсурдною, бо вбивство людини теж заборонено. Але потім я зрозумів, що для неї дитина не була людиною. Скоріш за все, вона сприймала це маленьке тіло лише як зайвий шматок мʼяса, відʼєднаний від її тіла. Тому це і не могло бути заборонено.

Анні Бірó інтерпретує вбивство своїх новонароджених дітей матерями як спробу стерти будь-який слід втраченої любові від їхніх власних мам. В історії таких жінок їхні мами найчастіше постають як жахливі, нездатні піклуватися та любити. Схильні до страждання та позбавлені бажань. Діти матерів-убивць розглядаються цими жінками як заповнені тим самим стражданням, яке пережили й вони у своєму дитинстві, та нездатні виправдати їхні очікування щодо любові, яку вони так і не змогли отримати. Окрім цього, важливо додати, що такі жінки, як правило, не здатні ідентифікувати себе (ототожнювати) ані з дитиною, про яку турбуються, ані з материнською фігурою, яка турбується про немовля. Чи то через нестачу такого досвіду, чи то через саму нездатність до ідентифікації.

Психіка постійно генерує думки та образи, і деколи може здаватися, що вона створює їх без вашої участі. І саме ці спонтанні думки є найважливішими в психоаналізі. Людина схильна пропускати їх через фільтр свого Я, через безліч захисних механізмів. Тому озвучувати все, що спадає на думку доволі складна робота. Але чим більше ви говорите, тим легше це стає з часом, бо несвідоме крок за кроком вивільняється несвідоме і займає місце свідомого.

«Якщо любов [доньки] до батька досягла апогею в едіповому періоді, коли виникає думка: «Коли мати помре, я вийду заміж за батька», то за глибокою ідентифікацією з матір’ю, абсолютною необхідністю продовження її існування як первинного об’єкта для забезпечення безперервності власного існування, у період латентності приховується те, що супроводжує вибір батьківського об’єкта, а саме — несамовите бажання смерті матері.» Монік Курню-Жанен «Форми інцесту. Історія та передісторія»

Одного разу одна моя пацієнтка відповіла на поставлене мною запитання: «Я не знаю, запитайте мою матір». А інша, заливаючись сльозами, сказала: «Якщо я не бачу себе в очах своєї матері, я не знаю, хто я». Те, що ми називаємо ідентичністю, можливе лише завдяки погляду матері. Тим самим ми стверджуємо, що в деяких стосунках «мати-донька» виникає амбівалентна пристрасть, «ненависть-любов», як казав Лакан, — пристрасне відношення, підтримуване нескінченним внутрішнім діалогом. Андре Грін «Стосунки мати-дитина, безсумнівно, інцестуозні»

Травматичний пережитий досвід може залишитися непереробленим. Замість того щоб перетворитися на спогад, якому можна надати сенс і про який можна розповісти словами, він зберігається як сукупність відчуттів. Тому за певних обставин травма повертається не як розповідь про минуле, а як повторне переживання тих самих почуттів, образів або тілесних відчуттів. Звичайний спогад ми можемо описати словами й усвідомлюємо, що він належить минулому. Натомість травматичне переживання не стає таким спогадом. Воно залишається «сирим» і тому повертається так, ніби відбувається знову, тут і тепер.

Нав'язливе повторення травматичної події в деяких випадках може розглядатися як спосіб захисту психіки, нехай запізнілий, спрямований на подолання ситуації, коли при повторенні люди відводять собі активну роль замість пасивної ролі жертви, в якій вони опинилися у минулому. Діти постійно використовують таке повторення у своїх іграх, а дорослі – у своїх думках та вчинках.

Якщо ви порівнюєте себе з людьми в соц мережах, та бачите, що недотягуєте, відчуваєте себе гірше інших, то справа не в соц мережах. Справа в тому, що ви з самого початку відчуваєте себе недостатнім/ою, але і самі не розумієте в чому це полягає. Соц мережі дають матеріал на який ви спираєтесь, щоб відповісти собі на питання «що зі мною не так?». Відповіді підбираються враховуючи уподобання - недостатньо: мандрую, займаюсь спортом, гарний/а, успішний/а, про активний/а і тд. Іноді достатньо навіть натяка на розчарування матері чи батька, який може викликати страждання, та запускати цикл болісного порівняння себе з іншими в надії знайти відповідь на питання «чого в мене не вистачає?», «що зі мною не так?».

Що сталось ща цей місяць поки я не зʼявлявся в телеграмі? Я розписався і став офіційно одруженим. Минулої суботи я відсвяткував весілля, де були родичи та друзі. Завжди чомусь думав, що весілля важливе здебільшого для жінок. Але коли я пройшов через цей досвід, то відчув неймовірну кількість емоцій: трепет, кохання, радість, щастя. Це було настільки прикольно, що я б залюбки одружився ще раз 😂 А тепер додам трохи фотографій з цієї події.

Друзі, завтра в Тбілісі буде кіноклуб в Українському Домі, будемо дивитись «Вічне сяйво чистого розуму». Культовий фільм, де Джим Кері грає свою першу не комедійну роль. Після перегляду будемо обговорювати психологічну сторону фільму. Кому цікаво - приєднуйтесь. Можете написати мені в особисті, або ж в коментарі під цим постом, і я надішлю вам подробиці.

Як зрозуміти, ваш знайомий - нормальний нарцис чи вже час викликати психіатрів? Для дідуся Фрейда, який увів цей термін у масове вживання, нарцис - це не маніпулятор, аб’юзер чи газлайтер. Бо він інакше дивився на це питання. Фрейд розділяв нормальний і патологічний нарцисизм. При патологічному нарцисизмі людина фіксується на самому собі, перестає цікавитися іншими, вона захоплена своїми думками, фантазіями, відчуттями. І саме так Фрейд характеризує людей із шизофренією, параноєю або меланхолією. Тому що вони поглинуті своїми світом. У такому стані все, що відбувається у навколо, пояснюється як пов’язане з ними. Іншими словами, у людини психоз. Сучасна психіатрія відносить нарцисичний розлад до групи пограничних розладів - без явних галюцинацій, але з порушенням сприйняття себе та реальності. При нормальному нарцисизмі людина здатна цінувати себе і свої досягнення, не руйнуючись від критики, але й не потребуючи постійного захоплення. Інакше кажучи, нарцисизм - це лише спектр, яким кожен із нас володіє тією чи іншою мірою.

Люди, які читають тільки книжки про ефективні навички та продуктивні звички, — скільки разів на рік ви в депресії? Суспільство любить романтизувати все, що повʼязане з ефективністю, роботою та успіхом, хоча часто це — намагання досягнути нарцисичного ідеалу Я. Гроші для людини стають не просто папірцями, які закривають базові потреби, але й символом успіху, а їх відсутність — крахом самоповаги та любові до себе. Потреба відповідати цьому ідеалу змушує ненавидіти своє реальне, звичайне Я. Прийняти свою звичайність стає найбільшим випробуванням для сучасної людини, яка живе в оманливому світі інстаграмних картинок. Звичайність та наші природні обмеження — це те, що бачити не хочеться. Сучасна людина готова приходити в терапію, аби «виправити» своє неправильне та неідеальне Я. Терапевт має допомогти стати на правильний шлях, де немає помилок, недоліків та обмежень. Тоді як суть терапії — в прийнятті цих обмежень, тобто своєї кастрації.

Топ 5 фраз від психоаналітика що є 🚩 1. «Що ви про це думаєте?» - це моє діло, що я думаю, якщо захочу сам скажу. 2. «Я вас слухаю» - це я тебе слухаю, розповідай, що мені з цією проблемою робити. 3. «Що вас турбує?» - нормальний психоаналітик одразу розуміє, що мене турбує. 4. «Про що хочете сьогодні поговорити?» - хто з нас психоаналітик, він чи я? Сам має знати і починати. 5. «Що це для вас означає?» - як це взагалі може допомогти вирішити моє питання? Що б ви додали у цей список?