Кирило Макаров ✙△

Перш ніж перейти до нових тем, вирішив зробити добру справу і перенести всі попередні тексти із циклу про Велику війну на Друкарню, щоб все основне було зручно знайти в одному місці. Перші статті циклу я почав писати ще навесні 2024 року. Найпершим текстом, з якого все почалось, була невелика замітка про Дванадцять битв за Ізонцо. https://drukarnia.com.ua/articles/dvanadcyat-bitv-za-izonco-7dKf6 #статті #ПСВ

Якщо читач мав час ознайомитись з лінійкою дописів про Кайзершлахт Кирила Макарова, то він міг помітити в другій битві на Марні, що французи змогли передбачити дії противника, концентрували резерви на загрозливих напрямках, а також до початку "німецького наступу" передбачили фланговий контрудар з завчасно підготовленими під це силами

«Может, и вправду, норма в шестьдесят вылетов слишком велика для летчиков, — рассуждал полковник Кэткарт, — если Йоссариан отказывается выполнять ее». Но тут он вспомнил, что, заставив пилотов своего полка сделать больше вылетов, чем летчики других частей…

«Может, и вправду, норма в шестьдесят вылетов слишком велика для летчиков, — рассуждал полковник Кэткарт, — если Йоссариан отказывается выполнять ее». Но тут он вспомнил, что, заставив пилотов своего полка сделать больше вылетов, чем летчики других частей, он добился блестящего успеха. Как часто говаривал подполковник Корн: — Война войной, а служба службой. Чтобы отличиться, командиру необходимо сделать какой-то драматический жест, скажем, установить более высокую, чем у соседей, норму боевых вылетов. Никто из генералов пока, кажется, не возражал против действий полковника, хотя, насколько он мог заметить, его рвение и не произвело на них особого впечатления, и это навело его на мысль, что, наверное, шестьдесят вылетов — мало и придется повысить норму сразу до семидесяти, восьмидесяти, сотни, даже до двух сотен, трех сотен или до шести тысяч вылетов. //Джозеф Хеллер, "Уловка 22"// #книги

Спите, братцы, все придёт опять Новые родятся командиры Новые солдаты будут получать Вечные казённые квартиры. Спите, братцы, все начнётся вновь Всё должно в природе повториться И слова, и пули, и любовь, и кровь Времени не будет помириться.

"- Як ви гадаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме? - П'ятнадцять років, - відповів Швейк. - Це очевидна річ, бо вже одного разу була Тридцятилітня війна, але тепер ми вдвічі мудріші, ніж раніше, отже, тридцять поділити на два - буде п'ятнадцять. - Денщик нашого капітана, - озвався Юрайда, - розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини й далі вже не рушимо ані кроку. Після цього росіяни почнуть переговори про мир. - Заради такого не варто було й воювати, - сказав твердо Швейк. - Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо в Москві й у Петрограді. Інакше яка з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів." //Ярослав Гашек, "Пригоди бравого вояка Швейка"// #книги

Станом на червень 1918 року німецька армія на Західному фронті опинилась в глухому куті, вийти з якого було можливим або через відступ і визнання поразки, або через новий наступ, в якому категорично не можна було програвати. Генерал Фош зробив висновок, що наближається переломний момент війни, яким армії Антанти мають скористатись для проведення власного наступу, якщо німці не атакують, а якщо атакують - поєднати оборону із рішучим контрударом. У німецької армії залишались два основних напрямки, де вона могла досягти успіху. Для сторони оборони було критично важливим визначити де німці нанесуть перший удар, оскільки контрнаступ мали здійснити останні живі резерви Франції, і помилитись з їх застосуванням було неприпустимо. До останнього моменту ніхто із учасників війни не знав і не міг передбачити чим вона закінчиться, але перш ніж наступив остаточний перелом, обом сторонам довелось пройти через тотальне військове божевілля. Якою була вирішальна кампанія Великої війни - у фінальній частині циклу про Кайзершлахт. Кайзершлахт. Фінал. #статті #історія #ПСВ

Паралельно з німецькою кампанією на Заході, свій власний "Кайзершлахт" в Італії здійснила Австро-Угорщина, яку так само штовхали на генеральну битву голод та політичний відчай. Але реалізація цього наступу виявилась ускладненою деякими неочевидними внутрішніми обставинами австро-угорської армії. Про останній наступ в історії Двуєдиної монархії - в другій статті заключного циклу про "Кайзершлахт". Голодний наступ #ПСВ #статті #історія

27 травня 1918 року, після більше ніж місяця оперативної паузи, німецька армія несподіваним та руйнівним ударом прорвала французький фронт під Chemin des Dames. Французька армія на напрямку була розбита і німецькі дивізії вперше за всю кампанію по-справжньому вийшли на оперативний простір. Всі жертви, які принесла Франція за чотири роки війни, здавались даремними - німецька армія знову опинилась на рубежах, на яких була в 1914 році, і знову загрожувала Парижу. Але на відміну від перших місяців війни, обороняти столицю тепер мала втомлена, знекровлена та зневірена армія. Суспільна думка шукала винних, військове керівництво шукало шляхи зупинити німецький прорив, але мало хто здогадувався, що головний удар німецької армії в цей час готується зовсім в іншому місці. Чи зможе французьке командування знайти резерви для оборони столиці? Чи зможе генерал Фош розгадати справжній замисел Людендорфа? Чи вистачить у німецького Верховного командування сил та твердості довести задум до кінця? Чиї нерви виявляться міцніше і хто вистоїть в переломний момент війни - в новій статті заключного циклу про Кайзершлахт. Кайзершлахт. Частина Третя. #статті #ПСВ #історія

Епохальний труд наближається до фіналу. Завтра, о 18:00, вийде Третя частина статті про "Кайзершлахт". Об'єм заключної частини вийшов таким, що її саму доведеться ділити на три частини, які будуть публікуватись планомірно. Щоб бути в контексті, рекомендую освіжити в пам'яті події перших частин "Кайзершлахту" та попередніх статей циклу. Їх ви можете знайти в закріплених повідомленнях каналу або за тегом #статті https://youtu.be/Y27GrEjtRvM?si=Nv-SR89foY13qFap

Командував у найважчій оборонній битві війни. Активно насичував війська вогневими засобами. Добросовісно виконував накази держави. Кинув усі сили на битву, що мала закінчити війну. Повісили всіх собак.

Історія Лютневої Революції вчить, що найбільшою загрозою для держави в момент стихійних подій є двовладдя. У випадку революційної Росії того часу акторами двовладдя були: - Тимчасовий уряд, який складався частково із залишків старого державного апарату, частково із політичних авантюристів, який взяв на себе задачу адміністрування державою до моменту, коли буде виграна війна; - стихійно обрані Ради (селянські, робітничі, солдатські), які були голосом народної болі та намагались досягти утопічного покращення для всіх і кожного вже зараз. По мірі часу Ради брали на себе більше і більше повноважень і на побутовому рівні мали набагато більший вплив, ніж офіційний уряд. В конкретних історичних обставинах Росії, Тимчасовий уряд не проявив бажаної єдності та компетенції, не зумівши ні синхронізуватись із волею народних мас, ні впровадити жодної прагматичної реформи. В цих конкретних історичних умовах у тодішньої російської держави було два шляхи: військова диктатура та диктатура Рад. Обидва сценарії були в очах сучасників як спасінням, так і карою. Військова диктатура єдиною була здатна довести війну до переможного кінця, але це означало повернення всіх елементів військового божевілля імператорської армії. Влада Рад у свою чергу була єдиним провідником саме народної волі, але в умовах відсутності в суспільстві загальновизнаних твердих ідеалів, ціла держава перетворювалась на політичну прірву, в якій мали шанс взяти владу будь-які маргінали. Обидва сценарії були однаково ймовірні, і фактичний хід речей визначив випадок - в момент подій заколот генерала Корнілова мав усі шанси на успіх. Наш "Тимчасовий уряд" весь час свого існування намагається балансувати між прагматичною державною політикою і задоволенням хотілок народних мас, і, не маючи твердої волі і компетенції довести жоден задум до кінця, так само як і Тимчасовий уряд свого часу отримує заслужену зневагу як від воюючого полюсу суспільства, так і не воюючого. На сьогоднішній день в Україні нема інституційного двовладдя, але є всі підстави настання двовладдя побутового. Потенційна відставка ГК під тиском "суспільної думки" буде першим поштовхом до тріумфу "влади Рад", яка в нашому випадку розчинена в середовищі активних інтернет-юзерів. Формально в цьому нема нічого поганого, але, як і у всі часи, суспільний гнів будуть спрямовувати та монетизувати люди сумнівного минулого та розмитих ідеалів. Такі соціальні явища як "Тимчасовий уряд" чи "влада Рад" не були ручним творінням якоїсь конкретної людини, а були в однаковій мірі результатом стихійної діяльності мільйонів людей, втягнутих у важкі випробування. Тим не менш, у кожної людини, що жила в той час, був дуже просторий вибір в яку сторону застосувати свої здібності та енергію і з якими людьми бути поруч. Наша історія багато в чому несвідомо повторює чуже минуле, але наші конкретні обставини дають більшу та інакшу варіативність. Як витягнути державу з кризи я не знаю, але знаю до чого прагнути у власному житті. Чим би все не закінчилось в нашій історії, які б події не відбувались навколо, для кожної чесної людини головним житттєвим завданням є не втратити себе. Окрема людина не може упередити ні "диктатуру сильної руки", ні "диктатуру шарікових", оскільки обидва явища по своїй суті стихійні. Але кожен здатен упередити диктатуру над собою, зберігши контроль над своїми думками і здатність тверезо мислити. Для цього важливо вже зараз не створювати у своїй власній голові культ "великої особистості", якою б симпатичною вона не здавалась на картинках. Добре, якщо її діяльність піде на спільну користь, але життєвий досвід показує, що всіх великих людей епохи краще любити здалеку, якщо ви не близькі до них особисто. Ще краще - триматись далі від всіх, хто голосно проповідує популярні на сьогоднішній день ідеї. Найгірші тиранії в історії були створені людьми, що палкіше інших проповідували свободу. #думка

Продовжуючи про чистку генералітету. В країні немає жодного військового в ієрархії, котрий не мав би начальника. ГК має над собою ВГК – цивільну особу, політичного представника українського народу, обраного в законний спосіб парламент у нас незаконно обраний правда. ГК отримує від ВГК вказівки та ВГК контролює його дії, оцінює результат. Реагує на події всередині війська, дає їм політичну оцінку. Бере на себе відповідальність за дії війська, й пожинає плоди успіхів. Всі, хто нижче ВГК – транслюють його волю. Як би високо ми не були у військовій ієрархії, в ній ми втрачаємо частину себе й стаємо функцією, навіть в математичному сенсі цього слова. Посадою. Проходячи через нас, воля ВГК розгортається через наші посадові обов'язки на нашому рівні й передається далі. Вся ця система працює в міцній сцепці. Змінюється вона повільно: не шляхом революційних змін, а довгої роботи з кадрами. Залученням нових, підготовкою нових та старих, атестацією старих. Наш поточний стан армії сформований нами ж протягом довоєнного періоду. Що посієш, те пожнеш. Заміна генералітету Тимчасовим урядом це хороша тема, про котру варто подумати зараз, незважаючи на значну відмінність контексту, масштабів й т. д. Заміна генералів була емоційним рішенням: як клас, воно було дискредитовано, й інтуїтивно ніби потребувало оновлення. Але генерали переоцінені. Їх агентність переоцінена. Тому що не достатньо зняти – треба замінити, а пул кадрів для заміни той самий, що був, й нові обличчя ще потребують освоєння. Й заміна у будь якій ієрархії буде відбуватися не на основі фаху, а при забезпеченні лояльності. Тому що лояльність – це керованість, й керівнику важливіше зберегти контроль над виконавцем, ніж бачити, який він перспективний. Керівник передає настрій всій ієрархії, його стиль управління поступово формує систему під ним за рахунок зворотнього фідбеку. Навіть якщо керівник не конкретизує, що хоче бачити (це зазвичай), підлеглий в якийсь момент методом проб починає розуміти, що йому подобається, й на основі позитивного фідбеку коригує поведінку відповідно до отриманого. Якщо цього не відбувається – підлеглий замінюється на того, хто виконує вказівки краще. Ми це бачили, коли Зеленський зняв Залужного, коли той не продемонстрував результат, й почав нарікати на нестачу людей. Тоді Зеленський (як і Федоров на посаді МОУ) вважали, що забагато людей шаройобиться у тилу. В ідеалі, система має мати певний люфт. Підлеглий має мати право бути в легкому протистоянні з начальником, й мати моменти під час планування, коли він може внести корективи в рішення. Але зазвичай такого виходить досягнути тільки на тактичному рівні. Перейобувати оперативний задум, бо комбат почав бухтіти, ніхто не буде, хіба косметично. Ми це бачили, коли Сирський зняв комбрига, що відмовився їхати на Курщину. Через нього одного ніхто не буде скасовувати план. Врешті, ми маємо нашу систему. Чому ми маємо те, що маємо? Тому що ця система побудована на основі зворотнього фідбеку з підкріпленням від ВГК. Якби йому не подобалися флаговтики, він би одним дзвінком міг їх зупинити. Бо флаговтики робляться для того, щоб дати політичний результат в ЗМІ – себто, покласти бал в парафію ВГК. Їх розквіт пов'язаний з тим, що вони політично задовольняли ВГК – інакше вони б не закріпилися. ВГК поінформований про «Скелю». У нього є звіти омбудсмена. Розформувати її – одна вказівка. Вона не дається. Чому? Тому що він вважає, що це ефективний підрозділ, тому треба якось інакше: проводити розслідування, не звертати увагу й так далі. Люди хочуть відставки ГК. Отже, вони хочуть, щоб ВГК призначив когось нового. Кого він призначить, й який результат буде очікувати, якщо йому подобаються флаговтики та він вважає Скелю ефективним підрозділом? Звідки впевненість, що яблуневе дерево дасть цитрусові плоди. Звідки такий рівень довіри до прізвищ, чию роботу ніхто не може оцінити. Чому відсутність негативу сприймається за позитив, а не за страх розповісти. ВГК уникає відповідальності й перекидає її на підлеглих, котрі не вміють, не мають й не можуть мати відповідні повноваження. Наприклад, мобілізація. Це наразі найгостріше питання нашої держави, мабуть. Але найвища посадова особа не втручається, щоб вирулити найгострішу ситуацію, а намагається її спихнути. Чому це має змінитися? Колись я був радий, що зняли Залужного. Мабуть, досі емоційно приємно. Але я не певен, що це призвело до чогось кращого. Вайб змінився, бо як завжди передалося від керівника всій системі. Але вже пройшло два з половиною роки й я не можу знайти об'єктивних критеріїв, котрі вказували б на покращення. В тому числі тому, що ця заміна відбулась з абсолютно протилежних предпосилок від того, за що я ненавиджу Залужного. Мене переважно оточують ті самі люди, ті самі начальники спускають накази, й душок від цих наказів доволі подібний. Система стала краще – але що з цього вплив керівництва, а що загальний дрейф системи? Емоційна складова мені зрозуміла. Емоційно я б відчув задоволення, якби ВГК зняв ГК. Отже, ВГК нарешті блядь до чогось додумався. Тепер він здійснює це під примусом, й не бачу оптимізму в тому, що він зробить у відповідь. Ми топчемося на місці, ходимо кругами навколо речей емоційно забарвлених, але сумнівних або небезпечних за наслідками. P. S. Малоінформативні коментарі, приколи, іронію та ін. буду видаляти з рестріктом або баном. У мене голова болить від подій, на приколістів витрачати час не збираюсь.

Порівняння по лінії "в 1917 також були мітинги" зовсім хибне. Але вірним є інше. Революційні події в Росії розгорталися в настільки деструктивний спосіб, оскільки в умовах кризи на фронті (викликаної об'єктивними причинами), уряд не міг вірно проадресувати проблеми. Політики, котрі вирішили реалізовувати, не мали необхідного ефекту або зробили гірше. Тобто, насправді агентним в революційних подіях були не народні маси, котра є стихією по своїй природі, а уряди. Некомпетентність урядів добре витримується в мирний час, коли немає кризи, але в умовах виснажливої війни, криза, що розпалюється некомпетентним урядом, виносить на вершину інші сили. Вакуум, утворений безвладдям, заповнюють амбітні політичні корпорації, котрі здатні до самоорганізації й мають власний пул кадрів. В Росії початку 20 ст. це були соціалісти, в сучасній Україні – ультраправі. Кожна спроба Зеленського уникнути відповідальності, кожна ініційована ним криза, кожен день перекидання відповідальності за мобілізацію між МОУ та МВС наближає день, коли в Україні при владі буде не Президент, а Вождь.

Горе тому, хто обирає орієнтири та формує власні переконання спираючись на суспільну думку та симпатії публіки в поточний момент, оскільки в світі немає нічого більш мінливого та нестабільного. Теперішній стан речей на війні та в управлінні є нічим іншим як результатом суспільної думки минулих років.

​Одним із перших кроків Тимчасового уряду по реформі армії в дусі ідей Лютневої революції була чистка генералітету. Її ініціатором виступив новопризначений Військовий міністр Гучков. В военном ведомстве давно свили себе гнездо злые силы – протекционизма и угодничества. С трибуны Государственной Думы я еще задолго до войны указывал, что нас ждут неудачи, если мы не примем героических мер для изменения нашего командного состава. Наши опасения, к несчастью, оправдались. (с) Із промови Гучкова 29 квітня 1917 На початку березня 1917 Гучков розпорядився скласти список із кількох сотень дивізійних та корпусних командирів, по кожному з яких була проведена атестація. Круг осіб, які проводили атестацію, лишився невідомим - головнокомандувач армії генерал Алєксєєв стверджував, що в нього входили декілька офіцерів в чині до полковника, яким Гучков особисто довіряв. За замислом, старих непотрібних генералів мали замінити талановиті офіцери "із низів", яких поважали і любили солдати, а головне - які були лояльні новому уряду. Всього в ході кампанії було звільнено більше 120 генералів. Гучков был прав, в том отношении, что армия наша страдала и протекционизмом, и угодничеством; что командный состав ее комплектовался не из лучших элементов, и в общем далеко не всегда был на высоте своего положения. Что «чистка» являлась необходимой, и по мотивам принципиальным, и по практическим соображениям: многое сокровенное после «свобод» стало явным, дискредитируя и лиц, и символ власти. //Антон Деникин, "Крушение власти и армии (февраль-сентябрь 1917)"// Пізніше професійні генерали калібру Алєксєєва і Денікіна критикували військового міністра за дилетантство і упередженість, з якою невідомі люди оцінювали командний склад, а також за відсутність результатів реформи - моральний дух армії не виріс, нові генерали в умовах розвалу армії часто ніяк себе не проявили. Але іронія в іншому. Коли Тимчасовому уряду знадобилось воювати, він сам був змушений звернутись до генералів "старої школи" та їх методів. В конце апреля 1917 года генерал Корнилов отказывается от должности главнокомандующего войсками Петроградского округа, «не считая возможным для себя быть невольным свидетелем и участником разрушения армии… Советом рабочих и солдатских депутатов» и, в связи с подготовкой летнего наступления на фронте, его переводят на Юго-Западный фронт командующим 8-й армией, которая под его начальством добилась впечатляющих успехов в ходе июньского наступления войск Юго-Западного фронта. (с) Вікі Л. Г. Корнилов начал с жёстких мер: приказом от 10(23) июля 1917 года он запретил всякого рода митинги на фронте, в случае попыток их проведения приказал считать их незаконными сборищами и рассеивать силой, самовольное оставление позиций и неисполнение боевых приказов объявил «изменой Родине и революции» с требованием всем начальникам в подобных случаях, не колеблясь, применять против изменников огонь пулемётов и артиллерии. Всю ответственность за жертвы в этом случае он принял на себя, а начальникам бездействие в подобных случаях приказал считать неисполнением их служебного долга, за что их следовало немедленно отрешать от командования и предавать суду. (с) теж Вікі На жаль для Тимчасового уряду, в повній мірі втілити ідеї Лютневої революції в життя йому завадило політичне та побутове двовладдя, яке розкололо суспільство та армію, а також військова поразка в "Наступі Керенського", який відбувся всупереч військовій доцільності заради політичної гри. #ПСВ