ТИПОВИЙ МЕДИК

Під шкірою — цілий всесвіт. Мозок, спинний мозок, нерви та нервові сплетіння — складна система, яка щосекунди передає сигнали по всьому тілу. І поки ми просто живемо — сміємося, обіймаємо, кохаємо, будуємо плани — ця неймовірна система невтомно тримає нас у цьому світі. Можливо, саме тому варто цінувати кожен день. Бо життя — це не щось буденне. Воно відбувається просто зараз. Доброго ранку, дорогі читачі 🤗 Бережіть себе, живіть по-справжньому і не поспішайте знайомитися зі мною по той бік життя.

Втомився від усього? Хочеш розвіятися? Дочекайся кремації.

Як би важко вам не було — ніколи не міняйте красу своєї душі на мертвий холод каменю. Навіть якщо вас зламали… проростайте заново. Доброго ранку, дорогі читачі! Бережіть у собі світло 🤗

Можливо, я вас трохи здивую, але свого часу я мав проводити розтин пана Кузьменка. Сам розтин проводили в Дніпровському обласному бюро судово-медичної експертизи, але з певних обставин я його не проводив. І, якщо чесно, мені досі трохи прикро, що не я виконував цю роботу. Я був і залишаюся його українським фанатом, тому для мене це була б не просто професійна справа. А тепер питання до вас, чи хотіли б ви почитати мою наступну реконструкцію Андрія Вікторовича очима судово-медичного експерта? Без пліток і сенсацій. Просто професійний погляд на те, що відомо.

Вітаю всіх 🤗 П'ять днів я нічого не писав на своїй сторінці. І, чесно кажучи, думав, що поки не варто. Моє власне питання ще не вирішене, ситуація досі залишається в підвішеному стані, і, можливо, правильніше було б просто мовчки чекати. Але я зрозумів, що не можу. Я не можу не ділитися своїми думками, своїм досвідом і, зрештою, частиною своєї душі. Бо саме заради цього я колись і почав писати тут. Тому сьогодні хочу хоча б на хвилину відкласти власні тимчасові проблеми й написати для тих, хто зараз стоїть на порозі своєї професії. Якщо ти закінчуєш медичний університет і зовсім скоро станеш інтерном — або вже закінчив інтернатуру й стоїш на порозі самостійної роботи — цей текст для тебе. Бо я дуже добре пам'ятаю те відчуття, коли начебто ти не тупий. Вчився нормально, зі стипендії навіть не злітав, заліки здавав вчасно, міг спокійно вступати в дискусії з викладачами. І навіть практика, як не дивно, була. Начебто щось знаєш. А в голові все одно чомусь порожньо, як у черепі після розтину. "Бляха… Я ж не готовий. Я нічого не знаю. Я точно не зможу працювати". Якщо ти зараз думаєш приблизно так само — заспокойся. Через це проходили, мабуть, 99 відсотків лікарів. Цей період сумнівів у власній бездарності просто потрібно пережити. Якби ти був зовсім безглуздим чи тупим, ти б не дійшов до шостого курсу медичного чи першого робочого дня врачування. А ти дійшов. Медицина тебе вже проковтнула, тому боятися немає сенсу. А знаєш, чому тобі страшно? Тому що ти відчуваєш наближення відповідальності. Скоро за свої дії або бездіяльність ти відповідатимеш уже не перед викладачем на заліку. Це тобі не білет витягнути й забути. Це вже next level. Буде купа нових ситуацій, проблем і клінічних випадків, про які ти навіть не замислювався під час навчання. Ти в прямому сенсі відповідатимеш за людські життя. Тож тобі і страшно. І це є нормальним. Я це кажу не з висоти якогось ідеального професійного шляху. Мій власний шлях теж був далеко не простим. Лист-дозвіл на проходження інтернатури з судово-медицини я отримав лише з п'ятого разу. І не завжди мені дозволяли проводити розтини. Коли я хворів, чув просте: — "Це твої проблеми". Хоча інтернатурні іспити я здав одним із найкращих. Але чомусь найбільше мені запам'яталася одна зима. Калюжі, залишки розталого снігу, одним словом багнюка. Звичайний кінець робочого інтернівського дня. Я виходив за поріг моргу, сильно перечепився і відірвав підошву черевика. І ось я їду через усе місто до гуртожитку в роздовбаному черевику, з майже сльозами на очах і думаю: "Ну чому саме зараз? Чому саме я?".. Були навіть часи, коли просто не вистачало грошей. І тоді стояв вибір, піти на пари чи вийти на підробіток, щоб було за що жити. Я обирав друге. Не тому, що навчання було для мене неважливим. А тому, що іноді життя просто не залишає тобі красивого вибору. Потім я закінчив інтернатуру. І, здавалося б, ось воно — тепер нарешті можна просто працювати. Але мені сказали, що в Харківській області немає місць за моєю спеціальністю. Знову можна було опустити руки. Я не опустив. Зрештою я знайшов своє місце в професії й працюю до сьогодні. Шість років університету, півтора року інтернатури, вісім років загальним лікарем судово-медичним експертом та понад п'ять років лікарем судово-медичним експертом-криміналістом. І знаєш, що я зрозумів за всі ці роки? Труднощі не закінчуються після інтернатури. Ти просто стаєш сильнішим і поступово розумієш, що далеко не кожна проблема — це кінець дороги. Навіть хвороба, яка свого часу буквально вибила мене з ніг і надовго вивела з колії, мене не зламала. Я знову піднявся і пішов далі. Навіть те, що відбувається зі мною зараз, не зламає мене. Бо я вже знаю, як це — коли тобі кажуть "не можна", "немає місця", "це твої проблеми", коли ти не знаєш, що буде завтра і чи вистачить грошей до кінця місяця. Я все одно йду далі. Я борюся. І, можливо, саме в цьому і є один із сенсів життя — не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб щоразу знаходити в собі сили піднятися. Тому якщо ти зараз тільки йдеш в інтернатуру — не лякайся. А якщо ти вже закінчив її й тобі здається, що тепер ти повинен усе знати, усе вміти й самостійно вирішувати будь-яку проблему — теж не лякайся, це тимчасово. У перші тижні ти все одно будеш сумніватися у власній професійній придатності. У швидкому наборі твого смартфона з'являться номери старших колег і завідувача. Тобі здаватиметься, що ти вже задовбав їх своїми дзвінками. А пацієнти, дивлячись на тебе, можливо, думатимуть, що ти з нашою системою медичної освіти працюєш десь в anusi canalisi. А потім мине місяць, два, три. І ти раптом почнеш застосовувати ті знання, які отримував усі ці роки. Виявиться, що голова в тебе не порожня. Що ти не безглуздий. Що ти щось пам'ятаєш. І що в тебе, чорт забирай, щось виходить. Місце роботи поступово стане другим домом. Ситуації, які раніше здавалися екстремальними, стануть звичайною частиною робочого дня. Ні, ти не перестанеш телефонувати старшим колегам — і це нормально. Просто дзвінків стане менше, а документація, яка спочатку здавалася китайською грамотою, поступово почне писатися майже на автопілоті. А через кілька років ти сам стоятимеш поруч із молодим, невпевненим лікарем або інтерном, який скаже: "Я нічого не знаю. Я не зможу". І раптом упізнаєш у ньому себе. Того самого, яким був колись. І саме тоді дуже важливо не забути, хто ти був на початку. Не втратити людяність. Не соромитися сказати "я не знаю". Не боятися запитати. Не припиняти вчитися. І ніколи не дозволяти труднощам переконати тебе, що ти нічого не вартий. Бо професія лікаря — це не історія про те, як ти одного дня стаєш ідеальним. Це історія про те, як ти щодня стаєш трохи кращим, ніж був учора. Тому, майбутній колего, якщо зараз тобі страшно — не лякайся цього страху. Ти тільки починаєш. І повір мені, ти ще навіть не уявляєш, скільки всього зможеш пройти. Бережи в собі людину. Вчися. Рости. Не соромся просити допомоги. І ніколи не опускай руки. Бо поки ти борешся — ти ще не програв ❤️

Шановні читачі! Дякую кожному з вас за небайдужість та підтримку. Але, на жаль, наочно переконавшись у роботі цієї системи, я вирішив зробити паузу. Допоки не вирішиться ситуація з моїми офіційними документами та правом повноцінно працювати, у мене немає жодного морального ресурсу та бажання писати нові дописи. Вибачте. Дякую за розуміння. Бережіть себе.

Шановні колеги, друзі та читачі! Змушений винести в публічну площину ситуацію, яка напряму впливає на виконання моїх професійних обов’язків як лікаря судово-медичного експерта-криміналіста. Сьогодні я офіційно звернувся до Міністерства охорони здоров’я України. Не через соцмережі, не через публічні звинувачення і не через емоції — а у встановленому законом порядку. Ситуація стосується мого свідоцтва судового експерта №107, строк дії якого закінчився 10 червня 2026 року. Після затвердження складу Експертно-кваліфікаційної комісії при МОЗ України я 7 липня подав заяву щодо його заміни. Станом на сьогодні рішення за моєю заявою так і не прийнято. Через це я фактично позбавлений можливості підписувати висновки судового експерта та повноцінно виконувати свої професійні обов’язки. Сьогодні я: — направив офіційне звернення на ім’я Міністра охорони здоров’я України; — надіслав його на офіційні електронні адреси МОЗ; — зареєстрував звернення через офіційну форму для громадян; — звернувся на гарячу лінію МОЗ, де моє звернення також було зареєстровано. Тепер залишається чекати офіційної відповіді та рішення. Публікую своє звернення та документи не для того, щоб викликати співчуття чи влаштовувати публічний конфлікт. Я хочу лише одного — щоб ситуація була вирішена у правовому та професійному порядку. Я працюю в системі судово-медичної експертизи, беру участь у проведенні експертиз, а також у надважливій роботі з ідентифікації загиблих захисників України. Тому для мене це питання не просто особистого чи професійного статусу — я прагну мати можливість виконувати свою роботу, яка зараз необхідна державі та родинам наших воїнів. Якщо хтось із колег чи фахівців інших галузей опинявся у подібній ситуації із затримкою переоформлення документів — діліться своїм досвідом чи думками в коментарях.

Друзі, всім спокійних та відновлювальних вихідних! Хочу заздалегідь попросити вас про допомогу. У понеділок я опублікую допис, від розголосу якого може залежати моє подальше професійне майбутнє. Уже два місяці через бюрократичну проблему я не можу повноцінно працювати лікарем судово-медичним експертом-криміналістом. У понеділок я відкрито розповім, що сталося, та опублікую своє офіційне звернення з усіма належними документами. Мені дуже потрібна буде ваша максимальна підтримка. Якщо вважатимете мою позицію справедливою, прошу не проходити повз. Лайк, коментар і особливо репост можуть мати вирішальне значення. Дякую кожному, хто буде поруч. Гарних і спокійних вам вихідних!

Ми звикли бачити людину через обличчя, одяг, емоції, соціальний статус. Але варто прибрати все зайве — і залишиться дивовижна інженерія природи. Легені, які за життя зробили сотні мільйонів вдихів. Нирки, що безперервно очищали кров. М'язи, які носили нас крізь роки. Жоден із цих органів не знав, ким була людина — лікарем чи водієм, багатою чи бідною, відомою чи ні. Вони просто мовчки виконували свою роботу. У судовій медицині це нагадування бачиш майже щодня. Усередині ми набагато схожіші, ніж нам здається. Нас розділяють погляди, характери, амбіції, але анатомія не визнає ні статусу, ні титулів. Можливо, саме тому людське тіло викликає таку повагу. Воно ніколи не просить подяки. Воно просто працює. До останнього удару серця і останнього вдиху. Парадокс у тому, що найскладніший механізм у відомому нам Всесвіті ми найчастіше починаємо цінувати лише тоді, коли він перестає працювати. Бережіть своє тіло. Воно мовчки служить вам усе життя. І іншого у вас не буде.

Доброго ранку, друзі! На фото — людське око. А точніше, одна з найцінніших структур для судово-медичного експерта. Усередині очного яблука знаходиться склисте тіло — прозора желеподібна речовина, яка майже на 99 відсотків складається з води. Саме вона допомагає нам визначити орієнтовну давність настання смерті. Відбір матеріалу можна провести як безпосередньо на місці виявлення тіла, так і вже в морзі. Але найкраще зробити це якомога раніше. Для цього тонку стерильну голку вводять через склеру — білу оболонку ока, намагаючись не пошкодити кришталик, після чого повільно відбирають приблизно 1,5-2 мл склистого тіла. У нормі воно має бути абсолютно прозорим. Якщо ж у зразок потрапила кров або він став мутним, дослідження може бути неточним або взагалі неможливим. Після забору експерт фіксує час відбору, зазначає, з якого ока взято матеріал, оцінює трупні плями, трупне заклякання, і в ідеалі вимірює ректальну температуру. Далі матеріал надходить до нашої криміналістичної лабораторії. Лаборанти готують його до дослідження, змішуючи зі спеціальними реактивами та отримуючи робочий розчин. Потім настає моя робота, а саме дослідження зразка на наполум'яно-фотометричному аналізаторі рідин, який визначає концентрацію калію у склистому тілі. Чому саме склисте тіло? Воно добре захищене від зовнішніх впливів і повільніше зазнає післясмертних змін, ніж більшість інших біологічних рідин. Після смерті калій поступово виходить із клітин внутрішніх структур ока у склисте тіло, тому його концентрація закономірно зростає. Саме цю закономірність ми використовуємо для розрахунку давності смерті. Після отримання результату я зіставляю концентрацію калію з іншими післясмертними ознаками та, використовуючи спеціальні формули, визначаю найбільш імовірний час настання смерті. Ось так лише кілька мілілітрів прозорої рідини можуть допомогти відновити останні години життя людини. Саме такі, на перший погляд непомітні деталі, часто стають ключем до встановлення істини. Ps: фото в коментарях 👇

Ті, хто відписується від "Типового Медика"... Ви ж не думаєте, що ми з вами більше не зустрінемося? 😁

Крихітна залізяка, яка рятує від раптової смерті! Уявіть пружинку завдовжки пару сантиметрів, яка за кілька хвилин повертає людину з того світу. Коли артерію серця наглухо перекриває атеросклеротична бляшка, рахунок іде на хвилини. Через маленький прокол на руці чи в паху хірург підводить до заблокованої судини катетер із балончиком та металевим стентом. Балон роздувається, буквально вдавлює бляшку в стінки та розкриває сітчастий стент. Балон виймають, а стент залишається всередині назавжди, виступаючи міцним каркасом. Кровотік миттєво відновлено, а інфаркт зупинено!