приховані нотатки

Я буду не тут, я буду десь в іншому місті, Де мене не торкнуться турботи, де не буде людей. Там, де чайки об море собі розбиватимуть лікті, Безтурботно літаючи в світлі ночей. Я хочу так само — податися вільно десь світом, Де рутина не поглинатиме з мене життя. Можливо, тоді все наповниться змістом, А поки вітайте мене у Дні бабака.

Це траплялось з всіма, це було у кожному столітті — Там, де літо буяє, хоча щойно там була зима. Хтось тільки вродився, когось вже немає на світі, Хоча вчора ще був, а от зараз його вже нема. Мої думки такі самі: міняються, крутяться, плачуть. Учора — хороша, сьогодні ж якась я лиха. Я просто щоразу намагаюсь заповнить нестачу Свою, у собі... Але нащо? У чому мета? Пори року — це міф, вони єдині, як і, власне, людина: Щойно була холодна, але різко стала палка. Час не йде, він летить, все кружляє, кружляє невпинно, Він забирає усе, випиває із тебе сповна. А хто ти вже є? А ким був? А ким більше не станеш? Це живе у тобі? Саме це називають "душа"? Ми буквально прорізуєм час і простір, ти цього не бачиш? Світ не зупиниться, коли десь трапиться біда — У тебе, у мене. Йому так байдуже, йому це все до сраки, А ти себе з'їси тоді живцем. Люди раніше будували, бляха, замки, А ти втомився й називаєш це "кінцем". не роби так.

ця картина була чітко моєю, я це знав; вона була чимось таким, чого я не міг осягнути, але я не міг її забрати, не міг вкрасти, бо навколо мене снували люди, люди, люди. я лише міг дивитися, як на полотні над чорним лісом сходить сонце. вона моя, вона належить мені, нехай це знають усі, це чуття надто точне; я тягнувся рукою, смакував і плекав, я поруч з нею був всім, в ній ховалися душі. вона велика, я не зміг би сховати її у рукав... стою і гину у власній немислячій туші; я відходжу, я йду, більше сенсу нема, обернувшись, щоб глянуть на неї востаннє, я побачив мужчину, що закричав: «Ось... моя», тримаючи товстими пальцями мою красиву раму. і так дивно було: я стояв і дивився, дивився, дивився, дивився й стояв. я був наповнений, світ наповнив мене вже по вінця, це було так смішно: я ж не мав жодних прав, як і він. чи це так? я не знаю напевно, але мужчину ніхто, геть ніхто не спинив, він просто узяв і забрав цю картину; тоді ж чому цього я... чому я не зробив? опустившись на землю, я озирнувся навколо: вся галерея кругом залишилась пуста, люди забрали усе, ніхто не бив сполох, всі забрали картини, залишився лиш я; що робити? напевно, візьму й тут загину. я сидів і сидів, мабуть, вічність пройшла, врешті я встав і пішов, і побачив картину, свою, мою, на вулиці поблизу смітника.

у всьому винні коти.

розкажи мені про все, що відбувається з тобою, коли ти ввечері приходиш додому, коли закриваєш двері, рівно тричі перевіривши замок, і плентаєш у ванну, відчуваючи жахливу втому. коли все, чого хочеться — це змити день кип'ятком, і лише роздягнувшись і ввімкнувши воду, ти стоїш кілька хвилин, чекаючи, поки стече, і розумієш, що ще трохи — і з душу повалять кубики льоду. зціпивши зуби, замотавшись у рушник (твоєму обуренню немає меж!), ти заходиш у місцеві новини: «...стартували гідравлічні випробування мереж». ти розумієш, що варіантів досить багато: ти можеш закип'ятити воду на газі, зберігаючи маску спокою; або сісти на кухні, накинувши халат, і поплакати; або ж саме час почати займатися йогою... свідомість почне веліти зробити міцний чай, в який ти випадково кинеш забагато цукру, і в ньому ти спробуєш втопити печаль, проклинаючи себе за те, що кілька днів тому мозок вчинив геть не мудро, коли відмовив від купівлі солодкого, вважаючи, що відтепер — лише правильне харчування. тому в даний момент у світі нема нічо доброго — стадія прийняття на етапі горювання. І тоді ти вже думаєш про те, щоб стати хіпі, поселитися далеко від інших і насадити невеликий город, але розумієш, що на ділі все, що зараз для тебе робить світ — це нецензурно викохує твій рот. просидівши в кухні дві години і помивши чашку ти чекаєш, коли нарешті цей день досягне кінця лише щоб завтра, о сьомій годині ранку почати все те ж саме спочатку, з нуля.

сьогодні на роботі слухаємо BTS )

— чому ж тоді її ти полюбив? вона не була кимось неосяжним, вона була проста, як білий лист. поруч із нею я ставав, напевно, м'якшим, із нею світ ввійшов в спокійний ритм. вона була гучна, була усюди, я міг вже здалеку почути її сміх. навколо неї майже завжди вились люди, вона була для мене... і для всіх. її думки були геть зовсім не складними, довге волосся обрамляло дрібну постать. одне одному ми не здавалися чужими, цього мені вже було, мабуть, досить. але одного разу, прокладаючи шлях поцілунками від її живота до ребер, тоді — груди, залишаючи дотики на шиї, на щоці... я несвідомо завмер, розглядаючи губи, на мить такі подібні на твої.

як ваші справи?)

І я мовчу, мовчать мої слова, Мовчать мої солодкі, п'яні ві́рші. Любов пройшла, немов і не була, Та й писати вже не хочеться більше. От прийде осінь — й стане все спокійно, Минеться літо, хоч його й нема. Я прагнула, щоб було все стабільно, Та ця стабільність була геть лиха. Змиває дощ розгублені надії. Можливо, з ним розчинюся світом... Ще трохи — й не тиснутимуть стіни, Залишилося не згаснути літом.

зняти весь одяг та розфарбувати олійними фарбами оголене тіло, впевненими рухами заносячи кольори глибоко під шкіру. я відчуваю цей нестримний потяг, тому, якщо стане боляче, скажи — я подую, та все ж намагатимусь, щоб це не боліло. фаланги твоїх пальців виписують маленькі кола на внутрішній стороні моїх зап'ясть. ти це робиш несвідомо, дивлячись у вікно, наче і не маєш до цього ніякого діла. ці дії вбивають і водночас п'янять; стало тісно у шкірі, кров нагрілась й кипіла. ми не мали зустрітись, або ми вже знали одне одного надто багато життів. твоя душа відчувалася як сонце в літньому світанку. що ти знаєш про таких як я... митців? хто вони? і я хто, для початку... ти мовчиш, а я пензлем торкаюся сонної артерії. твої очі закриті, наче ти ніжишся у доторках примарної або такої реальної втіхи. ми створені з однієї і тієї ж матерії. я намалюю на твоїй душі рожеві квіти. я це роблю, тому що мови мені замало. не думаю, що тут потрібні слова, бо слова — це завжди про когось іншого; ніщо у моєму тілі не говорило — воно билося, тягнулося до твого тіла, кричало. мій дикий розум хотів до твого ніжного. я, не думаючи, погоджуся жити на далекому безлюдному острові за умови, що він буде створений лише для нас і що фаланги твоїх пальців продовжать виписувати маленькі кола на внутрішній стороні моїх зап'ясть.

І ти таким байдужим став до мене... Невже тобі я була геть ніким? Моє кохання квітне з квітами у травні, У червні ж воно стане геть глухим. Така я вітряна: кохаю, коли хочу, Коли не хочу — не кохаю, та й усе. Ти скажеш: «Не любов це». Але ж... тріпоче, Тріпоче біля серця, у долонях, у... лиці. Можливо, це болячка, я не знаю, Можливо, так створив мене Господь. Я хочу волі, хочу жить в такому краї, Де всі кохають, хоч би що це не було. Направду, це усе — хвилинна слабкість, Тяга душі туди, де я не є. Тому, будь ласка, прояви до мене м'якість Лише у травні. Потім все мине.

і твоя слабкість просочилася в мої м'язи, твій страх ламає й вивертає все назовні. мені було теж страшно, було страшно... очиці інших були надто потворні — я не міг це вивезти. я від них всіх сховався, закрився в кімнаті і сидів у кутку. ти розірвав мене всьóго на малесенькі шмаття, я себе вже більше не знайду. ти хто такий? і ким мені ти був? і ким мені надалі ти ще будеш? я так втомився, рідний, ти, мабуть, мені не треба. й більше вже не будеш.

Чомусь дрижаки оселилися в мене на шкірі, Твій щит — це відвага, мій — ввічлива лють. Ти віриш у правду, я більше нікому не вірю, Бо знаю, як швидко за вірність у нас продають. Я довго чекав, хотів повернутись додому, Хоча, де був цей дім, я вже справді не знав. Я довго шукав, відчуваючи болісну втому, І зараз піду — в світі маю ще декілька справ. Мій шлях догорає, твій — тільки-но входить у силу, Між нами провалля, яке не здолати в стрибку. Я просто зникаю, тож побудь зі мною хвилину — Тебе я кохатиму, поки не помру.

Не раджу кохатись з поетами — Вони настільки приторно інші. Закривши всі власні потреби, Вони залишать навіки вас в вíршах. Вони зацілують до болю, Розмиють всі межі реальності. Вони танцюють з пітьмою — Далеко за межею досяжності. Вони п’ють вашу душу, як воду, Смакують і роблять примітки. Поети зраджують вашу свободу Заради однієї сторінки.

і сьогодні АВВА.)

якщо кому цікаво — це вірш від Муні присвячений Гультяю)))

сьогодні слухаємо АВВА😌

твій подих вітром губи остудив, солоним смаком моря ввів в оману. ти затягнув в захопливий порив, цілуючи мої відкриті рани. і ти казав, що навкруги брехня, що зорі падають й згорають на землі. ти був десь там, де спокою нема, а я свій спокій бачу лиш в тобі. ти мурмотів: «закохуватись марно», з жаги ж своєї не знайду я вихід. бо ти весь час світив аж надто гарно — такий красивий, справжній божий виріб. і ти підеш, залишишся у снах, ти ж та зоря, що сяє у пітьмі. а я шукатиму за світлом твоїм шлях, бо ти — цілий світ, призначений мені.

в такий день хочеться сидіти дома і слухати Simon and Garfunkel, а не працювати