deva’s poetry

всесвіт ніколи не подарує спокій твоєму серцю, якщо ти знаходишся не в тому місці, де тобі судиться бути.

Любов — це ніж, яким я завдаю собі болю. Франц Кафка

Quot linguas quis callet, tot bomines valet. Скількома мовами розмовляєш, стільки разів ти людина. Чарльз V

я потушив вогонь душі — в який вона вкладала сенси. мовчав в жаданому листі — тепер ламаю милій серце. я знищив сторінки печалі, спалив, не залишивши попіл. я зник з її темних реалій, віддавши їй глибокий опік. я стер з рядків її імʼя — тепер співаю лиш про ночі. у снах не бачу я кінця, і не рятують сни охочих. від слів немає вороття і від думок про її очі. яке ж буде моє життя, якщо без неї я не хочу?

вона така сильна, коли я слабкий, вона є гучна, і кричатиме більше. але я вже звик, і маю свій стиль — моє мовчання завжди буде гучніше. я ненавиджу сльози, я ненавиджу крик, я ненавиджу все — що вона зве любовʼю. вона пише про мене, а чує лиш сміх, її тонкі шрами я змішував з кровʼю. я вичавив з неї усе, що я міг, та чого вона знов повертається? невже вона любить, коли дикий біль? вона мене любить — чи притворяється? все це неважливо. я не маю часу, щоб думати про її ліричні поеми. вона знала, хто я, знала, що я несу — таким чином вона геть забула про себе.

і знову я, знову мій текст, пишу, про що хотіла би кричати. вкладаю в речення наш сенс, і хочу змусити тебе читати. вже неважливо що втворив, чи є ці вчинки непробачні? скільки разів ти надурив моїх почуттів, хоч й не обачно. я думала ми поговорим, приїдеш, дістанеш і знайдеш. ти не залишиш мене одною? пишу, дзвоню. приїдеш? проведеш? сміючись, скажеш: вже забули. хотіла свою цінність показати. лиш знову роздвигаю ноги, забувши про свої сердечні рани. я би пробачила тобі, йшла би з тобою по дикій кризі. та ти навіть не подзвонив, не заспокоїв створюючи тишу. інколи вчиняєм дуже низько, соромлячись, скажем: не знаю. але я - коли ти близько, нікому не напишу: кохаю. а люди ходять біля мене, вони кричать самотні речі. вони тебе й близько не знають, не знають наші щасливі речі. я впала би до тебе на коліна, вилікувала би твої найгірші рани. лише би бачити, що я цінна, лише б змусити тебе про це читати.

ти рятував мене коли я тонула і лікував коли не знала, ти витирав солоні сльози і зашивав страшенні рани, ти показав як можна жити, подарував відчуття волі. з тобою відлітала легко, поки не впала з диким болем.

наша історія була у двох малюнках: шрами на серцях, шия у поцілунках.

вона не боялась відчути любові, тонкої як кисті, страшної як болі. вона не боялась закритої книжки, вона б прочитала, була б її воля. вона обирала писати віршами, дивитись уважно, читати думками. залишаючись самою у темному залі, вона не боялась, бо була зі сталі.

“скільки би люті у вас не було, бийтесь за своє кохання. відпустивши не буде легше, може навпаки… зламає.”

твої фотографії — літо, а я на балконі насолоджуюсь моментом, відчуваю море. твої фотографії — берег. не пройти, не виміряти. я тобі вірю. тобі хочеться вірити. твої фотографії — вітер, торкається пальців. я тебе зустріла і просто залишилась.

чорне як вугілля волосся. я бачив її у своїх снах, чи мені це здалося?

поміж старих пошарпаних сірих будинків ми змогли знайти спокій і вірність. колись розкажу тобі про чисту любов, але поки зберігай мою ніжність.

завжди відстоюй те, у що ти віриш. навіть якщо твої руки тремтять. навіть якщо від страху зводить судомою обличчя.

найінтимніше, що я відчував з нею — спокій.. спокій, який шукають на вершинах гір, в готелях Франції і в лютій тиші, я знайшов, обіймаючи ці жіночі її плечі.

я втратив тебе. але я знайшов себе. тому я переміг.

“вони бачили щастя, дивлячись один на одного.”

душа у вас — вишуканий пейзаж.

“їі почерк — сицилійська троянда у волоссі, чорна сукня, чуттєві лінії тіла, бездоганні манери, зовнішня крихкість і характер воїна, про який згорнув шию не один десяток чоловіків.”