Транскрипція

Світ Хельхейм мандрівника вітає, Менестреля тут завжди чекають... Оселилась тиша поміж нами, Як ріка, тече між берегами Тут нема ні броду, ні місточка В забуття спустилися рядочки, Згадки про пісні позамовкали, Сухим листям дні повідлітали, Розлилися спогади водою. Вгорі - небо стражником покоїв Хмарами важкими нависає... Вітер?..Тут і той не розмовляє. Сплутався, збрехався, захлинувся, Як в ріки люстерко озирнувся. "Я - могила..." - розірвала тишу Чиясь згадка, ні... не розколише, Береги таким не поєднаєш... І могила це, напевно, знає... Вогнище самотнє розпалила І, здавалось, ніби говорила: "Краще гомоніти з цвіркунами Літніми самотніми ночами... Аніж з вами..." #Валентина_Шелест #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

Без назви Щось невидиме виштовхнуло мене в коридор. Впродовж хвилини стіни струсонуло, здригнулись коліна й мене прибило навпочіпки до підлоги. Кватирки вікон були напіввідкриті, тож ударна хвиля пролетіла крізь кімнати й розвіялася десь над землею та асфальтом. За якусь застиглу мить, рятувальники вже кричали в гучномовці: "Повторні пуски! Всі в укриття!". Цілий двір неохоче втиснувся у підвали. Мабуть, усім цієї ночі снилися жахіття. А для когось і сама ніч стала жахіттям. Ранки після прильотів завжди здаються напрочуд тихими. Згасли пожежі та "блималки" спецмашин. Блищить під сонцем всіяний склом асфальт. Безмовно дивляться за обрій розбиті стіни. Неначе так було завжди й буде завжди. Тиша здається якоюсь штучною, незвичною. Та суботній ранок залюднює господинями овочеві кіоски, шикує черги вздовж ковбасних й молочних вітрин, а місцеві п'янички заполоняють дешеві розливайки. Життя не зупинилося й календар, мов чотки ченця, перебирає дні. І я теж не ладна втрачати день. Вивірки розбіглися власними схованками. Лиш де-не-де заходяться дрозди. Співають про літо, степ та кримські сосни. Прокинувся й вітер. Теплими крилами огортає плечі. Здуває зі шкіри пекучі промені. Хвилини повертають мене до сьогодення. Напруга надто повільно відступає, та все ж я починаю чути шурхіт листя, плескіт озер, заобрійні звуки боротьби, власні бажання й наміри. Моєму забіганому тілу та виснаженій душі потрібен насичений молодими овочами борщ. І раптом з'являється натхнення підбирати смаки за власним, особистим бажанням. Таке чудернацьке поєднання війни та щоденщини. А тим часом величезний механічний павук плете антидронові сітки над будинками, вздовж доріг, поверх міста. Ще трохи - і небо затягнуть тенета. Та чи захистять вони від смертельно отруйних комах? Втім, далекобійні ракети павутину не бачать. Вони пробивають стіни так легко, як удар кульковою ручкою пробиває сторінку зошита. Цілеспрямованим дзьобом перетворюють оселі на побутовий брухт, який згодом збиратиме екскаватор в контейнер для будівельних відходів. Суміш цегли, покрівлі, меблів, одягу, іграшок, мийних для посуду й скляних поверхонь. Це вже не знадобиться пошматованим тілам. Їх вивозять окремо. Лише сьогодні хтось втратив автівку, хтось дім, хтось життя. Та попри війну, місто продовжує гомоніти. Сваритися в чергах, проклинати самокатників і їсти морозиво біля фонтану. Діти розхитуються на гойдалках, підлітки замовляють піцу, дорослі лайкають відео на ютубі. Розбіжності злилися в єдиний плин. Плин часу, днів та життя. Кожен з нас має майбутнє. Та хто зна яке воно. #Анастасія_Митко #проза

Що, якщо найважливіші у світі слова потребують лише кількох хвилин? Запрошуємо на Творчий вечір «67» — простір, де кожен охочий може вийти та поділитися тим, що давно хотілося сказати. На вас чекають: 📌 авторська поезія; 📌 проза; 📌 музика; 📌 щирі розмови; 📌 знайомства та тепла атмосфера. ⚠️ Кожен учасник матиме 6-7 хвилин, щоб висловити найважливіше. Коли? 🗓 16.08 ☹️ 17:00–20:00 Де? 📍книгарня «Zakapelok» вул. Костянтинівська, 16 Вхідні квитки: 167 грн – учасники 267 грн – слухачі 📣 Відкритий мікрофон! Без оцінок і змагань. Лише люди, історії та слова, що звучать голосніше за шум. Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️

Брудні душі Ти вийдеш з душу втретє за пів дня: Себе байдужу в круговерті зливу Не знайшла. Колись рясним приливом Паніки та глузду змиєш стужу З серця та синці з плечей, і душу Вимиєш від бруду, й груди Мотлоху й речей моїх із шафи Збудеш у приливі. Я візьму Твої тремтливі руки й дуже Сильно стисну, і тобі забракне кисню, Й я збрешу, що ти тонула в круговерті зливу. Ми під впливом почуттів, страшніших смерті, Сваримося знову в спертій спальні — Я веду тебе на сушу, де нормальні Люди, як і ми, пірнають в хвилі бруду Й сморід. Я казав, що буду поряд — Як ти бачиш, ми по шию в бруді, й я ще тут. #Самван #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

РЕЦЕПТ Стою біля печі у рідній хатині, Розширені очі, червоне обличчя, Цікаві ці пахощі як для дитини. Бабуся працює спокійно, велично, В каструлі щось дуже шумує гаряче, Це вариться борщик багатий, незвичний. Каструля велика, бездонна неначе, Багато продуктів у собі вміщає. Бабуся все кришить — я краю не бачу. Тоді я сміливо стареньку питаю: "Багато чого ти туди накидала, Який же продукт головним ти вважаєш?" Бабуся всміхнулася й тихо сказала: "Вкладаю до страви сімейну турботу, Щоб поміж родиною ніжність тривала." Таємне знання переходить по роду, Тепло для усього сімейства плекає, А вічність карбує рецепти достоту. Пройшли вже роки, але я відчуваю, Як слухаю голос старої людини, Яка мені з мудрістю відповідає: "Найкращий продукт — це любов до родини." #Мирослав_Манюк #вірш

остання нічна перепетія у житті тракториста Саші під час повернення додому їх було троє. ...... їх було четверо. ні, троє їх було четверо чи п'ять їх було четверо одним словом, велике кодло їх було четверо не те, щоб велике, але і не мале їх було четверо. вони спинили мене у провулку, який отако (показую пальцями) ховався від ночі. притисли до стінки. відчувся легенький холодок і вологість у спині. ну, бо стінка була мокра. але моя шкіряна куртка (от бач, згодилася) пом'якшила холод. потім серед штурханини та пару, який йшов з роту кожного - дісталися ножі. і почалося шматування. я мало що відчував на адреналіні, але точно пам'ятаю холод та мокроту ножів у своєму тілі (прямо як та стіна, до якої мене прижали). немов тисячі озвірілих хірургів, яким недоплатили зарплатні, у мене встромляли ті леза. раз-раз! я добре пам'ятаю той звук. раз-раз! я навіть не очікував, що він буде таким схожим на ті звуки ножів із фільмів. момент входу в плоть, як шкіру розриває, а потім лезо, холодне місяцем, лоскоче тебе. правда в реальності звук був трі-і-і-і-і-і-і-шечки менш м'ясистим. більш тихішим. а один звук "ноже-встромляння" взагалі нагадав мені про мій іграшковий ніж, яким я бавився в дитинстві. я пригадую, як малим грав самурая (саме грав), що ТРАГІЧНО встромлює ніж собі в плоть та ТРАГІЧНО помирає, дивлячись на гаряче сонце, яке насправді було лампою. точнісінький звук ось цего скрипучого, наївного складання. раз - і всьо! а теперка ось на-тобі: один чоловік втарабинив мені кудись в бік, явно в боксерській стійці, немов не різав, а давав хук. взагалі, мені не було страшно. я не пам'ятаю страху. була якась первісна необхідність захистити себе. я навмання махав руками, якими насправді не махав, бо мене ті кремезняки заламали капітально. я пам'ятаю темінь. з кожним ударом леза темнішало в очах. "конєц фільма" - подумав тоді я, і так сильно примружився, що темрява стала червоною! як плоди калини в мене в очах. я бачив візерунки своїх вен. чи то артерії були. і ця червоність було єдиним, в чому я міг зігрітися. далі все завершилося. стихла метушня кросівок об асфальт. я сповзав об ту стіну, яка стала теперка другом. я ніц не бачив. відчував лиш, як вітер навідується в кожну з тих ран. було холодно і больно. спочатку не так, але згодом пекло дужче. та я не встиг дожити до того пекельного болю. моя душа вже стікала у каналізацію неподалік. але я, між іншим, не тракторист, а професійний будівник хат із глини. #Богодар_Смотритель #вірш

Мій останній прояв любові зупиниться в кінчиках пальців. Мій останній погляд у твої очі буде через фото, яке я сама обрала. Це прощання не буде сповнене болем, як були десятки до нього. Моїм останнім проявом любові буде відпустити тебе назавжди. Сюжет закінченої історії не перепишеш і ціле місто буде просочено спогадами з тобою. Але я повернуся туди, не заради пам'яті чи фотографій. Я повернуся туди абсолютно новою. Я не тримаю ні зла, ні надії, ні сорому. Можливо була я причиною цього результату. Я точно стала каталізатором всіх тих подій. І точно залишилася їх вагомою нейтраллю. Сонце було свідком, що грало проти печалі, випаровуючі останні докази на щоках. Того вечора пройшла важлива лекція. Яке щастя, що я не змогла б її прогуляти. Тепер дихається вільно, хоча і до цього давно нічого не заважало. Хвороби не існувало. Та і я б не змогла її зненавидіти. Я навчилася жити наново, без допомоги тебе у пам'яті. Я навчилася любити себе сама, побачивши, як мене можна любити по-справжньому. #Перелітна_Птаха #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

#133 БОМОНД: останній дзвоник церковний зібрав на згадку club show з мені в обличчя знайомих людей і тварин також прощальний вогник на кінчиках пальців застиг давно ми дивовижно 2 години просиділи без розмов я досі певен у тому, що ця вистава найкраща змін у сюжеті забагато і замало завчасно моя теорія справдилась, тут живемо не з ясельних і те що він дістав зіниці жоден мент ще не з'ясував це не важко, він тепер в окулярах без очей блять, сліпий Подолом бігає буквально без речей його треба як в Майнкрафті, ту худобу в вольєр а то третю хвилю паломництва розпочнемо такі дзвіночки лунають, го, перетремо зі слідчим "свічку не тримав", каже: "і взагалі, я на больнічном краще приходьте до церкви і помоліться навіщось а до нас приходьте, коли зґвалтують або скалічать" останній дзвоник церковний зібрав на згадку club show з мені в обличчя знайомих людей і тварин також прощальний вогник на кінчиках пальців застиг давно ми дивовижно 2 години просиділи без розмов я досі певен у тому, що ця вистава найкраща змін у сюжеті забагато і замало завчасно моя теорія справдилась, тут живемо не з ясельних і те що він дістав зіниці жоден мент ще не з'ясував а я лиш хочу знайти кента, що пропав на подолі я чув, він бачився з богом, і собі виколов очі це не логічно, сюжет, що, писали діти? ой, до речі, ця лампа наче з іншого світу я був готовий піти собі, всіх залишити в спокої тільки от би club show те на честь мене продовжилось так багато народу, і так багато як ворони пам'ятаю, як в дитинстві ховав очі долонями метелик, нащо ти рухав повітря? тепер я сам на сам з ними точніше сам на сам з тим, хто насамперед винен нині несамовито фосфати з ґрунтом фертильні я падав не сам, в ви хто? посланник групи "терпіли"? кожен ворон перо під ребро, на пам'ять залишив і через це не згадав я хто з них впливав на мій вирок так багато птахів за цей термін ласувало моїм тілом шо із тих пір'їв потроху, але все ж виросли крила #Саня_Хайпбіст https://t.me/EKCTPEMI3M #вірш

Чи дерево заплаче за тим листям, Що впало вже багато літ тому? Світ техногенний теж творець очистить, Бездушність настогидла вже й йому. Він кинув світ, як те маля, тонути, Як випливе, то піде далі сам. Ось ми й пливемо, волі б нам вдихнути І людяності б видихнути нам... #Валентина_Шелест #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

🎲 Настолки в Local Club — ігри, після яких хочеться повернутись ще Якщо Вам хочеться: ✨ відпочити від рутини ✨ посміятись і перезавантажитись ✨ познайомитись з новими людьми ✨ провести вечір не в телефоні, а в живій атмосфері — тоді Вам точно до нас 💛 У нас не треба бути “профі в настолках”. Більшість ігор пояснюються за кілька хвилин, а новачки дуже швидко вливаються в атмосферу 😄 У що граємо? 🗣 Вгадувати та пояснювати слова (Вето, Язикатий Бен, Поезія, Крокодил, Кодові Імена, Встигни за 10 секунд) ⚡️ На швидкість і уважність (UNO з нашими легендарними правилами 😏, Double Image) 🕵️ На логіку та дедукцію (Мафія, Нуар, Шпигун, Листи Закоханих) 🍲 Збирати колекції та комбінувати (Моно, Борщ) 🧲 На обережність і нерви 😅 (Магнітний бій, Дженга, Мікадо) І це ще не все 👀 Ми постійно додаємо нові ігри та формати, тому нудно не буває взагалі. ✨ Атмосфера у нас дуже жива, легка й дружня. Можна прийти самому/самій — і вже через пів години сміятись так, ніби всіх знаєте сто років 😄 📅 Коли? Середа (12.08) о 19:00 📍 Де? Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 💰 Вартість: 200 грн ✍️ Хочете приєднатись? Пишіть: @andybur Оплата при вході або на банку: https://send.monobank.ua/jar/9rmeoKaDih 💬 Чат настолок: https://t.me/+j40F9N1V_yE1NTUy

Падають З неба Льодинки Крапельки Збігають Падають Крапельки-росинки На мене Облицця мені умиваючи (ть) Волосся приминають Біжить градинка-росинка (На схилі) Місто накриває Мов би намагається Мене із ніг збити Вколихати у свою Дрібку́ колиску. Сиплеться градик На градик Київ На стіни На суші Крапельки (сушні) Градики-градики. Падають-сипляться Градики На градик Київ Так щиро, поштиво І широ́ко Дрібками Крапельками-росами. #Лік_Ко #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

No place like home I've lived inside abandoned hearts And other damaged body parts I've squished myself inside my arts And tried to build new walls with charts The promised life that never starts I may have never seen the gods Who've watched me breaking into shards But now I see them playing darts #Самван #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

Хоч би самого себе не вбити Випадковим порухом меча. Онде бачу похилились квіти, Онде досі граються в квача. Хтось комусь там іще й досі винен, Ловить хтось когось, та не впійма. Хтось - це очевидно не людина, Хтось, мабуть, це й є сама пітьма... Квіти схилені напоюють водою Отакі от ранки золоті. Я іду, вони ідуть за мною, Так воно й буває у житті... Гра затихла, поруху немає, Похилив свій меч спостерігач. А здавалося чомусь, що вибиває Мене з гри той неспокійний квач... Ця ілюзія минулась саме вчасно, Від погибелі сумної лиш за крок. Знову я сиджу, збираю щастя І нанизую на ниточку урок... Щастя дозбиралося, як літо... Оцей серпень схожий на межу. Серпом в небі прагне дотремтіти Те, чого ніколи не скажу... У своїм обрамленні хвилястім Він говорить до ясних зірок І когось підводить на причастя Не останній у житті урок. Хоч би самому не зачепитись За отой жалючий край серпа, Що все наскрізь здатен просвітити, Що із тіні мовчки виступа... #Валентина_Шелест #вірш