Учні. Більші за мене

Могилянський з’явився в моєму житті знову, коли під час повномасштабної війни пазли склалися так, що для особливих дорослих учнів було замало вивчати тільки українську мову – вони захотіли літератури і привели мене на цю дорогу. Ми починали з оповідань, і тут я згадала про Могилянського і його “Наречену”. Коли в грудні 2022 року я надсилала Каті це оповідання, а перед тим – “Лист” Коцюбинського, я розуміла, що відкриття відбудеться. Але і мріяти не могла, що перше речення з “Нареченої” перетвориться на заголовок (причому не я вибирала цей заголовок). Отже. У 1916 році вийшли “Оповідання” Михайла Могилянського. У 1937 і 1938 році розстріляли двох його дітей, письменників Ладю Могилянську і Дмитра Тася. У 1942 році Михайло Могилянський помер у Росії, його могила не збереглася. У 1990 році у журналі “Вітчизна” вийшов роман “Честь” Михайла Могилянського, один із перших інтелектуальних романів в українській літературі. У 2015 році – вибрані його твори у видавництві “Академія”. Доти окремими збірками твори не публікувалися, але оповідання входили до різних антологій (наприклад, антологія еротичної новели). У 2026 році в Німеччині вийшла антологія українського оповідання, названа за першим реченням “Нареченої”. Усе це – пролог до збірки, який мені було важливо написати, тому що це – про пам’ять. “Кондуктор чомусь не запалював свічок” – це зворотне крещендо від довільно вибраного заголовка – до долі цілої родини, зафіксованих у переплетіннях знайомств, випадків і мотивацій тих, для кого література – це життя, а пам’ять – і вибір, і обов’язок.

Книжка, власне, називається “Der Schaffner wollte die Kerzen nicht anzünden”. Це збірка оповідань, перекладених німецькою мовою для найширших читацьких кіл. Це авторський том Каті Петровської, виданий у серії “Українська бібліотека”, започаткованій Клаудією Дате і Танею Малярчук. “Кондуктор чомусь не запалював свічок” – це перше речення з “Нареченої” Михайла Могилянського, тож цей допис буде спершу про дорогу до письменника і до того, як він став трішки більше відомий загалу. Михайло Могилянський причетний до мене тричі, а я до нього – двічі. На якомусь із старших курсів університету, коли мені було років 20 чи 21, трапилося прийти зі списком літератури в бібліотеку, і у відділі стародруків і рідкісних книг мені вручили книжку з нерозрізаними сторінками – ми з подругами були одними з перших читачів цієї збірки. Михайло Могилянський, “Оповідання”, Петроград, 1916 рік – таке прочитали на зеленуватій обкладинці. Прийшли ми читати “Наречену”: на курсі про малу прозу і модернізм нас заінтригували сюжетом, за яким дівчина їде поїздом на власне весілля і дорогою зраджує нареченого, але все одно повертається до шлюбу “чистою і непорочною”. Тоді я читала цей твір з інтересу до сюжету і форми, до того ж, чим складніше знайти книжку, тим цікавішою вона виявляється: у її пошуках уже скільки тебе, що знайти зв’язок – просте завдання, якщо ти врешті здобуваєш текст. Не варто, отже, недооцінювати списки літератури. Не слід забувати, що за кожним із них стоять роки викладацького досвіду. І що викладачі, звісно, живі люди зі своїми життєвими проблемами, але найкращі з них завжди пропонують гру, грати в яку можна потім десятиліттями. Між сторінками “Оповідань” зародилося моє розуміння, що український модернізм – це і є те все найкраще одразу, чим можна зачаровувати охочих (хоч Могилянського вважають послідовником Коцюбинського, можливо, це й не автор першої руки). В університетській бібліотеці, отже, я познайомилася з автором, щоб потім неумисно, абсолютно випадково у майбутньому прислужитися його імені. У круговерті подій, я вже навіть не пам’ятаю, за яких обставин, років через три після того, як я зачарувалася Могилянським, а потім про нього забула (в українській літературі того часу десятки неймовірних імен, чиї біографії часто перевершують твори), кулька з моїм іменем випала в лотереї “кого б зі студентів долучити до серії In Crudo видавництва “Академія”. Це зараз виглядає, наче умовна “Віхола” почала відкривати малознані твори загалу, але серія “Без прикрас” – це той самий “Неканонічний канон”, тільки на десять років раніше і, на жаль, у межах тільки восьми книг. Ідеї, отже, давно витали в повітрі. Я справді не пам’ятаю, про що ми докладно говорили з Василем Теремком у кав’ярні біля Золотих воріт, але після розмови абсолютно точно було зрозуміло: “Академія” видасть Могилянського, а я, якщо не провалю місію, напишу до цього видання передмову. Наперед скажу, що передмова вийшла з правками Юрія Івановича Коваліва (слава богу, що мені було на кого спертися в такому відповідальному завданні, хоча, як я потім прочитала в якійсь рецензії, там все одно закралися неточності). Так у 2015 році непомітно вийшло перше видання Михайла Могилянського “Честь. Вбивство. Вибране”. Через два роки я захистила дисертацію (не по Могилянському), а потім вирішила випробовувати філологічну професію в інших галузях і відійшла від науки. Час від часу я гуглила щось про долю книжку, якось бачила обговорення “Честі” на “Читанці” Тетяни Микитенко. Але майже одразу я відчужилася від цього проєкту – це щось схоже на мить, коли ти готуєш дітей, скажімо, до ЗНО, а потім настає ЗНО, а за ним, після подяк і обіцянок доброї пам’яті – невідворотне, стрімке забування.

Якби мені потрібно було вибрати останній допис цього блогу, то він був би про внутрішні сюжети, що трапляються між учителем, письменниками й учнями. Цей допис міг би бути найкращим останнім дописом, адже три роки тому, коли я почала вести блог, то й гадки не мала, що одного дня зможу розповісти про книжку, ідея якої зародилася на заняттях, а потім широкими колами пішла далі у світ, зустріла людей, які надали їй матеріальної форми і перетворили на доказ, свідчення, артефакт. Кількома дописами хочу розповісти про довгу дорогу однієї книжки. Перший буде про передісторію, другий – про видання. Мета обох дописів показати, яку дорогу проходять ідеї, перш ніж щасливо поєднати багатьох людей в одному доробку, що народився в час великих випробувань і, хоч виглядає як збіг факторів, насправді є логічним і досконалим виявом синергії любові, досвіду, довіри і пам’яті. Я можу розповісти про свій дотик, який є лише маленькою частиною великої архітектурної споруди.

Триває моє інтермецо у батьків. Аналізую скарби маминої бібліотеки. У дитинстві мені здавалося, що це мовчазний фон, а зараз так очевидно, що це виявилося чимось визначальним у моєму житті. У червні читала звідси «Людоловів»: з малих літ мені знайоме ім’я Зінаїди Тулуб, пригадую, навіть у 6 класі на море брала перший том, але не налаштувалася і не прочитала тоді. У 36 нарешті спромоглася) У цій бібліотеці ще море того, що я не прочитала або прочитала фрагментами. Усе своє свідоме життя я вивчаю українську літературу, а кінця-краю матеріалу не видно. Почались мої пошуки, звісно, тут, у домашній бібліотеці. І для сина дещо знайшла із зарубіжного.

На тихім озері, де мріють верболози, давно приборкані, і влітку й восени то плюскоталися, то плавали вони, і шиї гнулися у них, як буйні лози. Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, — плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні були для них зими погрози. О, ґроно п'ятірне нездоланих співців! Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри. Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, де пінить океан кипучого життя. ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК (Харків), грудень 1928, ч. 1.

Кожної відпустки я намагаюся відвідувати літературні місця. Для мене це нагадує прислухання до кровообігу: я уповільнююся й перевіряю, чи працює “волинка серця в гарячому тілі”. Де течуть вени і артерії моєї професії, мої корені, моя належність? Які пейзажі там, де колись народилися автори, про яких я розповідаю, чиїй пам’яті служу? Мені важливо побачити на власні очі. Особлива моя любов – заїхати в червні-липні у якесь тихе село, погуляти біля хат-музеїв, де жили чи працювали наші письменники. Пригадую Стеблів Нечуя, Ганнину Пустинь Куліша, Нагуєвичі Франка, Піски Тичини… Ходиш попід хатою, часто вона зачинена, потім іде якась жіночка чи дідусь, питає, чиї ж це ми, кажемо, що просто приїхали. Пригадую, як у Пісках нам пощастило навіть потрапити в музей – пані екскурсоводка саме попоралася в себе і могла тепер нам провести екскурсію. Я мало що пам’ятаю з інтер’єру чи розповіді, але оця хата, мальви біля неї, та сама липа, що шелестить у місячні весняні ночі (і ще кілька якихось явно містифікованих історій) – усе це щось таке, що гріє, відгукується, наповнює і викликає урочисте відчуття щастя належати і радості служити. Учора побували в селі Малі Канівці на Золотоніщині – це батьківщина неокласика Михайла Драй-Хмари. Мені було важливо тут побувати, бо це про пам’ять, а пам’ятати – це засвідчити життя тут-і-тепер: про Драй-Хмару ми з дорослими ученицями трішки говорили цього року, він для нас живий. Дивитися на роки його життя – 1889–1939 – це ще раз нагадати собі про несправедливість і жорстокість часу, адже Драй-Хмара – це представник “Розстріляного Відродження”. Ось він народився, вчився, вивчив кілька мова і був тією елітою, спадкоємність із якою потім перервалася через терор, і ця діра потім засмоктувала покоління і відгукується досі. На подвір’ї школи, де розташований музей (про який нема інформації, жодних контактів, тож, на жаль, туди ми так і не потрапили), стоїть стела. А поруч на клубмі – білі лебеді з шин. Так-так, їх п’ять, і я розумію, що це, певно, неіронічна алюзія на “Лебеді”, найвідоміший сонет Драй-Хмари, де він окреслив себе, Павла Филиповича, Миколу Зерова, Юрія Клена і Максима Рильського як “гроно п’ятірне нездоланих співців”. Не знаю, що я більше відчувала: камерну правду прозаїчного вшанування відомого земляка, чи відразу до такої естетики. У будь-якому разі того дня ми слухали поезію Драй-Хмари, а щойно я знайшла розвідку його доньки Оксани Ашер “A Ukrainian Poet in the Soviet Union”. І думаю: він народився неподалік від мене, потім вчився в Києві там, де я, буквально в моєму корпусі. І трагічно помер – за деякими даними, пожертвував собою, закривши іншого під час розстрілу. Як вчителька, я повинна розповідати про нього, а щоб розповідати, потрібно відчувати зв’язок. Найгучніше його чути в літературних місцях.

Днями у нашій школі завершився рік. Один із очевидних висновків для мене: концепція, за якою учні мають академічну частину навчання, але також і певну кількість годин для курсів за вибором, має великі перспективи. Найприємнішим результатом оприявненого навчання для мене в цьому періоді стали не контрольні роботи, не підсумковий диктант, а результати нашого з колегою авторського курсу “Літературна творчість”. Цей курс з’явився не одразу, а виріс із моїх індивідуальних занять із творчою дівчинкою. Якоїсь миті стало зрозуміло, що нас двох мало, потрібно створити середовище. Я запропонувала колезі подумати про спільний курс, вона погодилася, і ми ризикнули подати його для вибору. Певна кількість учениць одразу його вибрала, і це ядро трималося протягом кількох періодів. Потім ми ще навіть набрали додаткову мінігрупку. На заняттях була програма, хоч на окремих зустрічах ми читали й обговорювали свої художні твори. Дівчата надзвичайно розкрилися, і це от буквально банальна метафора бутона: спочатку дехто лише слухав інших, потім дівчата діставали з шухляд доробок і приносили нам, але соромилися озвучити самостійно, тож доводилося ховатися за диван і за вазон з фікусом, поки хтось читав. Урешті майже всі наважилися читати самі. Наші навчальні вправи розгорталися, зокрема, за методикою Олени Пчілки (стара-добра вправа – брати єдину для всіх художню деталь і писати етюд). Також ми гралися у “погані вірші”, витончуючи мистецький смак. Наприкінці періоду ми зрозуміли, що дозріли до маленької збірочки – тендітної, зшитої пружинкою, безпафосною, але дуже нашою, такою, за кожною сторінкою якої щось стоїть. В останній навчальний день ми влаштували літературний вечір, де презентували ці збірки, роздали перші автографи. І погралися з присутніми в кілька літературних ігор перед тим, як прочитати доробок. В учнівських збірках такого типу є спокуса давати все поспіль, але у цій нема жодного твору, який би не пройшов відбір або не був прокоментований. Звісно, нам є куди рости, це старт, але цей старт не авансом – він заслужений. Я щиро пишаюся, що дівчатам у 13-14 років вдався такий доробочок. Поділюся кількома фото і передмовою. Обкладинку, до речі, теж створила одна з учениць, наша шкільна художниця.

Зміст

Найкращий подарунок до дня народження — голосове від Каті, що ця книжка побачила світ. Якось обов’язково розкажу про неї більше, а поки хочу поділитися радістю: у Німеччині вийшла антологія українських оповідань, багато з яких німецькою мовою перекладені вперше. Це авторське упорядкування Каті Петровської, яку я тут, у блозі, називаю Письменницею; переклад Клаудії Дате. Серце проєкту — Таня Малярчук, коментарі — Ірини Бондас. Ідея, концепція, вибір більшості творів, внутрішня логіка оповідань народилися на наших з Катею заняттях, тому я теж почуваюся причетною до цієї книжки. Про більше мені, як вчительці, важко мріяти, я дуже вдячна, радію. Щасливої дороги, книжечко!

Підбиваємо підсумки, у декого вони вдалися аж такими (траєкторія Ані, 14 років)