Офіційний канал УТФРМ

♿ Чи означає здатність ходити кращі довгострокові результати після ушкодження спинного мозку? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано нідерландське дослідження, у якому порівняли функціонування, участь у суспільному житті, вторинні порушення здоров’я та добробут людей із різними рівнями мобільності після ушкодження спинного мозку. Автори використали дані нідерландської частини міжнародного опитування InSCI. До аналізу включили 253 людини, які проживали у громаді. Середній вік учасників становив 58,7 року, а медіана часу після ушкодження спинного мозку — 10 років. Залежно від способу пересування їх розподілили на користувачів електричних і ручних крісел колісних, людей, які ходили з допоміжними засобами, та тих, хто ходив без них. Найменш сприятливі довгострокові результати загалом повідомляли користувачі електричних крісел колісних. Порівняно з користувачами крісел колісних із ручним приводом вони мали нижчу функціональну незалежність, більше проблем з участю у повсякденному та суспільному житті й більше вторинних порушень здоров’я. Водночас головний результат дослідження суперечить поширеному уявленню, що сама здатність ходити автоматично означає краще відновлення. Люди, які пересувалися пішки з тростиною, милицями, ходунками або іншими допоміжними засобами, загалом не мали кращих довгострокових результатів, ніж користувачі ручних крісел колісних. Винятком була вища оцінка функціональної незалежності. Лише учасники, які ходили без допоміжних засобів, демонстрували окремі виразніші переваги. Зокрема, оплачувану роботу мали 62,7% таких учасників порівняно з 34,3% людей, які ходили з допоміжними засобами. Отримані результати нагадують, що обмежена ходьба може вимагати значних фізичних зусиль, супроводжуватися втомою, болем, ризиком падінь і залежністю від сторонньої допомоги. Тому формальне досягнення ходьби не обов’язково забезпечує кращу участь, здоров’я або якість повсякденного життя, ніж ефективне й самостійне пересування у кріслі колісному. Автори наголошують, що дослідження мало поперечний дизайн і ґрунтувалося переважно на самооцінюванні. Воно не дозволяє встановити, що певний спосіб пересування безпосередньо спричиняє кращі або гірші результати. Відмінності між групами могли бути пов’язані з тяжкістю та рівнем ушкодження, супутніми порушеннями, віком та іншими чинниками. Практичний висновок авторів полягає в тому, що успіх реабілітації після ушкодження спинного мозку не слід оцінювати лише за фактом відновлення ходьби. Клінічні рішення мають враховувати ефективність і безпечність пересування, енерговитрати, участь у житті громади, можливість працювати та загальний добробут людини. Пацієнти, які ходять із допоміжними засобами, можуть мати не менші довгострокові потреби у підтримці, ніж користувачі крісел колісних. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.44939 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🏠 Чи можлива домашня реабілітація після кардіохірургічного втручання у людей старшого віку із синдромом крихкості? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано французьке проспективне дослідження, у якому оцінювали практичну здійсненність домашньої програми Vivifrail у людей віком від 75 років із синдромом крихкості після кардіохірургічного втручання. До дослідження включали пацієнтів із результатом Short Physical Performance Battery (SPPB) менше 9 балів при виписці зі стаціонару. Програма тривала шість тижнів і передбачала щоденну ходьбу, а також адаптовані до функціонального рівня та ризику падінь вправи на силу, рівновагу й розтягнення. Перед випискою учасники виконували типове заняття разом із фізичним терапевтом, після чого продовжували програму вдома. Із 45 пацієнтів, які відповідали критеріям включення, 38 погодилися взяти участь, а 29 повернулися на контрольне оцінювання через шість тижнів. Середній рівень виконання призначеної програми становив 54%, що одночасно свідчить про прийнятність домашнього формату та демонструє проблему прихильності до самостійних тренувань у цієї клінічно вразливої групи. Через шість тижнів покращилися всі оцінювані показники фізичного функціонування: SPPB, Timed Up and Go та сила кисті. Учасники з кращою прихильністю до програми також мали менш виражені ознаки крихкості наприкінці спостереження. Водночас рівень прихильності статистично значуще не змінював траєкторію покращення функціональних показників. Це означає, що наявні дані не дозволяють зробити висновок про чітку залежність між кількістю виконаних занять і величиною функціонального покращення. Автори наголошують, що це було невелике одноцентрове дослідження практичної здійсненності без контрольної групи. Тому покращення фізичного стану не можна впевнено приписати саме програмі Vivifrail: воно могло частково відображати природне післяопераційне відновлення, звичайну медичну допомогу або інші втручання. Втрата частини учасників до контрольного оцінювання та середній рівень виконання програми 54% також обмежують інтерпретацію результатів. Практичний висновок авторів полягає в тому, що адаптована домашня програма Vivifrail може бути реалістичним варіантом підтримки фізичного відновлення людей старшого віку із синдромом крихкості після кардіохірургічного втручання, особливо коли спеціалізована кардіореабілітація недоступна через відстань, логістичні або інші бар’єри. Водночас її ефективність має бути підтверджена у більших контрольованих дослідженнях. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.45667 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🧒 Які медичні ускладнення найчастіше порушують процес реабілітації дітей з ушкодженнями центральної нервової системи? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано проспективне норвезьке дослідження, у якому вивчали частоту медичних ускладнень під час стаціонарної реабілітації дітей із набутими ушкодженнями центральної нервової системи та їхній вплив на перебіг реабілітаційного процесу. До дослідження включили 64 дітей віком від 2 до 17 років, які проходили спеціалізовану мультидисциплінарну стаціонарну реабілітацію після набутих ушкоджень головного або спинного мозку. Дані про заздалегідь визначені ускладнення та їхні наслідки збирали з медичної документації й анкет під час госпіталізації та при виписці. Медичні ускладнення були надзвичайно поширеними: їх виявили у 59 із 64 дітей. Загалом зареєстровано 183 випадки, що належали до 19 різних типів ускладнень. Найчастіше спостерігалися порушення сну, біль, закреп, анемія, інфекції, спастичність і недостатність харчування. Частота ускладнень не мала статистично значущого зв’язку з віком, статтю або діагностичною групою. Це свідчить, що ризик їх виникнення не обмежується окремою категорією дітей і потребує систематичного контролю лікарем ФРМ протягом усього періоду стаціонарної реабілітації. Водночас не кожне ускладнення суттєво змінювало перебіг лікування. Приблизно 74% зареєстрованих випадків, за оцінкою клінічної команди, не мали помітного впливу на реабілітаційний процес. Однак недостатність харчування, інфекції та спастичність виділялися як ускладнення, здатні призводити до переривання або подовження госпіталізації, зміни реабілітаційних цілей та погіршення очікуваного функціонального прогнозу. Отримані результати показують, що клінічна значущість ускладнення визначається не лише його частотою. Наприклад, порушення сну, біль або закреп траплялися часто, але саме інфекції, недостатність харчування та спастичність мали найбільший потенціал порушити заплановану програму реабілітації. Автори наголошують на обмеженнях дослідження. Воно проводилося в одному спеціалізованому центрі та включало лише 64 дитини з різними за типом і тяжкістю ушкодженнями ЦНС. Вплив ускладнень на реабілітацію оцінювався клінічно, тому частково залежав від професійного судження команди. Дослідження також не дозволяє визначити, які профілактичні або лікувальні стратегії найкраще запобігають негативним наслідкам. Практичний висновок авторів полягає в тому, що саме медичний супровід лікарем ФРМ є невіддільною частиною дитячої реабілітації після ушкоджень ЦНС. Регулярний скринінг, раннє виявлення та своєчасне лікування недостатності харчування, інфекцій і спастичності можуть запобігти перериванню програми, зміні реабілітаційних цілей і погіршенню функціонального прогнозу. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.44907 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🤖 Хто має найбільші шанси відновити самостійну ходьбу після тренування з екзоскелетом? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано запланований аналіз міжнародного багатоцентрового рандомізованого контрольованого дослідження, у якому визначали, які характеристики пацієнтів із підгострим інсультом пов’язані з відновленням самостійної ходьби після роботизованого тренування з носимим екзоскелетом. До аналізу увійшли 127 пацієнтів у ранній підгострій фазі інсульту: 58 у групі роботизованого тренування ходьби та 69 у контрольній групі. Протягом чотирьох тижнів учасники тренувалися п’ять разів на тиждень. Група втручання отримувала 30 хвилин звичайного тренування ходьби та 30 хвилин тренування з екзоскелетом ANGEL LEGS M20, тоді як контрольна група — 60 хвилин звичайного тренування ходьби. Клінічно значущим результатом вважали досягнення самостійної ходьби одразу після завершення програми — понад 3 бали за Functional Ambulation Categories. У групі роботизованого тренування двома незалежними чинниками, найбільше пов’язаними з відновленням самостійної ходьби, були кращі початкові когнітивні функції та більша сила ураженої нижньої кінцівки. У контрольній групі такими чинниками стали сила нижньої кінцівки та коротший проміжок часу від інсульту до початку тренування. Отже, збережена сила ураженої ноги була важливою для обох підходів. Водночас для звичайного тренування ходьби більше значення мав ранній початок реабілітації, тоді як результат роботизованого тренування з екзоскелетом у межах ранньої підгострої фази виявився менш залежним від часу після інсульту і більше — від здатності пацієнта розуміти завдання, активно взаємодіяти з пристроєм та контролювати рух. Цей результат не означає, що екзоскелет є ефективнішим за звичайне тренування. У первинному дослідженні не було виявлено статистично значущої різниці у покращенні здатності до ходьби між роботизованим і звичайним тренуванням. Новий аналіз відповідає на інше питання: які пацієнти мають більшу ймовірність досягти самостійної ходьби за кожного з підходів. Автори також не досліджували пацієнтів із тяжкими когнітивними або мовленнєвими порушеннями, вираженою спастичністю нижньої кінцівки, атаксією, значними контрактурами чи тяжкими супутніми захворюваннями опорно-рухового апарату. Крім того, результат оцінювали безпосередньо після чотиритижневої програми, тому його довготривале збереження потребує окремого вивчення. Практичний висновок авторів полягає в тому, що відбір кандидатів для роботизованого тренування ходьби не повинен ґрунтуватися лише на часі після інсульту. Важливо оцінювати силу ураженої нижньої кінцівки, когнітивні можливості та здатність пацієнта активно брати участь у тренуванні. Екзоскелет може бути корисним інструментом персоналізованої реабілітації, але не замінює клінічного відбору та індивідуального планування програми. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.45822 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🧠 Чи впливає ботулінічний токсин не лише на спастичність, а й на патологічні рухові синергії після інсульту? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано дослідження японських авторів, яке оцінювало, чи пов’язане лікування ботулінічним токсином типу А (BoNT-A) не лише зі зменшенням спастичності, а й зі змінами патологічних згинальних синергій верхньої кінцівки у пацієнтів із хронічним інсультом. У ретроспективне одноцентрове когортне дослідження включили 28 пацієнтів із хронічним інсультом (середній вік 56,5 року, середній час після інсульту — 6,3 року), які отримували ін’єкції onabotulinumtoxinA у згиначі ліктя (двоголовий м’яз плеча, плечовий або плечопроменевий м’яз). Обстеження проводили до лікування та приблизно через два місяці після ін’єкції. Окрім традиційної оцінки спастичності за Modified Ashworth Scale (MAS), автори використали безмаркерну систему тривимірного аналізу рухів (Azure Kinect), яка дозволяла кількісно оцінити патологічну згинальну синергію — мимовільне згинання ліктя під час активного піднімання плеча. Після лікування спостерігалося статистично значуще зменшення спастичності згиначів ліктя та пальців. Водночас покращився і так званий індекс патологічної згинальної синергії, що свідчило про меншу вираженість патологічної співактивації м’язів під час довільного руху. При цьому максимальний обсяг активного згинання плеча достовірно не змінився. Додатковий аналіз показав, що покращення патологічної синергії спостерігалося як у пацієнтів із помірними, так і з тяжкими порушеннями рухової функції. Водночас у пацієнтів, у яких після ін’єкції не відбулося зменшення спастичності за MAS, не покращувався і показник патологічної синергії, а в окремих випадках навіть відзначалося незначне зменшення активного згинання плеча. Автори припускають, що ботулінічний токсин може впливати не лише на периферичне зниження м’язового тонусу, а й опосередковано змінювати патологічні рухові патерни, які формуються після інсульту. Водночас дослідження не дозволяє стверджувати про причинно-наслідковий зв’язок, оскільки мало ретроспективний неконтрольований дизайн. Автори наголошують на суттєвих обмеженнях роботи. Дослідження включало лише 28 пацієнтів одного центру, не мало контрольної групи, не враховувало інтенсивність супутньої реабілітації, використання ортезів, контрактури чи інші потенційні фактори впливу. Крім того, оцінка проводилася лише через два місяці після ін’єкції, тому довгострокові ефекти залишаються невідомими. Практичний висновок авторів полягає в тому, що оцінка ефективності ботулінічного токсину після інсульту не повинна обмежуватися лише вимірюванням спастичності за MAS. Кінематичний аналіз рухів може надати додаткову інформацію про зміни патологічних синергій та допомогти точніше оцінювати результати лікування. Водночас отримані результати слід розглядати як попередні й такі, що потребують підтвердження у великих проспективних контрольованих дослідженнях. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.44906 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

💉 Чи підвищується ефективність ботулотоксину при повторних курсах лікування спастичності? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано новий пост-хок аналіз міжнародного дослідження ULIS-III, присвячений досягненню індивідуальних цілей лікування під час повторних циклів введення ботулінічного токсину типу А (BoNT-A) у пацієнтів зі спастичністю верхньої кінцівки. На відміну від більшості досліджень, які оцінюють переважно зменшення м’язового тонусу, автори аналізували досягнення індивідуальних цілей пацієнтів за допомогою Goal Attainment Scaling (GAS) протягом чотирьох послідовних циклів лікування. До аналізу включили 538 пацієнтів, які отримали щонайменше чотири цикли ін’єкцій BoNT-A протягом двох років та мали оцінку GAS після кожного циклу. Усі пацієнти одночасно проходили індивідуалізовану програму фізичної реабілітації відповідно до звичайної клінічної практики. Результати показали, що ймовірність досягнення поставлених цілей поступово зростала з кожним наступним циклом лікування. Якщо після першого циклу GAS T-score ≥50 досягали 64,5% пацієнтів, то після четвертого — вже 75,8%. При цьому покращення за шкалою GAS залишалося клінічно значущим упродовж усіх чотирьох циклів. Половина учасників (50,4%) досягала своєї основної цілі лікування в кожному з чотирьох циклів, а ще майже чверть — у трьох із чотирьох циклів. Найцікавішим результатом стало те, що успіх лікування більше залежав від особливостей проведення ін’єкцій, ніж від характеристик самих пацієнтів. Найсильнішим предиктором досягнення цілей було використання методів навігації під час введення препарату (ультразвук, електроміографія або електростимуляція). У таких пацієнтів шанси досягти GAS T-score ≥50 були майже вдвічі вищими (OR 1,92; 95% ДІ 1,45–2,55), а ймовірність увійти до третини пацієнтів із найкращими результатами — більш ніж удвічі вищою (OR 2,44; 95% ДІ 1,47–4,06). Також із кращими результатами асоціювалися вищі дози ботулотоксину в межах затверджених дозувань. Автори відзначають ще одну важливу закономірність: більшість пацієнтів зберігали однакові пріоритетні цілі лікування протягом усіх циклів, хоча в окремих випадках після досягнення цілей пасивної функції переходили до більш активних функціональних завдань. Автори наголошують, що результати необхідно інтерпретувати з урахуванням обмежень дослідження. Воно мало спостережний дизайн без контрольної групи, аналіз був пост-хок, а понад половина учасників отримували abobotulinumtoxinA. Крім того, дослідження фінансувалося компанією Ipsen, а частина авторів є її співробітниками або отримували гонорари за участь у проєкті. Це не спростовує отримані результати, але вимагає їх обережної інтерпретації. Практичний висновок авторів полягає в тому, що лікування спастичності ботулінічним токсином слід розглядати як довготривалий процес у межах комплексної реабілітації, а не як одноразове втручання. Повторні цикли лікування можуть супроводжуватися поступовим підвищенням ймовірності досягнення індивідуальних цілей, тоді як використання методів навігації під час ін’єкцій та ретельне планування лікування можуть істотно покращувати клінічні результати. 📖 https://medicaljournalssweden.se/jrm/article/view/45139 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

📊 Чому реабілітаційні дані досі не готові до ери штучного інтелекту? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано спеціальний звіт міжнародного консорціуму PREPARE (EU Horizon Europe), у якому вперше порівняли сім великих європейських клінічних баз даних реабілітації, що охоплюють різні нозології: ампутації нижніх кінцівок, хворобу Паркінсона, ідіопатичний сколіоз, захворювання кисті, переміжну кульгавість, ендопротезування кульшового та колінного суглобів, а також скронево-нижньощелепні розлади. Метою роботи було з’ясувати, наскільки дані, які сьогодні збирають у реальній клінічній практиці, придатні для персоналізованої реабілітації та створення моделей прогнозування на основі штучного інтелекту. Попри різні захворювання, автори виявили певні спільні закономірності. У всіх базах даних реєстрували діагноз, вік, стать та антропометричні показники. Найчастішими клінічними результатами були біль і якість життя. Водночас саме ті показники, які є центральними для сучасної реабілітації, виявилися представленими недостатньо. У більшості баз даних майже не документували: • активність і повсякденне функціонування; • участь у житті суспільства; • повернення до роботи; • результати після виписки; • психосоціальні та контекстуальні чинники; • навантаження на членів сім’ї та осіб, які здійснюють догляд. Автори підкреслюють, що більшість сучасних реабілітаційних реєстрів досі побудовані переважно за біомедичною моделлю, тоді як біопсихосоціальна модель, яка лежить в основі сучасної фізичної та реабілітаційної медицини, реалізована лише частково. Цікаво, що жодної змінної не було одночасно представлено у всіх семи базах даних. Це суттєво ускладнює об’єднання даних між країнами, проведення великих багатоцентрових досліджень і створення надійних алгоритмів персоналізованого прогнозування. Автори також зазначають, що навіть використання Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я (МКФ) не вирішує проблему повністю. МКФ забезпечує спільну концептуальну мову, але поки що недостатньо деталізована для опису багатьох реабілітаційних втручань, інструментів оцінювання та складних багатокомпонентних програм лікування. Саме тому в межах проєкту PREPARE вже розпочато роботу зі створення спеціалізованої робочої групи OHDSI Rehabilitation Workgroup, яка має адаптувати міжнародні стандарти медичних даних до потреб реабілітації. Практичний висновок авторів є стратегічним: якщо реабілітаційна медицина прагне використовувати штучний інтелект, персоналізовану медицину та великі клінічні реєстри, необхідно стандартизувати збір даних і значно ширше документувати функціонування людини, її активність, участь, контекстуальні фактори та результати, важливі для пацієнта, а не лише діагноз і клінічні показники. Саме якість і стандартизація клінічних даних сьогодні можуть стати одним із ключових факторів розвитку доказової та персоналізованої реабілітації. @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🚑 Чи починається реабілітація вчасно після тяжкої травми? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано норвезьке обсерваційне дослідження, у якому оцінили, наскільки реальна допомога пацієнтам із тяжкими травмами відповідає вимогам національного плану травматологічної допомоги. Норвезький план передбачає, що пацієнта з тяжкою травмою має оглянути лікар фізичної та реабілітаційної медицини протягом перших 72 годин після госпіталізації. Такий огляд потрібний для раннього визначення реабілітаційних потреб, профілактики ускладнень, залучення необхідних фахівців і планування подальшого маршруту пацієнта. Автори проаналізували дані 317 дорослих пацієнтів із тяжкими травмами, які лікувалися у двох регіональних травматологічних центрах Норвегії. Результати виявили суттєвий розрив між рекомендаціями та реальною практикою. Лише 10% пацієнтів були оглянуті лікарем ФРМ протягом рекомендованих 72 годин, а протягом усього періоду госпіталізації консультацію лікаря ФРМ отримав лише 31% пацієнтів. Доступ до ранньої реабілітації значно залежав від типу травми. Протягом перших 72 годин лікар ФРМ оглянув 43% пацієнтів із травмою спинного мозку, 12% пацієнтів із черепно-мозковою травмою і лише 7% пацієнтів із множинними травмами. За весь період лікування консультацію лікаря ФРМ отримали 93% пацієнтів із травмою спинного мозку, 57% — із черепно-мозковою травмою та лише 19% — із множинними травмами. Фізичний терапевт оглянув 72% пацієнтів. Водночас участь ерготерапевтів, психологів, логопедів, соціальних працівників, фахівців із клінічного харчування та інших членів реабілітаційної команди залишалася обмеженою. Це важливе розмежування: наявність фізичної терапії ще не означає, що пацієнт отримує повноцінну ранню мультидисциплінарну реабілітацію. Без лікаря ФРМ, комплексного оцінювання та узгодженого плану окремі втручання можуть залишатися фрагментованими й не забезпечувати безперервного реабілітаційного маршруту. Виявлені відмінності частково пояснюються організацією допомоги. Для травм спинного мозку та тяжких черепно-мозкових травм уже існували спеціалізовані маршрути ранньої реабілітації, тоді як для пацієнтів із множинними травмами такого маршруту не було. Крім того, в одному центрі лікар ФРМ працював лише на 40% посади, а в іншому залучався переважно епізодично. Дослідження не оцінювало, чи призводила рання консультація лікаря ФРМ до кращих функціональних результатів, меншої тривалості госпіталізації або нижчої частоти ускладнень. Воно також охоплювало лише два центри та залежало від повноти медичної документації. Тому робота не доводить ефективність конкретної моделі, але переконливо демонструє організаційний дефіцит її впровадження. Практичний висновок авторів полягає в тому, що рання реабілітація має бути структурною частиною травматологічної допомоги, а не послугою, доступність якої залежить від діагнозу, дня тижня або випадкової наявності фахівця. Для цього потрібні ранній огляд лікаря ФРМ, формалізовані маршрути для всіх категорій тяжких травм і своєчасне залучення повної мультидисциплінарної реабілітаційної команди. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.45625 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🧠 Чи однакові пацієнти з посткомоційним синдромом у дослідженнях та реальній клінічній практиці? У Journal of Rehabilitation Medicine опубліковано норвезьке дослідження, яке поставило важливе запитання: чи можна безпосередньо переносити результати досліджень пацієнтів із легкою черепно-мозковою травмою, набраних у відділеннях невідкладної допомоги, на пацієнтів, які звертаються до спеціалізованих реабілітаційних центрів із тривалими посткомоційними симптомами? Автори порівняли дві групи дорослих із персистуючими посткомоційними симптомами (PPCS): 92 учасники проспективного дослідження після звернення до відділення невідкладної допомоги та 106 пацієнтів, направлених до спеціалізованої амбулаторної реабілітації. Результати показали суттєві клінічні відмінності між цими групами. Пацієнти, які звернулися до спеціалізованої реабілітації, мали значно вираженіші посткомоційні симптоми (медіана RPQ 30 проти 17 балів), нижчий рівень функціонування за Glasgow Outcome Scale Extended (медіана 6 проти 7 балів) та значно рідше поверталися до повноцінної роботи або навчання. До повної зайнятості повернулися лише 23% пацієнтів реабілітаційної групи порівняно з 63% у групі проспективного спостереження через 12 місяців після травми. Особливо цікаво, що пацієнти реабілітаційної групи нерідко мали менш тяжке первинне ушкодження. Майже 43% із них взагалі не відповідали класичним критеріям легкої черепно-мозкової травми, а мали так звану minimal head injury. Вони рідше проходили комп’ютерну томографію, рідше мали посттравматичну амнезію та частіше після травми спостерігалися лише у сімейного лікаря. Попри це, саме вони демонстрували більший симптомний тягар, більше головного болю, вираженішу втому, нижче функціонування та суттєво гірше повернення до роботи. Дослідження також показало, що пацієнти реабілітаційної групи частіше мали вищу освіту та повторні легкі черепно-мозкові травми в анамнезі. Автори припускають, що когнітивні вимоги професійної діяльності можуть робити навіть помірні когнітивні порушення більш клінічно значущими для цієї категорії пацієнтів. Практичний висновок авторів є надзвичайно важливим для клініцистів та дослідників: результати великих проспективних досліджень, у яких пацієнтів набирають через відділення невідкладної допомоги, можуть бути недостатньо репрезентативними для людей, які звертаються до спеціалізованої реабілітації з тривалими посткомоційними симптомами. Це означає, що клінічні рішення, прогностичні моделі та навіть рекомендації, побудовані переважно на таких когортних дослідженнях, слід застосовувати до пацієнтів реабілітаційних центрів з обережністю. Автори наголошують на необхідності проводити більше досліджень саме серед пацієнтів, які потребують спеціалізованої реабілітації, оскільки саме ця категорія найчастіше стикається з найбільшими функціональними обмеженнями та труднощами повернення до повсякденного життя. @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🦴 Чи мають люди зі spina bifida вищий ризик переломів та більшого навантаження на систему охорони здоров'я? У *Journal of Rehabilitation Medicine* опубліковано велике популяційне дослідження американських авторів, яке порівняло частоту переломів кісток та пов'язане з ними використання медичних ресурсів у людей зі spina bifida (SB) і осіб без цього захворювання. Дослідники використали базу даних California Healthcare Access and Information, яка охоплює всі звернення до відділень невідкладної допомоги, стаціонарів та амбулаторних хірургічних центрів Каліфорнії у 2005–2017 роках. До аналізу включили 20 290 осіб зі spina bifida, яких порівняли з 101 450 особами без SB, підібраними за роком народження у співвідношенні 1:5. Основною кінцевою точкою була частота нових переломів, а також госпіталізацій, тривалість лікування та пов'язані витрати. Результати показали, що люди зі spina bifida значно частіше зверталися за медичною допомогою через переломи (18% проти 11%; OR 1,64). Після корекції на супутні захворювання та соціально-економічні фактори підвищений ризик залишався статистично значущим (скоригований OR 1,19). Крім того, повторні переломи спостерігалися значно частіше у пацієнтів зі SB (36% проти 26%). Загальна кількість переломів на одну особу була вищою практично для всіх анатомічних ділянок. Найбільші відмінності виявлені для хребта (у 2,5 раза більше), гомілки (у 2,5 раза), таза (у 2,4 раза), стопи (у 2,1 раза) та грудної клітки (у 2,0 раза). Пацієнти зі spina bifida також накопичували більше днів госпіталізації, пов'язаних із переломами (у середньому 9,4 проти 7,6 днів), а після стаціонарного лікування частіше потребували подальшого догляду вдома або переведення до закладів тривалого догляду. Автори пояснюють підвищений ризик переломів поєднанням кількох факторів: зниженням механічного навантаження на кісткову тканину через порушення ходьби, низькою мінеральною щільністю кісток, нейром'язовими порушеннями, а також частими супутніми станами, зокрема хронічною хворобою нирок і гідроцефалією, які можуть негативно впливати на ремоделювання кісткової тканини. Автори наголошують, що дослідження має ретроспективний характер і ґрунтується на адміністративній базі даних, тому не містить інформації про мінеральну щільність кісткової тканини, рівень рухової активності, функціональний статус, амбулаторні переломи без госпіталізації чи механізм травми. Крім того, дослідження не дозволяє встановити причинно-наслідковий зв'язок між spina bifida та підвищеним ризиком переломів. Практичний висновок авторів полягає в тому, що люди зі spina bifida становлять групу підвищеного ризику розвитку переломів, особливо повторних, що супроводжується більшим використанням ресурсів системи охорони здоров'я. Це підкреслює необхідність розробки ефективних стратегій профілактики переломів, підтримання здоров'я кісткової тканини та довготривалого мультидисциплінарного спостереження цієї категорії пацієнтів. 📖 https://doi.org/10.2340/jrm.v58.45674 @usprm_official #УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab #SpinaBifida

У журналі Burns опубліковано статтю “Medical Response Framework for Catastrophic Burn and Radiation Mass Casualties after a Potential Ukraine Nuclear Event”, присвячену організації медичного реагування у разі потенційної ядерної події в Україні. Повномасштабна війна створює ризик сценарію, за якого система охорони здоров’я може одночасно зіткнутися з великою кількістю постраждалих із термічними опіками, вибуховою та уламковою травмою, інгаляційними ураженнями, радіаційним опроміненням і забрудненням. Особливо складними є поєднані ураження, коли опіки, механічна травма та вплив радіації виникають одночасно. У такій ситуації можливості опікових центрів, відділень інтенсивної терапії, хірургічних служб, лабораторій і системи медичної евакуації можуть бути швидко вичерпані. Автори наголошують, що готовність до такої події не може зводитися до роботи окремих лікарень або екстрених служб. Потрібна заздалегідь узгоджена система командування, сортування, деконтамінації, маршрутизації, розподілу дефіцитних ресурсів, захисту медичних працівників і медичної евакуації, зокрема за межі країни. Важливо правильно оцінювати рівень доказовості цієї роботи. Це не клінічне дослідження і не перевірений у реальній катастрофі протокол. Стаття є експертною рамковою моделлю, сформованою на основі досвіду опікової, військової, радіаційної медицини та медицини катастроф. Її цінність полягає не у доведенні ефективності конкретного втручання, а у виявленні системних прогалин і визначенні того, що має бути підготовлено до події, а не після її початку. Для фахівців фізичної та реабілітаційної медицини принципово важливо, щоб реабілітація була включена до такого планування від самого початку. Масові опікові та вибухові ураження можуть супроводжуватися ампутаціями, складними ушкодженнями кінцівок, контрактурами, рубцевими деформаціями, периферичними нервовими ушкодженнями, порушеннями дихання, мобільності та самообслуговування, хронічним болем, психічними наслідками й тривалою потребою у протезуванні та допоміжних засобах реабілітації. Тому лікар ФРМ і реабілітаційна команда мають бути інтегровані в маршрут пацієнта вже на ранньому гострому етапі. Йдеться про правильне позиціонування, профілактику контрактур, респіраторну реабілітацію, ранню мобілізацію, підтримання функціонування та планування подальшого відновлення. Головний висновок статті простий: наявність окремих сильних клінік ще не означає готовності системи. Готовність визначається тим, чи здатні різні служби діяти узгоджено в умовах, коли потреби значно перевищують доступні ресурси. https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0305417926000781 #УТФРМ #ФРМ #RehabHubUA #РадіаційнаБезпека #ВійськоваМедицина #PRMinUkraine

🇫🇷 European School Marseille 2026 Як опублікувати дослідження у провідному журналі з фізичної та реабілітаційної медицини? Професор Walter R. Frontera (University of Puerto Rico), головний редактор American Journal of Physical Medicine & Rehabilitation (AJPM&R), поділився практичними принципами підготовки та публікації наукових робіт у журналах з фізичної та реабілітаційної медицини. Перший і, мабуть, найважливіший меседж лекції звучав дуже чітко: публікувати потрібно не заради кількості статей, а заради розвитку доказової реабілітації. Саме наукові публікації формують доказову базу, визначають клінічну практику та впливають на рішення щодо фінансування реабілітаційних послуг. Як наголосив професор: «No evidence = no access to services» («Немає доказів — немає доступу до послуг»). Попри стрімке зростання кількості наукових статей (понад 2,5 млн щороку у світі), успішна публікація залежить не лише від якості дослідження, а й від правильного вибору журналу. Під час вибору журналу необхідно враховувати: • відповідність тематики журналу дослідженню; • цільову аудиторію; • тип статті та вимоги до оформлення; • подібність із роботами, які вже публікує журнал; • політику відкритого доступу; • швидкість розгляду; • редакційну колегію; • можливі публікаційні збори. Однією з найцінніших практичних порад стала рекомендація зв’язатися з редактором журналу ще до подання рукопису. Короткий лист із анотацією дослідження дозволяє оцінити зацікавленість журналу, уникнути очевидної невідповідності та нерідко заощаджує авторам багато місяців очікування після формального подання. Професор також детально пояснив процес рецензування. Зазвичай статтю оцінюють 2–4 незалежні рецензенти, а більшість якісних досліджень проходять кілька раундів доопрацювання. Найпоширенішим рішенням редакції є Major Revision, і це не слід сприймати як невдачу — навпаки, саме таким шляхом проходить значна частина успішно опублікованих робіт. Окремий акцент було зроблено на ставленні до критики. Рецензенти працюють практично на волонтерських засадах, тому їхні коментарі варто розглядати як можливість зробити дослідження сильнішим, а не як особисту критику. На завершення професор процитував французького математика Анрі Пуанкаре: «Наука будується з фактів так само, як будинок будується з каміння. Але купа каміння ще не є будинком, так само як сукупність фактів ще не є наукою.» Саме ця думка добре підсумовує лекцію: хороша стаття — це не просто набір отриманих результатів, а логічно побудована наукова історія, яка відповідає на важливе клінічне питання та допомагає розвивати доказову фізичну та реабілітаційну медицину. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Саркопенія: чому головними ліками залишаються фізичні вправи? Професор Walter R. Frontera (University of Puerto Rico), один із піонерів сучасної науки про старіння м’язів та головний редактор American Journal of Physical Medicine & Rehabilitation, представив фундаментальну лекцію про фізіологію саркопенії та її клінічне значення. За прогнозами ООН, населення світу стрімко старіє, а саркопенія стає однією з ключових причин втрати незалежності людей похилого віку. Сучасне визначення (EWGSOP2) розглядає саркопенію як прогресуюче генералізоване захворювання скелетних м’язів, що характеризується насамперед зниженням м’язової сили, а також втратою м’язової маси та погіршенням фізичної функції. Особливо важливо, що швидкість втрати сили перевищує швидкість втрати м’язової маси. Це означає, що оцінка лише маси м’язів не дозволяє адекватно оцінити функціональний стан людини. Саркопенія асоціюється зі значним зростанням ризику падінь, переломів, втрати самостійності, госпіталізацій, інституціоналізації, когнітивних порушень, серцево-судинних захворювань, онкологічних ускладнень і смертності. Одним із найпростіших та водночас найінформативніших клінічних показників прогнозу залишається швидкість ходьби, яка добре корелює з виживаністю та функціональним прогнозом. Лекція ще раз підтвердила: силові тренування є втручанням першої лінії при саркопенії. Класична програма включає прогресивні вправи з опором 3 рази на тиждень із навантаженням приблизно 60–80% від одного максимального повторення (1RM). Саме такі тренування здатні стимулювати синтез м’язового білка, збільшувати силу та покращувати функціональні можливості навіть у дуже похилому віці. Не менш важливим компонентом є харчування. Сучасні дані свідчать, що людям старшого віку доцільно споживати 1,2–2,0 г білка/кг маси тіла на добу, рівномірно розподіляючи його між прийомами їжі. Після силового тренування рекомендується близько 20–25 г білка. Нові рандомізовані дослідження демонструють, що додатковий прийом сироваткового або горохового білка активує синтез м’язового білка ефективніше, ніж харчування лише відповідно до мінімальних рекомендованих норм. Водночас професор наголосив, що жодна перспективна фармакологічна технологія — сенолітики, стовбурові клітини чи генне редагування — поки що не можуть замінити регулярну фізичну активність. Саме фізичні вправи залишаються найбільш доказовим, доступним і ефективним методом профілактики та лікування саркопенії. Практичний висновок лекції можна сформулювати дуже просто: старіння саме по собі не є причиною втрати функції. Однією з головних причин стає недостатнє навантаження на м’язи. Регулярні силові вправи, достатнє споживання білка та підтримка загальної фізичної активності сьогодні мають найкращу доказову базу для збереження функціональної незалежності людей старшого віку. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Роботизоване тренування ходи після інсульту: коли воно може бути найбільш корисним? Докторка Maëva Cotinat (Марсель, Франція) представила лекцію, присвячену поєднанню роботизованого тренування ходи та ін’єкцій ботулінічного токсину у пацієнтів у хронічній фазі після інсульту. Головна ідея доповіді полягала в тому, що відновлення ходи після інсульту базується на двох ключових принципах: ранньому початку реабілітації та великій кількості повторень функціонально значущих рухів. Саме повторювана, цілеспрямована практика створює умови для моторного навчання та нейропластичності. Роботизоване тренування ходи дозволяє безпечно забезпечити велику кількість повторень, підтримку маси тіла та контроль рухового патерну навіть у пацієнтів із вираженими порушеннями ходи. Особливо це важливо тоді, коли звичайна терапія не дає змоги досягти достатнього обсягу практики. Окрему увагу було приділено поєднанню роботизованого тренування з ін’єкціями ботулінічного токсину у м’язи-згиначі стопи. У представленому рандомізованому дослідженні пацієнти в хронічній фазі після інсульту отримували ботулотоксин, після чого проходили або роботизоване тренування ходи, або звичайну фізичну терапію. Результати показали, що роботизоване тренування, проведене через два тижні після ін’єкції ботулінічного токсину, забезпечувало більше покращення дистанції у 6-хвилинному тесті ходьби порівняно зі звичайною фізичною терапією. Найбільшу користь, за попередніми даними, могли мати пацієнти зі швидкістю ходьби від 0,4 до 0,8 м/с. Водночас доповідачка чесно підкреслила обмеження: вибірка була невеликою, дослідження мало відкритий дизайн, а довготривалі ефекти потребують подальшого вивчення. Тому ці результати не слід сприймати як остаточний доказ переваги роботизованої реабілітації для всіх пацієнтів після інсульту. Практичний висновок лекції: роботизоване тренування ходи може бути корисним інструментом у хронічній фазі після інсульту, особливо після лікування фокальної спастичності ботулінічним токсином, але його слід застосовувати індивідуалізовано, з урахуванням швидкості ходьби, рівня функціональних обмежень, балансу та реальних цілей пацієнта. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Стійка афазія через 3 місяці після інсульту: що справді працює? Професор Xavier de Boissezon (Університет Тулузи, Франція) присвятив лекцію сучасним підходам до ведення пацієнтів зі стійкою афазією після інсульту, зробивши акцент не лише на доказовій базі, а й на критичному використанні штучного інтелекту в медицині. На початку доповіді лектор продемонстрував відповідь Consensus AI на запит щодо лікування афазії, після чого детально проаналізував її, показавши, де рекомендації відповідають сучасним доказам, а де є спрощення або помилки. Такий підхід став гарною ілюстрацією того, що навіть спеціалізовані AI-інструменти потребують експертної клінічної оцінки. Основною ідеєю лекції стало те, що афазія - це не локальне ураження окремих центрів Брока чи Верніке, а порушення роботи складної розподіленої мовної мережі мозку. Саме тому клінічний перебіг, прогноз і відповідь на лікування можуть суттєво відрізнятися між пацієнтами навіть при подібній локалізації інсульту. Серед найбільш надійних прогностичних факторів професор виділив: • початкову тяжкість афазії; • час, що минув після інсульту. Натомість вік, стать або навіть точна локалізація ураження мають значно меншу прогностичну цінність для конкретного пацієнта, ніж це часто вважається. Найважливішим компонентом лікування залишається інтенсивна, цілеспрямована та персоналізована мовна терапія. Було наголошено на існуванні дозозалежного ефекту: регулярні заняття кілька разів на тиждень демонструють значно кращі результати, ніж низька інтенсивність реабілітації. Доповідач також звернув увагу на перспективність неінвазивної стимуляції мозку (rTMS та tDCS). Водночас він підкреслив, що хоча окремі рекомендації підтримують їх використання у поєднанні з логопедичною терапією, оптимальні параметри стимуляції та вибір пацієнтів поки що залишаються предметом досліджень. Окремий блок лекції був присвячений тому, що кінцевою метою є не лише покращення мовних тестів, а відновлення ефективної комунікації. Саме тому важливими компонентами сучасної реабілітації є навчання членів родини, адаптація комунікаційного середовища, психологічна підтримка та використання альтернативних способів спілкування. Лекція стала ще одним нагадуванням, що успішна реабілітація афазії базується не на окремому методі лікування, а на мультидисциплінарному, пацієнтоорієнтованому підході, який поєднує клінічну експертизу, інтенсивну терапію та критичне використання сучасних технологій. #RehabTeamUA #RehabHubUA #ESPRM #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Exercise is medicine… лише тоді, коли призначене правильно Саме цю думку професор François Boyer (Університет Реймса, Франція) зробив головним меседжем своєї лекції, присвяченої сучасним принципам призначення фізичних вправ у фізичній та реабілітаційній медицині. Лектор нагадав, що фізичні вправи є одним із найефективніших реабілітаційних втручань, проте їх результат залежить не лише від самого факту тренування, а насамперед від правильного дозування відповідно до поставленої клінічної мети. Одним із ключових акцентів лекції стало розуміння того, що сила, потужність, витривалість і швидкість є різними фізичними якостями, які формуються завдяки різним фізіологічним адаптаціям. Саме тому універсальної програми вправ не існує, навантаження, кількість повторень, швидкість виконання, кількість підходів і тривалість відпочинку повинні визначатися бажаним функціональним результатом. Особливу увагу професор приділив сучасним підходам до індивідуалізації фізичного навантаження. Для цього рекомендовано поєднувати об’єктивні та суб’єктивні методи контролю інтенсивності, зокрема RPE (Rating of Perceived Exertion), RIR (Repetitions in Reserve), HRR (Heart Rate Reserve), а також функціональні тести, зокрема 6-хвилинний тест ходьби (6MWT). Окремо було наголошено, що на початкових етапах силового тренування приріст сили переважно обумовлений нейрональними адаптаціями, покращенням рекрутування та координації моторних одиниць. Лише згодом починають домінувати структурні зміни м’язової тканини. Це має важливе значення під час оцінювання ефективності реабілітації та формування реалістичних очікувань пацієнтів. Лекція стала якісним нагадуванням про фундаментальний принцип сучасної фізичної та реабілітаційної медицини: фізичні вправи є лікувальним втручанням лише тоді, коли вони призначені індивідуалізовано, відповідно до фізіологічних закономірностей, клінічної ситуації та функціональних цілей конкретного пацієнта. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Сенсомоторний розвиток і схема тіла: чому рух є основою навчання дитини Професор Christine Assaiante (Франція) присвятила лекцію розвитку сенсомоторних функцій у дітей та підлітків, показавши, що рух є не лише способом взаємодії зі світом, а й фундаментом формування внутрішньої моделі власного тіла, прогнозування дій і подальшого когнітивного розвитку. Доповідач наголосила, що вже з перших днів життя між сприйняттям і рухом існує тісний взаємозв’язок. Саме завдяки безперервній взаємодії із навколишнім середовищем формується так звана схема тіла (body schema) - внутрішнє сенсомоторне представлення власного тіла, яке дозволяє планувати рухи, підтримувати рівновагу, взаємодіяти з іншими людьми та прогнозувати наслідки власних дій. Однією з центральних тем лекції стала роль пропріоцепції. Представлені результати досліджень свідчать, що точність пропріоцептивної чутливості та її інтеграція продовжують дозрівати протягом усього дитинства й навіть підліткового віку. Саме тому підлітки нерідко більше покладаються на зорову інформацію для підтримання рівноваги, тоді як ефективне використання пропріоцептивної інформації формується поступово. Професор також продемонструвала сучасні експериментальні підходи до вивчення схеми тіла, зокрема використання пропріоцептивних ілюзій, функціональної МРТ та завдань із моторного уявлення. Ці дослідження показують, що хоча основні нейронні мережі пропріоцепції формуються вже у молодшому шкільному віці, їх функціональна організація продовжує вдосконалюватися до завершення підліткового періоду. Окрему увагу було приділено випереджувальному контролю рухів. Здатність передбачати наслідки власних дій, формувати антиципаторні постуральні реакції та використовувати внутрішні моделі руху поступово вдосконалюється від раннього дитинства до дорослого віку. Саме ці механізми лежать в основі ефективного навчання новим руховим навичкам і подальшої адаптації до змін навколишнього середовища. Лекція ще раз підкреслила, що сенсомоторний розвиток є важливою складовою не лише фізичного, а й когнітивного, соціального та емоційного розвитку дитини. Оцінка якості внутрішніх сенсомоторних представлень може стати перспективним напрямком ранньої діагностики та реабілітації дітей із нейророзвитковими порушеннями. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Від нейропластичності до клінічної практики: сучасні принципи реабілітації після інсульту Професор Jorge Laíns (Португалія) представив огляд сучасних принципів нейрореабілітації після інсульту, поєднавши фундаментальні знання про нейропластичність із практичними підходами, що лежать в основі доказової фізичної та реабілітаційної медицини. Основною ідеєю лекції стало те, що реабілітація є насамперед процесом навчання. Після інсульту пацієнт не просто відновлює втрачені рухи, а повторно навчається вже відомих навичок або опановує нові способи виконання повсякденних завдань. Саме тому ефективність втручань визначається не окремими методиками, а тим, наскільки вони відповідають законам моторного навчання та нейропластичності. Професор наголосив, що сучасна реабілітація повинна бути інтенсивною, багаторазовою, цілеспрямованою та орієнтованою на виконання конкретних функціональних завдань. Водночас важливими складовими ефективного відновлення є індивідуально підібране дозування навантаження, поступове ускладнення вправ, варіативність тренування, використання мультисенсорної стимуляції та своєчасний зворотний зв’язок щодо результатів виконання завдань. Окрему увагу було приділено сучасним інструментам, що можуть посилювати традиційну терапію. Серед них Constraint-Induced Movement Therapy (CIMT), дзеркальна терапія, спостереження за рухами (Action Observation), моторне уявлення (Motor Imagery), ритмічні аудіальні підказки, віртуальна реальність, роботизована реабілітація, а також неінвазивна стимуляція мозку (rTMS і tDCS). При цьому доповідач підкреслив, що жодна технологія не є самодостатньою: максимальний ефект вони демонструють лише як доповнення до активної, структурованої та функціонально орієнтованої реабілітації. Важливим акцентом лекції стала роль самого пацієнта у процесі відновлення. Найкращі результати досягаються тоді, коли людина активно залучена до терапії, розуміє її цілі, отримує позитивний зворотний зв’язок, а програма відповідає її особистим потребам і життєвим завданням. Лекція стала нагадуванням, що сучасна нейрореабілітація - це не набір окремих методик, а система втручань, побудована на принципах моторного навчання, нейропластичності та доказової медицини. Саме інтеграція цих принципів у щоденну клінічну практику дозволяє максимально реалізувати потенціал відновлення після інсульту. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Доказова реабілітація після ампутації нижньої кінцівки: що дійсно підтверджено доказами? Професорка Helena Burger (Словенія) представила ґрунтовний огляд сучасної доказової бази щодо реабілітації після ампутації нижньої кінцівки. Попри понад 24 тисячі наукових публікацій, присвячених ампутаціям, безпосередньо реабілітації стосуються лише близько 5 тисяч досліджень, а якісних рандомізованих досліджень залишається небагато. Саме тому значна частина клінічних рекомендацій досі ґрунтується на доказах низької або помірної якості. Одним із ключових меседжів лекції стало те, що результат реабілітації визначається не лише якістю протеза. На функціональний прогноз впливають причина ампутації, рівень ампутації, супутні захворювання, стан кукси, психологічне здоров’я, когнітивні функції, своєчасний початок реабілітації, досвід мультидисциплінарної команди та мотивація самої людини. Доповідачка підкреслила важливість максимально дистального рівня ампутації за можливості та необхідність виконання операції хірургом, який спеціалізується саме на ампутаційній хірургії. Перед плановою ампутацією рекомендовано обов’язкове обговорення випадку мультидисциплінарною командою разом із пацієнтом, а навчання людини має розпочинатися ще до операції. Окрему увагу було приділено тренуванню фізичних функцій. Найкращу доказову підтримку мають багатокомпонентні програми фізичних вправ, які покращують ходьбу, дистанцію пересування та функціональну незалежність. При цьому спеціалізовані функціональні вправи виявилися ефективнішими за звичайне тренування ходьби. Також були представлені перспективні результати телереабілітації, яка може покращувати рухливість і розширювати доступ до якісної допомоги. Великий блок лекції був присвячений проблемі падінь. Більше половини людей після ампутації хоча б один раз падають після повернення додому, а приблизно кожен четвертий переживає повторні падіння. Це робить оцінку ризику падінь і спеціалізовані тренування рівноваги одним із пріоритетів реабілітації. Не менш актуальною залишається проблема болю. Фантомний біль, біль кукси та симптомні невроми є надзвичайно поширеними. Дзеркальна терапія, моторне уявлення та віртуальна реальність можуть зменшувати фантомний біль, однак сучасні систематичні огляди свідчать, що якість доказів поки що залишається обмеженою. Водночас таргетована реіннервація м’язів (Targeted Muscle Reinnervation, TMR) демонструє перспективні результати як для профілактики, так і для лікування фантомного болю. Професорка також звернула увагу на те, що підбір протеза повинен бути максимально індивідуалізованим. Для більшості сучасних компонентів - стоп, колінних модулів, систем підвіски чи остеоінтеграції - доказова база залишається неоднорідною. Об’єктивні переваги окремих технологій часто значно скромніші, ніж маркетингові заяви виробників, тому клініцистам необхідно критично оцінювати рекламні матеріали та спиратися насамперед на незалежні дослідження. Лекція завершилася нагадуванням, що навіть найкращий протез не компенсує недостатню реабілітацію. Найважливішими факторами успіху залишаються ранній початок реабілітації, інтенсивні функціонально орієнтовані тренування, досвідчена мультидисциплінарна команда, чітке визначення реалістичних цілей та тривалий супровід пацієнта. Водночас саме у сфері реабілітації після ампутацій сьогодні існує гостра потреба у якісних клінічних дослідженнях, які дозволять перевести багато сучасних рекомендацій із рівня експертної думки на рівень високоякісних доказів. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🇫🇷 European School Marseille 2026 Повороти під час ходьби: недооцінена причина падінь у літніх людей Професор Marco Schieppati (Італія) присвятив лекцію проблемі, яка рідко опиняється в центрі уваги дослідників і клініцистів: безпечному виконанню поворотів під час ходьби. Саме падіння під час зміни напрямку руху найчастіше призводять до тяжких наслідків, зокрема переломів шийки стегнової кістки та втрати незалежності. Доповідач звернув увагу, що більшість сучасних досліджень та програм реабілітації зосереджені на ходьбі по прямій, хоча понад половина повсякденного пересування людини включає повороти, рух по криволінійних траєкторіях та зміну напрямку. Було детально розглянуто біомеханіку поворотів. На відміну від прямолінійної ходьби, вони потребують точної координації роботи м’язів тулуба, таза та нижніх кінцівок, узгодженого обертання сегментів тіла та ефективного використання сили тяжіння для зміни напрямку руху. Саме порушення цих механізмів можуть значно підвищувати ризик падінь у людей похилого віку та пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Однією з найцікавіших ідей лекції стала концепція тренування поворотів на місці. Професор представив експериментальний пристрій - платформу, що повільно обертається під ногами людини під час крокування на місці. Такий підхід дозволяє тренувати нейром’язову координацію, необхідну для безпечних поворотів, мінімізуючи ризик втрати рівноваги. Автор припускає, що подібні тренування можуть бути перспективними не лише для профілактики падінь у літніх людей, а й для пацієнтів із хворобою Паркінсона, після інсульту, при неповних ушкодженнях спинного мозку, розсіяному склерозі та дитячому церебральному паралічі. Водночас більшість цих напрямків поки що потребують подальших клінічних досліджень. Лекція стала нагадуванням про те, що безпечне пересування - це не лише швидкість чи довжина кроку. Успішна реабілітація повинна враховувати й складні рухові навички, зокрема повороти, які є невід’ємною частиною повсякденної активності та можуть суттєво впливати на ризик падінь і незалежність людини. #EuropeanSchoolMarseille2026 #ESPRM #УТФРМ #RehabTeamUA #RehabHubUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab