відтінки

Я хотіла би зменшити карту, Щоб обрати зручніший маршрут. А ти кажеш мені: не варто! Бо пропустиш Мій знак «Я тут». А дороги: то ями, то латки… Хоч одну, безперечно, зловлю. А ти всеодно поруч, мій Татку, При нагоді шепочеш: люблю! Ех… хотілось би зменшити карту, І обрати зручніший маршрут… Та я вдячна Тобі, любий Тату, Що не можна. І далі іду. © Валентина Смусь 9.08.2026

https://t.me/+Tj-aI_EqpghkYjQy

Крістік дуже просився в табір. Мені не вдалося пояснити йому, чому це неможливо. Нє состаялась как матьТому зараз у нас «табір». Програмою ділюся на окремому каналі. Запрошую! Посилання нижче

Гуляємо з хлопцями. Назустріч Крістіку вибігає дівчинка, а Крістік від неї. Я: чого ти втік? Дівчинка хотіла познайомитись з тобою! К: того шо я її знаю! То Маша #перли

Регулярні масовані обстріли не регулярніші за Божу любов! Поділюсь з вами дивом, яке супроводжує нашу сімʼю протягом усієї війни. Для когось це здасться дрібницею, а я під час кожного обстрілу і після нього дякую Бога. Приблизно друга година ночі. Черга вибухів. Будинок тремтить. В міжкімнатні двері ніби хтось стукає? Ні, гатить! На балконі трошки дуже сильно не мирно розгойдується система для сушки білизни. Металеві планки вітаються одна з одною, видаючи характерний звук, який відлунює в моїй тахікардії. Давід здригнувся. Розплющив очі. Подивився на мене. Посміхнувся. Подивився на пляшку з сумішшю. Посміхнувся ширше. Взяв пляшку. Декілька заспокійливих рухів губками, і він спить. Похитування будинку він сприймає як заколисування. Вибухи — давним давно знайома колискова. Знову черга вибухів. Я встаю. Ненавиджу, коли потрібно вставати під час вибухів. Завжди страшно, що вийду з кімнати, а коли захочу повернутися — не буде куди. Але згадую про відчинене вікно на кухні. Треба зачинити. Чекаю повідомлення в моніторингових групах «поки не фіксується», і йду зачиняти вікно. В спальню не заходжу. У хлопців є дивовижна здібність — спати під вибухи, але прокидатись від моєї раптової появи. Поки не заходжу. Атака триває. Вибухи все ближче. Не можу заспокоїтись. Беру Давіда. Він розплющує очі. Бачить мене. Посміхається. Посміхаюсь у відповідь. Перша посмішка за ніч. Справжня посмішка, не нервовий сміх. Притискаю його до грудей і йду до хлопців. Заходжу в кімнату. Разом зі мною «заходить» чергова порція сусідських вітань. І я з жахом помічаю два відкритих вікна. Металеві планки сушарки бʼються одна об одну. В кімнаті гримить набагато гучніше, ніж в усій квартирі. На ліжку в позі зірочки мирно сплять Кіка і Вілька. Вілька посміхається уві сні. Кіка бурмоче щось незрозуміле про машини. Він часто говорить крізь сон. Я вже тягнусь за телефоном, аби зафіксувати це диво. Та вчасно зупиняю себе. Ті, кого не здатні розбудити вибухи, дуже легко прокидаються від раптової появи мами. Зачиняю вікно. Сварю себе, що не зробила цього раніше. Дякую Богові, що сни наших діток залишаються непорушними. За мить на небосхилі–дивані зʼявляється третя зірочка. Кидаю матрас біля дивану. Лягаю. І вимикаюсь. Чи то від виснаження, чи то беру приклад з дітей — не важливо! Важливо лише те, що Божа турбота регулярніша за регулярні атаки!

Планета здригнулась. Її залишала Любов. Ісусова смерть багатьом сповіщала поразку. Та замість «ну, що, усвідомили? Він проповідував казку!» Звучало: «воістину! Цей Чоловік — справжній Бог!» Щось сталось страшне. В храмі безлад. Завіса — шмаття. Вже Богу замало чотириста ліктів квадратних. Хоча хтось сприйняв цю подію як суд і прокляття, Цей безлад віщав — починається справжнє життя. Планета здригалась. Вона поглинала наш гріх. Приречений він. Хоча битва триває ще, звісно, Могутні акорди — пролог переможної пісні. Планета святкує. Любов — Пан єдиний на ній! © Валентина Смусь

Є такі вірші, які пишуться одним подихом. Настільки не природньо, що не віриш в свою причетність до них. Сьогодні під час зібрання довелося вийти прогулятися з Давідом. Поки він засинав в голові дивним чином складались рядки. Повернувшись на проповідь пастора (папа, вибач, я прослухала твою проповідь 🙈), я забрала у Вільяма блокнот, в якому він малював і написала там наступне:

Христос воскрес!

І ось історія яка — Я розповів про літака. *** Їхали ми потягом, Їхали за одягом. Поряд з мишенятком Їхав сильний татко. 1.04.26. Крістік

Вчора нашій мамі виповнилося 65 років. І я хочу підбадьорити усіх словами, якими вона завжди підбадьорювала мене. Коли я відчувала несправедливість, біль, коли мене ігнорували, коли «били по руках»; мама завжди повторювала мені слова простої дитячої пісні. «На долонях Божих нас не переможе зло, На долонях Божих відчуваємо тепло. КОЖНІЙ людині місце знайдеться завжди там, І не буває тісно на долонях Божих нам.» Можливо ці слова потрібні комусь із вас сьогодні.

https://youtu.be/rcZ8QzAu9qQ?si=NZFIsnXd5RlEvi72 Занотувала декілька цінних думок) думаю, буде корисно і комусь із вас🫶

Сьогодні по плану мали читати про те, як Давид став царем. Спочатку хлопці слухали уважно. Але потім Крістік перебив: – А що сталось з його овечками? – Їх пасли вже інші хлопці – його братики? – Скоріше племінники – Ні, я хочу, щоб пасли братики! – Його братики було воїнами, а овечок пасли інші хлопчики. – Як їх звали? Ледве впоравшись з допитом на тему «відповідальність Давида щодо попередньої професії», Крістік переключився. – чому це у Давида волосся вушка закриває, - вдивляється він в картинку. – Це просто така зачіска, - посміхаюсь я. – Чому у нього така зачіска? – Йому така сподобалась, - вже не посміхаюсь я. – Мені не подобається! Коли він був пастушком, у нього була краща зачіска. Історію як Давид став царем, ми так і не прочитали. Крістіан не зміг змиритися з цією сторінкою біографії чоловіка за серцем Божим. Читали в мільйонний раз про Давидів поєдинок з Голіафом. І в звʼязку з цим, питання: А як ви ставитесь до того, коли пастушок стає царем? Теж «опікуєтесь» його стадом? Вам теж пастушки більше подобаються, ніж царі? #замальовки #життя #крістік

Чию віру укріпляти? Сьогодні Крістік молився разом з дідусем. Якщо відверто, я трохи боялась цього моменту. Останнім часом молитви Крістіка виглядають як деталізований вішліст. Ми постійно нагадуємо про що варто молитися і як, але дідусь цього не знав. Після молитви він заходить на кухню, де я саме смажила оладки, і каже: - ох, мені вас шкода… - Чому? - приблизно знаючи, яка буде відповідь, посміхаюсь я - Крістік такий список Богу надиктував: машини, з якимись кондиціонерами. Я всього не розібрав, але там стільки всього. - Ну так він не у нас просив, - продовжую посміхатись, він у Бога просить. Це не наші проблеми. Хай Бог йому і посилає. Папа трошки здивувався, напевно, з мого богословʼя, а вголос сказав: - Ну так, треба ж щоб віра міцнішала. А я згадала себе, в грудні 2025 року. знаєш пап, - повела я розмову далі, - їдемо ми з Крістіком на вулицю, і він перед виходом молиться «Боже, дай щоб, коли ми підійшли до дому, нам увімкнули світло». Я одразу подивилась на годинник. До увімкнення залишалось трохи більше, ніж дві години, а я планувала експрес-прогулянку дорогою в магазин і назад. Ну, думаю, погуляємо дві години. Треба ж, щоб віра міцнішала. Виходимо з магазину, і пускається крижаний дощ. Але я не здаюсь. Моя задача - зміцнити віру! Ну, думаю, пограємось в кавʼярні. Тільки я взяла каву, як розкричався Давід. Варто додати, що він зазвичай гарно спить у візочку. Робити нічого - сьогодні віру не зміцню, йдемо додому. Щойно підходимо до під’їзду- вмикається світло. І я зрозуміла, що треба мені попуститись. Сильно багато про себе думаю. Дитина у Бога просить, значить Бог виконає. - Ви Бога подякували? - не забуває про свій батьківсько-пасторський обовʼязок папа. - Звісно, подякували, - кажу, і додаю, - з вірою Крістіка все нормально. Це твою і мою віру зміцнювати треба. #замальовки #життя #крістік

Питання дня: В небі будуть динозаври? Вгадайте з трьох разів, хто автор.

Діалог з Крістіком перед сном К: іноді Бог ізраїльтянам говорив робити злі речі, але вони мали слухатись Бога і йти воювати Я: чому? К: тому що Бог найголовніший. І Ісус теж. Я: Бог найголовніший, а після Бога хто? К: тато і мама Я: а хто головніший тато чи мама? К: і тато, і мама! Я: а кого тобі потрібно більше слухатись? К: яка різниця? Ви всеодно одне й те саме говорите! Я: а мама має тата слухатись чи тато маму? К(роздратовано): яка мені різниця? Я маю вас слухатись! А ви самі вирішуйте, що робити!!! #крістік_перли

Божі подарунки ідеальні і ніколи не втрачають своєї актуальності Все моє дитинство, до 7 років кожна сімейна молитва включала в себе фразу(мовою оригіналу): «Боже, пошли нам квартиру на невысоком этаже, в кирпичном доме, с большой кухней и недалеко от метро» Для мене, маленької дівчинки, чесно кажучи, ця молитва не мала великого значення. Розмови батьків про наше тісне помешкання були незрозумілими - мені було норм. Вже сьогодні, проживаючи в тій самій «старій квартирі» лише з трьома дітками, не можу зрозуміти як нас девʼятьох розміщували там батьки. Молитва тієї маленької дівчинки була навіть майже позбавлена віри. І хоча я знала купу історій про дитячу віру, на жаль не можу похизуватися таким надбанням. У мене по можливості виконання прохання квартири стояло десь поруч з «исцели всех больных». Зате я дуже добре памʼятаю, як ми все ж таки отримали цей Божий подарунок. Памʼятаю свої думки: «ого, а Бог, виявляється, і сьогодні щось може». І хоча історія «як подарував Бог квартиру» має безліч цікавих дивовижних деталей, сьогодні я не про це. Зараз «стара квартира» порожня. Там, як в багатьох квартирах Києва, нестерпно холодно. І зараз та маленька дівчинка вже зі своїми маленькими дітками мешкає в Божому подарунку. Тоді, коли і в деяких престижніших квартирах холодно, в Божому подарунку - тепло. А знаєте чому? Бог, чуючи молитви тієї не зовсім віруючої в ті молитви дівчинки, думав про далекий 2026, про діток тієї маленької дівчинки… Його задача полягала в тому, щоб подарунок був приємним і через 20 років, щоб і дітки цієї маленької дівчинки щодня дякували Йому за той подарунок. І щоб та, колись маленька дівчинка, згадала і зрозуміла - Божі подарунки ідеальні, актуальні, неперевершені. P.S. Можливо, ваша молитва теж довго залишається без відповіді? Не переймайтеся! Бог підшукує вам щось те, що буде актуальним завжди. #замальовки

Чергова моя безсонна ніч в компанії молодшого сина. Дивлюсь на посмішку чоловіка, намальовану на обличчі малюка. Дивлюсь на свої очі, які дивляться на мене поглядом чоловіка… а в думках - Марія. Дівчинка, яка різдвяної ночі також не спала. Кажуть, всі мами схожі. Але не Марія. Якось поступово починаю усвідомлювати що постало за її «нехай буде мені за словом твоїм». Раніше найбільшим жахом для мене в цій історії було те, що Марія була незаміжня, але зараз чомусь дивлюсь глибше. Для мене це виглядає фактично як одиноке материнство. Тієї ночі Марія не могла, смикнувши Йосипа за плече, прошепотіти «дивись, у нього твоя лінія губ». Вона навіть не могла дозволити собі відшукувати бодай якусь подібність до чоловіка поряд. Це таааак сумно для мене. А далі… ні, я чомусь впевнена в благородності Йосипа і в тому, що він був підтримкою і допомогою Марії, але… але… Мені добре знайоме відчуття, коли так і хочеться знайти в малюку бодай якусь схожість з коханим. Чесно, я так тішусь, що у моєї маленької копії Вільяма Толікові карі очі. Мені так приємно бачити ці живі генетичні коктейлі. А тут - ти шукаєш схожість з Творцем… мало не звинувачуючи себе в святотатстві… Марія знала, що її Дитина особлива. Що це не просто Малюк. Але я прям бачу ці закатані очі і зітхання «чергове я же мамка» у відповідь на найменші спроби підсвітити особливість і неповторність Немовляти. Не знаю, чи мають мої думки хоча б аромат чогось збудовчого. Це просто думки. Просто думки, після яких хочеться подякувати ту дівчинку за мужність. За тиху мужність, що була виражена покорою і цілковитою довірою. Я б хотіла мати хоча б краплину Марійчиної сили. Соромно, але я не змогла б сказати: «Ось, я раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм!» 25.12.25 В. Смусь

відтінки pinned «Як ви напевно встигли помітити, мої найкращі дитячі вірші насправді не мої, а Крістіка. Бо найгеніальніше за дітей, дитячі вірші ніхто не напише! Зараз формую добірку своїх різдвяних віршів, але хочеться додати туди хоча б ще декілька дитячих, бо їх катастрофічно…»