я думаю

Сьогодні збиралась у госпіталь і думала: — Що я можу принести цим чоловікам? Чи є сенс у цих відвідуваннях? Справа в тому, що коли відвідування лікарні — це одноразова акція, то це досить емоційний досвід. Ти відчуваєш значущість того, що ти робиш, і отримуєш хвилю натхнення, щоб ще колись зробити те саме. Але коли ці візити перетворюються в щотижневу рутину, то емоції спадають, і буває, здається, що ця мізерна справа нікому не потрібна. Останнім часом зі знайомих військових в лікарні у нас лишився один чоловік. Інших виписали або перевели у інші лікарні. Тому ми заходили у рандомні палати, знайомилися, роздавали смаколики, спілкувалися, іноді грали на музичних інструментах. А це ну зооовсім інакше, ніж приходити до знайомих. До знайомих знаєте як приходять? «Ооо, дружище, ти вже сів на крісло колісне! Вааау! Оце прогрес! А що кажуть лікарі?» — ну і пішло-поїхало. Десь там хтось вже заварює чайок чи каву, дістає шоколадки, ми настроюємо скрипку і гітару, і відчуваємо себе потрібними тут, бо знаємо, що нас чекали. А в нові палати заходити — це завжди ризик, що тебе не сприймуть і не захочуть спілкування з тобою. Тому я без особливого ентузіазму збиралася на сьогоднішні відвідини. Десь коли гостинці у пакеті почали закінчуватися, ми зайшли у рандомну палату в хірургії. І тут я бачу знайоме обличчя! Я одразу впізнала цього чоловіка, і навіть згадала його імʼя, хоча на імена у мене така собі памʼять. Він лежав у лікарні десь півтора року тому. Тоді йому дуже подобалась гра на скрипці, і він завжди радів нашому приходу. Я частенько вела бесіди з ним про все на світі. Він не очікував нас знову побачити. Думав, що ми вже перестали приходити у лікарню. Казав, що розповідав усім знайомим, як круто було, що до нього у лікарні приходила молодь, яка підтримувала його і говорила про Бога. За класикою, хлопці виконали християнський гімн на інструментах. Потім я прочитала слова: перший куплет і приспів, і зупинилась. Мені здавалось, що цього достатньо. Але Валентин запитав: — Це весь текст? Я запнулась. – Нііі, — кажу, червоніючи, — там ще є куплети. — Прочитайте все. — попросив він. Я прочитала текст, але знову таки зупинилась на останньому куплеті. Він був про смерть і воскресіння. Я подумала, що військові не люблять говорити про смерть, і не стала читати його. А дарма. Валентин помовчав, а потім промовив: — Я, хоч і не сильно вірю у Бога, але дуже люблю, коли ви читаєте такі тексти. Від них мені так добре на душі. Знаєте, там, на нулі, кожен молиться до Бога, як знає. Навіть найбрутальніші хлопці читають молитви десь в куточку перед боєм. Читайте нам ці тексти, не соромтесь. Я виходила із палати із широченною посмішкою. Це все недарма, навіть якщо нас тут ніхто не чекає. Навіть, якщо ніхто не захоче спілкуватися. Хто знає, а може після нашого відходу рука військового потягнеться до тумбочки, де ми залишили напій із наклейкою-текстом із Біблії? Хто знає, а може він під час бою згадає хоч кілька слів і помолиться до Бога?

Я не створена для буднів Моє життя суттєво змінилося протягом останнього року. Я вийшла заміж, переїхала з центру у віддалений район Києва і закінчила навчання. Власне, останнє найбільш вплинуло на мене. Я звикла кудись бігти по життю. Прокинулась — побігла на навчання чи на роботу, або ж до церкви. Зупинилась, перевела подих, випила кави — і побігла далі. Я була настільки зайнята, що говорила: — Ніякий хлопець не втиснеться у мій графік. А він взяв і не те що втиснувся — він зайняв пріоритетне місце у цьому графіку. Весілля ми відіграли після мого закінчення консерваторії. Вирішили, що я поки не вступатиму до магістратури. І почалось життя. Але я не вважала це життям. Мені здавалось, що справжнє життя пролітає мимо мене. Я ж сиджу вдома, нікуди не біжу, менше перебуваю у суспільстві… Спершу було дуже важко, бо я завжди була амбітною. А тут — я просто готую їжу, прибираю, вчу дітей грати на скрипці, служу у церкві. Хіба це та велика місія, для якої створив мене Бог? І взагалі, в чому сенс мого життя? Я ніколи раніше не думала про це. Єдине, у школі жіночого лідерства якось нам давали таке завдання — визначити свою місію, але мені це складно далося, бо на фоні було багато суєти, і врешті-решт я написала щось, аби написати. А тепер лишилася наодинці зі своїми думками, і зрозуміла, що нічого не знаю про себе. Я питала у чоловіка: — Ти знаєш, в чому сенс твого життя? Яка твоя місія? І він відповідав. Спокійно, обмірковано. Я бачила, що його розуміння, хто він і куди йде, формує його вчинки. Я теж так хотіла. Мушу визнати, що інстаграм дуже сильно вплинув на мене. Ні, я не страждала заниженою самооцінкою, порівнюючи себе з іншими, але почала ставити на перше місце свою самореалізацію і мислити великими справами, нівелюючи щоденну рутину і мистецтво маленьких кроків. Я не хотіла вірити в те, що це і є Божий задум для мене — спокійне розмірене життя і звичайнісінькі будні. Я не створена для буднів! Я створена, щоб сяяти! Невже Бог хоче, щоб я просто готувала ланч-бокси чоловіку і мила підлогу? Але Він справді хоче цього. Не лише для того, щоб підлога у моїй квартирі була чистою, а ще й для того, щоб моє серце було чистим від плям гордості та егоїзму. І мені нелегко це прийняти. Але, разом з тим, минає тривога про те, що життя проходить мимо мене, і до серця приходить надзвичайний спокій. Мені не треба кудись бігти чи шукати чийогось визнання, щоб відчувати, що зі мною все окей. Сам Бог помістив мене у ці обставини для якогось відомого тільки Йому результату, а хіба Він колись давав підстави сумніватися у дивовижності Його задумів?

Мені здається, якось дивно сталось Народження жаданого Месії: У Віфлеємі — небувалий хаос, Колискою для Бога стало сіно. Про що насправді думала Марія? Чи ставила Всевишньому питання? Чи сльози не зʼявлялися на віях, Що Бог не врахував її бажання? Нам хочеться підглянути в майбутнє, І зрозуміти: все невипадково. Та опція ця людям недоступна, Ми маємо натомість Боже Слово. Різдво Господь продумав до деталей, І відкривав цей план Своїм пророкам. Він Синові Своєму дуже вдало Обрав сімʼю, століття, місце, строки… Коли тебе зненацька біль застане, Згадай Різдво і проганяй тривогу: Твоє життя — не дивний збіг обставин, А досконалий план святого Бога. ©️Оксана Гомон (Остаповець) #поезіяКсю

Зовсім скоро Різдво. Минулого року, готуючись до свята, я намагалася подивитися на нього очима Марії, матері Ісуса. Мені здається, що вона якось інакше уявляла собі народження первістка. Напевно, готувалася до цього. І тут — цей перепис населення, так недоречно! Треба залишити свій дім, і кудись їхати, у когось жити. Чому у них все не так, як у людей? Але таким був план Бога. Він насправді дуже добре продумав Різдво. Просто це ми можемо зрозуміти через дві тисячі років, коли знаємо повну картину. А в моменті, мабуть, було непросто сприйняти усі обставини. А ще, коли я згадую про Йосипа і Марію, то думаю про те, що особливі благословіння завжди мають другу сторону медалі — особливі труднощі.

Channel photo updated

любити то вивертати душу як зимове пальто ніжною шовковою підкладкою навиворіт безпідставно даючи шалений кредит довіри не сподіваючись отримати відсотки любити то пускати у небо літачки мрій знаючи, що вони тепер ніколи не літатимуть наодинці а, зустрівшись на небесних авіалініях з собі подібними повернуться назад вдвічі більшими любити то захищати обома руками малесеньке полумʼя щоб його не знищили злі вітри, часи і язики терпляче чекати, поки воно виросте настільки що бурхливі води його не загасять любити то виривати з коренем страхи відпускати усі мотузки і ремені але щоразу переконуватись що закон всесвітнього тяжіння працює любити люби ти ©️Оксана Гомон (Остаповець) #поезіяКсю

Вітання всім підписникам цього каналу, які витримали період тиші, і не відписалися. Спасибі вам за терпіння і віру в те, що тут ще буде щось нове) Прийшла пора зробити невеликий ребрендинг каналу. Десь трохи більше трьох місяців тому я вийшла заміж і, відповідно, змінила прізвище. Віднині мої вірші будуть підписані прізвищем Гомон — це прізвище мого чоловіка. Чесно кажучи, під новим прізвищем я не написала ще жодного вірша. Але знайшла неопублікованого, написаного на початку стосунків, який все чекав свого часу. І дочекався. Вірш про любов. Вірніше, це мої враження про те, що таке любити.

Channel photo removed

Я заблукала у пустелі. Пустеля звалася життям. Обабіч німували скелі, нездатні геть до співчуття. Я заблукала… Що ж, не вперше. Для мене це не дивина: Мій навігатор часто бреше, і, певно, в цім моя вина. Найгірше те, що у запасах вже закінчилася вода. Із кожним кроком сили гасли, сповільнювалася хода. Душа від спеки помирала, а на зубах хрумтів пісок, Я крихти сил ледь-ледь збирала, побачивши десь острівок. Ще крок. Ще трохи. Все, не можу. Самум зітре мої сліди. Міраж — це вигадка ворожа, щоб душу вбити назавжди. Щоразу думала наївно: оази досягну ось-ось, Та віддавала болем сильним зневіра: це мені здалось. Мені траплялись подорожні, пропонували помогти, Та фляги в них напівпорожні, занадто мало там води. Ці люди, як і я, не знають, де джерело живе знайти, Бо теж за маревом блукають, їм теж потрібен Поводир. У горлі все пересихає. Та що я бачу? Джерело! Пустеля видається раєм, єство моє все ожило: Бог не стерпів моїх конвульсій, і вийшов Сам допомогти, Підняв із ніжністю матусі і дав напитися води. Як можна сліпо помирати при Джерелі води життя? Безглуздо у людей шукати любові, щастя, прийняття. Коли душа пересихає, з останніх сил гукай Христа: Він вдосталь благодаті має, щоб ти від спраги не страждав. ©️ Остаповець Оксана #поезіяКсю

Я часто проповідую сама собі. Ні, я не бурмочу собі під ніс пафосні слова. Зовні це ніяк не виражається. Але в моменти, коли маю якісь складнощі, я нагадую собі євангельські істини. І це допомагає. Буває, прокручую в голові не тільки тексти з Писання, а і тексти пісень, або ж віршів. І до списку найбільш повторюваних треків я би віднесла написаний мною же вірш «Іди до Ісуса». Він нагадує мені, що єдине джерело мого щастя — Господь. Я постійно повертаюсь до цієї бази, від якої час від часу мене відносить вітрами марноти. Новий вірш, яким я хочу поділитися з вами, на цю ж тематику, просто виражений іншими словами і іншими образами. Написати його мене змусило запитання, яке повисло у думках, як риторичне: — Як можна страждати від нестачі любові, якщо твій Бог — Любов?

Коли довкола ллється кров рікою, А порох осідає у легенях, Я думаю, чи справді Бог зі мною? Чи не залишив Він мене в геєні? Коли тривога душу розʼїдає, Майбутнє поглинає хижа темінь, Я думаю, чи справді Бог це знає? Чи, може, в Нього серце, наче кремінь? Коли цинічно істину паплюжать, Ламають у людини тіло й волю, Я думаю, невже Йому байдуже? Невже Він насолоджується болем? Коли війна триває дуже довго, Надії розбиваються на друзки, Я думаю: невже убили Бога? Невже Він не живий, не вічносущий? Тягар питань несу я на Голгофу, Там концентрат страждання і наруги: Напружене мовчання Саваофа, Розпʼятий Син, а по боках — злодюги. Та у мовчанні тім — любові тонни, Бо тільки так спасти можливо людство. Тому терпляче слухав Він прокльони, І не реагував на злоби згусток. Коли Господь мовчить у злій долині, То, значить, знає більше, ніж ми, люди. Мовчить — це не дорівнює «покинув», Мовчить, бо нас насправді дуже любить. ©️ Остаповець Оксана #поезіяКсю

Я із нічого створюю проблеми, малюю в голові страшні картини, придумую складні химерні схеми, кручу тривожні думи безупинно. Бог із нічого створює прекрасне: вдягає світ у барви кольорові, розплутує вузли і схеми вчасно, тривоги витісняє Він любовʼю. Я із порядку створюю руїни, вбиваю щастя власними руками, в емоціях тону, як в хвилях сильних, і розпач пʼю глибокими ковтками. Бог із руїн будує диво-замки, мої криві поробки виправляє, там, де був шторм, Він створює мовчанку, показує: проблеми не безкраї. Дивлюсь на себе — накриває відчай. Дивлюсь на Бога — огортає трепет: бо про любов Свою щодня Він свідчить, і посилає віри, скільки треба. Я здатна жити лиш в тандемі з Богом: коли слабка — Він проявляє силу, коли здаюсь — дарує перемогу, з моїх провалів робить щось красиве. ©️Остаповець Оксана #поезіяКсю

Люди ненавидять невідомість. Люди ненавидять чекати. Легше слухати брехливі обіцянки, що «через 2-3 тижні» все завершиться. Бо тоді можна видихнути — горизонт нібито видно. Людям дуже хочеться розуміти, де вони, намацувати своїми руками опору, хай навіть цією опорою буде брехня. А Бог все робить для того, щоб люди шукали Його. Створює такі обставини, що люди втрачають опору. Яскравий приклад — історія з Мойсеєм, який пішов на гору до Бога. Люди не захотіли навіть місяць почекати, вони сказали Ааронові: — Зроби нам бога, бо ми мучимось через цю невідомість. Невідомість мучить і лякає. Це дійсно правда. Але Бог спеціально поміщає нас у такі обставини. Щоб стати людиною віри, треба робити протиприроднє — не шукати опори і не вірити брехливим обіцянкам, а довіряти Богові попри абсолютну темряву. Це складно. Але це краща доля. Бо невідомість — найбільш природнє середовище для зростання віри. #хлібнасущний

Буває, що земля з-під ніг тікає, руйнуються підвалини й мости, а Ти мене тихенько обіймаєш і кажеш ніжно: — Ну, давай, лети! Я вся тремчу від розпачу і страху: — А що, як сил не вистачить мені? О, Боже, я не вмію, я невдаха, я вниз впаду і розібʼюсь на дні! А Ти говориш лагідно, та твердо: — Я крила дав тобі не для землі, літати — це твоє життєве кредо, хай навіть часом у густій імлі. Це Я розбив усі твої опори, щоб ти злітала вище, до небес, це Я, буває, допускаю горе, щоб ти шукала мій голгофський хрест. Все необхідне є в Моїх долонях, а в небі — дім для тебе золотий. Цей світ у злі вмирає і холоне, а ти небесна, ти увись лети… 31.07.24 ©️ Остаповець Оксана #поезіяКсю

Бог мені не дарує (або ж рідко дарує) вірші просто так. Майже завжди віршу передує життєвий урок, який я маю засвоїти. Я мала довгу перерву у написанні поезії, і молилась, щоб знову писати. У липні Бог дозволив мені відчути себе абсолютно безсилою і беззахисною, для того, щоб показати, що єдина надійна опора — це Він. Так народився цей вірш.

Проект сімʼї створив Господь Всевишній, І вас зʼєднав для спільного труда. Працюйте обережно й дуже ніжно Над затишком родинного гнізда. Приспів: Цеглинка до цеглинки — будуйте разом дім. Думки, слова і вчинки — Важливо все у нім. Будуйте на любові, Повазі й доброті, А над усе — основа У Господі Христі. Сьогодні закладаєте фундамент, Ця праця довгочасна й кропітка. Інструкцією Біблія хай стане, Щоб вберегти від травми і гріха. Вкладайте в будівництво час і гроші, І зміцнюйте щоденно ваш союз. Шукайте один в одному хороше, З двох мінусів складіть великий плюс. ©️Остаповець Оксана #поезіяКсю

Промайнула більша половина літа. Для багатьох нині весільний сезон. Я часом співаю на весіллях, і знаю, що у цій сфері мало нового якісного контенту. Сьогодні випадково натрапила в нотатках на вірш, написаний рік тому для пісні, яку так і не одягнули в ноти. Тому якщо хтось матиме натхнення — беріть, користуйтеся.

А де хепі-енд? Мені завжди було цікаво, чим закінчилась історія про бідну вдову, яка віддала на пожертву все, що мала на прожиток. Може, вона верталась додому з храму і Бог надприроднім чином послав їй грошей? Може, їй зустрілась людина, яка закрила її потреби? Може, під дверима дому стояв мішок з продуктами? Вдова навіть не знала, що Христос так високо оцінив її жертву, тобто, у неї навіть не було почуття задоволення, що люди оцінили те, що вона зробила. Дві лепти — це дрібʼязок, який ніяк не може стояти поряд з пожертвами багатих. А для неї — це обід чи вечеря, я читала, що на дві лепти в першому столітті можна було купити невеликий шматок хліба, гілку винограду або кілька смокв.  Читаючи цю історію, чомусь завжди я собі в уяві малювала хепі-енд. Ну не може Бог залишити людину, яка віддала Йому все. Ну якось же має благословити її за це, бажано, матеріально. Але недавно я на хвильку припустила, що Бог не підкинув цій жінці гаманець із золотом на дорозі, і вона повернулась додому без грошей. Ті ж самі обшарпані стіни, той самий пустий стіл, і той самий головний біль: — Де взяти грошей/їжі? Нічого не змінилось. Чи варто було віддавати все? Бог же не потребує служіння рук людських, Він розуміє, що людині необхідно задовольнити свої потреби. Чому Ісус не завершує історію про дві лепти бідної вдови? Чому завжди після прочитання цього тексту в голові лишається питання: «А що з нею сталося?» Можливо, в цій історії Ісус хоче показати, що Він не обіцяє своїм послідовникам легкого життя. Я знаю дівчат, яким говорили: — Будеш служити Богу — вийдеш щасливо заміж, Бог тобі пошле хорошого чоловіка/затишний дім. Але це брехня. Їх обманули. Ці дівчата віддали, умовно кажучи, все що мали — свої найкращі роки, свою молодість, красу і здоровʼя для Бога. Але Бог їм досі не послав сімʼю. Так, Давид каже: "Прожив я довго, та не чув ніколи, щоб праведник забутий Богом був, або його нащадки щоб жебракували. Він завжди щедрий і завжди дає, тож його діти є благословенні." Пс 37:25-26 Це справді так. Але стосунки з Богом це не бартер «я тобі — ти мені». Ця історія вчить мене не очікувати благословінь, віддаючи щось Богу. Благословіння — це не валюта, якою Бог відплачує за наші добрі вчинки, це милість Божа, яку Він незаслужено дарує нам. Бідна вдова вчить мене віддаючи все що маю, не плакати вдома від розчарування в Бозі(якого я сама собі намалювала). #хлібнасущний

У мене для вас є приємна новина. Якщо ви шукали якусь нову пісню на Пасху, можете придивитись до цієї. Мій хороший друг Микола Котяш минулого року написав музику на мої слова, і я тепер маю ноти цієї мелодійної пісні. Ділюся з вами.