You Say Psychotrauma?

У середині картинки, на всяк випадок, є ще частка «ж» для ритму.

Яким дописом розпочати цю весну? Нехай він буде поетичним та з натяком на щось уявно жіноче… Ода Mедіа Вона, що породжує та спотворює сенси. Вона, яку несуть у собі від початку кожна газета та журнал, кожне радіо та телевізор, кожний персональний комп’ютер та смартфон. Та, що бавиться нами у соціальних мережах. Та, якою ми керовані на активність — від купівлі чогось до обурення щодо подій. Та, що лишає нас у тривожному очікуванні. Та, у якій ми живемо.

Ерік Берн розглядав скандал, як одну з психологічних ігор, що замінює справжню близькість та сексуальне задоволення. Й можна вирішити, що вихід з неї буде полягати у виконанні побажання «кохайтеся чорнобриві». Але кроляча нора, як зазвичай — глибша, бо гра починається з того, що люди від початку не щиро висвітлюють свої бажання й потім — виносять один одному мозок щоб уникнути виконання нещирих «сексуальних» зобовʼязань.

З Новим роком, любі читачі! Сподіваюся, що святкування не є перешкодою для продовження спільних міркувань. Переглянувши свої записи за минулий рік, я побачила, що в мене було багато міркувань щодо ідентифікації себе з жертвою. І хіба має бути інакше, якщо канал називається «Кажеш психоТРАВМА»? А одне з міркувань так і не дійшло до публікації — тож ось воно. Ідентичність жертви як гусениця співпричетності Чому настільки популярно ідентифікувати себе з жертвою? Навіщо це нескінченне страждання та жалість, що ллються зі сторінок соціальних мереж? Що за цим ховається? Сучасне середовище буття людини — це місто, а місто — це котел (метафора не моя, але дуже влучна), куди стікаються люди дуже різні й співіснують разом. І тут постає питання: як у таких умовах нам знайти спільну мову з кимось принципово інакшим? Один спосіб — це гроші: заради них люди співпрацюють з інакомислячими чужинцями, не міркуючи, як саме це має відбуватися, — це вже інструмент, який існує не завдяки їм. А страждання — це ще один спосіб зрозуміти одне одного, така собі міжнародна валюта… і за її рахунок багато чого роблять, але зараз не про це. За стражданням можна побачити, вибачаюся за тавтологію, страждання саме по собі — від того, що люди втратили співпричетність, так би мовити, відірвалися від коріння, яке об’єднувало їх з іншими людьми. Або ж справжнє, живе коріння підмінили на лубочне, яке, як несправжні ялинкові іграшки, має зовнішні ознаки справжності, навіть може бути більш привабливим, але відчуттів не приносить. Але в тому самому місці й відкривається новий портал, що веде до відбудови співпричетності з тими іншими, хто потрапив у цей міський котел, увійшовши — кожен сам по собі — до специфічної сингулярності. Бо тут може легко закінчитися пошук якогось спільного місця, бо воно вже знайдено без жодного зусилля… Це біль. Не погоджуся з відомим класиком, що нещастя створюють відмінності. Навпаки — це те, що зрозуміле всім: коли щось болить, тому що біль відчувають усі. Тобто ти несеш свій біль іншим, а вони тобі — свій, як щось усім зрозуміле. Однак біль — це гусениця співпричетності, якій ще дуже далеко до зрілої здатності до узгодження. Гусениці, як це й має місце в природі, стають кормом для багатьох інших істот. Так і трапляється з тими, хто трохи «залип» на цьому кроці. А щоб не з’їли, варто рухатися далі — до більш складних форм співпричетності, відкидаючи оболонку жертви, у якої завжди болить.

Мене дивує, як ті самі люди, які колись перестали вірити в Діда Мороза ще в дошкільному віці, тепер цілком серйозно щось святкують, пов’язане з міфічним Миколаєм, уже в дорослому житті. Хоча насправді це й не дивує, адже сама по собі плинність часу не гарантує ускладнення свідомості: інколи відбувається й зворотний процес — її регрес до більш примітивного рівня. Так простіше, але, крок за кроком відмовляючись від ускладнення мислення, можна лише розраховувати на те, що краще для тебе зробить хтось інший — якийсь удавано добрий дід. Бажаю, друзі, в новому циклі оберту Землі навколо Сонця скоротити розмін себе на всіляку регресивну маячню 😉

Є одна маленька, трохи нафталінова притча про Ходжу Насреддіна, яка, якщо її злегка струсити свіжим поглядом, раптом перестає бути олдскульною й стає напрочуд актуальною. Ось вона. Про те, як Насреддін ходив до лазні Насреддін вирішив скупатися в турецькій лазні. Оскільки був одягнений у лахміття, банщики дали йому старий таз і недогризок мила. Виходячи, Насреддін вручив здивованим банщикам золоту монету. Наступного дня, чудово вбраний, Насреддін знову з’явився в лазні, де йому, звісно, надали найкращий прийом. Після купання він дав банщикам найдрібнішу монету й сказав: «Це — за минулий раз, а золото ви отримали за сьогодні». І щоб трохи освіжити цю притчу, пропоную уявити себе в цій історії на місці не Ходжі, а банщика. А в образі Ходжі побачити не стільки людину, скільки самі життєві обставини. Ось життя дає шанс, але ти дивишся на нього зверхньо — і що це за шанс такий? І дієш абияк… Але все для тебе ніби обертається якнайкраще, життя ніби не помічає твоєї недбалої абияковості. Але відчуття боргу лишається. І десь потім міркуєш собі: треба схаменутися й постаратися, коли буде наступний шанс. І ось він — цей шанс. Ти вже такий розумний і дбайливий, а тут тобі — тримайте рахунок за попередні провтики. А за теперішню старанність, як з’ясувалося, вже розрахувалися. Тоді. Коли ти не дуже старався.

У всього привабливого є тінь. Те, що здається стійким і прекрасним, має свій брудний, неприємний бік. Це не прокляття — це просто конструкція світу. Хочеш захоплюватися — плати за це. Хочеш вірити в ідеальність — готуйся прийняти й те, що під нею сховане. Це правило працює завжди. Якщо сумніваєшся — достатньо трохи придивитися. Тінь є. Її не видно тільки тоді, коли ти сам вирішив її не бачити. Але вона рано чи пізно заявить про себе. Голосно. Так само й навпаки: у тому, що на перший погляд неприйнятне, теж є потенціал. Можливість зрушити, змінитися, ускладнитися. Просто ця можливість виглядає як гірка пігулка — а гірке проковтнути важко, навіть якщо знаєш, що воно може бути корисним. Пастка починається там, де хочеться прийняти рішення, ігноруючи цю іншу сторону. Де спираєшся тільки на те, що приємно. Але світ не працює за нашими вподобаннями: він більший за будь-яку принциповість і рано чи пізно розбиває те, що ми намагаємось оберігати від реальності. Єдине, що справді рятує, — чесність із собою. Поглянути на річ повністю, не тільки на її світлий бік. Тоді і рішення стають дорослішими, і наслідки — менше розчаровують.

Хтось скаже, що гордість за щось зроблене у минулому — це те, що об’єднує. Але це лише якийсь симулякр об’єднання, адже справжнє об’єднання виникає тоді, коли воно ґрунтується на вирішенні поточних питань, спільних інтересах і почуттях. Об’єднуватися навколо минулого справді легше. Це часто вигадані кимось історії — а самому нічого не треба робити: сиди собі й пишайся. Але якою є плата за користування таким інструментом? Це якраз і є відволікання від поточних справ, спрямованих у майбутнє, — тобто за пиху доводиться платити нерозв’язаними проблемами, а отже, і самим майбутнім. Як на мене, минуле варто використовувати не для пихи, а для роботи над помилками. Таке осмислення й обмін його результатами стане кращим способом об’єднання, ніж спільна пихатість.

На суспільство можна подивитися як на людську істоту: воно теж зростає, хворіє, переживає певні кризи. Ця метафора не нова, але дуже влучна, щоб підсвітити деякі речі. Як, наприклад, суспільний безлад може трапитися через нестачу необхідних напрацювань, які існують як на особистому, так і на суспільному рівні, що подібно до нестачі певного вітаміну. А "поживної речовини", якої хронічно бракує нашому суспільству — це здатності до діалогу. Чому так? Здавалося б: бери та обговорюй щось, слухай інші думки й дискутуй. Як не крути, невід'ємною частиною діалогу є зворотний зв'язок — через нього можна підживити власні ідеї, побачити якийсь досі неочевидний вимір, позбутися якихось хибних уявлень. Тобто зворотний зв'язок може дати поштовх для змін. Та здається, що саме навколо певних уявлень про зворотний зв'язок і відбуваються трабли. Мабуть, для когось він відчувається, як на цьому зображені.

Священні корови… це те, що я куштую з найбільшим інтелектуальним апетитом. Нарешті, дісталася до того, щоб трохи поміркувати про те, що зазвичай не прийнято обговорювати без особливого приводу, аж поки це само не станеться. Про смерть. Особливо, якщо мова йде власне про свою. Але чому ні? Хіба не все, що народжене у цьому світі, не має померти? А якщо додати до цього, що живу я у Києві, то вже не треба пояснювати, що порівняно з тими, хто живе в безпечніших місцях, маю більше приводів поміркувати про це. При цьому розповідати про страхи чи жалітися - не мій стиль. Поміркувала я про те, що буде після… І мова не про наступні переродження. Це надто тонкі речі… А про те, що хочу, щоб залишилося після мене – тут, у цьому світі. Про те, як я хочу залишити близьких людей. Отже, поперше, мені стає прикро, коли уявляю, як вони будуть з журитися з приводу моєї подорожі у наступне тіло, відмовляючись певний час від власних бажань. Бо ніби так заведено. Жалоба - як традиція… Але що там кажуть, воля того, хто йде – священна, то нехай це буде мій заповіт. Особливо – якщо піти доведеться не через старість, а через якісь інші обставини, скажімо, раніше, ніж буду нездатна до чогось цікавого. У такому випадку, дуже хочу, щоб мої близькі з цієї нагоди влаштували вечірку: підняли келихи вина чи чого іншого. Щоб танцювали, веселилися, кохалися та ще б поміркували про якісь бажання, які чомусь відклали. І – з нагоди моєї передвчасної втечі доклади зусиль до їх втілення. Авжеж, жодних християнських ритуалів – бо це надто сумно. Хтось, мабуть, запитає: «Ти вже готуєшся до тієї вечірки? Що трапилося?!» Відповім: так. Бо до такої вечірки слід готуватися все життя, бо ще ніхто не пішов звідси живим. Питання лише у тому - як виглядає ця підготовка? У святкуванні життя – у тому, щоб жити, не відкладаючи те, що хочеться зробити й пережити, поки хочеться і поки - можеш. От саме зараз захотіла написати цей пост. А ви коли-небудь замислювалися, якою має бути ваша вечірка після виходу зі сцени?

Три роки триває повномасштабне вторгнення. Це не означає, що внутрішні зміни слід відкладати. Навпаки, вони нам потрібні ще вчора. Йдеться про особисті зміни, що відображаються на суспільстві. Ми часто буваємо впертими, бо відчуваємо свою абсолютну правоту. Але ця правота ґрунтується на сумнівних засадах: "Я правий, тому що страждаю"... Сумнівних, бо якщо страждання стає основою буття, то все до нього й повертається. Чому ми знову і знову повертаємося до страждань? Наприклад, хтось страждає. І завжди знаходяться ті, хто відкритий до тебе, проявляє інтерес і готовий зробити крок назустріч, щоб допомогти. Але допомога — це не просто вкладення ресурсу у вирішення твого питання, а намір мати спільні інтереси з тобою в майбутньому. Проте, щоб врахувати інтереси того, хто тобі допомагає, потрібно докласти зусиль, змінитися, відволіктися від себе. Чи готовий ти до змін заради таких інтересів? Якщо ні, ти починаєш вимагати більше й більше для своєї боротьби до останнього. Ти вважаєш, що хтось має дійти з тобою до краю, терпіти заради тебе незручності. Але ти цього не помічаєш, бо надто зосереджений на своїй правоті, яка зростає через страждання. У цій впертості є уявлення, що або ти, або інші. Це негнучкість і принциповість: якщо поступишся чимось своїм, то ніби зникнеш як особистість. Хтось почав допомагати, бо мав бажання, бо його власні інтереси відгукнулися в цьому. Але що станеться, якщо ці інтереси не враховувати? Чомусь у такі моменти ніхто не думає: а що, якщо їм набридне, і вони відмовляться? І що тоді? Це й поверне до страждання, з підтвердженням ідеї страждання як основи всього. Зміна для нас означає перехід від страждання до бажання. Так, у стражданні є певна вигода: воно більш передбачуване, ніж співпраця у задоволенні спільних інтересів і бажань. Бажання ніколи не бувають однобічними — вони завжди взаємопов'язані. Це як сексуальне задоволення: якщо воно однобічне, то це вже насильство. Коли ґвалтівник агресивний, все очевидно, але чому ніхто не співчуває тому, хто займається сексом із жалості до когось журливого й ниючого? Жертва повторює зі співчуваючим партнером те саме, що й її кривдник — змушує терпіти, тільки в прихованій формі. Щоб перестати бути жертвою, важливо зайняти активну позицію, яка враховує як власні бажання, так і бажання інших.

Склався ще один пазл щодо відлунь совка. Більшу частину часу спілкуюся з людьми які або здебільш контролюють свої емоції та розвивають культуру переживань, або - активно до цього прагнуть. В останні тижні з різних приводів спілкувалася з людьми поза своїм близьким колом, й дуже яскраво підсвітилася характерна звичка з будь-якого приводу висловлювати незадоволення чимось з якимось самонакрученням - таке собі взведення себе до специфічного обурення. Схоже на те, наче заводять ручкою двигун, а він гріється, торохтить але не думає нікуди їхати. На тлі цих спостережень й згадалися відомі у часи срср слова "Інтернаціоналу" (рос.) "Кипит наш разум возмущенный…." Еврика! Стало зрозуміло, що це був двигун не внутрішнього згорання, а більш архаїчний паровий двигун обурення, пар від цього кіпіння мав штовхати паровоз світової революції. Але ті, хто був помічений за киплячим обуренням, на мій погляд, не мав свідомого наміру робити революцію світового масштабу… Проте сталося те, що часто трапляється - той хто інспірував той намір пішов геть, а звичка лишилась.

Кожного дня, або у стрічках соціальних мереж, або на вулиці лунає «ах, як мені погано з того, що у мене занижена самооцінка…» Але чомусь не чую, щоб хтось пожалівся з того, що переоцінює себе. Такий собі однобічний погляд…

Вітаю нас з Днем Незалежності 💛 Це свято гарний привід для побажань до нас, як до суспільства, рухатися далі від совка, вичавувати його по краплі, не зупинятися з думкою “а може вже годі?”... Під совком маю на увазі - певні погляди та устрій, що підтримують зневажне ставлення до людини - її бажань, цілі якого заважають особистому та похідному від особистого - суспільному розвитку. Щоб цей совок у ніякому стані до нас не повертався ні ззовні, ні зсередини.

Тобто на прикладі «Головоломки 2» цікаво бачити частку того явища, яке згадує Еліот Аронсон у своїй книзі «Епоха пропаганди». Коли картини реальності, що малює телебачення, а зараз - його похідні, створюють вже у головах людей картину світу, у якій щось стає за норму, а щось спотворюється, або зовсім зникає.

Нарешті подивилась «Головоломку 2» Купа дівчат. Пубертат. Нема жодного натяку про цікавість до хлопців. А також нема натяків на присутність хлопців, які б проявляли увагу на зміни дівчат. Але стільки тривоги…

Не стала зупиняти опитування на каналі вище, але зафіксую поточні результати для цього допису. Почну зі свавілля. Етимологічно тут усе зрозуміло, буквально свавілля - це своя воля. Добре чи погано мати свою волю? Дивно, якщо не погодитися з першим. Але до цього чудового сенсу додалися емоції, що виокремили значення від первинного сенсу й перевернули його у сприйнятті людей показавши прикру статистику: На власний розсуд 260 підписників каналу 83% вважають, що свавілля - це про те, що заслуговує на засудження. А щодо суспільного сприйняття цієї категорії, то проголосувало 264 людини й 96% визначили своє відчуття щодо суспільного відношення до свавілля, що це про щось погане. Дійсно, вже не етимологія, а визначення цієї категорії підкреслює всепоганство влади, якщо вона задовольняє свої інтереси незважаючи на інших, але не тільки влади – якщо хтось діє покладаючись у виборах тільки на себе, то йому погрожує вказівний палець з колективного підсвідомого - ай-ай-ай, не можна. Але чому? У коментах до опитування мені написали, що свавілля погане, якщо це свавілля влади, а якщо свавілля це - протидія їх свавіллю, то з ним усе гаразд… Виходить якась амбівалентність у сприйнятті цієї категорії: у тих хто має владу - це погано, ніби свавілля у них не має бути, а для себе, якщо ти знизу та якимось чином знедолений владою – гаразд. Може закипіти мозок. Так, якщо не побачити у цьому певну логіку: люди хочуть бачити у інших те, що відповідає неусвідомленим уявленням про себе. Якщо у мене нема - так нехай і у них не буде, ось тоді й буде усе гаразд… За цією роздвоєністю погляду стирчать вуха реактивної, на протилежність від проактивної, позиції, ніби своя воля виникає тільки у відповідь на тиск, а інакше свавілля - якась погана штука. Але чи можна казати про повноцінну свою волю, котра виникає лише у відповідь на тиск? Вважаю, що ні, за такого ставлення до свавілля - це лише захисна реакція. Далі буде.

Міркую щоб змінити опис каналу на «не для втіхи пихи», як вам?

Накину трохи роздумів про притаманне нашій культурі світосприйняття. Носій світосприйняття це - мова, у якій, для більшості людей підсвідомо, закарбовано сенси та емоційні ставлення до будь-чого. Тому через етимологію слів можна дослідити, що вважається у суспільстві за норму, а що - ні. З нормою, як зі здоров'ям - його визначити важче, ніж хворобу, а щоб нормальність стала більш опуклою, пропроную придивитися, що вважається за відхилення від неї. У нас це - збочення. Етимологічно тут все зрозуміло - хтось опинився з-боку від норми (маємо справу з чергуванням приголосних). Хіба це не та сама сакраментальна хата з краю? Так - вона самісінька. Але де починається той край? Як визначається, хто збоку, а хто - ні, залишається незрозумілим, бо топографічні виміри переносяться на внутрішній світ людини, а потім та соціальну реальність, а останні існують за іншими правилами ніж матеріальний світ. Для розуміння можна взяти таке саме слово за значенням, та порівняти сенси - як то «знайдіть стільки-то відмінностей». А взяти його - з іншої культури. Вважаю, що варто порівнювати себе з кращіми, тими, хто значно вплинув на світ. Домінуючі культури сьогодення - англійська та її міцна донька - американська. Куди зараз без англійської мови? У англійській відхилення від норми це - девіація, що означає відхилення від шляху, подробиці тут. Головне, що слово "девіація" має у собі рух, стверджуючи таким чином, що нормальна людина має йти, рухатися, та мати якусь культуру керування собою, щоб цей рух був правильним… Цікаво, що у слові "збочення" нема натяків на рух, навпаки можна замислитися, мабудь хтось мав тихенько сидиті серед інших, а тут собі кудись пішов. Мабуть, мав справу з якоюсь рушійною силою…

Дякую усім, хто проголосував! Це стане у нагоді для роздумів про українську ідентичність. Під час війни стало очевидно, що не можна ігнорувати питання: Хто такий українець? Яка має бути його ідентичність, щоб перемагати зараз та рухатися у краще майбутне? Як правильно пробудовувати себе та гідно нести себе у світ? Вважаю, що це не влучна ідея розглядати ідентичність саму по собі, а варто розглядати її у більш широкому контексті, як прояв світосприйняття - розуміння себе та світу, з якого вже зростають окремі риси, як наприклад, нам притаманно бути дещо принциповими. Нещодавно розповіли, що іноземці характеризують нас, як чесних, але хіба хтось принциповий робить поправку на витончену політкорректність таких натяків? Окремі прояви переплітаються та зумовлюють вибори та дії. Зростають вони з бачення світу і свого місця в ньому, де є орієнтири що мають особливе й поважне значення, а якісь - навпаки, не беруться до розгляду, оскільки сплавлені з неприємними емоціями, як наприклад, огидою чи соромом. Та ще маленька вишенька. Світосприйняття не слід плутати зі світоглядом. Останній потребує особистих ментальних зусиль для побудови, й тому він буде ідивідуальним. А світосприйняття формується стихійно з «нормальностей», які люди ковтають несвідомо. Останне ближче до того, що виноград чи кава формують свій смак з ґрунту, на якому вони зростають. Якщо у землю потрапляють речовини, що погано впливають на смак, то процесу зростання це байдуже. Поки людина просто живе зі своїм світосприйняттям, то не помічає пастки через емоції, які «допомагають» уникнути переосмислення себе. А безлад у упередженнях, що було увібрано, може стати помітним лише у плодах - тобто результатах багатьох виборів. Незадоволеність цим результатом часто супроводжується образливим до світу - чому хороші люди страждають? Але навіть ця емоційна завіса нам стане у нагоді. Як й відсутность індивідуального зусилля у побудові світосприйняття, тому що це відкриває двері, щоб дотягнутися до рис, що притаманні суспільству в цілому.