Дивне/химерне/фантастичне

Знову не про горори, а про один з найкращих фільмів в історії українського кіно - “Білі хмари” (1968) Ролана Сергієнко. Цей фільм вийшов на хвилі відлиги та поетичного кіно. Проте вже тоді, коли цензура знову ставала жорсткішою, особливо до національних питань. Так фільм було випущено в прокат, але сильно порізано. Якщо описувати сюжет, то все доволі просто - це історія про сина, який їде з міста в село проститися з помираючим батьком. Весь фільм - це кадри дороги за вікном та хмари, що нависають над нею, а також уривчасті спогади сина про батька, які починаються в вигляді монологу за кадром, а потім візуалізуються на екрані. В статиці людських тіл в просторі в “Білих хмарах” є щось від Кавалерідзе, в замилуванні землею - від Довженка (Сергієнко вчився в нього у ВДІКу). В самій розповіді є українське село та хати, є тема колективізації, є елементи виробничого колгоспного фільму. Проте все показано з іншого ракурсу та піддається переосмисленню. Батько героя займався розкуркулюванням і цей процес показано як трагедію, яка згодом призведе до Голодомору. Слідував лінії партії, але стикався зі страшними наслідками партійної діяльності та конфліктів між її представниками. Часто сам не міг пояснити необхідність своїх дій, постійно сумнівався. Посміхався, але не міг приховати суму в очах. Два ключові образи фільму - дорога та хмари - мають доволі логічне метафоричне пояснення. Дорога об’єднує місто та село, минуле та сьогодення. Хмари - незмінні свідки всіх страшних потрясінь, що були та будуть. В той же час “Білі хмари” - це кіно про пам’ять, прийняття смерті та переживання досвіду війни. В батька війн 10-х, в сина та режисера Ролана Сергієнка, чий батько загинув на фронті - другої світової. Вони залишають слід в кожному. Через спогади раз за разом прориваються назовні. Коли це остаточно стається, “Білі хмари” перетворюються в кіно про землю та привидів, що її населяють - в справжнісіньке, хоч і неочевидне, ghost story.

Трохи не про горори, а про Алана Кларка ...unlike many of his British contemporaries, Clarke fell into filmmaking by way of seeking adventure. He’d done his National Service in Hong Kong, traveled to Canada with some friends to mine for gold (!), and after getting injured, ended up at the film and TV program at Toronto’s Ryerson Institute of Technology. The maverick origin story, so different from both his fellow working-class storytellers and the middle-class directors straight out of university, immediately set him apart; it makes sense that he’d do things differently… …and while it’s easy to compare Clarke to his fellow telly-superstar trio of Leigh, Loach, and Frears, it’s just asinstructive to compare Clarke with a trio of big-screen American filmmakers working in the ’60s and ’70s: John Cassavetes, Sidney Lumet, and Martin Scorsese. The sense of peeling back surfaces and prizing authenticity, even if things got messy; the knack for opening up theatrical works—Clarke had mounted productions of Shakespeare, Sartre, and Genet for the stage before Play for Today came calling—and facility for pinballing between stage realism and street-level regionalism; and finally, a surprising sense of tenderness despite a reputation for in-your-face kineticism. He may have worked in the small screen, but he deserves to be talked about in the realm of big-screen giants / Film Comment / Здається найкраще та найбільш надихаюче відкриття останнього часу - це Алан Кларк та його їдкі, смішні, сумні та трохи навіжені фільми про британьскі низи та використання стедікам. Найбільш вражаючий - The Elephant - майже відеоарт про 18 вбибств показаних майже в реальному часі, що відображають період Смути в Південній Ірландії. Найбільш божевільний - The Road - суміш кіно та театру, де в якийсь момент маргінальна тусовка різко переривається прослуховуванням пісні Try a Little Tendernes by Otis Redding, а закінчується все ритуальними викриками If I keep shouting, I might escape. Ну і звісно The Firm та Made in Britain з молодими Тімом Ротом та Гері Олдменом - страшні історії про порожнечу та безнадійність, де ви все-рівно час від часу посміхаєтеся разом з героями. / Парадокс Кларка ще й в тому, що він зняв лише три повнометражні фільми для кінопрокату. Все інше - це фільми для телебачення, яке в Британії в 70-х давало можливості для реалізації новим поколінням режисерів.

В 2024 році дивився не дуже багато горорів. Ті що бачив часто розчаровували або просто не приносили задоволення. В якийсь момент думав перевести канал в інший формат і писати про те, що дивлюся без прив’язки до жанрів. Можливо зроблю це наступного року. Власне про це мої річні топи. Тільки горори / “The First Omen” dir. Arkasha Stevenson “Oddity” dir. Damian Mc Carthy “The Devil’s Bath” dir. Severin Fiala, Veronika Franz Топ 10 кращих фільмів року / “Close Your Eyes” dir. Víctor Erice “The Beast” dir. Bertrand Bonello “The Beast in the Jungle” dir. Patric Chiha “The Sparrow in the Chimney” dir. Ramon Zürcher “I Saw the TV Glow” dir. Jane Schoenbrun “The Bikeriders” dir. Jeff Nichols “By the Stream” dir. Hong Sang-soo “Trap” dir. M. Night Shyamalan “Фрагменти льоду” dir. Maria Stoianova “Vermiglio” dir. Maura Delpero Фільми, які вперше подивився цього року і дуже полюбив / Wild River 1960 Directed by Elia Kazan McCabe & Mrs. Miller 1971 Directed by Robert Altman Judex 1963 Directed by Georges Franju Still Walking 2008 Directed by Hirokazu Kore-eda Possession 1981 Directed by Andrzej Żuławski Love at Sea 1965 Directed by Guy Gilles Farewells 1958 Directed by Wojciech Jerzy Has Running on Empty 1988 Directed by Sidney Lumet Українське кіно / Осяяння, 1971, реж. Володимир Денисенко Чудо в краю забуття, 1991, реж. Наталя Мотузко (новий скан) Лялька, 2007, реж. Кіра Муратова

Longlegs (2024) Оза Перкінс. Люблю Перкінса ще з часів його перших двох фільмів The Blackcoat's Daughter (2015) та I Am the Pretty Thing That Lives in the House (2016), які й досі видаються найкращими в його фільмографії. Обидва слоубьорнери, обидва мали цю обволікуючу атмосферу, щось снодійне, дивне та хворобливе. В першій частині Longlegs це теж є і воно наче продовжує перші фільми режисера. Але в другій все йде шкереберть. Перкінс майстерний режисер, але не дуже вправний сценарист та оповідач. Він створює атмосферу, може тримати увагу глядача буквально на порожньому місці (через рух камери, паузи та саунд-дизайн), але там де треба розказувати історію, Перкінс відразу здає. В другій половині Longlegs відверто провисає, тому що в ній режисер закінчує передавати стан героїні й береться за історію маніяка у виконанні Ніколаса Кейджа. І це вже нагадує про попередній (невдалий) фільм Перкінса Gretel and Hansel. Trap (2024) М.Найта Ш'ямалана. Ще один сучасний режисер, якого дуже люблю. Trap - це точно не його краща робота. При бажанні її навіть можна рознести як приклад поганого кіно. Але для мене це приклад якогось чистого кіно. Або того, як кіно працює і того, що насправді виділяє майстерного режисера. Trap - як і кіно по своїй природі, це чистий атракціон. Тобі окреслюють певний умовний світ, просять повірити в нього, заводять за руку всередину і відправляють в подорож. В цій подорожі ти, звісно, час від часу задумуєшся, що це якась повна маячня і що все це вкрай нереалістично, але ти вже прийняв ці правила і тепер тобі до біса цікаво що буде далі і як це буде зроблено та подано тобі. Alien: Romulus (2024) Феде Альвареса. В кінотеатрі було дивитися приємно, але це щось настільки вторинне, що буквально кожна сцена, кожен герой, кожен сюжетний крок ти розумієш, що вже бачив раніше, як в самій франшизі, так і ще десь. Хоча візуалізований симбіоз чужого та людської дитини - це було забавно. Exhuma (2024) Jang Jae-hyun. Головний гіт південнокорейського прокату, який на батьківщині випередив навіть Duna 2, а в Європі вперше був показаний на Берлінському кінофестивалі. Exhuma - це жанрове кіно, яке легко віднести до горору. Разом з тим, це дуже локальне кіно, яке розказує про національні травми, традиції та міфологію.Все це виводиться з неймовірною ретельністю, відмовляючись від універсалізму голлівудських історій. Як і кращі фільми південнокорейського кіно Exhuma також змінюється протягом свого екранного часу, змінюючи в кожній частині жанр, обережно поєднучі класичний, майже спілбергівський, сторітелінг і цікаві візуальні рішення. Коротше, тут дійсно багато цікавих штук, але ось ця локальність не давала мені можливості включення в цю історію, а це все ж важлива складова глядацього досвіду. Ще думав написати про те, що несподівано відкрив для себе світ індонезійського горору (після шести фільмів, правда, закрив), але про це вже в наступному дописі.

Плюс фото зі знімального майданчика The Nude Vampire (Жана Роллена легко впізнати за трубкою)