ВідМіряне

накинулися на нолана через історичну невідповідність гомеру. що ж, у гомера вже й не спитаєш, як йому. а от у крістофера можна було б. чи узагалі він на неї претендував? бо фільм глибший за поверхневі інтерпретації і претензії до касту чи костюмів. для мене це трагедія про війну без переможців. про спокуту і совість. про те, що з війни не повертаються такими, як були, і що після нас чекає свій острів з мертвими. люди йдуть на "одіссею" не готові нічого бачити, окрім "одіссеї", а дарма. я б от сходила ще раз

коли в тебе найкращі друзі, найкраща країна, от тільки влада постійно пройобується:

і я хз, чи будуть на цьому каналі ще коли-небудь вірші. я геть перефокусувалася і ні про що не шкодую)

цей відгук буде упередженим, бо нарцисизм, зверхність і деяка непослідовність у поведінці емми відверто мені відгукуються. було цікаво, що у неї вийде з першої книжки. ризиковано, будучи вже медійною і маючи журналістське минуле (а отже неабияку вправність з текстами), вийти на книжковий ринок. хоча, може, в тому й прікол, хз. що ж, зальот, як на мене, вдався. моя нереалізована письменницько-журналістська душа дуже хотіла залаштунків і вона їх отримала, за цю частину оповіді +. чи читала я це голосом емми? однозначно. чи забувала я, що віра дорош вигадана персонажка? так. але не бачу і в цьому мінусів. сама історія їх варта. була деяка передбачуваність від розділу до розділу: віра знаходить нову роботу, нового хахаля, робить якусь хуйню і на роботі і у стосунках, звільняється і потім заходить на друге, третє, четверте коло. жизнєнно? ну, напевно, так. чи є в книжці стус, сільські бібліотеки і жонглювання інтелектом? о, єєє! цього в книжці вдосталь. бо цього вдосталь у самій антонюк. все просто: щоб ця книжка сподобалась, треба щоб подобалась авторка. бо вона там буквально скрізь. щодо сцен насилля, алкоголізму і наркотиків, а ще аб'юзу, стосунків підліткес з дідами раді вигоди, не погоджуюсь з дойобами оглядачів. в книжці все це не романтизується ніразу. або ви в очі їбетесь, коли читаєте. окрема дяка "лабораторії" за формат палітурки. здається, це моя нова любов)

я придбала цю книжку в дівчинки в тредсі за дуже символічну суму вона ж знайшла її в коробці на смітнику десь на подолі. допис про це попав мені на очі, коли під час минулого обстрілу я гортала стрічку о третій ночі в укритті. тоді ж і списались. крапля чогось приємного посеред пиздєца це художній роман українського автора, лауреата шевченківської премії, присвячений драматичним подіям весни 86. книга видана в 88-му в видавництві "радянський письменник" у києві. здається, я починаю збирати колекцію української літератури про чорнобиль. усієї можливої

от вам сняться літературні критики? а мені да) наснилося, шо їду я в набитому автобусі, і спиною до мене стоїть якийсь чоловік. а я їду з друзями і давай жартувать, а вдруг це стасіневич. от і рост відповідний і зачіска. а чоловік такий повертається і хобана – стасіневич! ми вийшли з ним разом, і я давай же ж просить автограф. але нічого не можу найти, кроми як паспорта-книжечки. кажу, підожди, щас я пролистаю сторінки з чоловіком і дітьми. а стасіневич і не удівляється, він сам такий же дінозавр. сідає на сходах, малює. лишає там свій номер телефона і дату народження. з намйоком, шо у нього скоро празднік і попробуй тіки не подзвони) я позвоню-позвоню!😁

почала писати книжку – зрозуміла, шо я постмодерністка. Андрухович, прасті за хейт)

літслем – це завжди бурлеск, балаган, буфонада (сказала не я, а інша розумна людина). і саме томуууу всі ці люди будуть завтра там😈

УВАГА! Сьогодні стіни "Мороку" стануть свідками чогось по-справжньому особливого. 🌻 Це не просто чергові читання. Це зіткнення трьох різних стихій, трьох міст і трьох унікальних способів дивитися на цей світ. Зустрічайте наших спеціальних гостей, які зроблять цей вечір пульсуючим, живим і безкомпромісним. До нас їдуть: 🌑 Остап Кудлатий (Львів)  Він виринає з індустріальних тіней львівського Підзамче, перетнувши темні, чесні води Полтви, аби привезти до Києва свою безкомпромісну поезію. Остап – лікар, який препарує слова і сенси з хірургічною точністю. Його називають майбутнім укрсучліту, але завтра в нього є ще одна, не менш важлива місія: він їде до столиці, щоб напоїти нашу ведучу😏 🎸 Роман Лисенко (Винники)  Поет, музикант, волонтер і живий генератор енергії. Роман – це мультижанрова стихія, фольк-рок і нерв нашого часу. Але коли спадає пафос і світло в «Мороці» стає тьмянішим, виявляється інша його суперздібність: ніхто в цьому місті не вміє так талановито, смачно і доречно розказувати хтиві анекдоти, як він😉 🪈 Трембіта (Житомир)  Студент, чия лірика змушує зупинитися і просто дихати. Останній справжній романтик, який вимірює час келихами сидру та піснями гурту Хайдаут. Коли він читає, здається, що всі ми трохи стікаємо струмком у безодню, але тримаємо одне одного за руки🤲🏻 Приходьте сьогодні. Не потрібно нічого, окрім ваших обіймів, відкритості та бажання бути в моменті. Будемо ділити біль, сміх і ром – порівну. 📍 Чекаємо в Мороці.

дивіться, з якими хлопами їду обійматись:

це книжка молодого автора, на яку я випадково натрапила у тредсі. купила. література про регіони завжди буде для мене по-особливому теплою, щемливою і здатною наповнювати густіше. навіть якщо це маловідомі автори-початківці. навіть якщо це не література високої полиці і ніколи нею не стане. най це навіть і не художка, а репортажистика чи есеїстика. "бомжі донбасу", "сєверодонецьк", "марік", "кульбабове місто", і ще багато-багато інших робіт. та навіть той же "ворошиловград". коли автор обирає поділитися історією про свій рідний край, спогадами про нього, маловідомими родзинками, які надають йому унікального вайбу, він робить щасливішими тих, хто лише мріяв опинитися на його місці. кайфую від можливості бачити їхніми очима і відчувати їхніми переживаннями. збираєш ці книги і як ніби зшиваєш свою географічну ідентичність докупи

йду сьогодні розбирацця. хоча є підозра, що українська література потрібна лише тим, хто її створює (чи намагається створити)

ті три людини, які поставили оплески на коментар і сердечко на вірш – це одні і ті самі люди, але я не можу це довести) ладно, не три – дві. третя, то я з іншого акаунту))

АХАХААХААХАХА я наче зустрілася зі своїм альтер-его, яке тоже щоразу, як я пишу, стоїть рядом і шось подобне навалює😁

Томлєніє юной дєви. Нічо не маю проти, але обов язково було це писати? Оця пафосна маячня,- понад вічністю, зневірений до межі, і т д не діє. Поезія не завжди виростає з екзальтованості,напівістеричного пафосу, схлипування,плавно пєрєходящего в ридання і т.д. Спокійніше трохи. Нашепочуйте собі періодично такий текст,- " не пиши,не пиши сьогодні ніяких віршів,тварь".

пиши про мене з непритаманною тобі людяністю особливо наприкінці – понад вічністю все виглядає простішим і починає здаватися ніби міг і ніби хотів не гірше проте і не більше пиши про мене без любові або із самим її сухим залишком десь на споді коли нема-нема а потім як штрикне гострим під самий дих і шкрябаєш мерзле вікно маршрутки шепочеш шепочеш поки не спам'ятаєшся пиши про мене опущеним на самісіньке дно п'яним обкуреним і зневіреним до межі пиши про мене зі своєї самотності гордої статної і заплаканої пиши про мене навіть якщо це здаватиметься тобі абсурдом бачиш зараз і я створюю цей абсурд пиши вже навіть про кого хочеш тільки будь тільки будь

пробач мені я твоя ляклива історія із дитинства про найстрашнішого в світі монстра який через усе полісся розлігся і почорнів я – затавроване навіки узбіччя  і я жодним чином зараз не перебільшую [період напіврозпаду плутонію 24000 років] чи можеш ти моя абсолютно смертна допитлива дівчинко осягнути озвучену щойно відстань але не бійся просто варто дотримуватися інструкції заправ штанину у черевики осмич рукав і ні до чого благаю тебе не торкайся я – колиска мирного атому від першого енергоблоку і до недобудованого п'ятого і всі ці скелети будівель що майорять тут і весь цей вітер який в них ляскає сходами чи наскрізно вікнами все це історія вона лякає і одночасно вона захоплює така собі романтизація розпаду посеред тисяч чиїхось болей ну не можуть зверху бути хоч на дрібку не такими цинічними ти знала що їх більше ніхто сюди не привозить? на поминальну неділю що після великодня тому все що ти зможеш побачити на залишках кладовищ – хрести а от пагорби від могил навряд чи це історія яка зрештою нікого і нічому не вчить [сумарна кількість радіоактивного викиду 50 млн к'юрі] найвищий рівень у рейтингу це як взяти одномоментно все золото всіх можливих олімпіад ну хоч у чомусь ми беззаперечно перемогли не плач через тридцять із лишком років мені вже не так болить у десять тисяч разів якщо бути точною тож приходь не щоб пити шампанське на даху прип'ятської багатоповерхівки бо це вже трохи попса а просто щоб я не відчувала самотності приходь так само як не уникаєш торкатися до рубця від раку на своїй шкірі (28.11.2024)

до сьогоднішніх роковин. поки вже написане, але обов'язково напишу ще. щовесни мені бракує можливості туди поїхати

"людині з минулого" найлегше із тим з ким так нічого й не сталося кому не лишився винен ні колись ні зараз ні спільної старості хто ніколи сюди не приїде – і авжеж не поселиться на русанівці з ким тільки тупі жарти поміж гітарою і пуером і моя (як мені тоді здавалося) найзворушливіша у світі невпевненість і навпаки певність що ми ніколи не попрощаємось а тепер ти блукаєш уздовж узбережжя поки море єхидно піниться не писатиму що самотньо – віритиму що ні найлегше із тим хто ніколи тебе не любив так як тобі хотілося (10 бер.-14 квіт. 2026)