мітров_fm || тексти || воєнний стан. поезія, критика, культура; ґонзо-нотатки з фронту

Сані за п’ятдесят, він вищий і важчий за мене, його натівський бронік додає ще кілограмів десять; добре, хоч бк з барахлом скинув; він дуже вибачається за своє поранення - я кажу йому завалити їбальник і тягну його далі. У мене теж5 починає прострілювати хвора спина, але я терплю; тут у всіх хвора спина, але ніхто не скаржиться - хіба що один одному на відтяжці; а потім усе одно тягнемо далі свої вантажі: боєкомплект, протитанкові засоби, поранених побратимів. Я тягну Саню. Ми витягнемо всіх наших пацанів. (Підари своїх просто добивають - я неодноразово таке бачив з висоти польоту нашої аеророзвідки). Залишки групи ховаються в посадці від авіанальоту й реактивної артилерії; раптом починає холодати, і мені стає в нагоді безрозмірна “британка” Сашка - я напинаю її прямо на бронік, і таким чином зберігаю бодай трохи тепла в промерзлих кістках. Нарешті отримуємо наказ на відкат; 122-мм “градини” лягають нам просто під ноги - але глухо грузнуть у жирному й липкому слобожанському чорноземі; сама українська земля буквально рятує нас - кілька разів поспіль. А потім ще дві години полями на незручній і повільній “мотолизі” (ненавиджу машини мт-лб з тих самих пір, як потрапив на Донбас - після нашого першого штурму ця коробка ледь не стала братською могилою для всієї групи; з тих пір і ненавиджу); дохлий русак у кущах; зруйнований міст через річку. Власне, вузький бортик - єдине що залишилося від мосту, і він же - єдина переправа на інший берег; вузький кривий бортик, і кілька метрів до води, і ще кілька метрів під водою - точної глибини ніхто не знає - хто її міряв? - з усією амуніцією, з бк, з важким рюкзаком - щоб, наїбнувшись, уже точно не вибратись; і щось постійно хилить у бік, і бортик вузький і кривий, і арматура стричить звідусіль; та й темніє восени рано - нічого не видно; полізли. Нарешті таки переходимо річку, падаємо на траву, вирівнюємо дихання; куримо, сміємося. Я згадую сцену з “Братства Персня”, де персонажі долали прірву так само, як оце щойно ми. І за нами нарешті приїздить доісторичний “шишарик”, він доставляє нас на базу - до натопленої буржуйки й брудного каремата на підлозі, і до мишачих дрг, на які зараз просто начхати; вирубаєшся миттєво, навіть не розшнурувавши берці. Вирубаєшся задоволений і навіть щасливий, бо прийшла звістка, що з нашими трьохсотими все добре. Всі живі; всі - хай і ціною власного здоров’я - здобули можливість нарешті побачити рідних і близьких; дехто з наших їм навіть заздрить. Усю ніч і весь наступний ранок працюють “три топори”; від виходів труситься хата - але майже ніхто з наших цього не чує: усі сплять. Сплять сном тих, хто сьогодні вижив. “Топори” торують нам шлях, бо дуже скоро знову треба буде йти туди, звідки сьогодні зйобували; туди, де “град”, “ураган”, “смерч” та інші трабли з погодою. Підари міцно вчепилася в дорогу, що пролягає неподалік. Дуже важлива дорога: переріжемо її - посиплеться підарський фронт. Тому знову мусимо йти. #любов_смерть_і_Житомир

*** Денчик у Житомирі. Списується з армії. Досі заростає після свого позапланового розтину навесні; ох же ж, сука, й налякав він мене тоді. Початок березня. Дзвонить Каспер. У цей момент я відкорковую в парку Шевченка біле сухе після свого закордонного відрядження; зі мною молоді й красиві українські поетки А. і Ю. І раптом дзвонить п’яний Каспер і повідомляє, що Ден - важкий 300, що в нього кров у легенях, і що його вивезли з Лісу в отключці; Касперу щось підбулькує абсолютно вгашений Білий; я так злякався за Денчика, що ледь не випустив пляшку з рук. Морозного січня 2023 року ми разом топили сніг для кави у щойно зайнятому підарському бліндажі. Тоді ще все було доволі легко - і місцями навіть весело; і Денчик майже завжди був десь поруч; і на нулі, і на відтяжці: нарваність в очах, мові, манерах; незмінна іронічна посмішка. Денчик родом із Павлограда, і його мова - російська лексика, обскубаною совою напнута на дзвінкий глобус української фонетики; індустріальний мутант Наддніпрянщини, що крізь нього де-не-де, наче соковиті паростки молодої трави крізь тріщини в асфальті, пробивається живе українське слово й навіть животворний наддніпрянський суржик; Денчик ховає його від мене, ніби соромиться. Денчик постійно слухав рускій реп, чим нехило мене заїбав; та все ж мушу зауважити, що коли хуйню вмикає твій побратим - це не так тригерить, як колонка з Цоєм на вулицях київського Подолу; така колонка без зайвих розмов летить у стінку бразильського посольства - у той час як побратиму хочеться бодай спробувати пояснити, чому цього робити не треба. Я, як міг, намагався українізувати плейліст Денчика. Іноді виходило, іноді - ні. Разом слухали OTOY і Паліндрома. Лоїка ще (цікавий персонаж; мені дуже сподобалася його трансформація після повномасштабки: чувак, який мотався на вєрсуси в рашку, записував колаби з, прости господи, ґріґорієм лєпсом - а потім враз порвав усі контакти з руснею й пішов служити в Нацгвардію; випустив поетичну збірку; я ходив на презентацію, щоб висловити йому свій респект - він був щасливий; я бачив у його очах, що він чекав такого фідбеку) Гемопневмоторакс - це медичний стан, що характеризується наявністю крові та повітря у плевральній порожнині (просторі між легенями та стінкою грудної клітки). Цей стан може виникати з різних причин, включаючи травму, захворювання або медичні процедури, і він становить значний ризик для здоров'я, якщо його своєчасно не діагностувати та не лікувати. Розуміння гемопневмотораксу має вирішальне значення для розпізнавання його симптомів, виявлення факторів ризику та своєчасного звернення за медичною допомогою. Вибуховою хвилею Денчика в’їбало так, що на стабіку довелося відкачувати з нього кров, а потім ще й повністю відкривати й шаманити над його нутрощами. Він показував довгастий шов від пуза аж до грудини і ціле сузір’я дірок від осколків по всьому тулубу. Ліс хотів забрати Денчика - парамедики не віддали. Із тих пір у нього два дні народження. З роси й води. Денчик сказав, що Татарин теж зараз у Житомирі. Оце так. *** Татарин - наш побратим, із яким ми взимку попрощалися в Ямполі. Чувак мав проблеми зі спиною й уже не міг виконувати бойові задачі - але лікувати його, здавалося, ніхто не збирався; він ширявся обезболом під час бойових виходів прямо посеред лісу; не уявляю, як він минулої осені витяг пораненого Єврейчика - спіймавши повні ноги осколків, малий голосно кричав і матюкався; тоді Татарин скинув свій бронік, закинув Єврея на спину й потягнув на точку еваку. “Сапог” їбанув прямо в нас під ногами. Четверо трьохсотих. Найбільше дісталося Патріку й Шаху - осколки позалітали їм під броніки; у Патріка до того ж закривавлене посічене обличчя - він майже непритомний, його тягнуть четверо; Шах шкандибає, спершись на двох - одна його штанина розрізана, на стегні затягнутий турнікет, нога у крові. Мені пощастило - я був трохи далі, замикав групу. Тепер я тягнув на собі Саню. До точки - кілька км, техніка ближче не під’їжджає, ну звісно ж - тут стріляють, а техніку ми бережемо; особовий склад - то вже як вийде, а техніку треба берегти.

Нас би відвести, чи бодай надіслати підкріплення - але ні, ми не шукаємо легких шляхів; обстріл вщухає, й ми вирушаємо вперед; вперед, вперед, маруновий берет; триста метрів - і по нас починають гатити зі стрілецької зброї; розгортаємось у бойовий порядок і хуяримо у відповідь; повільно просуваємось уперед - до точки з “Кропиви” ще метрів двісті; наближаємось, відстрілюємось. Раптом невідь-звідки з’являються два рекси зі снайперками й ССОшними шевронами - прикривають; де взялися, шо тут забули - чорт його знає; тихо прийшли - тихо пішли; а ми ліземо далі. Зайнявши новий рубіж, одразу ж починаємо копати: гола й рівна галявина - не найкраще місце, треба зробити бодай мінімальні канави від прильотів. Але арта заглухла - можна видихнути. Нас ще кілька разів накривають черги різного калібру, ми огризаємось; сутеніє. Нарешті заміна - бажаю здоров’я; підари з третьої до дев’ятої - цинкуйте й копайте; копайте, блядь, якщо хочете жити; удачі вам, мужчини. А ми відходим на точку. Ту саму, де вранці втратили купу людей. Під сосною нікого немає. Над головами свистять рожеві трасери, даруючи святковий настрій. Ми виконали завдання й вертаємось на базу. Текст про відбиту позицію. Текст про взятий рубіж. Текст про повернення - майже щасливе. Майже - без втрат. Текст про день, що доходить кінця. Текст про втомлених кошенят, що сміються і курять згори на броні. Текст-відмичка. Текст-ключ до голови, повної війни. Текст ні про що й про все одразу. По-іншому якось - ніяк. #любов_смерть_і_Житомир

Чим зайнятися? Сидів би писав свою йобану книжку. Все одно ж ніхуя не робиш. Просто деградуєш. Жереш антидепресанти, прописані лікаркою ще навесні; жереш різну наркоту, яку тобі підганяє кент із медроти - твій колишній побратим, що зі штурмовика перестрибнув у фармацевти; морозишся від друзів у месенджерах; кульгаєш Житомиром у пошуках вулиці, де не смердить; добре що хоч не бухаєш - але яка, зрештою, різниця. Не пишеш. Відволікаєшся на все на світі. Губиш слова. Життя тече повз. Через це починається тривожка, що зрештою розквітає панічкою. Вже котрий місяць поспіль я не можу записати жодного рядка. Щось постійно крутиться в голові, інколи навіть мимоволі злітає з язика - але щось інше буквально блокує будь-які спроби писати. Голова тріщить, переповнена ідеями, думками, образами - але вони замкнені там; я намагаюся знайти ключ, і навіть починаю приміряти текст до замкової щілини - а раптом підійде? Раптом відімкне й звільнить? В дитинстві я вмів відмикати деякі замкнені двері за допомогою різних предметів - шпильок, булавок, ножів і т.д. Присягаюся, я ніколи не використовував цей скіл зі злочинними намірами; хіба що колись у школі зламав каптьорку трудовика; побачили на верстаку почату пляшку водяри - але не забрали - залишили діду; дід здивувався, що забув зачинити каптьорку. Дід був герой. Герой війни. Тієї війни. Якось йому відірвало носа фашистською міною - через туман війни він довго шукав його на полі бою - а знайшовши, приніс у шпиталь - і лікарі пришили назад. Якось він потрапив в оточення і змушений був ховатися від фашистів у стволі підбитого Т-34. Якось під час повітряного бою в його “Кукурузнику” закінчилося пальне, і довелося летіти на Місяць за дозаправкою; заразом поповнив боєкомплект і повернувся на поле битви. Супергерої не носять плащів. *** Текст-відмичка. Текст-ключ до голови. Текст ні про що й про все одразу. Текст про повітря, наповнене комахами; мошки, комарі, мухи - повітря неначе живе - бджоли, джмелі, оси, оводи; текст про оводів, що впинаються в шкіру й відкладають яйця прямо в тіла корів і людей… Мабуть, цей ключ не підходить. Текст про кошенят, які сплять на ящику з бк, зручно вмостившись одне на одного; текст про їхню маму - попелясту котесу з мудрим і втомленим поглядом, яка підходить до діточок, і вони одразу ж до неї присмоктуються; поки кошенята смокчуть мамку, вона по черзі вилизує їх усіх; потім вони знову намагаються вмоститися на ящику; одне з кошенят зісковзує вниз, потім стрибає назад, і всі починають розгублено й кумедно вовтузитись; мамаша не витримує й тікає геть; кошенята знову вкладаються спати. Текст про взвод якого немає. Текст про взвод, який закінчився під Кремінною. Проводжав нещодавно на нуль свіжих мобиків - щойно з Британії. В той самий Ліс, де ми з пацанами їбашились взимку, а потім усі по черзі повилітали зі строю; у той ліс, що забрав Князя й Масона, і ще купу людей з інших підрозділів, із якими я навіть не встиг познайомитись; кого там тільки не було, в тому лісі; хто там тільки не залишився. Перед виїздом мобіки питали в мене якоїсь поради. Порадив їм не звикати до людей. *** Якось накрили “градом” прямо на точці вигрузки; поруч - позиції інших підрозділів, ДШВ і НГУ; купа народу зібралася, ще й технікою важкою нашуміли - і чого ж, скажіть, по нам не йобнуть? У моїй групі сходу - один 300 і двоє контужених; трьохсоті в іншій групі; трьохсоті на еспешці. Якийсь пацан, спершись на сосну, мовчки сидить біля бліндажу, спиною до нас, і, здається, зовсім не звертає уваги на обстріл; хтось гукає, щоб він сховався, але чувак не реагує; він сидить далі, опершись на сосну, і дуже красномовно мовчить. У нього немає голови. Інша бригада, позивного не знаю; обличчя не бачив; чийсь побратим і чийсь син - єдине, що можу сказати напевно. Ми пірнаємо в бліндаж; зовсім поруч прилітає ще кілька разів; нас засипає піском, контужені ригають у нашій спільній схованці; зрештою їх евакуюють разом з іншими трьохсотими, а дві наші групи об'єднують в одну.

*** З балкона третього поверху розглядаю затишний житомирський дворик. Люди, тополі, рандомно запарковані тачки. Бабка з кравчучкою. Малолітки з “гаражем”. Біля під’їзду чатує круглий пухнастий кіт. Судячи з миски, він тут місцевий. Після боячки в лісі, після розйобаних сіл, спалених хат і машин - цей краєвид для мене незвичний. Згадалася керченська бабусина трьошка з видом на автостанцію й Мелек-Чесменський курган (поховальну споруду, датовану 4 століттям до нашої ери, з якої ми взимку любили з’їжджати на санчатах). Бабусина трьошка. Там теж заглядали у вікна тополі. Я любив приходити до бабусі з ночівлею - вона рано лягала спати, і я міг дивитися телевізор скільки заманеться (вдома такої шари не було). ТБ тоді ще не було таким риготним, як зараз - там часто показували щось цікаве; тоді навіть Шура Ткачєнко був нормальною людиною (а не огидною антиукраїнською потворою, яку хочеться уїбати ламповим кінескопом) - я бачив таке, що вам, людям, і не снилося; я дуже старий. А після опівночі по ящику можна було знайти цицьки, і я їх невтомно шукав, і пошуки мої майже завжди були винагороджені. Десь тоді я під бабине хропіння, що лунало з сусідньої кімнати, вперше подивився фільм “Останнє танґо в Парижі”; що це був шедевр Бернардо Бертолуччі, я дізнався вже значно пізніше, коли переглядав його у зрілому віці: хрестоматійна сцена з маслом сколихнула в душі двадцятирічного поета ностальгію за безтурботним керченським дитинством. А ще пізніше я дізнався про те, що зробили Брандо й Бертолуччі з 19-річною Марією Шнайдер, і вкотре зненавидів власну стать. Більше я цей фільм не дивився. Бабуся хотіла продати свою керченську трьошку й купити в Києві дві однокімнатних: онуку й собі. А потім у 2014 році пішла на “референдум” і проголосувала за русню. Дякую тобі, ба. Дякую за все. Дякую всім кримським ба, які в 2014 році проголосували проти майбутнього власних онуків. Затарившись, я повернувся в лікарню. Моєї відсутності ніхто не помітив. Годинник показував пів на восьму. *** З лікарнею пощастило - поклали в цивільну; умови тут кращі за середньостатистичний військовий шпиталь: нові чисті палати на трьох людей, окремий душ і туалет, величезна плазма на стіні, яка показує другу частину “Нездійсненної місії” - ту, шо з усіх найугарніша, режисури Джона Ву - з купою слоу-мо й підсмалених голубів. Чудовий персонал: дбає, піклується, навіть лікує - це ж треба; санітарка десь нарішала синій спортивний костюм із лампасами, барвисті трухани з написом "Super Dad", гумові шльопки й пару житомирських (а яких ще?) шкарпеток; брудну військову форму й чохол від бінокля, який з минулої зими смердів котячими сцяками, я віддав іншій санітарці для прання; ще одна санітарка розвозить палатами сніданки, обіди й вечері; я відмовляюся - апетиту, як і раніше, немає - але дякую. Вони звертаються до мене огидним ейджистським "синочок" - але що вже тут вдієш - не читати ж їм лекції (хоч може б і не завадило); та й вони ж без злого наміру - це просто їхні архаїчні маркери любові й турботи; маркери любові й турботи наших матерів і бабусь. Бо ж усі ми - їхні діти й онуки; кожен із нас озирнувся. Молоді гарні медсестри майже не говорять - лиш мовчки заповнюють папірці. Молодий гарний лікар не схотів чекати закінчення фізіотерапії й збирається завтра розрізати мою ногу. Це буде моя перша хірургічна операція більш ніж за тридцять років (якщо не рахувати швів, накладених на мій розбитий лоб, коли мені було два; чомусь на диво гарно пам'ятаю процес штопання лоба; ще пам’ятаю кораловий светр з блискучими лелітками - моя перелякана мама весь час була поруч - тоді ще весь час - тоді ще поруч; а як розбив лоба - не пам`ятаю хоч лусни). Сподіваюся, наркоз буде місцевий - цікаво було б залишитися при тямі й зазирнути всередину себе. Принаймні, своєї ноги. Бо я досі не бачив жодної своєї кістки. Тільки чужі. Зуби я не рахую. *** Наступного дня лікар - вже інший - вирішив усе ж не різати мою ногу. Шкода. Відбувши всі процедури, я вийшов у внутрішній двір і добряче накурився.

в о н и 1. голим шепотом сповнені його криві вуста його очі прихисток для птахів вуха його закладені дощами а сам він усього лише дерево яке вміє розмовляти 2. цей проростає травою з-поміж бруківки а потім вилазить і зовсім і повзе своєю дорогою кудись на схід де як він чув ніколи не сідає сонце 3. виднокіл порослий житом колоссям лоскоче його очі вітром омиває його голову він чистий неначе хліб 4. у нього не було ані рук ані ніг він був простою річкою і ніхто не знав де його витоки він і сам не знав у ньому жили риби й жаби з його очей ріс очерет все життя він шукав море щоб з'єднатися з ним але не знаходив і врешті-решт висох про нього згадали лише через запах мертвої риби на його дні 5. замість обличчя в неї було спиляне дерево на зрізі якого без ліку кіл що свідчили про її довгий вік а також про те що вона імовірно давно вже померла адже живе дерево завжди ретельно приховує свій вік широкою кроною й листя долонями мов сама юність зеленими 6. його дуже часто рубали на дрова спочатку було боляче потім він звик і змирився принаймні думав він мені буде тепло хоч десь думав він мені буде тепло хоч комусь думав він біля мене буде тепло 7. на небі хрестиком блискавки вона вишивала або гладдю хмари прості білі хмари бо мала лише білі нитки всі інші підступно поїли миші за те що їх сірим вишила 8. іноді він сміється і тоді земля тріскається наче в посуху а з тріщин нагору вилазять змії щоб заповзти йому на плечі і подорожувати з ним пустелею неба 9. скільки квітів повинно зів'яти допоки він встане і піде сухою землею і зникне у далечі за видноколом щоб завтра злетіти із іншого боку 10. вона казала немає нічого смачнішого за вітер і зриваючи великими гронами ковтала майже не розжовуючи а коли доїла весь лягла під завмерле дерево обернулась на гілку зламану вчора останнім вцілілим диханням і почала споглядати світонімоту 11. вона не відображалася у дзеркалах ні вона не була вампіром скоріше навпаки просто сліпі не мають відображень вони самі дзеркала у яких себе бачать ті хто думає що бачить 12. він перестав боятися смерті і став безсмертним він перестав боятися вічності і помер у ту саму мить але він не помітив цього і ще довго ходив засніженим парком дивуючись чому з ним ніхто не вітається 13. вона довго ходила узбіччями трас вітри призначали їй зустрічі вона ніколи не запізнювалась їй махали руками з проїжджаючих машин вона посміхалася й махала у відповідь вночі вона заглядала в очі фарам вантажівок іноді лягала перепочити і вітер вщухав щоб не тривожити її сон вона зносила взуття але нового не придбала пішла далі босоніж із роками її ноги стерлися вона стала меншою на зріст але продовжувала йти далі одного зимового дня її шлях закінчився вона сіла на узбіччя заплющила очі і стала дорогою 15. її обличчя прекрасне ніби перший вдих після сну після спеки на острові де дихання між деревами спить і безсмертя чекає 16. волосся його випещене рікою густе наче небо м'яке як земля одвічне як час він дно на якому шукають прихисток скарби й потопельники він вершина до якої прагне гачок небесного рибалки 2010-2011 Тернопіль - Київ - Керч #загально_національна

Ґрюнвальдська битва ксенофобія починається в ліфті коли ти після безсонної ночі розмов про римських імператорів Дон Кіхота його українські переклади непідкорені гімалайські верхівки й жінки міжнародні угоди підписані на серветках пройобані гроші мобільники й совісті все-таки засинаєш чувак тобі ж на роботу треба штурхає мене Гєник чувак тобі ж на роботу треба штурхає мене Черпак і протягує пляхан пива чувак мені снилося як я Лільку трахав яка тут нахуй робота кажу жадібно жлуктячи пиво робота не вовк в ліс не втече а Лілька така шо може ксенофобія починається в ліфті коли ми все-таки виходимо з квартири і Черпак починає травити анекдот про білорусів і потухати з білоруської мови білоруська мова каже найсмішніша а я за сябрів пасть порву в мене їбало після п’янки як білоруський прапор біло-червоно-біле а хоробрі литвини й хоробрі русини скачуть галопом на конях прямо в моїй голові знову виграють Ґрюнвальдську битву посеред нечисленних звивин і круки викльовують очі мертвих тевтонців і гучно лунає гімн Пагоня і трохи менш гучно Ляпіс і зовсім ледь чутно совість знаєш Черпаче кажу до нас в експедицію приїздила кцпська школота і один дрібний пиздюк постійно мене зайобував іґарь а как по-укрáінскі будєт то іґарь а как по-укрáінскі будєт то і коли я відповідав він мразота мала по-дебільному ржав смішно йому блядь було розумієш а я собі в цей момент думав чорт забирай нахуя нахуя ми виграли ту срану Ґрюнвальдську битву а тепер пишемо з цими уйобками однією абеткою розумієш Черпаче кажу ксенофобія починається в ліфті закінчує речення Гєник і ми починаємо сміятися ксенофобія починається в ліфті гарно сказано Гєнику каже Черпак так каже Гєник гарно сказано зараз Мітров сука напише про це вірш а я сука буду його лайкати так і буде кажу я так і буде #загально_національна

руйнації; чи усвідомлення хисткості власного становища й бажання жити на повну, брати від життя все; а інколи й через здоровий прагматизм: коли ти по життю - сам, і не хочеш, аби гроші за твій труп залишилися їбаній державонці. Як би там не було, але такі шлюби рідко бувають щасливими. Бо бабло рано чи пізно закінчується (власне, майже одразу - варто лише покинути ЛБЗ), натомість оприявнюються посттравматичні розлади, наслідки хвороб і поранень; але пізно - ти вже занапастив цю жінку; тепер у вас одні демони на двох. Це нестерпно - робити боляче не лише собі, але й своїй найближчий людині. Війна руйнує не лише будинки. Мені шкода Наталку. Т. мені теж шкода, але по-іншому. Тобто, його я просто жалію - як інколи (часто) ((постійно)) себе. А їй я по-людськи співчуваю. Вона така не єдина. І він такий теж. Нас таких більшість. Нам із цим жити. І вам теж. #любов_смерть_і_Житомир

*** Ми з Деном домовилися зустрітись і разом навідати Т. Він зі своєю новоспеченою молодою дружиною Наталкою жив на проспекті Миру - недалеко від моєї лікарні. Дорогою згадували Серебрянку й матюкали командирів - власне, про що ще говорити двом побитим десантно-штурмовим собакам. Денчик познайомив мене зі свіжим зразком армійського фольклору, підхопленим у шпиталі: “Кремінна ти, Кремінна, як ти заїбала. Стільки пацанів лягло - а комбату мало” Я проржав і записав перлинку в нотатник *** Т. швидко познайомив нас із дружиною й одразу провів на балкон. Він змінився. Дуже схуд; ну тобто він і не був товстим, коли ми востаннє бачилися - особливо враховуючи, скільки амфетаміну ми щодня знюхували, поки квартирувалися в Ямполі й Лимані; але зараз, дивлячись на нього, на його тонке вуглувате тіло, жовтаве напівпрозоре обличчя й шалені очі, слухаючи його рвучкий голос і спостерігаючи за його нервовими рухами, я розумів: це вже не фен; а точніше, розумів, що це не лише фен. Характерний запах на балконі підтвердив мої здогади. Т. сидів на солях - і, судячи з його вигляду, вже досить довго. Ми всілися на підлогу й він дістав із кишені складену купюру; в ній були жовтуваті кристали, які він почав пхати кудись усередину свого айкоса. Він із гордістю розказав нам про свій винахід, який дозволяв йому без палева курити соляру прямо посеред вулиці. “Ну ти, блядь, Кулібін” - хмикнув Денчік, поки Т. робив глибоку затяжку. Він передав айкос Денчику - той затягнувся й передав мені. Із солідарності я теж затягнувся - як завжди, нічого не відчув - і передав Т. назад його девайс. *** Цю хуйню я пробував пару разів на боячці, потім ще в Петропавлівці, поки чекав ВЛК - і, якщо чесно, абсолютно не зрозумів приколу; між пацанами ходило багато історій про соляру й про те, як вона жорстко плющить; ну тобто як - жорстко: один тіп під солями побачив підарське дрг під Павлоградом, одного витягли із зашморгу десь у Лимані; купа пацанів під цим лайном ходили (й ходять) штурмувати підарські позиці (інколи навіть без наказу); цю хуйню курять у шпиталях, у дурці, на губі та в інших місцях відпочинку бійців Сил оборони. Щодо мене, то весь прихід від соляри полягав у тому, що я не спав усю ніч і залипав якусь хрінь на телефоні - абсолютно деградантське, а втім надзвичайно поширене серед зброяків дозвілля. В цьому ключова відмінність між феном і солярою: якщо фен стимулює, зокрема й до творчості, то соляра втупу відбирає сон і сили; якщо фен у моменті дарує енергію й гарний настрій, то сіль начисто позбавляє будь-якого настрою, викручує тебе як шмату і залишає сам-на-сам із несамовитим відхідняком; після фену теж бувають відхідняки, але вони не настільки жахливі, як після солі. Звісно, наївно (щоб не сказати - повний довбоїбизм) думати, що амфетамін - це щось хороше чи бодай не таке шкідливе, як сіль. Шо одне, шо друге зрештою руйнує як організм, так і особистість. Просто фен у моменті приємніший і цікавіший за соляру. Нащо я взагалі її пробував? Бо цікаво. Бо з побратимами. Бо довбойоб. Балкон наповнився ядучим мефедроновим смородом, який почав давити на голову. Я терміново розкурив п’ятку. Пацани теж не відмовилися від напасу. Мені стало легше. Раптом на балкон зазирнула Наталка. Т. похапцем прикрив купюру з кристалами, і я зрозумів, що його дружина нічого не знає. Ну звісно ж, він не хоче її травмувати. Вона дуже класна - і молодша за нього років на десять. Навіщо їй знати? Але разом із цим вона не може не помічати змін, які відбуваються з її чоловіком. Вона все списує на війну. Він теж - бо це зручно. Але ж війна колись закінчиться. Але ж "Вітя і до війни був дебілом". Скільки ще вона зможе все це терпіти? Скільки ще він проживе? А я? *** Т. одружився цієї зими - якраз поки ми з Денчиком лазили Серебрянським лісом. Навіть не питайте, навіщо - я й сам не розумію. Вони були знайомі якісь пару місяців - але пацани дуже часто так роблять - знаходять собі подруг у прифронтових містах або деінде, допомагають баблом, трахаються - а потім і одружуються; інколи через переоцінку цінностей і непереборне бажання продовжити життя, перебуваючи в епіцентрі смерті й

востаннє в Луцьку був років 15 тому. побачимось цими вихідними

к а н і б а л і з м 1 у високому замку без стін сидить жінка з очима великими як абрикоси та цим не вичерпуються її схожості з абрикосами її живіт нижче пупа вкритий оксамитовим пухом як абрикоси її перса круглі й ніжні як абрикоси її вуста соковиті й солодкі як абрикоси навіть її волосся схоже на варення з абрикосів високий замок без стін поганий прихисток від вітру абрикосова жінка мерзне її ніжне оголене тіло вкриває гусяча шкіра абрикосова жінко падай мені на долоні пеститиму поки сік потече а потім без залишку з’їм тебе навіть горішок серця дістану зі шкаралупи і навпіл розгризу 2 червона принцеса блискучий льодяник дивлюся крізь тебе на світ й весь світ у рожевому світлі і завжди в очах квітне сонця захід ти - сонця захід солодка вечірня принцесо день це прірва в яку на тебе чекаючи падаю моя барбарисова смерть від тебе весь рот у крові

п і д і й ш о в у К а м ’ я н ц і н а в о к з а л і усі заповіді переказав співав пісень старий мудак яких пісень? а таких: визволив бідного і язик мій завжди всі царі мешканці пустелі хай ненавидять душу мою усі царі мені вклоняться знаючи що вбивши себе уб’ю їхніх дітей прокляніть мене доки не пізно душі ваших дітей гулятимуть Кам’янцем язик мій щодня провіщає правду твою таке співав старий у Кам’янці на вокзалі в День міста з півлітрової пляшки хиляв самогон і щоразу хрестився опісля розказував трохи про бога трохи про президента аж раптом колії зблиснули у світлі святкових салютів він знову хильнув самогону обличчя перекосилося і він салютнув прямо на залізницю навздогін електричці яку щойно проїбав співаючи мені псалми він злився й лаявся поки поліціянти з іншого кінця вокзалу прямували в наш бік наша країна волав цей кам’янецький фрік так ніби кожне слово було смертоносним каменем у давидовій пращі наша країна та плювати на країну наша країна кілька рядків старого заповіту прочитавши які ти скоріш за все ні головне не обертайся 2017

1. К е р ч дрімає на лавочці кіт пухнаста гора Мітридат праве вухо - рудий обеліск ліве вухо - вічний вогонь блохам загиблим в бою руда кицю що тобі сниться допоки диспетчер мовчить допоки диспетчер заснув а може й помер - бо навіщо тепер чим годують тебе руда кицю на порожнім вокзалі на лавці гнилій у місті- антигерої 2. г л я н ь у г о р у темнішає там молоко трикутник з Сатурна Юпітера й Місяця трикутник небесних очей сліпнеш поволі - вітер зрадливий підступно ув очі - піском побив і покинув сохнеш ліниво неначе медузи на березі як молоко на небесних вустах висихаєш не побачиш параду планет лише на небесній долоньці трикутник забутого імені 3. і я т а к о ж з м о ж у говорити крізь вітер той що буває раз на сім днів і я також зможу крізь піну облич дихати шкіра твердішає але ти цього не відчуваєш ти зараз інде й руки твої пересохлі снігу шукають у впрілих западинах мови чужої 4. к о л и с ь т и п о в е р н е ш с я казали вони колись переможеш казали вони а потім у травах високих від мене ховались і без мене про мене домовлялись пагінцем пирію порізався шукаючи їх велика червона крапля на безіменному пальці туди б обручку а там - крапля злизав - нова з'явилася багато їх та колись закінчаться прозорість близько гуляв берегом а там - лише мертві медузи і безіменні мовчазні риби 5. в і р ш п р о К р и м невдовзі і я першим сніжком припорошений посеред дороги стоятиму машини спинятиму і водіїв питатиму куди їдеш? чому не в теплі краї? чому не на південь? а вони мені небо тверде земля пласка де південь не знаємо їдемо куди Бог пошле 6. Д ж а н к о й вони на світанку дуже контрастні небо й черешня що пазурі ржаві під нею прорили Північнокримський погляд удалеч ти ніби й розумний а все одно плутаєш право і жниво 7. К е р ч І І я впізнав тебе по ногах одна твоя нога підпирає ворожий міст друга великим пальцем по берегу пише ще не вмерла ні все не так сам себе обманюю обидві твої ноги ворожий міст тримають 8. Μ α ι ῶ τ ι ς по дорозі додому колишуться сосни і хмари оселяються вітер зі сном в голові – хай живуть місця стане усім – і вітрам і думкам – і пливеш танеш словом у вірші краплиною в морі очима у ночі важко вдалеч дивитися тілом сліпим – чуєш спів то співає й випльовує рибу на керченський берег веселий Азов і давно вже чекає на тебе у мушлю велику наливши штрафну незрадливий Азов і черешня в вікно зазирає у кімнату де мама чекає на сина за щедро накритим столом за бетонним парканом за дротом колючим за мінованим полем за бинтованою головою за мерзлим черешневим цвітом за лишився сам – прокидайся прокидайся – у тебе немає вже дому прокидайся – у тебе немає вже мами ти тепер лише дощ що стрибає назустріч землі 9. щ е с в і ч к а н а ш а н е з г о р і л а ще наша молодість при нас то чого ж губимось у темряві ніби монетки в піску ніби черешні в траві під деревом сядь співи пташині лови жовтою головою синьою шиєю стусани старшого пиздобрата лисий кіт підбіг а в нього з дупи Арабатська стрілка стирчить погладь кота і на війну к р о к о м р у ш 2014 - 2026 Київ - Керч - Арабатська Стрілка (Херсонська обл.) - Київ

і н т е р з о н а тут такий світанок теплий що аж клавіші з ноутбука вистрибують тікають ген-ген із хати під зеленою смужкою обрію засмагати вийди на подільські вулички мила впізнай цю бруківку з літерою на кожному шматку йцукен гшщзхї фівапр олджє ячсми тьбю я чсми тьбю - розумієш? стрибають чорні коники повзуть чорні таргани летять чорні мухи засівають Поділ любов'ю ти заходь сьогодні до мене добре мила? в мене на ноутбуці літери закінчилися виручай

it tells how it feels to be new ця історія трапилася в позаминулому житті коли слухати російську музику ще не було зашкваром ну тобто як не було - було звісно вже тоді але тоді ще ніхто особливо не парився я тоді жив у Керчі листуючись по смс зі своєю київською подругою Машею яка саме починала мутити з моїм ялтинським другом Льошею ми дізналися що в Сімферополь приїздить “Комунізм” сибірський концептуалістський панк-гурт Єгора Лєтова Лєтов на той час уже вмер - та його сибірські кенти мабуть не мали за що похмелитися тож вони витягли своє концептуалістське гівно з нафталіну і повезли його в мій сонячний Крим ми дізналися й швидко ухвалили рішення Маша приїхала з Києва Льоша з Ялти а я нічним общаком із Керчі напередодні концерту зустрілися в Сімферополі  мали заночувати на дачі в селі Перевальному тож затарившись кримським вином сіли на знаменитий кримський тролейбус що рухався найдовшим у світі міжміським тролейбусним маршрутом Сімферополь-Алушта-Ялта загальною довжиною покриття 238 км. унікальною гірською тролейбусною трасою побудованою протягом 1958-1961 рр. за наказом Ради міністрів Української РСР №1340-Р за проєктом Харківського інституту Укрдіпрокомунбуд фахівцями більш ніж 80 підприємств Києва Харкова Херсона Миколаєва Одеси Сімферополя Севастополя та інших українських регіонів на дачі в Перевальному ми пиячили грали на гітарі й веселилися заснули пізно прокинулись рано - і знов почали пиячити увімкнувши старий чорно-білий тєлік натрапили на передачу “Сімейні мелодрами” по “1+1” захоплено спостерігали за сюжетними перипетіями і коли чергова хуйова актриса дізналася жахливу правду про якогось члена своєї родини ми з Машею й Льошею ухвалили ще одне рішення що не поїдемо в Сімферополь ні на який концерт бо нащо сибірський комунізм коли є власна кримська комуна коли поруч друзі гітара магазин із вином а навколо самі лише гори це був прекрасний день а ввечері Маша з Льошою посадили мене на тролейбус до Сімферополя щоб ще трохи побути наодинці - незабаром вони одружаться я ж мав повертатися в Керч тому що - а чорт його знає чому насправді я мав туди повертатися я шукав відповіді на це питання та ніяк не знаходив я знову був сам і мені було дуже сумно я повернувся в реальність - Кримські гори були вже за спиною вино закінчилося на душі утворилася порожнеча про яку зазвичай пишуть різні хуйові поети на вокзалі в Сімферополі мене вже майже тверезого гукнули якісь олдові панки й сказали що я схожий на Григоряна сподіваюся ви вже не пам’ятаєте що це за гандон який пізніше незаконно перетнув український кордон але в позаминулому житті коли трапилась ця історія я сприйняв таке порівняння за комплімент і щиро подякував мені протягли пляшку смачної “Масандри” і я ще два дні пиячив із сімферопольськими панками грав на крутому напівакустичному “Ґібсоні” родом із шістдесятих трохи поспав поблював потім стрибнув на той самий общак яким їхав до Сімфера і нарешті дістався домівки яку тоді щиро ненавидів я полюбив її набагато пізніше - в житті наступному коли вже не міг стрибнути в общак і просто туди приїхати коли слухати російську музику стало конкретним зашкваром ну тобто як стало - насправді було завжди просто раніше ніхто особливо не парився раніше ніхто навіть уявити собі не міг що спиздити чиюсь домівку майже так само просто як мелодії гурту The Cure або гурту The Smiths

Яблука. Всюди яблука. Хто насадив яблунь по всій частині? Нахіба? Скрізь самі лише яблуні. Не ВЧ, а якийсь яблуневий сад. Хто збиратиме цей врожай? У липні яблука стигнуть і починають падати. Опалі яблука вкривають газони й доріжки; ти йдеш через яблука, ти стараєшся їх не топтати, не влізати в гнилі й розчавлені, шукаєш вільне місце, щоб приземлити там берця; ти починаєш танцювати між яблук; мимохіть футболиш яблука - вони, наче більярдні кулі, приводять в рух інші яблука на доріжці; яблука танцюють разом із тобою; одне летить у собаку, що розвалився неподалік - пес в яблуках - бачили таке колись? - їх тут повно, цих собак - і яблук, і собак; собак тут дохуя, вони тут тупо скрізь - вони - як яблуні - з тією лише різницею, що з них нічого не падає; справді, ще жодного разу ніде на території я не бачив собачого лайна - ну, тобто я ніякого не бачив, хіба що те, розмазане навколо толчка у “стєкляшці” - той невідомий Поллок експонувався кілька днів, поки хтось нарешті не помив парашу; але собачого лайна немає - бо якби воно було, нас би неодмінно змусили його прибирати; немає - а собаки тупо скрізь: біля кожних дверей, біля кожного входу і виходу, біля воріт і будівель, на газонах і клумбах; у мене тут - біля зброярні - мінімум дві, а частіше - всі три - розвалилися прямо на вході, і - залежно від погоди - або виповзають назовні, підставляючи сонцю примружені морди - або заповзають глибше в підвал, де я стережу автомати й БК - тут прохолодніше, тут запросто можна перележати цю спеку; купа собак під ногами; собаки і яблука; я мимохіть підфутболюю яблуко, воно відлітає в собаку; собака ображено підводиться, повільно й демонстративно, озирається на мене з докором в очах: “ех, я думав, ти нормальний; а ти - такий як усі, ех…” - переміщується на кілька метрів і знову повільно влягається; як пояснити собаці, що я не хотів її впиздити яблуком? Я намагаюсь ще кілька секунд, потім, сподіваючись, що в собак коротка пам’ять, прямую, куди йшов. Вранці, після здачі наряду ми прибираємо яблука, що нападали за минулу добу; я беру широку лопату для відкидання снігу й починаю згрібати яблука в купу; я намагаюся розрахувати силу таким чином, щоб яблуко долітало до купи й зупинялося, а не перелітало чи відскакувало кудись убік; старі гнилі яблука підлітають і чвякають поруч із купою - з ними найлегше; молоді ж і тверді, щойно опалі, весь час намагаються кудись з’їбатися - і я за ними ганяюся, глушу їх лопатою, позбавляючи правильної геометричної форми - тепер вони нікуди не втечуть - фізика! Пацани підставляють мішки, я наповнюю їх падалицею. “Скільки сидру можна було б поставити…” - зітхаю. Ми скидаємо мішки з яблуками у сміттєвий бак. “Ех, і не кажи” - зітхає у відповідь старшина. Поруч мовчки зітхає собака. Завершивши роботу, ми розповзаємось на відпочинок. Більшість пацанів з мого взводу живуть у якійсь общазі неподалік - я ж прямую на вулицю Перемоги - до легендарної, вже майже рідної хати - скоро ця хата стане великим романом. Якщо доживу. Мій напарник по наряду - колишній (хоч мені й сказали недавно, що колишніх не буває - смішно) десантник із 25-ї Січеславської - хоче назад у сектор - з’їбатися з цього абсурду - хай навіть під міни і танки - з'їбатися з цього совка - хай навіть в найгірший пиздак - з’їбатися звідси чимдалі; я ж сиджу, мовчки наповнюю текстом блокнот - одним, другим, третім - і сам собі боюся зізнатися: м е н е в с е в л а ш т о в у є (ну ок, майже все); я відчуваю душевне полегшення - з легким присмаком сорому (поки що - легким). Йдучи з казарми в бік КПП щойно прибраною доріжкою, я знову бачу яблука - вже нападали свіжі - і на доріжку, і на газон; і знову - як завжди - скрізь собаки - собаки в яблуках; яблуко зривається з дерева - і пиздячить прямо по хребту одному з собак; собака ображено підводиться, повільно й демонстративно, востаннє озирається на мене з німим докором. “Воу-воу, братан, це вже точно не я!” - "Ех, я думав, ти нормальний. А ти - такий, як усі…" Такий, як усі. Ех. Мабуть, доведеться це прийняти #любов_смерть_і_Житомир

цього четверга відкриватимемо фестиваль "Протасів Яр"

📖 Як звучить війна, коли про неї пишуть ті, хто пройшов її сам? У Києві відбудуться читання ветеранської прози за участі письменників й ветеранів російсько-української війни: Валерія Пузіка, Федора Рудого та Ігоря Мітрова. Подія мине під час виставки «Новий мілітарний пейзаж».  Детальніше на сайті Читомо. #читання #військові 🔖Підписатися | 👉Стати частиною Клубу Читомо

г о л о с У к р а ї н и коли вона вголос читає вірші солов'ї дякують попередньому президенту за безвіз і емігрують кудись далеко-далеко коли вона вголос читає інструкцію з користування пральною машинкою епілятором вібратором освіжувачем повітря солов'ї за безвізом тікають із цієї країни розуміючи що тут їм уже нема чого ловити - українські поети відтепер писатимуть не про них а про неї і про її голос ця історія трапилася коли Україна ще не мала безвізу та й взагалі ніхуя не мала - ні армії ні мови ні віри а ми тільки й робили що пиячили й читали вірші - бо не мали ніхуя окрім цього після чергової літературної тусні ми напилася коньяку і її накрило знаєте ця нетлінна класика - які вони всі мудаки і він - о так - він найбільший мудак крізь сльози і шмарклі жалілась вона і тулилась до мене дедалі міцніше а я? а я хулі - я як справжній представник “їх-усіх” не міг не скористатися з нагоди і ми довго цілувалися в парку Шевченка потім п'яні не відлипали одне від одного в метро було дуже пізно й вагон був майже порожній тож ніхто не дивився на нас осудливим поглядом як це часто буває у громадському транспорті і я міг вільно шарудіти в неї під сукнею в пошуках натхнення потім мені раптом щось стукнуло в голову і я вийшов на якійсь станції - не пам'ятаю на якій хоч ти трісни але точно не на тій яка була мені потрібна я вийшов а вона поїхала далі синя гілка метро в бік ВДНГ що блядь може бути простіше як вона опинилася на Лісовій уявлення не маю але то був останній поїзд і ось вона п'яна у сраці Києва де на неї вже чекають усі фантастичні звірі Лівого берега щоб наздогнати і вчинити з нею щось жахливе але тієї ночі все сталося по-іншому Лісовий і Троєщина ДВРЗ і Русанівка Позняки й Березняки і навіть Бровари з Борисполем по самі вуха закохалися в її голос і поки вона п'яна блукала лівобережними їбенями читаючи ґрафіті на обісцяних стінах за нею крокувало ціле священне воїнство гопників таксистів бомжів алкоголіків наркоманів продавчинь цілодобових квітів побитих собак облізлих котів чумних пацюків вона запросто могла їх усіх потопити в Дніпрі без усіляких сопілок але просто блукала й читала написи на стінах і її ноги ледь-ледь відривалися від землі мабуть вона теж була трохи пташкою тоді Україна ще не мала безвізу і солов'ям не було куди подітися тож вони просто завалили дзьоби до кращих часів які досі так і не настали наступного дня вона розповіла про нас тому мудаку про якого вчора навалювала жуючи свої шмарклі й мої губи хотіла щоб він ревнував - і він таки ревнував а я відчував себе ідіотом втім до цього мені не звикати минуло багато років - вона закінчила інститут і вийшла заміж не за того мудака слава богу - за іншого а я досі пиячу й читаю вірші в цьому буремному й мінливому світі мають залишатися бодай якісь константи окрім її голосу