iya.kiva

місто, яке любити хотілось найбільше, стало лунким, як горло мертвого птаха, у якому звуки збираєш, немовби пакуєш речі, рушаючи у дорогу довгого рукостискання, а рух кайданіє, перекривлює завчену мову тіла, і мова і нерухомість стають вітром і полем, от тільки мак пам’яті спалахує на обличчі, коли говорити немає більше до кого місто, яке цілувати хотілось найбільше, стало порожнім, як серце мовчазної лисиці, б’ється об тебе – і сльози дзеркала б’ються об тебе, біжить навсібіч – і ти навсібіч котиш дорогу, як скатертину річки, що от-от пересохне, бо любов як вода – скільки не пий, не напитись, не затримати на язиці, не засилити у сильце слова, не замінити синонімом, не підкорити ім’ям чужинця, не переплутати з потом – хоч солі і там, і там не бракує місто, яке обіймати хотілось найбільше, стало зачиненим садом, від якого сторож уяви ключі загубив – і задзвеніли вони залізницею в кишенях у сміху, що ллється, як кров з відкритої рани скільки не ворожи на гербарії його стежок, скільки не видивляйся його обличчя обхідними шляхами – дерево смертне не стане повітрям безсмертної ночі, сила стиглого яблука не стане піснею, що кличуть народною 15.08.2024

Файне https://www.youtube.com/watch?v=FkJ2AXJA-yQ&list=RDFkJ2AXJA-yQ&start_radio=1

https://www.rfi.fr/uk/%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96-%D0%B7%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC/20260805-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%96%D1%81%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%83-%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%96-%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%BD%D0%B5-%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D0%B0-%D1%83%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BD%D1%83%D1%82%D0%B8-%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B0-%D0%B3%D1%83%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0

Коли ми спілкувалися з пані Оленою, я все думала, скільки б ці двоє як єдине серце, що б"ється в унісон, могли б зробити разом https://theukrainians.org/spec/peopleofculture/zhuk/

Зареєтруватися поки не вийшло, але послухати степ я б пішла. З "Асканією-Новою" в мене пов"язана одна сімейна історія на рівні пра, але, може, одного дня вона стане текстом) В описі кажуть, що можна відвідати не тільки у Києві. Upd: вийшло. https://0300.com.ua/kyiv/step

замість старих полинів і півників попід домом, степу, що вільно біжить з морем наввипередки, граючи м’язами, наче юнак, що закорінює час тонконогими травами – сила від сили цієї землі, зростаючись з нею хребтом по самісіньку шию, бачиш розбиті коліна присутності всюди й ніде, ламкі судини розмов, людей із серцями висохлими на курагу, відчуваєш марор і харойсет у всьому, чого б язик не торкнувся, зливаючись з барвами досвіду, наче ящірка, що вічно плутається під ногами, хоч, можливо, саме вона, як заледве помітна закладка в червоній книзі буття, по всьому, засвідчить любов, що повсякчас витікає із черепків наших тіл, не встигаючи спрагу життя втамувати, у якому тільки й лишається, що бути одне одному домом, мурувати його – як обійми, утривалювати – як поцілунок 11.08.2025

"На проєкті Давида "Потоп" мене вразила робота, головними героїнями якої були Екологія та Анархія в образах жінок, що стояли над хвилями водної безодні, в якій тонули чоловіки в костюмах. У той час мій бізнес був у Донецьку, в металургійній промисловості, індустрії, де безроздільно домінувала чоловіча сила. В моєму ж офісі працювали переважно молоді жінки, що було абсолютно нетипово для галузі. Побачивши цю картину, я відчула миттєвий і сильний резонанс – між ідеалами, які Давид пропагував у своєму мистецтві, та моєю позицією балансу сил у суспільстві, де я хотіла жити. Я придбала картину і повісила при вході в свій офіс. Кожен день туди заходили директори та керівники коксохімів, великих підприємств – усі чоловіки. І кожен проходив повз картину, як крізь рамку металошукача в аеропорті, дивлячись на зображених жінок, котрі перебудовуватимуть світ". https://life.pravda.com.ua/culture/vechir-pam-yati-davida-chichkana-mistectvo-ideji-svoboda-314414/

Ось така краса із обкладинкою Каті Лісової вийшла у Великобританії у видавництві Linen Press

Повторю, бо писалося рік тому в цей день, як живий діалог вдячності. Тепер усе інакше Юркові Костишину щовечора Кіт виставляє на фейсбуці фото і пише «аби добраніч» і ти думаєш, що раз є Кіт, раз є його фото, раз є це «аби добраніч» як налаштування на радіостанцію, де його серце передає сигнал точного часу іншим серцям, іншим часам, де жорстокості, бодай на щопту, буде менше, то любов в цьому світі все ще існує, а передовсім любов військового, який, хоч і дає щодня смерті ляпаса, а все ж тримає за пазухою равлика, квітку, бджолу, жука-носорога, мох, стебла рослин і цілі дерева як найдорожче, як останній бліндаж людяності, у якому гніздяться лелеки, лоскочуть руки метелики й осиротілі коти заглядають в очі із докором, від якого хочеться скинути з себе тіло людини й стати південним вітром, який здмухує сльози землі, жалує, лащить її безслівно, дослівно, а доводиться випинати груди, надувати щоки, вигинати змією язик, щоб означувати до межі переповнену досвідом впертість тривання колисковим й дитинним, як танець сонця, «аби добраніч», «аби добраніч» 05.08.2025

Збираю на медицину для "Айдару".  https://send.monobank.ua/jar/6F2aXQozao Або шукаю тих, хто міг би самий купити і надіслати ось це: Ліки: Магнію сульфат р-н 250 мг/мл 10 мл №10 Декса-Здоров'я р-н 25 мг/мл 2 мл №10 Диклофенак р-н 25 мг/мл 3 мл №5 Димедрол р-н 10 мг/мл 1 мл №10 Дексаметазон р-н 4 мг/мл 2 мл №10 Ондансетрон 2 мг/мл 2 мл №5 Ондансетрон 2 мг/мл 4 мл №5 Фастум гель 50 г Декспан плюс крем 30 г Левомеколь мазь 40 г Левомеколь мазь 100 г Фаніган табл. №100 Спазмалгон табл. №50 Німесил пор. 100 мг №30 Ібупрофен табл. 400 мг №50 Лоперамід табл. 2мг №30 Омепразол капс. 20 мг №30 Назол Адванс спрей 10 мл Отофікс краплі 15 мл Тобрекс краплі 5 мл Шприц 2 голки 2 мл Шприц 2 голки 5 мл Рукавички хірург. латекс. припудр. стер. Грипоцитрон пор. №10

так воно часом стається, що від буття нікому-ніде-не-належною відчуваєш дивне полегшення, як відчуває свободу листя, що врешті зірвалося з дерева, яке, втомившись від сонця, замовкло котишся простором, злегка торкаючись міст і людей, що завжди не твої, бо в них давно вже живе хтось іще, пустивши коріння, як жінки відпускають волосся, щоб означати право бути собою, так, ніби танцюєш танок зворотнього оприсутнення в тебе волосся коротке, а пам'ять посічена, довга, тільки якась хвороблива, кульгава, бо без опертя на бодай ілюзію дому що не крок щось втрачає: слух, відчуття ритму, легкість ходи, навіть місце для лежання на цвинтарі так воно часом стається, що і смерть, утративши силу та владу розповідати власну історію, перетворюється на вигнанку, наче людина зі старих фотографій, до яких збиралися великі родини, про яку ніхто нічого не знає – так, наче й місцева, кажуть, жила тут щось навіть є у цьому бутті вогнем і папером водночас, якась глибина колодязю, з якого пішла вся вода, але лишила згадку про шлях, яким ходять частіше, ніж це розуміють; щось в цьому є – якесь тихе, як літо, відчуття перевтілення в пташку дрібну, такі зазвичай співають найтонше, або на межу, заледве помітну, між пусткою й садом 02.08.2026

якщо не говорити лозунгами, не кидатися словами, наче ножами, у тіла ближніх, пухкі й ніжні, завжди дитячі, то розмова ламається, як ламається небо, коли блискавка, цілячи в найвразливіше місце у цілому ландшафті, намагається вдарити з усієї сили, всієї дурі не їй же потім ходити із дірявим ситом любові цієї землею, перебираючи грудки, розбираючи їх до щопти, перезбираючи, не їй же дмухати довго-довго, як мама, на обпечені пальці, заплакані щоки найсильніших дерев, які усе тут тримають: і землю, і небо, і їхні уламки ми тепер незручні: одне одному, самі собі, далеким близьким, відчуженим рідним, не приручені, не ручні, бо не кидаємось на порожні фрази, мов голодні собаки, бо говоримо занадто щиро, занадто сердечно, занадто гідно, аби нам співчувати, не ідеальні жертви з новинних конвеєрів, не ідеально травмовані, не ідеальні торговці болем, бо хочемо жити добре, а не жебрати серед вогню та згарищ а як зайдеш на безкраїй базар воєн, насилля, несправедливостей, геноцидів, то чого лишень не почуєш, чого не побачиш, від чого не відсахнешся, от тільки про дім мого серця тут говорять найменше – так, наче в мене немає серця, немає дому, геть тихий голос так, наче війна – це не лінія смерті, яка видовжується на кожній долоні, а лишень слова про війну; так, ніби театр тіней не повстає з рук, які його творять; так, ніби ляпасом «усі війни однакові» рота хочуть закрити саме тобі, бо тілом війни прикриватися зручно, коли ця війна не твоя, коли тіло її не твоє тіло я ж тепер просто хочу спитати: «що ви робили, коли мене вбивали? що усі ви робили, коли мене знову, й знову, й знову вбивали? скільки це коштувало? хто врешті купив мою смерть? чи торгувався? як смакувало? де мої кісточки? в чиєму горлі? чи ви їх хоч якось назвали?» я ж тепер просто хочу сказати: знає мова моя, що ви літеплі, ані холодні, ані гарячі, і випльовує з вуст своїх – поламаними людьми, переламаними словами – о, коли б ви були холодні або гарячі; о, коли б бодай у війні слів ви були на нашому боці 31.07.2026

Прошу підписати петицію за те, щоб іноземці, які воюють за Україну, мали право отримати звання Героя України. https://petition.president.gov.ua/petition/264020

https://www.youtube.com/shorts/-1C9TzyoO2M На згадку про Дрогобич

Дорогі, повертаюся до вас зі збором на авто для підрозділу аеророзвідки 31 бригади НГУ. Минулого разу ви дуже допомогли, але зараз збір встав, усі ми не багатіємо, а збір потрібно зробити great again. Ми з моєю дорогою дніпровською людиною Хельгою Даниловою будемо вдячні за кожну гривню, бо всяка сила - сила маленьких упертих кроків. https://send.monobank.ua/jar/AMqPW7jDB9

не відкрити більше щоденник дитинства, не переписати розмов довоєнних, не додати в дужках, що і сваримось завжди з любові, хоч наша південна гарячкувата нестримність часом нестерпна, як беззахисні вилиці степу, по яких завжди вгадаєш, що на серці лежить і під серцем; але й думка сама – форма розмови із домом і тими, хто був таким домом, а тепер переїхав і не залишив адреси; так тепер і не скажеш, пам'ять – це фото чи дзеркало цьогоріч у музичній школі навпроти вперше співає хор серпокрильців, і, якщо заплющити очі, здається, що будь-яка пісня починається з «до»: «вдома», «Донецьк»; може, це, врешті, мої призабуті птахи долетіли до мене, перш ніж померти, щоб повернути музику дому, без якої і літо не літо, верескливу, тривожну; так це чи ні, але скільки ж у горлі пташиному сили навіть криком одним триматися за життя, люди стихають частіше ніби й чуєш, як серпокрилець під язиком тріпоче крилами, корчиться, б’ється, ніби ще має що розказати, розчинившись у гомоні зграї, проте відчуваєш – йому не злетіти; стільки пір’я тепер навкруги, стільки пір’я 1.07.2026

Покладу у цей день сюди минулорічний текст, бо Віка якось сама в нього прийшла, а її метафору деокупації майбутнього завжди варто пам"ятати https://revisionsjournal.com/page/na-viyni-vse-dijeslovo (про Польщу тепер, щоправда, трохи оптимістично й наївно звучить)

шкіра на літо витоншується, як смужка між світлом і тінню, і присутність у світі стає необачною, як сірники у дитячих руках, коли радість від ловлення сонячних зайчиків суголосного дихання обпікає, тікає, розтікається нестерпним і щедрим червоним по тілу, наче спека, що відбирає у яблука ніжність до дерева, з якого усе почалося і яким все завершиться з того боку землі наче і знаєш, що за вибухом крику завжди виринає вирва мовчання, у якій ховають любов, бо війна, немов той хробак, завжди знаходить свій шлях до таїни кожного серця, обплітаючи силу його, ніби плющ, невірою в мову, бо слова, ці землекопи часу, також втомлюються нести своїх людей на руках, а люди втрачаються й губляться, як старі фотографії, які так і не встигли звільнити від німоти, а не погоджуєшся забувати, що від доторку язиком оживають і мертві, бо любов як така немає чину прощання, хоч, буває, губить свій голос, випікаючи глиняне горло в тріпотливому тілі співочого птаха із втрачання й цієї незгоди, бо це саме ти не погоджуєшся забувати 30.06.2026

Уперше помітила за собою, що мені важко переносити звук мирного світу (а часом і звук тих, хто тепер живе там). Український світ мені тепер звучить чисто і точно, а мирний – як непотрапляння в ноти. Люди, які мають гострий слух, знають, як це – коли від «ловитви півнів» фізично пересмикує і щось неприємне біжить хребтом. Мирний світ мені тепер загучний, зарізкий. Намагалася зрозуміти, чому так. І, здається, так воно тому, що я відчуваю надмір енергії в мирі, тоді як в Україні її завжди бракує, тому ми ощадливіші, обережніші щодо одне одного, уважніші до пауз. Мирний світ буває з форте і фортіссімо, а український завжди несе в собі mezzo, бо в кожного на плечах сидить смерть, і не одна. Здається, коли я в дитинстві вчилася грати на фортепіано, то різницю між «форте» і «меццо форте» на рівні тілесності уявляла як «форте», яке аж розриває зсередини від сили й напруги, але більшою гучністю воно не вибухає. Ця гучність тут ніби як внутрішня. Так десь тепер це і чую: внутрішню гучність вдома і зовнішню деінде, і вони мені часто дуже розсинхронізовуються, як права рука і ліва, в яких не виходить зіграти злагоджено на інструменті спільного великого світу.

27 червня буду в Дрогобичі