Психотравма війни | Станіславська Тетяна

Подивилася діалог Стівена Капоша (89 років) - і Крістіана Ернста Вайсґербера (37 років). Стівен - єврей, який пережив Голокост. П’ятнадцять членів його родини були вбиті. Його батько був лікарем і, до речі, психоаналітиком. Крістіан у 14 років свідомо увійшов до неонацистського середовища, став пропагандистом та одним із керівників угруповання "Автономні націоналісти". Багато років він заперечував реальний масштаб Голокосту. Спочатку вони розмовляють через перегородку. Не бачать міміки, татуювань, віку, одягу один одного. Чують лише голоси. І це нагадує класичний психоаналітичний протокол, коли відсутність прямого погляду полегшує мовлення. Потім нарешті бачать одне одного. У висновку - ніякого примирення не сталося (і бути не могло). Вони зійшлися на тому, що фашизм потрібно активно зупиняти Та не виникло в мене теплого відчуття, що двоє поговорили, і світ став кращим. Стівен нікого не пробачив. І це найкраще у тому діалозі.

У дитинстві чомусь не можна було сміятися надто голосно. Бо "потім плакатимеш". Наче десь існувала сувора бухгалтерія радості. Забагато нагигикав - мусиш повернути сльозами. Але коли дитина вже плакала, ця бухгалтерія раптом переставала працювати. Ніхто не казав: - Поплач, малий, це тимчасово. Далі тобі неодмінно прилетить величезне дитяче щастя. Виходило, що система працювала лише в один бік. Після сміху обіцяли сльози. Після сліз не обіцяли нічого. Отак моделька світу й виросла. Тепер доросла людина боїться радіти наперед. Не бачить добрі новини, стукає по дереву, чекає біди за кожним поворотом. Наче доля сидить в кущах і нотує: "Так, дивлюся - весело їй. Підготувати кару". Та дуже хочеться дописати другу половину дитячого закону: "Якщо сьогодні ти плачеш - це теж мине. Ще буде день, коли сміх сам вирветься назовні. І за нього не доведеться розраховуватися". Радість не бере кредит у горя. p.s. Сонце оно зняла для вас.

Кожна трансформація потребує передумови кінця певного світу та краху попередньої життєвої філософії. (с) Йоланда Якобі, у колективній праці “Людина та її символи” за редакцією Юнга.

- Я настільки сильно люблю своїх дітей, що дико хвилююся, коли з ними щось не так. - Спокій і рівновага в такі моменти - це теж любов. І ще невідомо, яка з них двох потребує більшої сили.

Сьогодні міркую під каву про гелікоптер-в’ю. Тобто про погляд згори. Як важко туди піднятися, коли боляче, коли ти травмований. Поле зору звужується. Бачиш тільки те, що опинилося перед носом. З близької відстані навіть власна долоня здається цілим світом. У стані загрози мозок звужує огляд і зосереджується на тому, що найближче. Одна фраза затуляє весь діалог. Один вчинок визначає всю людину. Одна важка подія заповнює все минуле, теперішнє і майбутнє. Гелікоптер-в’ю починається з питання: а що ще видно? Що було до? Що станеться після? Якого розміру перепона перед носом? Де вона закінчується? Що бачить інша людина, дивлячись на тебе? Згори біль теж лишається видимим. Просто займає вже не весь простір. Але психотерапевтичному гелікоптеру потрібне пальне. То вам може з цукром сьогодні? П'ятниця ж. ☕️☕️☕️☕️☕️☕️

Вчитися проживати - не означає змушувати себе відчути все й одразу. Це поступово повертати собі здатність наближатися до переживання, залишатися з ним у посильному контакті, називати й осмислювати. Вчасно відходити, якщо його стає забагато. Потім знову наближатися. Як у танці: крок туди, крок сюди, обратно. Травматерапевтична ча-ча-ча.

До речі, при травматизації майндфулнес потребує обережності. Тривалі медитації із заплющеними очима або глибокі сканування тіла можуть у частини людей посилювати флешбеки, паніку чи дисоціацію. Тому безпечніше починати з коротких практик, відкритих очей, орієнтації на зовнішні звуки й предмети, руху та можливості будь-якої миті припинити вправу. Не всі небажані ефекти майндфулнесу добре досліджені. Джерело - досить свіже дослідження 2025 року.

Ще одне питання і теж від військового психолога. Відповідаю. Про психоемоційне оніміння я як раз писала вчора. Ось і ось. Про те, що ми всі наразі стали погано відчувати, і це - вже "норма" за ненормальних умов п'ятий рік поспіль. В лапках, бо це не бажаний стан, а реакція на хронічне травмування, яка не дає бути затопленими переживаннями. Воно описується серед типових реакцій під час війни. Тепер щодо менталізації. Спочатку визначимося, що воно таке. За автором феномену Пітером Форнагі, менталізація - це здатність осмислювати власну поведінку та поведінку інших через внутрішні стани: почуття, думки, бажання, потреби, переконання й наміри. Майндфулнес на це не працює, нажаль. Мета майндфулнесу - рівновага та спокій. Так, він зменшує збудження, тому людина може почати міркувати аналітично. Але то якщо з аналізом складається. А тут по-різному буває. При роботі з тілом - теж когнітивка не першочергово задіяна, бо процес йде знизу догори: із дихання, руху, напруження, опори, температури, меж і внутрішніх сигналів тіла. Тіло допомагає проживати, відновлювати контакт із тілом та відчуття керованості. Але процес теж не сильно пірнає в глибинні когніції. Тому менталізація таки ближче до розмовної психотерапії. Коли сенси проступають через слова.

Тепер - дослідження. Фізична активність пов’язана зі зменшенням симптомів ПТСР, тривоги й депресії та поліпшенням сну. джерело. Силове навантаження зменшує симптоми ПТСР. джерело. 130 людей із ПТСР проходили експозиційну терапію. Частина після кожної сесії виконувала 10 хвилин аеробних вправ, інша - легку розтяжку. Через 6 місяців у групі фізичного навантаження зниження симптомів було помітно більшим. джерело. Залученість ветеранів із бойовим досвідом у значущі й спільні заняття підвищувала резильєнтність та зменшувала симптоми ПТСР. джерело. У сухому залишку відповідь моя буде такою. Що правильно підібрана фізична робота справді може мати терапевтичний ефект. Вона здатна знижувати надмірне збудження, поліпшувати сон і настрій, повертати відчуття контролю, сили, корисності та належності до групи. Але сама по собі вона не стирає травматичну пам’ять і не замінює травмофокусовану терапію.

Прийшло питання від підписника каналу - військового психолога. Відповідаю на загал. Спочатку відповім з поясненням, а у наступному пості наведу дослідження. То згадаємо про нейробіологію. У хронічному стресі симпатична нервова система мобілізує тіло: частішають пульс і дихання, підвищується м’язовий тонус, вивільняються адреналін і норадреналін, стає доступнішою енергія. Пам’ятаєте, як Форест Гамп біг щоразу, коли переживав чергове потрясіння? З приблизно таким самим фізіологічним ефектом він міг би рубати дрова, тягати мішки, шліфувати дошки або драїти плитку у ванній кімнаті. Щодо терапевтичного ефекту, то каторга, наприклад - теж фізична робота. Але терапевтичного в ній мало. Що робить її терапевтичною у випадку фронту? Думаю, той факт, що замість травматичного досвіду, який лишає безсилля - з’являється проста й матеріальна послідовність: я вирішив + я зробив + щось змінилося завдяки мені. Тобто повертається агентність. Тому хлопцям і легшає.

Поки писала ці пости, в небі летіли гелікоптери з відрами - тушити пожежу після шахедів у Броварах. Пошкодження великі. Годину тому був обстріл. А небо вже серпневе. Синє-синє. Красивезного відтінку. Оце, власне, і є весь попередній текст. Тільки без слів.

(продовження. початок - див. вище) Хочеться завершити оптимістичним висновком, але не знаю, як. З одного боку ми звичайно лишаємося людьми. І не обов'язково проколювати себе кожною новиною, щоб довести, що ти ще живий і все ще хороша людина. З іншого боку, психіка вже стільки навиробляла тієї анестезії, що тепер може виникнути протилежна проблема - почати знову відчувати. І коли це станеться, частині людей може спершу стати не легше, а важче. Бо шухляди почнуть відкриватися. Це я і про себе зараз теж. Та, мабуть, оптимізм у тому, що ми не самі. Будемо якось тримати одне одного. Позичати одне одному трохи ресурсу. Допомагати витримувати те, що нарешті можна буде відчути. Бо інших варіантів нема (насправді є, звісно, але вони якось не дуже).

(продовження. початок - див. вище) То продовжу про емоційне оніміння. Про те, як у нас вичерпується ресурс гострої реакції. Щоб по-справжньому пережити жах, організм мусить мобілізуватися: напружити тіло, прискорити серцебиття, пригальмувати другорядні процеси, спрямувати всю увагу на небезпеку. Та неможливо 4,5 роки підряд робити це. Тому травма, яка повторюється знову і знову - поступово перестає сприйматися як нова. Пам’ятаєте, як перший зруйнований будинок розірвав нашу реальність? А як полетіли перші шахеди й упали на бульварі Шевченка в столиці? Тепер вже сота така новина потрапляє до готової категорії: "знову". Мозок розпізнає знайомий патерн, але вже не витрачає на нього багато психічної енергії. Не може. Він просто вже не здатен. Тому психіка переводить почутта у функціонування. Потрібно вставати. Працювати. Проводити зустрічі. Годувати дітей. Відповідати на повідомлення. Купувати корм коту. Перевіряти, чи заряджений павербанк. Наші жахливі жахи відкладаються у внутрішню шухляду з написом "потім". Погана новина в тому, що шухляд стає дедалі більше, а все відкладене нікуди не дівається, лежить там і чекає, поки зможе підняти голову. Ще одна погана новина - психічна анестезія не вибіркова. Разом з жахом вона глушить радість, цікавість, ніжність, бажання і здатність відчувати близькість. Ми вже не тільки не плачемо над новинами. Ми не дуже радіємо хорошому. Не знаємо, чого хочемо. Не сумуємо за тим, за чим мали б сумувати. Не можемо відповісти на просте запитання, що відчуваємо. (ще трохи дрпишу)

А взагалі-то мене тривожать не тільки новини. Мене тривожить, як мало вони мене тривожать. Ось, наприклад, стрічка новин за 30 липня: 08:38 - під Кривим Рогом російська ракета вбила трьох дітей і трьох дорослих. 08:43 - анонс чвертьфіналу Ліги націй Україна - Польща. 12:21 - уточнення: загинула майже вся багатодітна сім’я. 12:58 - "Яготинське для дітей" відновило виробництво. 14:28 - кількість поранених після удару зросла. 14:33 - в Україні знімуть фільм про незалежну культуру. 15:10 - загинув студент-медик, який евакуював поранених з "Азовсталі". 15:30 - світові продажі електромобілів досягли рекорду. 17:24 - у Павлограді росіяни вдарили по багатоповерхівці, загинула людина. 17:25 - Glovo інтегрував шопінг у ChatGPT. 18:03 - Андрій Курков став гостем великого літературного фестивалю. 18:17 - на Херсонщині росіяни вбили ще чотирьох людей. Стрічка не має траурної паузи. Новина про загиблу родину займає на екрані стільки ж місця, скільки новина про Ferrari. Палець робить над ними той самий рух. Один свайп - і семеро мертвих дітей змінюються футболом, новою функцією застосунку, фестивалем, погодою та рецептом серпневого пирога. Бо людська психіка не створена для такого масштабу несумісних реальностей, які змінюють одна одну щоп’ять секунд. Тому вона починає німіти. (далі буде)

Листаю новини за останній тиждень. Ледь не кожна друга містить клінічний феномен. ____ Справа Ліндсі Кленсі, яку судять за вбивство трьох дітей. Під час злочину жінка переживала післяпологовий психоз і чула голоси, які наказували вбити дітей та себе. Що тут в нас: післяпологова депресія, ОКР, психоз і біполярний змішаний стан. До речі, лікарі, які бачили її раніше, психозу чи манії не спостерігали. Цікаво й те, що в крові Кленсі знайшли 4 психотропні препарати, тобто вона лікувалася. Гарний приклад, чому той факт, що людина активно приймає психофарму - не гарантує стабільності її психічного стану. Так само як наявність препаратів у крові не доводить, що саме вони спричинили злочин. ____ Олександр Мустяце з Херсонщини зник у 15 років після окупації, а через 4 роки його виявили у складі російської армії. Що тут в нас: ідентифікація з агресором, травматичне пристосування, стирання попередньої ідентичності, мілітаризація як спосіб отримати належність. ____ Папа Римський закликав "обидві сторони" припинити удари по цивільних. У тому ж повідомленні зазначено, що абсолютна більшість із понад 16 тисяч загиблих цивільних - українці. Що тут в нас: стирання причинного зв’язку і зрівнювання захисту й нападу, позбавлення потерпілої сторони права на гнів. Знайоме "сама дура винувата", тільки на геополітичному рівні. Для травмованої людини особливо болісною є і агресія, і відмова свідка назвати агресора. Бо тоді руйнується надія, що зовнішня реальність здатна підтвердити: так, з тобою це справді зробили. ____ Оголошена підозра колишній українській дипломатці в незаконному збагаченні. У мирному житті це може сприйматися як "чиновник украв". Під час війни - як "мене використали" або "нас зрадили". Що тут в нас: інституційна зрада, моральна травму, лють через нерівність жертви, переживання власної використаності. Суспільна реакція на корупцію під час війни значно сильніша за реакцію на саму суму. Йдеться не лише про гроші. Йдеться про порушену взаємність жертви. ____ Перед виборами в Німеччині активізувалася російська кампанія "Матрьошка". Вигадані звинувачення в корупції та сексуальних злочинах оформлюють як відео BBC, ARD та інших відомих медіа. Що тут в нас: параноїдна інтерпретація нейтральних подій, розщеплення на "своїх" і "чужих", маніпулювання інформацією, руйнування колективного тестування реальності. Коротше, все це про те, що ігнорувати психічне нездоров'я вже неможливо. Воно навколо, і варто розуміти, що саме ми бачимо, коли читаємо новини.

Знаю, що ви теж читаєте новини не як звичайні люди. Візьмемо вчорашню новину про американця Роберта Гілмана - колишнього морпіха, якого рф звільнила після 4 років ув’язнення. Через стан, який у новинах назвали "ступором". Що це може означати: - або нервова система вимкнула рух, контакт і реакцію, через психічне виснаження; - або суто наслідок фізичного виснаження, болю, голодування, зневоднення, інфекції чи іншого соматичного порушення; - або то кататонічний синдром; - або результат впливу медикаментів (родина Гілмана повідомляла про примусові ін’єкції препаратів); - або словом "ступор" медійно упакували щось до кінця не з’ясоване, бо неясно шо там. "Впав у ступор" звучить так, ніби людина сама кудись невдало впала. Як падають у калюжу. Насправді дисоціативний ступор - то різке зменшення або відсутність довільних рухів і нормальної реакції на зовнішні стимули. Людина може залишатися при свідомості, але майже не рухатися, не говорити, не відповідати. Водночас сам ступор нічого не говорить про своє походження. Щоб назвати його, наприклад, дисоціативним, необхідно виключити соматичні, неврологічні, токсичні та інші причини. Я довго роздивлялася його фотографію. Діагнозів за фото ми, звісно, не ставимо. Але бачимо виснажене обличчя людини, яку, схоже, довели до межі фізичних можливостей. Іншого не видно: тіло прикрите американським прапором. І це теж інформативно. Ви теж так читаєте новини? Крізь слова, шукаючи симптоми та причини?

Як добре зараз пройтися. Дуже, дуже повільно. У капюшоні, без парасолі, аби руки залишалися в кишенях і створювали контакт з тілом. Бо сьогодні себе дуже шкода. І правильно шкода. Або тримати каву, перекладаючи гарячий стаканчик з однієї руки в іншу. Сьогодні ракети знов летіли людям просто на голови. Без сирени. Коли небезпека приходить без попередження, світ на якийсь час перестає бути реалістичним. Тому й хочеться повернути її тілом: права нога - ліва нога, тепло в одній долоні - потім в іншій, вдих - видих... Хочеться дуже повільно провести себе через цей день. Як будуть проводити тих, хто сьогодні загинув.

І все-таки цікаво Бергман показав нарцисичну травму в "Осінній сонаті". Якщо пам’ятаєте, це камерна драма про зустріч матері й доньки після семи років майже повного відчуження. Але Бергман не спрощує все до "погана мати - нещасна донька". Шарлотта (мати) справді завдала ран, і Єва (донька) їх не вигадала. Водночас доросла Єва потрапляє в іншу пастку: чекає від розмови неможливого. Щоб мати нарешті все зрозуміла. Усе визнала. Відчула те, що відчувала донька. І врешті стала тією матір’ю, якої ніколи не було. Але минулого не можна переписати навіть ідеальним каяттям. Тобто фільм про те, що зцілення починається тоді, коли дитина, яка вже виросла, перестає чекати, що минуле можна переписати, і водночас більше не погоджується вдавати, ніби рани від матері не було. Прям хороша думка така. Віддаю вам покрутити.

Психотравма війни | Станіславська Тетяна pinned «🟢 Афіша 2026 року (оновлюється): ___ 5 вересня, 09:00 - вебінар "Трансгенераційна травма: механізми передачі й ключові поняття" ___ 7 вересня, 18:00 - майстер-клас "Нейробіологія терапії: чому метод (не) працює" ___ 18 вересня, 18:00 - навчальний курс "5 етапів…»

🟢 Афіша 2026 року (оновлюється): ___ 5 вересня, 09:00 - вебінар "Трансгенераційна травма: механізми передачі й ключові поняття" ___ 7 вересня, 18:00 - майстер-клас "Нейробіологія терапії: чому метод (не) працює" ___ 18 вересня, 18:00 - навчальний курс "5 етапів роботи з трансгенераційною травмою" (початок) ___ 3 жовтня, 09:00 - вебінар "Материнська травма крізь покоління: нарцисична та "мертва" мати, перинатальні втрати в історії роду ___ 3 жовтня, 18:00 - терапевтична група "Розкажи свою трансгенераційну історію" (початок) ___ 5 жовтня, 09:00 - майстер-клас "Чому травма не хоче йти: як вона змінює картину світу" ___ 7 листопада, 09:00 - вебінар "Травма батька крізь покоління: фігура, відсутність, мовчання" ___ 5 грудня, 09:00 - вебінар "Фінансова травма крізь покоління: теорія, джерела, клінічна практика" ___ Про всі заходи з трансгенераційної психології Про навчальний курс "5 етапів роботи з трансгенераційною травмою" Про терапевтичну групу "Розкажи свою трансгенераційну історію" Про майстер-класи "Складні випадки"