Кризова психологія та травмотерапія: фокус

Це може охоплювати низку тактовних питань щодо ранніх спогадів і переживань клієнта, його почуттів та реакцій під час і після травматичних подій, а також щодо його думок і висновків про поточний процес лікування. Проте не менш важливим є те, щоб клієнт усвідомив, що саме він або вона думає та відчуває щодо поточних подій, пов’язаних або не пов’язаних із травмою. Оскільки орієнтація на зовнішній світ, необхідна для виживання в умовах віктимізації, зазвичай перешкоджає самоусвідомленню та формуванню ідентичності, особам, які пережили травму, слід допомагати досліджувати свої симпатії та антипатії, погляди на себе та оточення, права й обов’язки, а також пов’язані з цим явища в рамках терапевтичної підтримки та прийняття. Ця більш загальна, менш орієнтована конкретно на травму методика певною мірою є «тренінгом ідентичності»: вона дає людині, яка пережила травму, можливість зрозуміти, що вона думає і відчуває, порівняно з тим, що думають і відчувають інші. Постійна та безперервна підтримка терапевта в процесі самоаналізу, самопізнання та самоідентифікації дозволяє клієнту сформувати чіткіше та доступніше внутрішнє уявлення про себе. Зрештою, терапевт є людиною, яка надає підтримку, виявляє зацікавленість і готова допомогти; її головне завдання – окрім усунення симптомів – полягає у розвитку внутрішнього світу та самовизначенні клієнта. Цей процес, хоча й не так тісно пов’язаний із конкретними терапевтичними методами чи протоколами, може стати одним із найважливіших аспектів лікування.

Клієнт повинен не лише відчувати себе у фізичній безпеці, тобто бути під захистом терапевта і (принаймні тимчасово) від зовнішнього світу, але й відчувати психологічну безпеку – клініцист повинен бути психологічно ненав'язливим, дбайливо ставитися до кордонів клієнта (попри те, чи усвідомлює їх сам клієнт) і бути достатньо надійним, щоб викликати відчуття стабільності та захищеності. Коли ці умови дотримано, у клієнта з’являється більше шансів довіритися оточенню так, щоб відверто висловити свої внутрішні думки, почуття та переживання, а також сформувати прихильність до терапевта. Однак процес усвідомлення того, що лікування є безпечним, може затягнутися – як зазначалося раніше, багатьом людям, які пережили важкі травматичні події в дитинстві або в дорослому віці, може знадобитися певний час лікування, поки вони зможуть чітко усвідомити безпеку, притаманну сеансу. Навіть у цьому разі відчуття відносної безпеки може то посилюватися, то слабшати протягом усього курсу терапії. Підтримка власної цінності Також корисним є те, що терапевт відкрито визнає потреби та погляди клієнта як внутрішньо обґрунтовані, а також інформує про його базові права у відносинах. Певною мірою це може здаватися суперечливим щодо необхідності подолання негативного самосприйняття клієнта та інших когнітивних порушень. Однак підхід, який висловлюється в цій роботі, полягає не в тому, щоб сперечатися з клієнтом щодо його «помилок у мисленні» про себе, а в тому, щоб працювати з ним так, щоб він зміг усвідомити свої помилкові уявлення і переосмислити їх з огляду на свій поточний (заснований на терапії) досвід відносин. Хоча терапевт, зазвичай, не погоджується з самонеприйняттям клієнта (наприклад, з переконанням, що людина не має права на шанобливе та турботливе ставлення з боку оточення), він чи вона забезпечить терапевтичний досвід, який суперечить таким думкам. Це, певною мірою, є проявом невідповідності – хоча клієнт може вважати, що не має права на самовизначення, таке усвідомлення про себе суперечить відчуттю прийняття та позитивного ставлення, які він відчуває під час терапевтичного сеансу. Якщо лікар не підкріплює таке усвідомлення, воно, ймовірно, з часом ослабне. Не менш важливим є те, що, оскільки поведінка терапевта постійно транслює клієнту усвідомлення про його власну цінність, думки клієнта про свою негідність та неприйнятність знаходять своє спростування в рамках цих відносин. Такий загальний акцент на правах клієнта може допомогти змінити ту спрямованість на інших, яку травмована людина усвідомила в умовах насильства чи зневаги. Здебільшого у разі насильства над дітьми увага зазвичай зосереджується на потребах зловмисника, ймовірності вчинення ним насильницьких дій і, зрештою, на його уявленні про реальність. У таких умовах потреби чи фактичний стан дитини не є значущими, а їх оприлюднення може виявитися небезпечним. Проте в умовах, орієнтованих на клієнта, реальність значною мірою зумовлюється потребами клієнта або його уявленнями, а не вимогами чи очікуваннями терапевта. У таких умовах клієнт легше усвідомлює свої внутрішні стани, сприйняття та потреби, а також навчається «триматися» за ці аспекти свого «я» навіть за присутності значущих для нього людей (тобто терапевта). Підкреслюючи, що в центрі уваги перебувають саме переживання клієнта, та допомагаючи йому усвідомити й визначити свої внутрішні почуття та потреби, терапевт допомагає клієнту сформувати цілісну й позитивну модель «я» – багато в чому так, як це зробили б батьки, якби дитячі роки клієнта були більш безпечними, сповненими уваги та підтримки. Заохочення до самопізнання Завдяки самопізнанню та саморефлексії (на противагу самооцінці, що ґрунтується переважно на очікуваннях або реакціях інших людей, зокрема терапевта), травмована особа може краще зрозуміти свою внутрішню структуру. Підвищення самосвідомості можна заохочувати, зокрема, шляхом регулярного опитування клієнта щодо його поточних внутрішніх переживань протягом усього курсу лікування.

ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІД ЧАС ПОСТТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ #цитата з 📌 Briere, J. N., & Scott, C. (2015). Principles of trauma therapy: A guide to symptoms, evaluation, and treatment (2nd ed., DSM-5 update). SAGE Publications Люди, які пережили ранні та важкі травми в дитинстві, часто скаржаться на проблеми, пов’язані з неможливістю відчути внутрішнє «я» та отримати від цього користь. Це може призвести, наприклад, до таких проблем: - визначення власних потреб або прав; - збереження стабільної самосвідомості або ідентичності в умовах сильних емоцій або під впливом інших людей; - наявність власного орієнтира в стресових ситуаціях; - прогнозування власних реакцій або поведінки в різних ситуаціях; - бути «самому собі найкращим другом», тобто мати безпосередній доступ до позитивного самосприйняття. Вважається, що багато з цих проблем виникають у перші роки життя, коли зв'язок між батьками та дитиною порушується внаслідок агресивної поведінки з боку дорослих, які доглядають за дитиною, або, як не парадоксально, внаслідок зневаги. Окрім можливого негативного впливу на психобіологію дитини, що розвивається (наприклад, зниження здатності орбітофронтальної кори регулювати кортикальні та вегетативні процеси), насильство та нехтування в дитинстві можуть сприяти розвитку адаптаційних механізмів та захисних реакцій, які, своєю чергою, гальмують формування у дитини цілісного уявлення про себе. Хоча причини порушення ідентичності у людей, які пережили травму в дитинстві, безсумнівно, є складними, ймовірними етіологічними факторами є рання дисоціація, орієнтація на інших та відсутність доброзичливих відносин з іншими людьми. Відмежування від травматичного стресу або його уникнення в ранньому віці, ймовірно, заважає людині, яка пережила травму, усвідомлювати свій внутрішній стан саме тоді, коли, на думку фахівців, у дітей формується самосвідомість. До того ж підвищена пильність, необхідна дитині, яка перебуває в небезпеці, для виживання, призводить до того, що більша частина її уваги спрямована назовні, що відвертає її від усвідомлення внутрішнього світу. У таких умовах, коли відбувається самоаналіз (який, ймовірно, необхідний для формування внутрішньої моделі «я»), це вважається недопустимим, оскільки (1) така зосередженість на собі відвертає увагу від довкілля і, отже, збільшує небезпеку, а (2) глибше усвідомлення себе – в умовах тривалої травми – спричиняє більший емоційний біль. Нарешті, більшість теорій самосвідомості наголошують на ролі доброзичливого оточення у формуванні дитиною внутрішньої моделі «я». Можливо, для формування цілісного та позитивного уявлення про себе доведеться спілкуватися з позитивно налаштованими людьми. Вважається, що це відбувається тоді, коли турботливий і чуйний батько або опікун віддзеркалює дитині те, що вона відчуває або переживає (наприклад, посміхається, коли дитина посміхається, або виявляє занепокоєння, коли дитина плаче), реагує на потреби дитини так, щоб підкріпити її самооцінку, та поводиться з дитиною так, щоб вона могла сформувати позитивне уявлення про себе. Коли дитина дорослішає і стає підлітком, а згодом і дорослим, збільшується складність її взаємодії з соціальним оточенням, що за найкращих умов сприяє формуванню глибшого усвідомлення себе у взаємодії з іншими людьми. На жаль, для тих, хто не мав щасливого дитинства, такий процес формування гармонійної особистості може виявитися менш ймовірним. Оскільки значна частина процесу саморозвитку, ймовірно, пов’язана з взаємодією з людьми, які піклуються про клієнта, терапевтичний альянс може стати потужним середовищем, в якому формується самосвідомість клієнта. За таких обставин клінічний психолог прагне гарантувати безпеку, сприяти самореалізації та підтримувати самопізнання. Гарантія безпеки Самоаналіз – це, зрештою, розкіш, яка стає можливою лише тоді, коли зовнішні обставини не вимагають підвищеної пильності.

Уявіть, що Вам вдалося подолати свої страхи та зменшити їх до рівня, що відповідає інтенсивності кольорів на останньому малюнку. Чи допомогло б це Вам змінити своє життя на краще? Наприклад: підвищити почуття власної гідності, почуватися впевненіше та комфортніше, розпочати нову діяльність або знайти нове хобі, змінити свої стосунки з оточенням?   Примітка: використовуючи фломастери або олійну пастель, на порожніх ділянках, що залишилися після створення останнього відбитка, спробуйте зобразити те, що ви уявляли, виконуючи п. 7. Цю вправу можна також використовувати для роботи з іншими почуттями, наприклад, гнівом, депресією, почуттям провини, соромом тощо.

«ВІДБИТКИ» СТРАХУ   #техніки   Страх може бути корисним. Досить часто він є сигналом реальної небезпеки, змушує нас шукати способи мінімізації можливих збитків. Водночас страх досить часто заважає мислити та діяти конструктивно й відчувати задоволення, особливо коли є надто інтенсивним, ніби «паралізуючи» людину. Страх, зазвичай, є наслідком пережитої психічної травми. Ми боїмося постраждати, втратити життя чи здоров’я, близьких, цінні для нас речі та заняття, а також авторитет, любов і повагу оточення, контроль над ситуацією чи своїм станом. Не всі страхи, що виникають внаслідок отриманої психічної травми, є безглуздими та ірраціональними. Так, страх йти вночі темним провулком цілком виправданий, навіть якщо вас раніше ніколи не грабували. Водночас внаслідок пережитої психотравматичної події деякі стимули (звуки, запахи, образи тощо) можуть іноді викликати сильний страх і паніку. Емоційна реакція, що виникає під час такої ситуації, є неспівмірною з нею. Під час роботи з наслідками психічної травми необхідно допомогти клієнту зрозуміти свій страх та його зв’язок із пережитою ситуацією. Для успішної реадаптації та продуктивної діяльності інтенсивність реакцій страху має бути значно знижена. Цього можна досягти, здійснивши такі дії: - визначення тих страхів, інтенсивність яких є надмірною та неадекватною ситуації; - розмежування адекватних і неадекватних ситуацій страху; - визначення того, що може усунути джерела загрози; - визнання того, що деякі страхи є природними та обґрунтованими з огляду на ситуацію, що склалася. Ця вправа допомагає зрозуміти страх та його вплив на життя. Необхідно створити серію яскравих відбитків, що асоціюються з почуттям страху. Рекомендований час на виконання вправи: 60–90 хвилин. Матеріали: білий аркуш паперу формату А3, розділений на шість рівних частин; акрилові або гуашеві фарби, палітра, пензлики, вода. Інструкція щодо виконання вправи Підготовка 1. Спробуйте пригадати деякі страхи, які виникають або раніше виникали у Вас внаслідок пережитої психотравматичної події. 2. Згадайте деякі звуки, запахи, образи, місця, предмети чи ситуації, які викликають у вас реакцію страху. 3. Вкажіть одну з ситуацій у вашому житті, повторення якої Ви намагаєтеся уникнути, оскільки вона викликає у Вас сильний страх. 4. Назвіть неприємні ситуації, в яких страх або зовсім не виникає, або є слабким. Основна частина 1. Виберіть фарби трьох кольорів, які асоціюються зі страхом. 2. Створіть абстрактне зображення страху на одному з шести аркушів паперу. Воно має передавати ваше відчуття страху. Потім, використовуючи це зображення, поки фарба ще не висохла, вам слід відтворити його відбиток на іншому аркуші паперу. 3. Створіть відбиток цього зображення на іншому аркуші паперу, приклавши його до зображення. Не перевертаючи цей аркуш, притисніть його зверху, щоб фарба краще зафіксувалася. Потім переверніть цей аркуш і подивіться, що вийшло. 4. Повторіть те саме, використовуючи новий аркуш паперу та поклавши його поверх створеного відбитка. 5. Повторіть те саме один або кілька разів, поки у вас залишаються чисті аркуші паперу і доти, поки фарба ще здатна залишати сліди. Опис та самоаналіз 1. Подумайте над символікою використаних кольорів та створених зображень. 2. Розташуйте відбитки в тій послідовності, в якій вони створювалися. Ліворуч повинен бути перший малюнок, праворуч – останній. Зверніть увагу на те, як інтенсивність кольорів поступово зменшується у процесі переходу від першого малюнка до останнього. Подумайте, як це може бути пов’язано з інтенсивністю страху. 3. Оберіть відбиток, який найбільше відповідає інтенсивності вашого страху на сьогодні. 4. Згадайте останній випадок, коли ви відчували страх. Оберіть відбиток, який за інтенсивністю кольорів відповідає ступеню прояву страху в цьому випадку. Проаналізувавши цей випадок та інтенсивність страху, спробуйте визначити, чи був ваш страх: адекватним ситуації, надмірним чи недостатньо вираженим. 5. Визначте, чого ви боїтеся найбільше, і чому. 6. Що допомогло б вам подолати цей страх? 7. Подивіться на останній малюнок зі створеної серії відбитків.

🔥УІПА запрошує на онлайн-семінар "Робота з мотивацією та опором клієнтів у психологічному консультуванні та психотерапії" 📌Опис семінару: Чому клієнт може хотіти змін, але нічого не змінювати? Чому він погоджується з психологом, але не виконує домовленостей? Чому людина продовжує поведінку, яка завдає їй шкоди, або чинить опір саме тоді, коли терапія починає давати результат? Мотивація клієнта — одна з ключових умов психологічної роботи. Особливо важливою вона стає у роботі із залежністю, ПТСР, депресивними станами, співзалежністю, переживанням втрати та іншими проблемами, за яких людина може одночасно прагнути змін і чинити їм опір. На семінарі ми розберемо, як зрозуміти мотивацію клієнта, побачити причини його амбівалентності та опору і допомогти йому рухатися до змін спираючись на власну мотивацію. 📌Мета семінару: оволодіння знаннями та практичними навичками розвитку мотивації до змін і роботи з опором клієнтів, зокрема при залежностях, ПТСР, співзалежності та переживанні втрати і горювання. 📌 На семінарі розглянемо: що впливає на мотивацію клієнта до змін; чому людина може одночасно хотіти і не хотіти змін; як розпізнавати опір і працювати з ним; як допомогти клієнту сформулювати власні цілі та повірити у можливість їх досягнення; як працювати з мотивацією при залежності, ПТСР, співзалежності, депресивних станах та переживанні втрати; як узгоджувати цілі психолога і клієнта та будувати терапевтичну співпрацю. 📌 Практична частина: активне слухання та робота з амбівалентністю; мотиваційне інтерв’ювання; сократичний діалог; техніки роботи з опором; розвиток самоефективності та підтримка мотивації; моделі мотиваційної консультації при залежності, ПТСР та співзалежності; розбір практичних ситуацій та відпрацювання технік. Автор та ведучий семінару: ➡️Денис Старков ▪️ кандидат психологічних наук (медична психологія), ▪️ супервізор Української спілки психотерапевтів в напрямку психотерапія узалежнень, ▪️ сертифікований психотерапевт у напрямках транзакційний аналіз (CTA-p-EATA, Європейська асоціація транзакційного аналізу) та психотерапія узалежнень (Українська спілка психотерапевтів), ▪️ майстер соціальної роботи; ▪️ президент та навчаючий тренер Українського інституту практичної адиктології, ▪️ науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, навчаючий тренер Українського інституту психотерапії узалежнень; ▪️ засновник та почесний член Української спільноти транзакційного аналізу, засновник та екс-модератор дивізіону «Адиктологія» Національної психологічної асоціації, член Української спілки психотерапевтів, Національної психологічної асоціації, Американської психологічної асоціації; ▪️ співавтор програми психологічної амбулаторної реабілітації алкоузалежнених осіб Центру допомоги алкозалежним «Сенс» (підрозділ Дніпровського в місті Києві районного центру соціальних служб, програму затверджено Міністерством соціальної політики України у 2013 р.), ▪️ автор програми медико-психологічної реабілітації розладів, пов’язаних зі стресом та психічною травмою Київського міського кризового центру «Соціотерапія» (відділення Київської міської наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія»); автор наукових робіт в області психології та психотерапії https://orcid.org/0000-0001-9220-8703; ▪️ досвід роботи в психологічному консультуванні та психотерапії з 2009 р. ℹ️ Організаційна інформація: 📝 Реєстрація: https://forms.gle/Sou6a6q4cLw9Yf127 ✅ Вартість: 4000 грн - до 25.08.2026 4500 грн - з 26.08.2026 Увага! Реєстрація на семінар закінчується за дві доби до початку. ✅ Дати: 05.09.2026-06.09.2026 ✅ Час: з 09:30 до 16:30 (за київським часом) ✅ Мова викладання - українська ✅ Формат: онлайн у Zoom, відеозв’язок обов’язковий. Присутність обов’язкова як мінімум на 80% семінару зі включеною камерою. ✅При дотриманні усіх вимог видається сертифікат від Українського інституту практичної адиктології та нараховується 16 балів БПР (за умови проходження тестування в день заходу) Якщо виникнуть питання, зв'яжіться з організатором: 📱+38 (093) 209-28-14 (Viber, Telegram, What`s Up), uipa.inst@gmail.com Ірина Заєць

ПОГЛЯД ПАЦІЄНТІВ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПИСЬМОВОЇ ЕКСПОЗИЦІЙНОЇ ТЕРАПІЇ ТА МЕДИКАМЕНТОЗНОГО ЛІКУВАННЯ ПОСТТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ В УМОВАХ ПЕРВИННОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ   #статті   📌 Frost, M. C., Joseph, M., Bechtel, J. M., Hauge, S., Engel, C. C., Kaysen, D., Cerimele, J. M., Nolan, J. P., Sloan, D. M., Marx, B. P., & Fortney, J. C. (2025). Patient perspectives on the effectiveness of written exposure therapy and medication for posttraumatic stress disorder delivered in primary care. Journal of Traumatic Stress, 38(6), 1021–1031. DOI: https://doi.org/10.1002/jts.70004   Анотація Передумови: надання допомоги у разі посттравматичного стресового розладу в рамках первинної медичної допомоги є ключовою стратегією для розширення доступу до лікування.    Мета: у цьому якісному оглядовому дослідженні було проаналізовано погляди пацієнтів на ефективність письмової експозиційної терапії та антидепресантів для лікування посттравматичного стресового розладу, що застосовуються в закладах первинної медичної допомоги.   Метод: ми обстежили цільову вибірку дорослих пацієнтів з імовірним посттравматичним стресовим розладом, які брали участь у прагматичному дослідженні порівняльної ефективності в медичних центрах, акредитованих на федеральному рівні, та клініках первинної медичної допомоги Адміністрації охорони здоров’я ветеранів. У процесі опитування оцінювалися зміни, що відбулися під час лікування, а також ті аспекти лікування, які були корисними або можуть бути вдосконалені. Ми проаналізували стенограми інтерв’ю, застосувавши індуктивний тематичний аналіз.   Результати: серед учасників дослідження, які пройшли опитування (n = 65; медичні центри, акредитовані на федеральному рівні: 46.2%; Адміністрація охорони здоров’я ветеранів: 53.8%), 41.5% отримували письмову експозиційну терапію, 33.8% – медикаментозне лікування, а 24.6% – обидва види лікування. Більшість опитаних повідомили про позитивні зміни, що відбулися під час лікування (наприклад, щодо симптомів, звичок/діяльності, підвищення рівня самореалізації), проте деякі зазначили, що зміни були незначними або мали негативний характер. Респонденти відзначили, що різні аспекти письмової експозиційної терапії та медикаментозного лікування є корисними (наприклад, розуміння природи посттравматичного стресового розладу), а також запропонували можливі шляхи вдосконалення (наприклад, збільшення кількості сеансів письмової експозиційної терапії, розширення можливостей для спілкування з лікарями). Деякі висновки були специфічними для письмової експозиційної терапії або медикаментозного лікування, але більшість з них розглядалися щодо обох видів лікування.   Висновок: впровадження цих методів лікування в рамках первинної медичної допомоги має передбачати стратегії, що дозволять лікарям первинної ланки ефективно інформувати пацієнтів про посттравматичний стресовий розлад як під час письмової експозиційної терапії, так і під час медикаментозного лікування, а також використання інструментів спільного прийняття рішень, придатних для умов первинної медичної допомоги, та забезпечення ефективного доступу до спеціалізованої психіатричної допомоги для пацієнтів, які мають потребу в більш регулярному контакті з лікарями.

Коли поруч втрати, небезпека і постійна невизначеність, слово «щастя» легко починає звучати як заклик не сумувати, мислити позитивно й бути вдячними за те, що маємо. Наче до всього, із чим ми вже справляємося, додається ще один обов’язок — почуватися добре. Але, можливо, щастя — це не лише про приємні емоції. Можливо, це також про здатність не втрачати себе. Залишатися автором власного життя навіть тоді, коли ми не обирали більшість його обставин. Розуміти, що для нас справді важливо, чого ми потребуємо і як хочемо проживати той час, який у нас є. ⠀ Саме про ці два виміри щастя — психологічний і філософський — ми говоритимемо на дводенному онлайн-семінарі У пошуках щастя: від психології до філософії: онлайн-семінар ⠀ 🟢З погляду психології спробуємо розібратися: • як тіло, спосіб життя і мислення впливають на наш емоційний стан; • що насправді відомо про позитивні емоції; • чому задоволення потреб не завжди дає відчуття повноти життя; • як пов’язані щастя, цінності та внутрішнє благополуччя; • які психологічні практики можуть підтримувати нас у тривалому стресі. 🟢А філософія поставить складніші запитання: • чи залежить щастя від того, що з нами відбувається; • що означає «належати самому собі»; • чи можна жити власним життям у світі, який постійно втручається в наші плани; • як щастя розуміли стоїки, епікурейці, скептики та інші філософські школи; • що відбувається з нашим «Я» у зустрічі з іншою людиною; • і зрештою — чи можливе щастя в сучасному світі. ⠀ Ми не будемо переконувати, що достатньо змінити думки — і реальність перестане боліти. Не будемо пропонувати універсальної формули щасливого життя. Натомість поєднаємо психологічні знання, філософські ідеї та практичні вправи, щоб кожен міг уважніше подивитися на власне розуміння щастя. ⠀ Семінар розрахований не лише на психологів. Він може бути цікавим усім, хто читає про психологію та філософію, переживає хронічний стрес або відчуває, що вже надто довго відкладає життя «на потім». ⠀ Автор і ведучий — Денис Старков, кандидат психологічних наук, сертифікований психотерапевт, супервізор і навчаючий тренер Українського інституту практичної адиктології. Працює у психологічному консультуванні та психотерапії з 2009 року. ⠀ ℹ️ Організаційна інформація: 📝 Реєстрація: https://forms.gle/9xnbCFgq8rNvvggU6 ⠀ ✅ Дати: 22.08.2026-23.08.2026 ✅ Час: з 09:00 до 16:30 (за київським часом) ✅ Мова викладання - українська ✅ Формат: онлайн у Zoom, відеозв’язок обов’язковий. Присутність обов’язкова як мінімум на 80% семінару зі включеною камерою. ✅При дотриманні усіх вимог видається сертифікат від Українського інституту практичної адиктології та нараховується 16 балів БПР (за умови проходження тестування в день заходу) ⠀ ✅ Вартість: 3000 грн - до 02.08.2026 3500 грн - з 03.08.2026 Увага! Реєстрація на семінар закінчується за дві доби до початку. ⠀ Якщо виникнуть питання, зв'яжіться з організатором: 📱+38 (093) 209-28-14 (Viber, Telegram, What`s Up), uipa.inst@gmail.com Ірина Заєць

До того ж Шефец висловив думку, що не слід обмежувати дисоціативні явища лише дисоціативною структурою, а припустив, що дисоціативні симптоми є наслідком дисоціативного процесу, який виникає внаслідок ізоляції, виключення або відхилення інформації від свідомості. Ці питання поки що залишаються нерозв’язаними в цій галузі. Відчуження – Компартменталізація Спираючись на попередні дослідження, Холмс та його колеги припустили, що дисоціація відбиває два різних, але пов’язаних між собою види переживань: (1) зміни у свідомості, що супроводжуються відчуженням від самого себе, свого тіла або власних переживань, та (2) компартменталізацію, що супроводжується порушеннями свідомої здатності контролювати психологічні та поведінкові дії. Делл стверджував, що «відчуження» є метафорою дисоціативних явищ або переживань, тоді як «компартменталізація» — це структурна метафора, яка відбиває організацію психіки, що зумовлює появу симптомів компартменталізації, зокрема амнезії, автоматичних дій та спогадів. У процесі досліджень було визначено два типи симптомів: симптоми відчуження та симптоми компартменталізації, водночас частота прояву обох типів у групах пацієнтів із психічними розладами виявилася вищою, ніж у контрольній групі. До того ж пацієнти з дисоціативними розладами повідомляють про більш виражені симптоми компартменталізації, ніж пацієнти з іншими розладами. Натомість пацієнти з межовим розладом особистості повідомляють про більш виражену компартменталізацію, ніж пацієнти з іншими розладами особистості. Отже, симптоми компартменталізації є більш вираженими у психічних розладах, що супроводжуються більшою кількістю травматичних переживань. Дисоціативний специфікатор посттравматичного стресового розладу у DSM-5, який дозволяє діагностувати такий розлад із дисоціативними ознаками в осіб, що страждають на деперсоналізацію або дереалізацію поряд із симптомами посттравматичного стресового розладу, більш повно враховує відчуття відстороненості в процесі його діагностики. Основні дисоціативні симптоми посттравматичного стресового розладу – спогади та амнезія – відбивають досвід компартменталізації.

Відповідь може охоплювати всі перераховані варіанти. Перитравматичні дисоціативні стани зафіксовано під час різних травм. Те, що вони так часто зустрічаються, свідчить про те, що вони можуть бути викликані збудженням або травмою під час події, отже, не пов’язані з психопатологією. На додаток до взаємозв’язків між перитравматичною дисоціацією та посттравматичним стресовим розладом, встановлених у процесі багатьох досліджень, в одному з них було зафіксовано як позитивні, так і негативні аспекти. Перитравматична дисоціація дозволяла передбачити тяжкість симптомів посттравматичного стресового розладу та посттравматичне зростання у цивільних осіб, які проживають у зоні конфлікту. Помірні рівні перитравматичної дисоціації були пов’язані, зокрема, з більшою ймовірністю розвитку посттравматичного розладу, а вищі рівні – із позитивними змінами. Зʼясування звʼязків між перитравматичною, гострою та стійкою дисоціацією має вагу для розвитку цієї теорії. Наприклад, є думка, що зв’язок між перитравматичною дисоціацією та посттравматичним стресовим розладом зумовлений такими механізмами, як уникнення та негативні уявлення про себе. Проте інші дослідники дотримуються протилежної думки, що перитравматична дисоціація може обмежувати кодування травматичного матеріалу і, отже, має захищати від подальшого розвитку посттравматичного стресового розладу; навпаки, тривала дисоціація може свідчити про уникнення емоційних спогадів і посилювати відповідні симптоми такого розладу. Результат – Механізм Дисоціацію часто називають результатом, механізмом або і тим, і іншим. Наприклад, дисоціація як результат може охоплювати організацію особистості (наприклад, особистість, розділена на окремі компоненти, кожен із яких має власне відчуття «я» та набір мотивацій, спогадів, почуттів і поведінкових моделей), порушення в обробці інформації (наприклад, гіпер- та гіпопамʼять щодо матеріалу, пов’язаного з травмою) та посттравматичний дистрес (наприклад, симптоми дисоціації за шкалою, подібною до Шкали дисоціативних переживань [DES]). Як механізм явищ, пов’язаних із травмою (наприклад, проблем із пам’яттю), дисоціативні симптоми виникають внаслідок (дез)організації особистості (тобто формування дисоціативної структури) та (дез)інтеграції інформації (тобто порушення інтегрованої обробки). Наприклад, дисоціативна структура психіки/особистості (тобто дисоціативна організація психіки) та дисоціативна обробка інформації (тобто порушення інтегрованої обробки інформації з дисоціацією або без неї на рівні організації особистості) використовуються для пояснення пов’язаних із травмою порушень пам’яті, зокрема амнезії. Отже, дисоціативна структура та дисоціативна обробка інформації є наслідками травми, але водночас стають механізмами, що спричиняють дисоціативні симптоми, власне як пошкоджений бампер є наслідком автокатастрофи і водночас механізмом, що спричиняє шум від тертя об нього шини. Дисоціація як результат і механізм – це не просто питання термінології, а причина дискусій щодо природи цих явищ, зокрема, що є їх симптомами. Наприклад, чи є дисоціативні симптоми результатом і обмежуються більш статичною дисоціативною структурою, чи більш мінливим процесом, унаслідок якого відбувається розпад інформації? Ван дер Харт та його колеги стверджували, що дисоціативні симптоми відбивають явища, які є наслідком дисоціативної структури. З цього погляду, амнезія, слухові галюцинації, спогади-флешбеки, дисоціативні розлади особистості та конверсійні прояви є дисоціативними симптомами, оскільки вони відбивають динамічний результат дисоціації на рівні організації особистості (наприклад, амнезія виникає внаслідок обробки та збереження інформації в іншій частині особистості). Ван дер Харт та його колеги стверджували, що дереалізація та більшість симптомів деперсоналізації відбивають зміни у свідомості, які не пов’язані з дисоціативною структурою, а тому не повинні класифікуватися як дисоціативні симптоми.

Наприклад, Ван дер Харт та його колеги стверджували, що мрійливість або транс супроводжуються змінами рівня свідомості (ступеня усвідомлення людиною своєї свідомості) та сфери свідомості (подразників, доступних свідомості), і що саме структурна розділеність відокремлює недисоціативні переживання (наприклад, заглибленість) від дисоціації. «Структурна розділеність» у своїй найпростішій формі полягає у чергуванні вочевидь нормальної та емоційної сторони особистості. У цьому розділі розглядається дисоціація, спричинена травмою, як патологічна дисоціація. Ми не розглядаємо безпосередньо ті зміни свідомості, які є більш поширеними серед населення (наприклад, заглиблення у власні думки), або які не спричинені травмою (наприклад, зміни свідомості, зумовлені неврологічними причинами). Стан – Риса Дискусії про континуум та таксон є важливими для концептуалізації дисоціації, як і питання про дисоціацію стану та риси. Деякі дисоціативні переживання мають тимчасовий характер і пов’язані з певним станом, наприклад, дисоціація під час травматичної ситуації. До переліку симптомів такої перитравматичної дисоціації зазвичай відносять «емоційне заціпеніння, змінене сприйняття часу, зниження усвідомлення оточення, деперсоналізацію та амнезію». Інші форми дисоціації мають стійкий характер і нагадують особистісні риси, відбиваючи більш загальну «схильність до дисоціації протягом усього життя». Термін «гостра дисоціація» застосовується для позначення дисоціації, що спостерігається протягом місяця після травми, натомість термін «стійка» застосовується ширше для позначення дисоціації після події, але не обмежується одним місяцем. Питання про те, як пов’язані між собою перитравматична, гостра та стійка дисоціація, та чи можуть вони передбачати симптоми посттравматичного стресового розладу у майбутньому, залишається предметом досліджень, результати яких є неоднозначними. Частково така невизначеність може бути зумовлена проблемами вимірювання: починаючи з того, чи просять учасників ретроспективно оцінювати перитравматичну дисоціацію (на що може впливати поточна психопатологія) і завершуючи розбіжностями в тлумаченні перитравматичної дисоціації в різних дослідженнях. Наприклад, думки науковців різняться в тому, чи варто розуміти «перитравматичну дисоціацію» як дисоціативні переживання, що виникають лише під час травми, або й у період після неї. Багато зусиль було докладено для зʼясування, як перітравматична дисоціація впливає на розвиток посттравматичного стресового розладу в майбутньому. У окремих дослідженнях вже давно було виявлено зв’язок між перитравматичною дисоціацією та посттравматичним стресовим розладом, а також доведено, що перитравматична дисоціація може частково впливати на взаємозв’язки між труднощами з регулюванням емоцій та дистресом під час травми і розвитком посттравматичного стресового розладу. Метааналіз 35 досліджень виявив помірний зв’язок між перитравматичною дисоціацією та подальшим посттравматичним стресовим розладом, за умови використання в дослідженнях ретроспективних або квазіпроспективних даних про перитравматичну дисоціацію та симптоми посттравматичного стресового розладу. Проте у людей, які не повідомляють про перитравматичну дисоціацію, може бути діагностовано посттравматичний стресовий розлад, а ті, хто має високий рівень перитравматичної дисоціації, не обов’язково відповідатимуть критеріям посттравматичного стресового розладу. Отже, перитравматична дисоціація може бути скоріше наслідком, а не фактором ризику розвитку посттравматичного стресового розладу, або ж свідчити про наявність іншого чинника, наприклад, історії насильства в дитинстві, що підвищує ризик дисоціативних реакцій та посттравматичного стресового розладу. Перитравматична дисоціація також може сприяти розвитку стійкої дисоціації, що, своєю чергою, сприяє розвитку посттравматичного стресового розладу. Протягом багатьох років повідомлення про зв’язок між перитравматичною гострою дисоціацією та подальшим посттравматичним стресовим розладом викликали питання про те, чи є дисоціація в момент травми нормальним, адаптивним чи дезадаптивним явищем.

ВИЗНАЧЕННЯ ДИСОЦІАЦІЇ #цитата з 📌 DePrince, A. P., Dorahy, M. J., Lanius, R., & Schiavone, F. L. (2021). Trauma-induced dissociation. In Friedman M. J., Schnurr P. P., & Keane T. M. (Eds.), Handbook of PTSD: Science and practice (3rd ed.). The Guilford Press Визначення дисоціації зазвичай об’єднує відсутність інтеграції на певному рівні функціонування (наприклад, сенсорному, соматичному, когнітивному, емоційному, репрезентативному, особистісному), хоча погляди фахівців відрізняються щодо обсягу, типу та характеру порушень, необхідних для того, щоб обґрунтовано вважати досвід дисоціацією, спричиненою травмою. Ван дер Харт, Нійенхейс, Стіл та Браун визначають дисоціацію як «відсутність інтеграції між психобіологічними системами, що формують особистість». Путнам стверджував, що патологічна дисоціація «характеризується значними порушеннями розвитку в процесі інтеграції поведінки та розвитку компетенцій і метакогнітивних функцій». Бір, зосередившись на перцептивному досвіді, пов’язаному з травмою, розглядав дисоціацію як спричинені травмою зміни, погіршення або втрати у сприйнятті «я» – особистості (наприклад, роздвоєння, що призводить до формування дисоціативних ідентичностей), розуму (наприклад, відчуття, що власний розум не належить тобі), тіла (наприклад, позатілесні переживання, автоматичні поведінкові реакції), світу (наприклад, дереалізація) та часу (наприклад, втрата відчуття часу, прискорення або уповільнення часу). Делл стверджував, що дисоціативні симптоми свідчать про «повторні, різкі, мимовільні вторгнення у виконавчі функції та самосвідомість... отже, дисоціативні симптоми – це раптові, зовнішні вторгнення у свідомість та власний досвід людини». Кардена та Карлсон визначили симптоми дисоціації такими, що охоплюють (а) втрату цілісності суб’єктивного досвіду, що супроводжується мимовільними та небажаними втручаннями у свідомість та поведінку (тобто позитивна дисоціація); та/або (б) нездатність отримати доступ до інформації або контролювати психічні функції, що супроводжується у формі таких симптомів, як прогалини у свідомості, пам’яті або самоідентифікації, які зазвичай піддаються такому доступу/контролю (негативна дисоціація); та/або (в) відчуття втрати звʼязку з досвідом, що може містити порушення сприйняття себе або оточення. Континуум – Таксон Ранні концепції Джанет щодо дисоціації свідчили про те, що певна група людей зазнає дисоціативних станів, яких не відчувають люди, що не страждають цією проблемою. Попри думку Джанет, що дисоціація є окремою категорією психічних станів, у 1980-х та на початку 1990-х років панувала думка, що дисоціація є частиною континууму, який варіюється від поширених явищ, таких як дорожній гіпноз або захоплення книгою, до більш рідкісних дисоціативних симптомів. Під час розробки таких поширених заходів, як Шкала дисоціативних станів, передбачалося, що кожна людина певною мірою страждає на дисоціацію. У 1990-х роках результати таксометричного аналізу використовувалися для обґрунтування тези, що патологічна дисоціація є категорією, симптоми якої (наприклад, амнезія, дисоціативні ідентичності) відрізняються від континууму типових дисоціативних станів. Погляди різних наукових шкіл на дисоціацію впливають на теорії, пов’язані з природою, а також розвитком, підтримкою та оцінкою дисоціації. Наприклад, до таких показників належать непатологічні стани, які можуть не мати діагностичного значення або не бути пов’язаними з патологічним ступенем дисоціації. Підхід, що базується на таксономічному підході, впливає на формування теорій, припускаючи, що особи, які страждають на патологічну дисоціацію, різняться за своєю базовою когнітивною організацією. Питання про те, чи є дисоціативні явища частиною континууму чи окремою категорією, порушує проблему свідомості. Багато переживань (наприклад, заглиблення у власні думки, мрійливість, трансові стани) можуть спричиняти зміни у свідомості; однак характер таких переживань, мабуть, краще визначити як щось інше, ніж дисоціація.

СТВОРЕННЯ ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕСУРСНОГО ОБРАЗУ ЗА ДОПОМОГОЮ КІНЕТИЧНОГО ПІСКУ (адаптація методики О. Плетки для роботи з ПТСР) #техніки 📌 Адаптовано з Плетка, О., & Чаплінська, Ю. (2017). Інтенсивна робота з травмою: психотерапевтичні методи (с. 74–77). Талком. Мета. Сприяти безпечному усвідомленню та символізації травматичного досвіду, розвитку навичок емоційної регуляції, відновленню відчуття контролю та актуалізації внутрішніх ресурсів за допомогою роботи з кінетичним піском або іншим пластичним матеріалом. Показання: ПТСР, комплексний ПТСР, наслідки психотравмувальних подій, емоційне оніміння, труднощі вербалізації переживань. Протипоказання: гострий кризовий стан, активний флешбек, виражена дисоціація, відсутність базових навичок стабілізації. Хід роботи 1. Знайомство з матеріалом. Клієнту пропонується взяти до рук кінетичний пісок або інший пластичний матеріал, повільно розминати його, звертаючи увагу на його температуру, текстуру, вагу та власні тілесні відчуття. Інструкція психолога: «Зосередьтеся на відчуттях у руках та диханні. Якщо під час роботи виникатимуть спогади чи образи, просто помічайте їх, не намагаючись детально пригадувати травматичну подію». 2. Створення образу. Психолог пропонує створити образ, який найбільш точно відображає його актуальний внутрішній стан. Образ може бути абстрактним або конкретним. Не обов’язково, щоб він символізував саму травматичну подію – він може відображати актуальний внутрішній стан. Після завершення роботи психолог ставить запитання: «Що ви створили?», «Які властивості має цей образ?», «Що ви зараз відчуваєте, коли дивитеся на нього?» 3. Опис образу. Клієнту пропонується коротко описати створений образ або скласти про нього коротку історію. Основна увага приділяється не інтерпретації символів, а усвідомленню власних актуальних переживань. За бажанням клієнт може записати кілька речень або дати назву своєму образу. 4. Трансформація образу. Інструкція психолога: «Якщо цей образ можна трохи змінити так, щоб ви відчували більше спокою, безпеки або впевненості, що саме могло б змінитися?» Клієнт самостійно змінює форму образу або додає нові елементи. Психолог не пропонує готових рішень, а підтримує власний пошук клієнта. Після завершення змін обговорюються питання: «Що змінилося?», «Як змінилися ваші відчуття?», «Що допомогло цим змінам?» 5. Інтеграція. Наприкінці клієнт відповідає на запитання: «Що було для мене найважливішим під час цієї вправи?», «Який новий досвід я отримав?», «Що з цього досвіду я можу використати у повсякденному житті?» За потреби проводиться коротка вправа на заземлення. Очікувані результати: розвиток навичок емоційної регуляції; покращення усвідомлення власних переживань; зменшення емоційної напруги; посилення відчуття контролю; актуалізація внутрішніх ресурсів; формування більш інтегрованого ставлення до травматичного досвіду. Примітка. Техніка не передбачає детального відтворення травматичної події чи інтерпретації символічного змісту створених образів. Основна увага приділяється безпечній символізації актуальних переживань, стабілізації та поступовій трансформації емоційного значення травматичного досвіду. На відміну від оригінальної методики, адаптований варіант не використовує вільні асоціації до травматичних спогадів, не передбачає обов’язкового пошуку прихованого символічного змісту образів і не ставить за мету зміну змісту травматичної пам’яті.

Результати цього дослідження свідчать про ефективність інтенсивного лікування, орієнтованого на травму, що узгоджується з результатами попередніх досліджень. Що ще важливіше, це дослідження також показує, що, хоча це й не було конкретною метою лікування, рівень сподівань був у середньому вищим у процесі та після лікування. Зафіксоване підвищення рівня сподівань відповідає висновкам Капоне та Кемерона, в яких дослідження ветеранів бойових дій, що проходять лікування від посттравматичного стресового розладу, продемонструвало зростання рівня сподівань та адаптивної поведінки. Однак слід зазначити, що найбільші зміни щодо симптомів сподівання та посттравматичного стресового розладу відбулися протягом першої половини лікування. Хоча Гілман та ін. припустили, що зміна в рівні сподівання може передувати зміні симптомів посттравматичного стресового розладу, результати наших (зроблених постфактум) аналізів свідчать про те, що ймовірнішим є зворотний ефект. Зменшення симптомів посттравматичного стресового розладу та інші елементи процесу лікування, зокрема навчання адаптивних навичок і стратегій подолання труднощів, можуть сприяти появі сподівань і позитивного світогляду. Точний механізм дії сподівання ще потребує детальнішого вивчення. Варто зазначити, що сподівання не є єдиним фактором змін, оскільки певну вагу може мати й уникнення. Сподівання може посилити ефект терапії, орієнтованої на травму, оскільки пацієнти менше уникають складних аспектів лікування, наприклад, сильних емоцій, пов’язаних із тривожними думками. Подальші дослідження продемонстрували, що сподівання перед початком лікування є визначальним фактором у взаємозв’язку між посттравматичним зростанням до початку лікування та посттравматичним стресовим розладом у середині лікування (але не після лікування), що узгоджується з висновками Стермака та ін., які встановили, що люди з меншою кількістю симптомів посттравматичного стресового розладу досягали вищого рівня посттравматичного зростання. Наша гіпотеза про те, що вищий рівень сподівань призведе до кращих результатів інтенсивного лікування, орієнтованого на травму, завдяки посттравматичному зростанню, частково підтвердилася. Наші висновки свідчать про те, що вплив сподівань на результати лікування посттравматичного стресового розладу відрізняється від впливу посттравматичного зростання. Хоча сподівання та посттравматичне зростання мають взаємний вплив, вони зберігають свою окрему особливість із різними наслідками. Посттравматичне зростання є позитивним результатом травматичних подій, водночас сподівання не пов’язане виключно з травматичним досвідом. Порівняння між періодами до та після отримання травми не проводилося. Проте причини та механізми, що обумовлюють взаємодію між сподіванням, синдромом посттравматичного зростання та симптомами посттравматичного стресового розладу на різних етапах інтенсивного лікування, орієнтованого на травму, залишаються дискусійними.

СПОДІВАННЯ ПОКРАЩУЄ РЕЗУЛЬТАТИ ІНТЕНСИВНОГО ЛІКУВАННЯ ПОСТТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ, ОРІЄНТОВАНОГО НА ТРАВМУ   #статті   📌 Ommen, R. C. M. K., Vrijmoeth, C., De Jongh, A., Schaap-Jonker, H., Rijk, E. S., & Voorendonk, E. M. (2026). Hope enhances treatment outcome of intensive trauma-focused treatment for PTSD. European Journal of Psychotraumatology, 17(1), 2607191. DOI: https://doi.org/10.1080/20008066.2025.2607191   Анотація Передумови: встановлено, що сподівання позитивно впливає на результати лікування, орієнтованого на травму, та пов’язане з посттравматичним зростанням, що сприяє підвищенню ефективності лікування.   Мета: у цьому спостережному дослідженні вивчалося, як сподівання впливає на зменшення симптомів посттравматичного стресового розладу та чи впливає зростання сподівання на зміни симптомів такого розладу. У цьому дослідженні також вивчалося, чи є посттравматичне зростання посередником у взаємозв’язку між сподіванням і симптомами посттравматичного стресового розладу.   Метод: до вибірки було залучено 339 учасників (82,9 % – жінки), яким було поставлено діагноз посттравматичний стресовий розлад і які пройшли інтенсивну восьмиденну програму лікування, орієнтовану на травму, що складалася з восьми сеансів тривалої експозиції, восьми сеансів терапії десенсибілізації та перероблення рухом очей, фізичних вправ і психоосвіти. Оцінювання проводили до, під час та після лікування за допомогою шкал PCL-5, HHI та PTGI. Використовували лінійні змішані моделі та моделі медіації.   Результати: під час лікування рівень сподівань значно зріс (коефіцієнт Коена d = 0.47 на середині курсу та після його завершення), а симптоми посттравматичного стресового розладу значно зменшилися (коефіцієнт Коена d = 1.72 на середині курсу та 2.04 після його завершення). Показники рівня сподівань на початку лікування та подальші його зміни під час лікування стали значущими прогностичними факторами зменшення симптомів посттравматичного стресового розладу (p < .01 та p < .001), і навпаки (p < .001). Посттравматичне зростання до початку лікування зумовило взаємозв’язок між сподіваннями до початку лікування та симптомами посттравматичного стресового розладу в середині лікування, але не зумовило взаємозв’язок між сподіваннями до початку лікування та симптомами посттравматичного стресового розладу після лікування.   Висновок: ці результати підкреслюють вирішальне значення сподівання у лікуванні посттравматичного стресового розладу, підкреслюючи його потенціал для зміцнення психічного здоров’я та підвищення рівня життя. Для отримання глибшого розуміння точних механізмів, що лежать в основі взаємодії між сподіванням, посттравматичним зростанням та симптомами посттравматичного стресового розладу під час лікування, необхідні додаткові дослідження.

Стресові ситуації створюють для людини подразники, які кардинально суперечать її внутрішнім сценаріям. Наприклад, людина очікує, що кінцівка, око або орган тіла завжди будуть присутні – як функціонально, так і як елемент її самооцінки. Якщо людина втрачає частину тіла або зазнає ампутації, безпечний світ може перетворитися на зону жаху. Практично завжди конфлікт між новою реальністю та внутрішньою моделлю світу людини має серйозний вплив на її ідентичність та відчуття приналежності у стосунках. Ця ситуація зберігається доти, поки внутрішні схеми поступово не змінюються відповідно до нових і незмінних реалій. Доки ця зміна не відбудеться, людина може відчувати розмиття ідентичності або хаотичні зміни у своєму свідомому сприйнятті особистої ідентичності, деперсоналізацію, дереалізацію, дисоціацію та відчуття абсолютної самотності.

ЕМОЦІЙНІ РЕАКЦІЇ В УМОВАХ ТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСУ #цитата з 📌 Horowitz, M. J. (2011). Treatment of stress response syndromes (2nd ed.). Washington, DC: American Psychiatric Publishing До важливих емоційних реакцій, що супроводжують синдроми стресової реакції, можна віднести: 1) відчуття заціпеніння, яке може спостерігатися у разі виражених симптомів заперечення, та 2) його протилежність – спалахи сильних емоцій, що супроводжують інші нав’язливі симптоми, зокрема гострі спогади про травматичні ситуації. Заціпеніння – це не просто відсутність емоцій; це відчуття відстороненості, загальмованості або пригніченості. Людина може дійсно відчувати, що перебуває в ізоляції. Емоційне загальмування може змінити моделі спілкування людини з близькими людьми в родинному колі, з друзями та колегами по роботі. Люди з оточення цієї особи можуть бути ображені такими змінами у характері їхніх стосунків і можуть відмовитися від спілкування, що призведе до зменшення соціальної підтримки саме тоді, коли вона найбільш необхідна. Підвищене уникнення може використовуватися в станах заперечення для зменшення емоційності. Така поведінка, спрямована на уникнення, може охоплювати надмірну залученість у роботу, спорт або сексуальну активність. Постійна зосередженість на активності блокує канали мислення та відчуттів так, що думки та емоції, пов’язані зі стресовою ситуацією, зникають. Наркотики, алкоголь чи нікотин можуть бути вжиті у надмірних кількостях з аналогічною метою – зняти тривожні стани та досягти емоційного відсторонення й заціпеніння. Навпаки, під час стресу людина звикає до сильних емоційних реакцій. Такі емоції нахлинуть потужною хвилею, яка на піку здається майже нестерпною. Людина усвідомлює, що за цими піками настане зниження інтенсивності, яке дасть змогу пережити цей складний період. Руйнівні емоційні стани містять відтворення стресових подій та уявні реакції на них. Такі компульсивні дії можуть бути частиною звички та/або свідомо відтворюватися у пам’яті. Повторення може варіюватися від невеликого фрагмента складної ситуації до повного переживання події, немов у реальному часі. Емоційний аспект нав’язливих станів пов’язаний з процесом асоціації негативних емоцій з тематикою, яка безпосередньо не пов’язана зі стресовими ситуаціями, але все ж певною мірою причетна до них. Внаслідок занадто узагальнених висновків ситуації, які зазвичай є нейтральними, можуть набувати відтінків тривоги, гніву чи смутку. У разі нормальної реакції на стресові ситуації відбувається поступове зменшення таких реакцій у процесі, який називається десенсибілізацією. Однак у разі нездорових реакцій спостерігається постійна або періодична тривожність, що викликає сильне занепокоєння. У фазах заперечення часто спостерігається відмова від усвідомлення наслідків травматичної ситуації, зменшення обсягу мислення та уникнення місць, спогадів або дій, пов’язаних із травмою. Іноді вимушене продовження звичного способу життя супроводжується зміною суб’єктивного усвідомлення: людина продовжує розмірковувати над тими ж питаннями, як і до стресової ситуації. Однак людина може також відчувати себе схожою на автомат – виконувати звичні дії, які зараз можуть бути недоречними. У поєднанні з емоційним заціпенінням таке автоматичне відтворення звичок призводить до знесиленого та безрадісного способу життя. Натомість під час фаз нав’язливої реакції людина може пов’язувати інші подразники або думки з факторами стресу, що, своєю чергою, провокує відтворення спогадів або роздумів про стресову ситуацію. Отже, стресова тема стає такою, яку важко розвіяти й обміркувати до прийняття рішення, усвідомлення та завершення. Людина може усвідомлювати, що асоціативні зв’язки зі стресовою ситуацією переоцінені, і це також може здаватися їй неприйнятним у поточній та реальній ситуації.

ТЕХНІКА «БЕЗПЕЧНЕ ОБГОВОРЕННЯ ТРАВМАТИЧНОЇ ПОДІЇ В ГРУПОВІЙ РОБОТІ»   #техніки   📌 Адаптовано з Neimeyer, R. A., & Sands, D. C. (2016). Containing the story of violent death. In R. A. Neimeyer (Ed.), Techniques of grief therapy: Assessment and intervention (pp. 317–322). Routledge.   Мета. Створення безпечних умов для обговорення травматичної події у групі, запобігання повторній травматизації учасників та сприяння усвідомленню й опрацюванню актуальних переживань. Показання: групи підтримки та психотерапевтичні групи для осіб, які пережили травматичні події (бойові дії, насильство, втрату близької людини, катастрофи, аварії, тяжкі нещасні випадки тощо). Протипоказання: гострий кризовий стан, виражена дисоціація, активний флешбек. Детальне опрацювання травматичної події рекомендується проводити в індивідуальній психотерапії. Хід роботи 1. Встановлення правил. На початку роботи ведучий нагадує правила групи: повага до часу інших учасників; уникнення детального опису сцен насильства, поранень, смерті або інших травматичних деталей; увага до власного емоційного стану та стану інших учасників; право зробити паузу або відмовитися від відповіді. 2. Коротка розповідь. Учаснику пропонується протягом 2–3 хвилин коротко описати психотравмувальну подію без детального відтворення її обставин. Основна увага приділяється тому, що сталося, як ця подія вплинула на його життя та що він переживає у зв’язку з нею сьогодні. 3. Сегментування історії. Якщо тема потребує подальшого обговорення, ведучий пропонує зосередитися лише на одному аспекті пережитого досвіду. Наприклад: як людина дізналася про подію або опинилася в ній; що було найважчим; що допомогло впоратися; як ця подія змінила життя; з чим людина стикається сьогодні. Обговорення однієї теми за один раз допомагає уникнути надмірного занурення у травматичні спогади та підтримує послідовність розповіді. 4. Узагальнення та діалог. Після завершення розповіді ведучий коротко підсумовує її основний зміст. Потім він допомагає учаснику повернути увагу до своїх переживань «тут і тепер», використовуючи запитання, наприклад: «Що ви зараз відчуваєте, коли розповідаєте про це?», «Що зараз відбувається у вашому тілі?», «Що переживаєте у зв’язку з цією подією сьогодні?» Лише після цього ведучий запрошує інших учасників поділитися своїми переживаннями, думками або словами підтримки. Якщо розповідь стає надто деталізованою або займає значну частину часу, ведучий м’яко повертає увагу учасника до його теперішніх переживань та групового обговорення. 5. Завершення. Наприкінці кожен учасник коротко відповідає на запитання: «Що сьогодні було для мене найважливішим?», «Що я зараз відчуваю після цієї розмови?» Після цього проводиться коротка вправа на заземлення. Якщо учасник потребує детальнішого опрацювання травматичної події, ведучий рекомендує індивідуальну психотерапію. Очікувані результати: зниження ризику повторної травматизації учасників; формування безпечної атмосфери у групі; розвиток навичок структурованого саморозкриття; зменшення румінацій та монополізації групового часу; покращення усвідомлення власних переживань «тут і тепер»; посилення взаємної підтримки та згуртованості групи.   Примітка. Техніка не обмежує можливість говорити про психотравмувальні події, а допомагає зробити таке обговорення безпечним для всіх учасників групи. Основний акцент переноситься з детального відтворення травматичної події на усвідомлення актуальних переживань, взаємну підтримку та поступову інтеграцію травматичного досвіду.

АНАЛІЗ З ВИКОРИСТАННЯМ ЗМІШАНИХ МЕТОДІВ, ПРИСВЯЧЕНИЙ МОТИВАМ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ТРАВМУ, ЩОДО «САМОПРОВОКУВАННЯ» ЗА ДОПОМОГОЮ НАГАДУВАНЬ ПРО ТРАВМУ   #статті   📌 Hotchkin, C. M., Bellet, B. W., & McNally, R. J. (2025). A mixed-methods analysis of survivors’ motives for “self-triggering” with trauma reminders. Journal of Traumatic Stress, 38(6), 1009–1020. DOI: https://doi.org/10.1002/jts.70002   Анотація Передумови: багато людей відчувають непереборну потребу шукати нагадування про травматичні події, які викликають у них дистрес поза терапевтичним середовищем (тобто «самопровокування»).   Мета: щоб краще зрозуміти цю поведінку, ми дослідили та класифікували мотиви, що лежать в основі самопровокування, шляхом якісного аналізу вільних відповідей 355 учасників на запитання: «Своїми словами, чому ви самопровокуєте себе?».   Метод: у дослідженні 1 вчені з’ясовували, чи можна точно визначити раніше виявлені мотиви. У дослідженні 2 інша група вчених визначила мотиви за допомогою індуктивного методу, не володіючи попередніми даними про мотиви. У дослідженні 1 було точно визначено більшість попередніх мотивів, а в обох дослідженнях було виявлено низку додаткових мотивів. У обох дослідженнях до найпоширеніших мотивів належали: пошук сенсу пережитої травматичної події, самопокарання та спроби підтвердити свою ідентичність як людини, що пережила травму.   Результати: підтвердження послідовно асоціювалося з більш частим самоспровокуванням: дослідження 1: δCliff = −.19, 95% довірчий інтервал [−.35, −.02]; дослідження 2: δCliff = −.19, 95% довірчий інтервал [−.32, −.05], тоді як бажання уникнути емоційного заціпеніння: дослідження 1: δCliff = .21, 95% довірчий інтервал [.02, .39], або прагнення до збудження, дослідження 2: δCliff = .22, 95% довірчий інтервал [.06, .37], асоціювалися з менш частим самоспровокуванням. Мотиви, віднесені до категорії «невідомі», також асоціювалися з менш частим самоспровокуванням: дослідження 1: δCliff = .35, 95 % довірчий інтервал [.08; .56]; дослідження 2: δCliff = .35, 95 % довірчий інтервал [.08; .56].   Висновок: результати дослідження свідчать про те, що мотиви самопровокування є різноманітними і можуть виконувати різні функції – когнітивні, міжособистісні, моральні, фізіологічні або сексуальні – залежно від конкретної особи, що має важливі наслідки для концептуалізації емоційної регуляції та поведінкових реакцій, пов’язаних із травмою.

🔥Український інститут практичної адиктології запрошує на онлайн-семінар "У пошуках щастя: від психології до філософії: онлайн-семінар" Автор та ведучий семінару: Денис Старков ℹ️Організаційна інформація: 📝Опис семінару та реєстрація: https://forms.gle/9xnbCFgq8rNvvggU6 ✅ Дати: 22.08.2026-23.08.2026 ✅ Час: з 09:00 до 16:30 (за київським часом) ✅ Мова викладання - українська ✅ Формат: онлайн у Zoom, відеозв’язок обов’язковий. Присутність обов’язкова як мінімум на 80% семінару зі включеною камерою. При дотриманні усіх вимог видається сертифікат від Українського інституту практичної адиктології та нараховується 16 балів БПР (за умови проходження тестування в день заходу)  ✅ Вартість: 3000 грн - до 02.08.2026 3500 грн - з 03.08.2026 Увага! Реєстрація на семінар закінчується за дві доби до початку. Якщо виникнуть питання, зв'яжіться з організатором: +38 (093) 209-28-14 (Viber, Telegram, What`s Up), uipa.inst@gmail.com Ірина Заєць До зустрічі 22 серпня!