Притулок сирен

[DE] …und die Hungersteine, die jahrzehntelang im Wasser verborgen sind und bei ihrem Auftauchen Zeichen von Menschenhand verraten Alfons Paquet | Wenn du mich siehst, dann weine | — jenseits der Zeit ein Mensch mit einem Meißel in der Hand schlägt in den gewölbten Stein, mit der Fingerspitze den ausgetrockneten Fluss berührend, Jahre: Eintausendvierhundertsiebzehn … Eintausendsechshundertvierundfünfzig … Eintausendachthundertsechzehn … Eintausendneunhundertneunundfünfzig … Zweitausendsechsundzwanzig Aus den Augen fallen kleine Steine — Dürre. [UA] …і камені голоду, десятиліттями приховані під водою, з’являючись з-під неї, відкривають викарбувані людською рукою знаки. Альфонс Паке | плач, коли побачиш мене | — по той бік часу людина з зубилом в руках вбиває в опуклий камінь, торкаючись краєм пальця обсохлої річки, роки: тисяча чотириста сімнадцять … тисяча шістсот пʼятдесят чотири … тисяча вісімсот шістнадцять … тисяча девʼятсот пʼятдесят девʼять … дві тисячі двадцять шість. З очей випадають дрібні камінці — посуха. 13.08.2026

| першебуття | Обернися до мене, сонце, променем білим небо надвоє розтни. Там, де з сухої землі проростає столиций стовбур — родиться брунька весни. Світ достигає, бубнявіє, повниться соком, тягнеться вгору, більшає вшир і углиб — вже із його розпашілих кордонів стікаються в соти хмари кулясті, медово-солодкі, і ти тягнеш долоні до квіту рожевого. Довго очі примружуєш в тіні світанку життя. Врóзтіч кидаються сплетені русла кроків, містом скрадаються стишені дні. Імла. Котиться долом шипóва твоя невагомість, цвіте, що гостро встрягаєш у шкірі, — сочить сік червонястий, крізь пальці скрапає на одяг, згіркло цілує коліна і стопи: мовчи! Там, де з сухої землі проростає столиций стовбур; там, де із бруньок зʼявляється світ-немовля; там, де урозтіч кидаються сплетені русла кроків — роджуся я. 2026

Всім привіт! На початку січня Ваш покірний слуга зробив аналіз двох авторок, яких особисто вважаю достатньо добрими та чудовими поетками, яких варто читати (детальніше ось тут). Водночас майже пів року потому стало ясно, що ця тематика залишається надцікавою та такою, що знайшла відгук як у читачів, так і авторок. Сьогоднішня героїня в огляді «В тінях Сонць» категорично відрізняється від попередніх учасниць, адже її голос історій має категорично інший функціонал пізнання. Нас чекає надсильний голос сирен, екзистенційна та персональна травми героїв текстів, відчуття лабіринту та заплутаности, парадоксального «Гордіївого вузла», який рубати доводиться чи ба не найбрутальнішим чином. Водночас так може здатися після першого прочитання, але це — тільки химера, за якою нас не хочеться чути голосу!.. Сьогодні «В тінях Сонць» — українська поетка та літературтрегерка Марина Горбатюк, до якої відправляємося в гості в її «Притулок сирен» (обов’язково підпишіться на її поетичний канал). Повний текст аналізу та розбору можна подивитися тут: https://surl.li/ajpujg Бажаю всім приємного читання. Незабаром зустрінемось🙏🏻😇

У виймах заплетених рук гойдають віджовклі хмари вологі цілунки небесних дощів: пʼянкі півобійми марень. Якби подолати пороги років, зламати лінійність часу — чи зміг би ти стати мені? — Навпаки: чи може, змогла б я стати? У світлі ліхтарному, в тіні дерев, під небом, що зóрить в морок, торкайся до тіла та крові — авжеж, торкайся, окреслюй кола. Стискаються тіні розгублених снів — не дай їм змаліти з часом. Ростуть межи нами троянди й шипи, і млосна примара ранку шепоче: якої відвертости прагнем ми? Чиїми шляхами ходим? Лягай поруч мене, приборкуй мої долоні, зіниці, холод — пронизує ніч і стікає лицем. Заплющуй-бо очі. Долом світанок навшпиньки ступає — плечей сягає ранковий жолоб.

| безіменний | У ложі моєму – оселя вітрів, розпластана в кожнім кроці: прийдешність ступає з обличчям твоїм і вíдає все, що схочеш. // Повідай, якої любові світ не знав ще й донині? Майстре, сумними очима вимірюєш – і пустими сльозами плачеш. Над рівнем голодних жахних зіниць хитають зелені строми трояндові тіні дітей твоїх – яких ти бажав їм долей? // Ввійди через скреси холодних водойм – у них мені писано статись. Настром моє серце на вістря вершин, зроси біле лоно. Старцем зʼявись у буянні нового життя, що повниться духом часу [й ніколи не буде подолане ним!] – торкнися до шиї пальцем.

| імʼярек | Як наректи тебе, чорна трояндо днів, що гострим шипом вгризаєшся в тіло й виймаєш із нього стогін? Як наректи тебе, тіло спустошене, — ти, що стало вмістилищем темряви і випромінюєш морок? Як наректи тебе, мороку ночі, в якій торкаєшся краєм долоні до шкіри мʼякої / чужинця / до сходу? Як наректи тебе, сходженню сонця? — а втім, як нарікаєш мене ти? Яким непромовленим словом вичерпуєш з безміру часу краплини годин моїх і вкладаєш до рота розгірклу зернину втоми? Яким-бо мовчанням чи криком спокутати твій недоконаний гнів на час мій, що сипле між пальців життя сизий попіл? Я наречу себе сонцем, водою, землею, вогнем, винайду мову повернення і повернуся достоту. | чорна троянда маліє й зсихається перед ранковим лицем | Як наректи тебе, світе, щоб вирватись з млосних обіймів утоми ?

| De nocte consilium | Коли тіні сповзаються в ліжко й шепочуть на вухо таємні послання про завтра — що буде, чи буде, яким і допоки? — в тобі ще сьогодні зламалось щось — дай їй усе, про що просять, віддай доостанку: до крихти, до нитки, до краплі — віддайся. Здіймається вітер в порожніх кімнатах, кличе тебе і цілує в запʼястя, в холодних обіймах стискаючи туго, розпалює ночі імлистий серпанок: приходьте до мене, самотні й забуті, приходьте, лягайте обабіч — до ранку впивайтесь джерельними снами, солоні виймайте зсередини ядра — впивайтесь! — [ віддай доостанку усе, чого просять, і очі заплющуй, — до ранку — віддавшись. ] Лютий–червень ʼ26

| допоки триває | Чортове кóлесо часу, мов збитий жорнóвий камінь, котиться світом, здіймаючи пил з-при доріг. Минає порожні села, минає заводи й ринки, руїни фортець, будинків надгризені нутра, та: де краєм торкнеться – небо, де брязкне залізом – тихо!, де спицею вгрузне, – видко, волога з дощу земля. Полущена брама червня рипить, розтуливши хвіртку, оскалює зуб на сонце, прибите цвяхами до пустої очниці часу, що котиться світом диким, де брязкне залізом – тихо! де брязкне – пуста земля. Мов збитий жорнóвий камінь – здіймаючи пасма пилу встромляє шпигачки в глину, допоки триває – час.

На підступах мови стається тьма, здригається голос захриплий. Надто – жертовник доби вже до краю – нам вгортатись доводиться в чорні шати. Вода прослизає тонким струмком між пальців, збивається в ринвах шкіри, ступає шляхами вцілілих – сон, що тихо роздмухує люльку, шкірить втуманені очі у даль часів, виймає зі скриньки прозору кулю і трощить натроє ударом – дні спливають в водойму давно забутих. Стікають набряклі уривки строф – встеляють долівку прозорим шаром. Гойдається скинутий з неба шовк на кінчиках вій – і віщує ранок. Травень ʼ26

АААААААААААААААААААА🤩 Це я, це я!

| сни | Звір роздряпує кігтем нагостреним серце твоє, а тоді мʼякою торкається лапою, очі заплющує – спи. Влітають в порожні віконниці камер тривожні й розбурхані сни: звивають у зáкутках гнізда, зрошують спраглі дзьоби́ в протоках підшкірних, лоскочуть пірʼїною – ти вдивляєшся в тишу розріджену, втім, за повіками – тьма. Ступаєш садами скелястими, пестиш голодних комах тілом і кровʼю всолоджуєш їх полювання – мовчи! Звір ненаситний чатує на тебе і зводить мости. Ллються молочні потоки з небесних вмістилищ. Вночі зло проступає на скронях блакитною смужкою – спи. 10.05.26

Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці – між зап'ястям і передпліччям). Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень. Снилося, наче я йду травою до нескінченно прекрасного світу планет – і одна за одною вони вибухають обабіч. Навколо снилися чорні діри. Або прозорі. Снилося, наче голка сіріє, стає солона. Стає уламком, росте міжвенно. Снилося, наче повільно пливе, наче гостро вдаряє в ребра, колеться в серці (біль віддає у м'язи). Снилося, наче зір мій знову вже гострим став і – зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус ділить його зиґзаґом, ділить його надвоє, ділить його навзаєм [в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить світло в кінці початку входження в поле зору. Краплі стікають з голки в море з твоїм найменням, в море з твоїх причалів, зроблене з тебе, тепле. Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень, я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість. Голка тернова твердне, болю уже немає, світ під ландшафтом дерми тихо собі згасає. 2023

Хлопче із білим, як світ, волоссям, блідим півпрозорим обличчям, нам відведено вічність в уламках прощі, минущу скінченність буття. І час: якби ж хто дозволив здолати повню, торкнутись запʼястям до срібних снів — здіймає знамена червоно-жовті озорий серпанок чужих життів. Коли серед ночі увійде весна в сади, помережані зимним мовчанням, спини її, дай їй напитися з дна криниці студеної. І — не востаннє — торкнися до губ охололих. Зігрій тремкими долонями пальці поблідлі. Крізь темряву часу, північні вітри — пройди й оселися в покоях світла. Вабливий світанок нового дня впивається в шию вустами спрагло — явись мені свідком мовчання, та залишся у памʼяті ніжним ранком.

| край | Місто любові фарбує жовтим стіни твоїх неприсутніх зʼявлень, світ відливає по вінця – повним трапитись хоче нам. З ночі, далей, марень, схололих зізнань, півміри – вийди назовні із тіні й станься тепло-живим – аж до болю у тілі: спраглим / присутнім / чужим / незнаним. Плескає відчаю в чаші час нам і пророкує прийдешнє. Ворон змірює лапами білий аркуш, стати якому судилось чорним. Ти розгортаєшся в хвилях ночі, спалахом, спогадом, світлом свічки: ґнотик згинається втроє й тоне в ніжно-гарячих рідинах світу. Я споглядаю за ним, як свідок, і залишаюся тут, як камінь – біле майбутнє у шатах пишних вже прочиняє ворота | краю |.

[ Мʼятежного пориву крові дай, всевладний, всюдисущий вітре: сонця вклади в долоні тихі промені – сповна зазнати щастя й легкості дозволь нам. ] Сягни своїм невидимим плечем до дна зіниці, віджени прийдешність: гримить солоне небо прадощем, ступає тілом перший подих – теплий. Стікають краплі сумнівів – торкнись рукою усесильною до часу: спини його, приборкай і зломи, мов вовчу тінь, що надить пащу до памʼяті майбутніх недовір, отруює прощанням срібну чашу. Спізнай її сповна, спізнай її, відмір! Надпий – діткнись надщербленого краю узвишшям губ, спини й спинися – ти, заблуканий у снах, спинися і спини, допоки ще тривають блакитні хмари за повіками й роса: спини цей світ – не дай йому прокинутись, не дай-бо.

Користуючись нагодою Дня поезії хочу порадити вам талановиту поетесу, за якою я сама слідкую і намагаюсь читати кожен її вірш. А це, взагалі-то, окрема відзнака, бо із сучасників я читаю тільки Катерину Калитко і її — Марину Горбатюк 🥹 Заходьте на сторінки Марини і насолоджуйтеся поезією: 💌Телеграм: Притулок сирен та Рефлекс рефлексій 📝Інстаграм: maryna_horbatyuk Окрім віршів, Марина також займається активною діяльністю, проводить книжкові клуби, інколи ділиться відгуками на цікаві і маловідомі книги (записала з її порад декілька в бажанки) і пише літературні статті. Ось, наприклад, публікації Марини на Читомо про Сому Морґенштерна та про Йозефа Рота. Коротше, раджу від всього серця ❤️

| злоба | У серці нового дня, що встиг народитись щойно, росте і вгортається в силу час, основа якому – злоба: цей час, що приречено в світ несе поповнення списків втрати, врізається в досвід, якого ми воліли б ніколи не… Мати стоїть, помережана жахом, і стискаючи крик, шепоче звертання, яким не докличе. Їй – імʼя застигає в горлі. Час, що стинає своїм мечем червоні пелюстки маку – всипає долівку дрібним дощем зі слів, що померли, мабуть. Скрадається брунькою памʼять з-під кори твого мозку, певне, – облущує панцир смертей на світ, що весь умістився в жмені. Жовтень ʼ25 – березень ʼ26

| a farewell to night | Пухкі трояндові поля пролягають між тіл, тугих, наче мʼяз, шипами електричного струму пронизують шкіру – на відстані подиху торкаєшся ландшафтів ключиць, пестиш рогівкою ока синьо-чорні клітинки простору, здаєш оборону: солдатик до солдатика, гвинтівка до гвинтівки – долі. До ранку. І навіть якби назовні закінчився світ, або ж небо зайнялося жовтим чи сірим – долі. До ранку. Кишеньковий янгол регоче в обличчя, міцно натягує струни – і ти смієшся, стискаючи ранок в долонях.

| бог степовий | опівдні в тобі промовлятиме бог степовий що виріс з піщинки й підземних застояних сховищ узявся на світ і в тисячі чорних відмерлих слідів розшукав біле світло кінця незграбних родовищ планети до тебе крізь тебе у тебе він йде щоб вирвати з серця відмерлі зівʼялі шипи бурʼяни́стих троянд і вкласти між згоїн зéрня спітнілого з болю народження дня крізь тебе у тебе до тебе він йде щоби видерти з темряви час якого бракує і в тебе вкладає в твої ж бо легені слова якими б долати смертей кігтисті обійми й цілунки твоя встеляється воля боже над землями що поглинають життя й назад повертають з сонцем розпечені труни забиті цвяхи цей степ вже звиває вовком з обличчям скривавленим боже світів але ж не таких приношень ти прагнув напевне й ніколи вже їх із надр ґрунтови́х не повернеш ми всі вже тут близько і поряд а ти до мене крізь мене повз мене минаєш заблуканий боже степів твій час нескінченно спливає ключицями тулубом скронями лий на мене свій погляд кривавий вгризається іклами в серце життя основа якому смерті опівдні в тобі промовлятиме бог з очима твоїх померлий 24–26.02.26