рідкість

і віриш у щось, а що тобі з цього бо твої безлівні молитви не чують фізична розправа жаданого бога і ангелів, що в небесах не ночують і бачиш ти щось, а що тобі з цього з речей чи із тебе сенсу нема де сенс говорити до когось глухого якщо ти людина німа і крапки немає, лишається кома та ірреальний порядок речей тебе лиш вбиває постійна утома і страх цих наступних ночей лякає тебе це незвідане завтра і що принесе на поріг твій зима хоч снігу багато, бо він ще існує а решту нічого нема

достатньо любов. ці закохані очі із різних дзеркал видивляються плани можливої втечі наливай мене, радосте, собі у бокал і сховай між важливих речень все, що хочеш сказати без видимих слів на спині напиши своїм пальцем ці запʼястя і дотики, все це тобі я сховав між доріг і станцій що ведуть моє тіло в далекі краї і насправді уже не важливі ця дурна самота, що живе у мені провокує дощі і зливи полікуй мене дотиком щиро вночі забери мою мову й повітря тобі серце і тіло, від квартири ключі і тобі це спекотне літо це вечірнє життя, як недоспаний стан ця рутина любові навмисна провокують мене покидати міста нівелюючи шанси мізерні і відстань поки все це болить і достатньо пече навертає фізичний смуток я цілую тебе на прощання в плече без обіцянок повернутись

і може надійніше бути вдома і може ці відстані не далекі але в цій кафешці біля кордону де чай гарячий і літня спека де ти ввижалася на білбордах де літаки зачекались неба сиджу і пишу собі кросворди і бʼється тихо щось поміж ребер і спокій міст, що зникають в часі і всі озера і автобани не потребують нічого власне спостерігають як поміж нами світають плани, живе ідея впадають ріки в стійкі водойми і я тепер відчиняю двері і ми тепер в цьому світі двоє

інколи причини на поверхні залишатися в пустій квартирі є твоїм обіцяним мотивом перехожі провокують вирок залишатися на свому місці закриватися у диких текстах зʼєднання працює, значить двісті обирати мову пʼяних жестів ніби нам не вистачає клепки дихання танцює хаотично закриваю очі скотчем ніби вебку інколи причини надто вічні

але як наберемо забагато висоти прийдеться падати поміж електроліній давно вже прийшов час обрати сторони а наші погляди лишаються невинні а спогади несуться як машини з автотрас а дотики нагадують великі злітні смуги залиш нам на прощання одну з своїх прикрас запамʼятай мене коханцем і як другом і поки рухає століттями усе ми кружимо як місяць по своїй орбіті не виведе нас звідси навіть Мойсей залиш мені себе, хай буде щось боліти але якщо ми справді як два берега ріки якщо між нами води наливають океан я буду завжди поряд на відстані руки допоки не захочеш рухатись сама

завтра дихання прийде в норму я піду без причини далі не надавши емоціям форми не стискаючи болю чи жалю вірус глибше засяде в тіло без пояснень і махінацій ти у ребрах мене заболіла не чекаючи слів і овацій завтра це перестане нити і прийде якась дика пустка щось раптово як в полі вітер забирає із рук твоїх хустку завтра все це знайде коробку щоб залізти собі на горище я залишусь зі штампом підробки і застигну надовго в тиші обробляючи рани спиртом залишаючи шлях відходу завтра будем про це говорити чи це має шанси на спогад

просто усе йде до осені якщо хочеш, то можеш мене римувати із пересадженням вазонів, дрімотою у заповнених аеропортах заходу, із чашками спиртного та чаю. поки відстань літає над тобою надокучливою мухою, акції падають вниз, діти просять бути улюбленими. я - замітаю сліди своєї непевності. море теж неспокійне. нас окутують бізнес-ланчі, смолтоки, карʼєрні успіхи та падіння. нас можуть окутувати ковдрі, можуть сплітатися ноги, руки, уста. кіно на стінах твоєї спальні шукає свого закінчення: діалоги стають коротшими, пейзажі тягучими. ти - що прийшла із вересня, чітко прямуєш туди. перельоти нагадують маятник: правда або посередині, або це доконалий процес. ти - на фотографіях мого макбуку із чіткою відмовою звідти іти, із чітким усвідомленням свого простору, виокремленої памʼяті, місцем на робочому столі. просто усе йде до написаних текстів, розмов з видавництвом. усе рухається до того, щоб ти присвоїла собі ці букви поки викладаю тексти на своєму тілі, ти забираєш їх швидко і непомітно ніби прикордонники у нічну пору. час пролітає кометою, моя надивленість на тебе нагадує перші симтоми гіпнозу. ти прокладаєш ці маршурти, ти стаєш дорогою від точки тривожності, до точки залежності. відчуваю себе ніби в затінку, дихання закриває сонце, палючі промені обмежують римування, мої напрямки деформуються, вітаються із твоїми. ти - моя бібліотека коротких записів, путівників та пригодницьких історій. зʼявляєшся крилами літака або останньою сторінкою книги, заначкою, про яку давно вже забув, поглядом, першим ранковим сонцем вихідного дня. і сьогодні, завтра, ще через декілька днів я починаю існувати насправді, перетікаю протоками, чіпляюсь за вигини, обіцяючи пристати до твого берега.

я не знаю тепер, чи ти справді прийшла і якого ти ще не тікаєш і як носить нас двох ця паршива земля цього тоже я точно не знаю як в такому житті скільки стало подій як це все взагалі ще можливо ти нагадуєш дощ, що хлюпоче у воді ти нагадуєш літню зливу ти могла б бути всім, що існує тепер чи колись взагалі існувало а ти просто стоїш, між терас і таверн ніби ти і не знала і тобі не сказали що твій вибір - ніщо, в порівнянні з усім що тебе у моїй голові багато я потиху будую тобі там твій дім щоб тебе туди якось позвати

якщо я посмію дожити. спіши до неї моє таксі проси піддати водія-емігранта поки вона у гарячій воді перебирає всі варіанти вікна показують дивні пейзажі біля дороги ідуть пʼяниці хто буде першим, що щось розкаже? правда, в погоду таку не спиться? дощ ходить поряд, вдягає ліс фари показують контури вулиць відстань на розмір прострочених віз дивно, раніше не перетнулись ніч перегризла спокійні вдихи ванна пускала її до мене як її можна любити тихо не просочитись крізь сині вени не пояснить це напевно ніхто серце стискає над чашкою чаю дражнять у вікнах чужі авто - люба моя, я підʼїжджаю

нащо дихання і божевілля у мене від тебе по шкірі мурахи прокладають дороги, вилаштовують ритми між хаосу у мене від тебе змінюються погодні умови теплота тіла, світишся блискавкою в моїх зіницях моя святосте треба іти, бо ми приречені на любов ще мить і я більше не зможу опиратися ще мить і я повністю твій як катастофа, як виграш у лотерею як сповідь сумного таксиста прикутий до тебе ніби брелок до ключів завжди з тобою, ніби квитанція за світло ніби світанок остання мить перед сном моя мелодія хочу бути заколкою на твоєму волоссі стати твоїм почерком чекати моменту коли ти напишеш цей текст закриваючи цикл замикаючи всесвіт у сон моя любове ще мить і цей світ збожеволіє раціональність піде до біса хочу проростати у твоїх кімнатах рослиною даючи тобі кисень для дихання нащо цей день, якщо в ньому немає тебе нащо цей світ, якщо він не сприймає нас поруч

cтоличне життя. наспівай мені той мотив що згадався тоді в польоті час давно перевели і сни стали словом в моєму роті маякуй, що іду на дно пробивай нижче ватерліній це пʼянке після титр кіно нагадало христове спасіння цей столичний недбалий вальс де усі наступають на ноги обирай не мене, а час він хоча б не сховає погляд обирай мене тягою губ затяжним незнайомим ранком коли дихання має вагу коли зустрічі мають рамки оближи мене з леза ножа обійми не буденно а грішно я тобі все ніяк не казав я тобі все ніяк не напишу

чорні бантики, чорні ґудзики контрабандою йде депресія алкогольними ллється музика йде зима - минає сесія в барикадах стою з обоймою з цими сценами вже з обіймами полякалися так обоє ми цими війнами непостійними світлі погляди - я у засідці хоч на видному, та не викрити перестрілки уже по класиці як мовчанкою так і викриком перехрестя вважай зупинкою щось не клеїться ця матерія на заставці лишись картинкою лізь до серця через артерії щось засліплює очі фарами я не ловлю тебе на фокусі все одно собі будеш сталою світла в пам'яті і в правописі

скільки часу лишилось мені не відомо я напевно що знаю, що не багато жар зростає у тілі і спокійні симптоми зачинають свій виграш іти святкувати скільки часу лишилось до детонацій починає червоним горіти таймер і вже мариться тіло заплетене в пальці і апостол Петро заварює чай і вже можна зривати мости і плакати витирати записки писати вірші старт давно вже позаду ще можна тікати десь у закутки свої гнилої душі

кожного ранку забувати тебе вечором писати тобі смс у снах існувати без памʼяті та адрес а на ранок знов забувати тебе схоже на моргання очей закриваю - тебе нема, відкриваю - намагаюсь втекти моя схема щось не працює в ній є неординарна деталь - це ти ліжко ділиться на дві половини сплю на лівій - ти снишся в одязі, сплю на правій - цілую нижче ключиць даю руку ніби запрошую до танцю, може погодишся спостерігаєш розширення моїх зіниць потім настає час називати імʼям твоїм якісь кімнатні речі наприклад вазони, або фотоплівку поки за містом час спадає на твої плечі сонце на горизонт лягає криво ти засинаєш, не знаю що тобі може снитись сподіваюсь я там хоча б стережу твій спокій дивлячись на них як бодігард не знаю любити тебе інакше, їй богу люблю не так аби по приколу бо люблю боляче, ніби є лінія форте: від каменю в горлі, до закручування внизу живота вина хороших сортів лягають на дно тої пляшки, все таки ти - любове моя мені вперше не страшно

сьогодні вночі хтось втратить роботу сьогодні вночі вона була напроти і губи торкались сьогодні ввечір хтось бачив як вона оголює плечі і сталося все і вимкнулось світло і відьми літали повз їхні вікна обоє лежали щасливі і голі обоє вже ситі були від болі вона народить йому дитину, як він і хотів він перевезе їх жити далеко, куди вистачить слів купить дешеву машину й будинок і буде возити до моря на відпочинок покаже доньці якось захід сонця буде жінці за друга, любовника і охоронця буде все правильно і вона зможе знати якщо поряд є він, то можна спокійно спати вона готуватиме йому щось на вечерю поїсти він якось назве на честь її ціле місто і може галактику, ціле сузір'я зір десять супутників і декілька чорних дір і буде ходити до церкви в неділю не буде ніколи уже прокидатись з похмілля не буде вживати й курити свої сигарети і може для всіх перестане бути поетом а поки нема цього всього і нема що втрачати то можна писати, то треба писати бо коли все ніяке і вона лише сниться він мріє про неї і може здійсниться

вірші - це легені моїх закоханостей за старою традицією, починаю писати їх дещо завчасно, знаючи наперед, що в кінці забиратиме дихання поки рух очей стає малопередбачуваним, їжа та сон стають непотрібними дороги, в яких відбуваються пошуки спокою, нагадують кросворди із жіночих журналів розгадувати їх не зовсім успішно, майстерно підбираючи ритми мовчань, катапультуючись із місця подій, ніби досвідчений льотчик, фотографуючи зміни обличчя, приймаючи солоності моря та сліз ти - або добре, або ніяк вірші - це фільтрування нав'язливих запитів, ніби сигаретний фільтр, покликані віддавати лише найкраще, не дозволяти тобі обпалитися ніч височіє над простором, ніби хмара взагалі, в такі дні погода чомусь завжди стає дощовою, корегуючи потребу бути вдоволеним, замітаючи під коврик усі свої сумніви. кажеш собі: ти - добре, або ніяк відтерміновування неможливе. вірші - це лише засіб любити, займатися платонічним сексом, дихати і задихатися, потім довго курити, рахуючи дотиком пальців скільки ще цигарок лишилось у пачці

чи ми стали європою діти плакали плакали як уперше закохані ніби вперше налякані попросившись на руці що здавалось безпекою після трьох революцій були все ще далекими чи всі шанси подвоєно були чемно побожними з синяками й побоями ненавмисно тривожними чи колись помилялися ходять звірі за ґратами чи у нашому хаосі нас таких памʼятатимуть

змінний одяг, останній чай дихати ніби припливи моря хто ти, серце моїх мовчань сон тягучих міських заторів сліпо тягне на перекір всім словам і холодним вчинкам хто ти, спокоє диких гір огортаєш руками спину хто ти, дотик до моїх уст тінь одного старого вокзалу нащо втратити це боюсь і чого тебе завжди мало безкінечність води з ріки стукіт серця як стукіт колій хто ти, назва моїх причин теплий вітер в нічному полі

погана осінь підступно шепче втішні аналізи з-за кордону вона тобі дозволяє втечу іди додому, моя перепона якщо наважишся знов програти якщо зумієш мене ковтнути то може вийдеш зі свої палати і рік новий починатиме лютий і ті перестиглі поля окраїн і жінка та без кофеїну можливо когось знов покохає того хто раніше її не втримав а поки місто підземних течій окремих випадків і зневіри її огортає і свято шепче хай зберігає холодну шкіру хай відкидає незграбні шанси себе готує до оборони і ці сумні і нічні сеанси що витікають із телефона тож вона каже тобі, ховайся прийдеш назад, якщо не зумієш але ти знаєш, що це назавжди і помираєш і розумієш

рухаючись до тебе перебіжками оминаючи великі міста маючи за нагороду ліжко і пару дешевих вистав маючи за здобич тютюн танцюючи в океані поки шлях стереже нептун рухаюся без плану починаю блукати кімнатами виціловую шию за дві години до страти хтось шепоче: лиши її сонце з народження у зеніті падає тінь на менші будинки як її можу перестати хотіти ніби це я обирав цю жінку біблійні розповіді і мотиви малі планети стають зірками вона у памʼяті обʼєктива заполонила всю твою памʼять