сховок.

вранці наздоганяю свій сон: забудь дорогу сюди не раді тобі тут а він сміється приходили сім мудреців і сімдесят і сім разів по сімдесят таку давали пораду: перший довго ридав восьмий знизав плечима сказав не люблю краєвид цього сну а останній жував собі яблуко і не помітив нічого

птах помер і пустельник довго сидів над ним так завершилася ловитва: замість початку знайшовся кінець замість птаха знайшовся птах тут мало бути звертання але не чіпаймо пустельника даймо йому перебути це на самоті він ліг на траву поруч невловного птаха і дивиться вгору

замало бачити добре і зле — повинне бути дерево пізнання чогось іншого на ньому немає плоду і листя падає щойно звільниться з бруньки йому між гілок оселилась вивільга — часом кричить а часом співає; зрідка сюди приходить мандрована стежка та завжди минає повз для багатьох людей тут є місце а досі не видно нікого

переходячи з кухні в вітальню ввечері ми прошмигували повз цю кімнату щоб не бачити її темних нутрощів нині світло погашене скрізь і немає такого місця де б лишилася памʼять по нас привіт, кімнато ми боялися що з тебе вибіжить хтось страшний і вхопить за спину а тепер простягаємо руки внікуди намарне, намарне знову намарне

яким кольором пофарбувати вогонь? він хотів би вчинитись таким мов кульбаба яка раптово розквітла першою і не обпікати людина уміє проте обернути добре на зле — чорний вогонь оселився тут і випльовує все чого ми навчили його; він звик танцювати поки ридає ненависть від нас неохоче прийнявши ніхто не просив: «вогню, не печи» а тільки плювали: «не будь, вогню»

усе непостійне: тюремна церква позичені черевики вінчальні корони і ви що стоїте пліч-о-пліч і те що між вами теж нетривке справді, можна не думати який бік вулиці більше тобі до вподоби і просто йти поруч і не зважати як щось дедалі більше болить — але хто згадає про це усе воно зведеться в кілька рядків один жарт чи слово в підручнику а тебе і тюремної церкви і серця що потім так тобі розривалось не буде більше /зеров — 136/

але як мине зима стане видно: все Ти послав Ти насилаєш на дерева вітер і люди ламають гілки тягнучись до найсмачніших плодів; Ти звелів аби все завмерло — й завмерло воно щоб наново оживати прибій що лишає на березі рибу й червону медузу — і він від Тебе і смерть що приходить до всіх у свій час — від Тебе вона й мене Ти створив на незнання з якого росте довіра й на день у якому прокинуся і побачу: насправді усе радіє, усе співає

[страсна пʼятниця] сумний чоловік не має дороги його возлюбив Ти і другом Своїм назвеш а він зрадить Тебе а втім є ще час тлумачити притчі і рахувати монети рибалити йти під сонцем здиратись на гору знати що всі вони помиляються та любити однаково: того хто збреше і хто не повірить того хто засне і страху буде повний того хто привʼяжеться надто сильно і ось цього кому Ти ще й слова не мовив від кого Ти вже прийняв біль але усміхнувся і руку Свою простягнув

краса впадала в очницю і не лишала там місця для чогось інакшого знання у якій із поштових скриньок оселилися оси було непотрібне мені бо зʼясувалось: ми діти одного батька й братерство наше тривке а потім я підійшла під горіх що радо давав мені перші плоди колись і довго стояла перед ним мовчки; молоді горіхи згіркли занадто від мого погляду вибач мені, премудросте я знову лишила парасолю вдома щоб стати під цим пекучим дощем я знову не розумію для чого тобі людина цей найпримхливіший звір що любить іти проти вітру й пливти проти течії

ти очистив мене від землі і дихати стало легше тож я подякувала тобі ти розпік горнило й забрав усе зайве від мене — втрачені дві третини боліли мені тож я довго роздумувала про твою жорстокість а потім ти переплавив мене на срібний дзвіночок який внук украв у бабусі й показує друзям із двору як найбільший свій скарб

равлик живе в палаці й тужить за хаткою яку носив на собі насінина плаче бо стане лілією і буде відтак чимось іншим тільки ніхто не сумує більше ніж кисле яблуко: тутешні діти люблять солодкі той хто тримає світ у долоні згортає небо в сувій і до кожного усміхається кажучи: вже вечоріє я відведу вас додому

скільки триває сіль у цій самотній копальні? кому легше було орлу що клював прометея чи тим хто черпає цю гіркоту: надвечір здавалося вибрали все й заснули потомлені а вранці знову тут повно води й солі повно о соляна копальне кожен день ти відживлюєшся і помираєш кожної ночі немов загадка яку неможливо відгадати

чого ти шукаєш коло сухого потоку вдовина дитино нащо дивитись туди де була течія а в ній — трохи світла сядьмо тут разом під сонцем під місяцем либонь хтось прийде сюди либонь ні обміняємося казками: у тебе така є а в мене така так і час промине вдовина дитино і ти проминеш і я

третю ніч я приходжу у фантомний собор що стоїть на горі мов під клен який був тут весь час а став видимим коли треба було сховати мене від дощу фантомний собор покаже як біль достигає у досвід — ще один плід який зірвуть теплі долоні й кинуть у засік в якому так легко все забувається тож і цієї ночі я відійду на потрібну кількість кроків промовлю запали свої стіни о запали свої стіни ще раз переді мною фантомний соборе

ця книжка уже не потрібна мені бібліотеки куди її віддавати немає більше я досі кручу її у руках хоч нині це книжка пандори й пече мені пальці плачу: добре було би не знати ані початку ані кінця й читати уперше, уперше, уперше

[данте] галерея чоловіків і жінок: когось зраджуєш когось знаєш а когось любиш — отак, на відстані; зрештою основне завжди можна вигадати й увібгати у три рядки а потім іще у три — поки папір не скінчиться поки не станеш із гнівом один на один думаючи про місто в якому ноги вже твоєї не буде: якщо ти його ненавидиш то чому так хочеться повернутись тож ідеш галереєю поділеною на три знаючи: сумуватимеш за всім що побачиш

[петрарка] червона стріла протинає цю книжку а втім його серце, мудре і необачне, й таке радо прийме — аби тільки мати на кого дивитися крадькома і з ким подумки говорити дорогою до води думати думати і засинати наче дитина що плакала цілу ніч і нарешті стомилася клявся що не залишить слідів на землі вологій аж ось вони: і один і другий і прибережне каміння ще пахне роздумами — про неї про нього і про коріння дерев і знову про неї а потім про лист у якому слід оповісти про все це; усяка думка стає легкою в цій голові — сором якого ніхто не приховав би і цей дивний біль: і прагнеш його і тікаєш

сонце зайшло наче талант закотився у водостік — ще один день блискає і зникає і я знову не знаю для чого це все було я тицяла палицею в мурашник і він не ожив я прикладала до вуха мушлю а та мовчала мені хотілося порахувати до трьох але не було чого перелічувати Боже скажи що Ти колись теж закидав у воду порвані сіті і засинав не вловивши нічого

сад надовго замислився яким бути щоб усім здаватися нетутешнім — так і лишився замисленим і зеленим. справді чи є ще десь замислений сад? я приходила би до нього частіше та ми з вулицями весь час розминаємось наче знайомі які не мають памʼяті ані на лиця ані на імена так, я приходила би частіше але тут немає різниці де попросити: гіркий сонячний променю не випалюй мого дому із мене

навіть зараз звертаюсь до тебе. ти й без того знаєш усе але раптом і я коли-небудь зможу навчити тебе чогось наприклад коли лягаєш на стежку вона обіймає тебе а цей ось сухий листок був колись дощовою краплею що скотилась мені по руці і впала в калюжу ми іноді так нагадуємо дітей що бояться вийти з підʼїзду у свіжу ніч бо їхні очі ще не призвичаїлись до тамтешнього світла; ми так і не вивчили що це повітря добре до всіх і ці сірі хмари також до всіх добрі