протоиерей Димитрий Гарчук

Синодальна Літургічна Комісія Української Православної Церкви вітає свого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія з 12-ю річницею інтронізації на древній Київській кафедрі! Εἰς πολλὰ ἔτη, δέσποτα! ____ _____ ____ 17 серпня 2014 року в Києво-Печерській лаврі відбулася інтронізація 122-го Митрополита Київського — Блаженнішого Онуфрія. Блаженніший Онуфрій служив у архієрейському облаченні свого попередника — Блаженнішого Митрополита Володимира. На інтронізацію прибули представники Помісних Православних Церков. Два найстарші архієреї Української Православної Церкви — митрополити Одеський і Ізмаїльський Агафангел та Сімферопольський і Кримський Лазар — під виголос «Аксіос!» («Достойний!») тричі урочисто піднесли владику Онуфрія на Митрополичий престол на горньому місці. Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел зачитав вітальне слово Предстоятеля та передав митрополиту Онуфрію жезл Блаженнішого Митрополита Володимира.

Парафія УПЦ у Лісабоні презентувала аудіозапис молитв українською та церковнослов’янською мовами На YouTube-каналі парафії УПЦ в Лісабоні на честь святителя Спиридона Триміфунтського з’явилися ранкові та вечірні молитви, Правило до Святого Причастя, подячні молитви після Святого Причастя українською та церковнослов’янською мовами. Прослухати молитви можна за посиланням: https://www.youtube.com/playlist?list=PLcCYWdas2S5g Детальніше на сайті

Мед 🍯 в Священному Писанні В біблійні часи мед був відомий своїм солодким смаком (Суд. 14:14; Пс. 18:11; 118:103; Притч. 24:13; Єз. 3:3; Одкр. 10:9–10) і цілющими властивостями (Притч. 16:24). Він вважався делікатесом і іноді вручався як цінний подарунок (Бут. 43:11; 3 Цар. 14:3; 2 Пар. 31:5; Єз. 16:13, 19; 27:17). З цих причин мед служив показником або символом достатку та благополуччя (Втор. 32:13; Іов. 20:17; Пс. 80:17; Єр. 41:8). Щонайменше двадцять разів (напр., Вих. 3:8, 17; 13:5) земля обітована в Палестині названа у Старому Завіті «землею, де тече молоко і мед». Це звичайний символічний образ землі, багатої пасовищами та квітучими рослинами. Цілком можливо, що в цьому випадку мається на увазі не мед, який збирали дикі бджоли, а нектар фінікових пальм. Якщо це так, то мед символізував достаток сільськогосподарських продуктів (Втор. 8:8; 4 Цар. 18:32). Ісая іронічно змінює зміст цієї символіки на протилежний, коли пророкує, що народжена як знамення дитина Еммануїл невдовзі буде харчуватися молоком і медом (Іс. 7:15). Спочатку може здатися, що пророк підбадьорює Ахаза та його двір передбаченням часу благоденства і Божого благословення, але Ісая швидко дає зрозуміти, що це не так. На землю вторгнуться чужоземні народи, які знищать урожай і змусять Еммануїла та інших, хто переживе навалу, харчуватися тим, що залишиться на землі (Іс. 7:22). У таких тяжких умовах мед стає символом поневірянь і суду. Харчуючись диким медом у полях, Еммануїл усвідомлюватиме наслідки бунту проти Бога та значення послуху. (Іс. 7:15 можна перефразувати так: «Він буде харчуватися молоком і медом, щоб навчитися відкидати зло та обирати добро».) Із поневіряннями мед також пов’язується в Мф. 3:4 (див. також Мк. 1:6), де говориться, що Іоанн Хреститель харчувався сараною та диким медом. Як і Ілля до нього, Іоанн являв собою приклад самозречення в суспільстві, яке відчайдушно потребувало покаяння та духовного оновлення. Образом споживання меду біблійні автори іноді користуються для зображення приємного проведення часу. Мудрий батько в Книзі Приповістей наставляє сина помірковувати радощі життя (символом яких є мед) мудрістю (Притч. 24:13–14) і застерігає від необхідності бути стриманим у своїх задоволеннях (харчуванні «медом») (Притч. 25:13–16, 27; 27:7). Отримання одкровення згори Божі пророки порівнювали зі споживанням меду (Єз. 3:3; Одкр. 10:9–10; пор. Пс. 118: 103).

Молитва на благословіння меду 🍯

Будемо ж наслідувати Маккавеїв — і священники, і матері, і діти: священники — на честь Єлеазара, духовного батька, який явив пречудовий приклад і словом, і ділом; матері — на честь мужньої матері, нехай виявлять вони істинну любов до дітей своїх і нехай приведуть чад своїх до Христа, щоб і сам шлюб освятився такою жертвою; діти ж нехай пошанують святих юнаків і нехай присвячують час юності не ганебним пристрастям, а боротьбі з ними, мужньому ратоборству з щоденним нашим Антіохом, який воює проти нас через усі члени наші й усіляко переслідує нас. Бо бажаю, щоб були подвижники для кожного часу й випадку, з усякого роду й віку, що піддається і явним нападам, і таємним підступам ворогів.   Бажаю, щоб користувалися давніми сказаннями, але користувалися також і новими, і подібно до бджіл звідусіль збирали найкорисніше у склад єдиного солодкого стільника, щоби і через Старий, і через Новий Завіт прославлявся в нас Бог, Який славиться в Сині і в Дусі, Який знає Своїх і знаний Своїми, Якого сповідують і Який сповідує, Кого прославляють і Хто прославляєnmся у Самому Христі, Йому ж слава навіки. Амінь.   ©️ святитель Григорій Богослов. Слово XVI – На згадку про святих мучеників Маккавеїв.

Тривалий час церемонії, пов’язані з винесенням («походженням») святинь Хреста з палацової скарбниці та обходом усього міста, з цілком зрозумілих причин залишалися суто константинопольською традицією, не прив’язаною, до того ж, до конкретної дати, оскільки ці церемонії тривали протягом багатьох днів. Тому в найдавніших Мінеях власне дата 1 серпня зазвичай присвячена пам’яті мучеників Маккавеїв і часто не містить піснеспівів Хресту. Згодом, однак, ця традиція перетворилася на нині існуюче свято. Очевидно, це пов’язано як із падінням Константинополя у 1204 році, коли давня церемонія поклоніння Хресту вже не могла зберігати безпосередній зв’язок саме з містом, так і з формуванням після XI століття чину малого освячення води.

Про свято Винесення Чесних Древ Животворчого Хреста Господнього Як відомо, у православній традиції поклоніння Хресту звершується на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, у Хрестопоклонну неділю та 1 (14) серпня — у свято Винесення Чесних Древ. Поклоніння Хресту в день Воздвиження встановлено як продовження святкування освячення («оновлення») храму Воскресіння Христового в Єрусалимі 13-го (за сучасним календарем — 26-го) вересня. У IV–VI століттях день освячення цього храму був в Єрусалимі одним із трьох головних свят року; до міста стікалася велика кількість паломників. 14 вересня — тобто наступного дня після урочистого богослужіння 13 вересня — для них зі скарбниці храму виносили головні святині, і насамперед частину Древа Хреста Господнього. При цьому можна зазначити, що саме знайдення Хреста відбулося зовсім в інший день — 6 березня; ця пам’ять і донині зберігається у церковному календарі. Якщо осіннє — воздвиженське — поклоніння Хресту пов’язане зі святинею, яка перебувала в Єрусалимі, то весняне — зі святинею, яка знаходилася в Константинополі. Ще рівноапостольна Олена передала до Константинополя великий фрагмент Древа Хреста. Пізніше, за імператора Юстина I або Юстина II, до міста було принесено підніжжя Хреста Господнього, яке раніше знаходилося в Апамеї. Ці події були приурочені до березня (пор. дату знайдення Хреста — 6 березня), тобто до періоду Великого посту. Для того щоб не порушувати суворість посту святкуванням, спомин цих подій було встановлено на неділю — Хрестопоклонну, коли святиню виносили зі скарбниці до храму. Через велику кількість людей, які бажали поклонитися Хресту, святиня залишалася потім у храмі ще протягом кількох днів. Встановлення ж поклоніння Хресту в серпні, ймовірно, пов’язане з подіями, що відбулися за царювання імператора Іраклія. Спочатку, у 614 році, війська перського царя Хосрова II захопили та пограбували Єрусалим і винесли із собою, серед іншого, Древо Хреста. Згодом, після успіхів візантійської армії та повалення Хосрова у 628 році, Іраклій домігся миру з Персією на своїх умовах і повернув Чесне Древо. 21 березня 630 року святиню було доставлено до Єрусалима. У «Короткій історії» святителя Никифора Константинопольського це описано так: Іраклій, «взявши животворне древо, запечатане — таким воно і було захоплене і таким збереглося, — відправив його до Єрусалима і показав його єпископу Модесту та його кліру. Коли ж вони побачили, що печаті не пошкоджені, то за те, що вони не пошкоджені й збереглися неушкодженими в руках нечестивих варварів, подякували Богові подячним гімном. І ієрарх приніс ключі [від ковчега], які залишалися в нього, і, коли відчинив його, усі вклонилися. І після того, як воно було тут воздвигнуте, імператор одразу ж відправив його до Візантії (тобто до Константинополя). Сергій же, візантійський патріарх, прийняв його і потім із Влахерн урочистою процесією переніс до великої церкви [Святої Софії]». В одному з рукописів до цього оповідання додано: «і відтоді й донині обходять [усе] місто в місяці серпні, [на спомин про це], а також задля спокою від [нашестя] варварів, оскільки місто охороняє сила Того, Хто на ньому [тобто на Хресті] розіп’ятий». У церемоніалі візантійського двору, створеному імператором Костянтином Багрянородним, описано, як саме обходили місто з Древом Хреста. Святиня зберігалася у скарбниці імператорського палацу: у неділю перед 1 серпня її виносили для поклоніння спочатку в самому палаці — для царської родини; потім переносили в інше місце, де їй поклонялися члени синкліту; потім — до іншого палацу; і так далі. Починаючи з 28 липня, обходили вже все місто, включаючи його стіни; 13 серпня святиня поверталася на своє місце. Для прикрашання цих церемоній візантійцями було укладено кілька гімнографічних канонів — у сучасній Мінеї міститься лише один із них; решта відомі за рукописами.

Перед лицем смерті іронізувати над тими, хто творить беззаконня «Для братської могили в шістнадцять чоловік матеріалу для обвинувачення мало» — ідеальна формула правової сміливості й духовної честі з вуст святого мученика за віру адвоката Іоанна Ковшарова (1878–1922) — талановитого юриста з Одеси, який здобув юридичну освіту в Новоросійському університеті (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) і розпочав адвокатську кар’єру в Одесі, а згодом у Санкт-Петербурзі, працюючи присяжним повіреним і юрисконсультом — зокрема, для Олександро-Невської лаври. У ніч на 13 серпня 1922 року (31 липня за старим стилем) його разом із митрополитом Веніаміном, архімандритом Сергієм та мирянином професором права Юрієм Новицьким розстріляли неподалік Петрограда; місце поховання залишилося невідомим. За свою непохитну віру, любов до Церкви й захист прав навіть напередодні смертного вироку, Івана Ковшарова у 1992 році — разом із іншими — було причислено до лику новомучеників і сповідників Церкви. Сьогодні пам’ять святого. Також він входить до собору Одеських святих. Новомученик Іоанн Ковшаров став не просто адвокатом — він став символом справжньої адвокатури, яка не лише захищає інтереси в суді, а й стоїть на захисті прав, моралі й віри, навіть коли ціна — життя. Його канонізація — визнання того, що служіння професії й правді може стати дійсно святим подвигом. Моляться святому Іоанну про захист Церкви в часи гонінь, а також просять допомоги у вирішенні документальних питань.

До уваги читачів каналу молебні канони великомученику і цілителю Пантелеімону.

Моли́тва_на_ѽсвяще́нїе_лѣка́рствъ_Полта́ва,_2010.pdf

🗓 До дня пам’яті тезоіменитого всеспівчутливості великомученика і цілителя Пантелеймона Нікомедійського († 27.VII./09.VIII.305) — Моли́тва на ѽсвящéнїе лѣкáрствъ 💊 Даний текст є елементом чину 📖 «Молéбное пѣ́нїε ѽ нεдýжныхъ, съ присоεдинéнїεмъ мáлагω ѽсвѧщéнїѧ воды̀ и чи́на ѽсвѧщéнїѧ лѣкáрствъ. — Полтáва, 2010. — 10 с.».

Обитель, яка не мала навіть оборонних мурів, здавалася приреченою на пограбування, а її насельники та численні біженці, що знайшли тут прихисток, — на загибель. Тоді настоятель монастиря Йосиф Добромирський закликав усіх до ревної молитви до Богородиці та преподобного Іова Почаївського — багаторічного ігумена обителі, чиї нетлінні мощі з 1659 року відкрито спочивали в Лаврі. Уранці 23 липня (5 серпня за новим стилем) обложені почали звершувати перед чудотворною іконою акафіст. Ледве вони заспівали: «Взбранній Воєводі…», — як над храмом у небі з’явилася Богородиця. Її оточувала безліч ангелів з оголеними мечами. Поруч із Пречистою стояв преподобний Іов, благаючи Її захистити свою обитель. Татари почали стріляти в Божу Матір, але стріли поверталися назад і вражали самих стрільців. Військом опанувала паніка. Не розбираючи, хто є хто, татари почали вбивати один одного, а потім у жаху кинулися навтьоки. Частину нападників вдалося взяти в полон. Згодом деякі татари, які таким чином потрапили до Почаївського монастиря, прийняли Православ’я.

5 ПОЧАЇВСЬКИХ ЧУДЕС БОГОРОДИЦІ Незліченна кількість чудес сталася за заступництвом Божої Матері на Почаївській горі. Не припиняються вони й сьогодні. Пропонуємо пригадати п’ять найвідоміших чудес Почаївської гори. ⸻ 1240 рік. Після розорення монголо-татарами Києва частина ченців Києво-Печерського монастиря оселилася в природних скельних печерах Почаївської гори. Ранній ранок. Звершивши молитовне чування, ченці вийшли з печери. Усе навколо ще перебувало в дрімоті. Лише місцеві селяни-пастухи несли звичну сторожу біля отари овець. Раптом люди поглянули на вершину гори. Там, на одній зі скель, вони побачили полум’я — у вогненному стовпі стояла й молилася Богородиця. Подібно до неопалимої купини, Вона палала, але не згорала. На голові Пречистої була корона, у правій руці — скіпетр. Видіння тривало лише мить. Явивши Себе людям, Божа Матір вознеслася на небо. На тому місці, де стояла Пречиста, ченці та пастухи знайшли слід, що залишився від Її правої стопи. Відтоді цей слід почав наповнюватися цілющою водою. Це джерело існує й донині. Як і відбиток стопи — «Стопочка» (так називають цю святиню), — нині він перебуває під покровом величного Успенського собору Почаївської лаври. ⸻ 1607 рік. Ось уже десять років (від 1597 року) в монастирі зберігається чудотворна ікона Божої Матері, подарована обителі її благодійницею — поміщицею Анною Гойською. За молитвами перед святим образом відбуваються численні чудеса зцілення. Почаївські ченці на чолі з ігуменом, преподобним Іовом, як і всі жителі Волині, переживають нелегкі часи. На наші землі раптово нападають татарські загони — з єдиною метою: грабувати й забирати в полон молодих і міцних людей. Татарські орди нищили все, що траплялося їм на шляху. Одного разу літній чернець ішов горою, безперестанку творячи молитву. Помітивши самотнього подорожнього здалеку й прийнявши його за можливого бранця, до нього помчав татарин. Під’їхавши ближче й побачивши перед собою старця, вершник у гніві відтяв йому голову. Та чернець не припинив молитви. Узявши відтяту голову до рук, старець прийшов до рідного Почаївського монастиря. Він віддав дух лише після того, як поклав голову біля чудотворної ікони головної Заступниці монастиря та всіх жителів цього краю. ⸻ 1664 рік. У родині поміщика Івана Жабокрицького з Перевередова (Волинь) помирає син Симеон. Незадовго до смерті (того ж року) хлопчик, умившись цілющою водою зі Стопочки, зцілився від страшного більма на лівому оці. Та згодом тяжка хвороба звела його на смертне ложе. Невтішні батьки приготували тіло сина до поховання. Поділяючи їхнє горе, благочестива бабуся, подумки стоячи перед Почаївським образом Божої Матері, зі сльозами звернулася до Богородиці з проханням за свого онука: «Пречиста Діво, цього внука мого посвячую Тобі; тільки яви над ним Свою благодать; зглянься на сльози його батьків і вчини його живим і здоровим!» Пролежавши від ночі до полудня, померлий раптом простягнув руки до матері, яка стояла біля його ложа, і попросив дати йому щось поїсти та попити. Незабаром хлопчик підвівся цілком здоровим. І це не єдине з відомих у Почаєві чудес воскресіння. ⸻ 1674 рік. Свято Успіння Пресвятої Богородиці. У татарському полоні томився інок Почаївського монастиря. Він часто згадував рідну обитель, її богослужіння та своє колишнє життя. І ось у день престольного свята Почаївського монастиря чернець із сумом подумав: «Нині в монастирі люди, що прибули з різних країв, віддають честь Діві Богородиці. Один лише я, скутий кайданами, хоч і є сином Почаївської обителі, далекий і позбавлений радості цього святого торжества… Але серцем припадаю до Тебе, Матір Божа! Розв’яжи мої кайдани, щоб і я постав перед Твоїм образом та разом з усіма воздав Тобі славу на Почаївській горі!» Ледве чернець так помолився, як раптом опинився в рідному монастирі. На його ногах так і залишилися кайдани (вериги), якими він був скутий. Ці вериги й сьогодні можна побачити прикріпленими до однієї зі стін усередині Успенського собору. ⸻ 5 серпня 1675 року. Почаївський монастир оточило п’ятдесятитисячне військо татар і турків.