гриненчук

▪️за обрій жаги▪️ по пустці безбарвного світу, в якому безодня застигла, я лавою з власного серця сміливо плещу навсібіч, а щоб у моєму ти вся помістилась, росиста та стигла. хай світу лишається шлак, а глибинне дарую тобі. і хто б не пірнав в розлиття з головою, та справжня солодкість, мій мед – із тобою.   у терпкості гуснуть чуття, залишаючи прагнення голим, довірся собі: передсмак насолоди затягує в рух, пов’язка на очі лишає останній маршрут – на мій голос. не хочеш торкнутись інакше, окрім як цілунком, без рук, за запахом тіла присутність впізнати; жага переповнює простір кімнати.   між нами іскрить, мої пальці полонять твою ніжну шию, мов сонце, пірнаю за обрій уяви, твоєї жаги. як риба спливає до водної гладі за крихтами кисню, спрямовуєш стогін увись, вигинаючись тілом легким. вгортаєшся в сітку, втішаєшся пастці: мов струм, пробирає до кінчиків пальців.   вкладатиму слово тобі межи губ – та проситимеш більше, не врониш, якщо не дозволю; коли ж відпущу тятиву, його ти по звуку, по подиху зродиш мені протовіршем і теплим в цілунку залишиш, в печаті прикушених вуст. ледь чутно торкаюся, бавлюсь волоссям. дражнюся – і молиш, щоб все відбулося.   коли твої руки поверх голови притискаю рукою, спускаюся іншою глибше, на шиї ж – тепло моїх губ. в долині над цвітом приймаєш: снага моя стала стрункою, у відгук твоя ж – повноводною, стрімко розлившись у гру. чутливість все шириться в маховий сажень, допоки твій стогін між нами не всаджую.   у подиху – паузи, простір між нами пульсує і б’ється. до мене пливеш і стікаєш тепер полум’яним усім. о, скільки злиття в цьому русі, о скільки пиття на цій стежці туди, де єднаються пломені й води, нектар наших слів. попереду наново стогін і слово, волого і тонко, по колу, по колу.   у світлі служіння прадавніх стихій, ми – взаємні відлуння. між нами стікає по квітах рожевих таємна роса. зціловуй нектар. ним виблискує світ чистоти, що вернули. у ньому – взаємне пробудження. ми повернули наш сад. за лоскотом смужки від вушка і до живота відчуваєш: я – той, а ти – саме та. 16.08.2026 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

*** завари чай, лягай поруч, вкутавшись у ковдру — бановняну, теплу, мов гусениця в коконі, що висить на шовковиці. *** осінь впевнено стукає в ребра, раптовою прохолодою, три місяці літа промайнули, як комета задумайся — скільки коштувала твоя свобода? кухоль пива? ріжок морозива? цього літа петля минулого скинута з шиї Повішеного, що випав із колоди, і вказував на підвищення ефективності використання внутрішнього вектору абсолюту. *** спиш на моєму плечі, носиком торкаєшся підборіддя. теплим подихом лоскочеш шию, під повіками хмарками стеляться сни, наче солодка вата в парку, дарують радість і посмішку, на твоїх вустах поселилось щастя зі смаком фруктового чаю. *** під ковдрою спить моя любов, бачить дофамінові сни, приємні риси обличчя вкривають родимковим дощем — ти дійсно прекрасний. *** заварив чай, заснув поруч, закутаний в ковдру — спи міцно, коханий — я буду на сторожі твоїх сновидінь. #ольгакрейзі #віршіольгикрейзі

болото зупиняє мої колеса, я стараюсь їхати травою, але вже пізно. всі мої справи можна помістити в картонну коробку і, коли я поїду далі, покласти її на горище. ти сказала, що такі, як ми, називають провідниками. але, скоріше, я — напівпровідник, який змінюється від тепла, світла чи домішок. беру велосипед на руки, тепер він більше як тягар. знайти свій фокус важко, памʼятаю тільки ліхтарі, коли я курив третю пачку, коли купався під літнім душем, коли вчора був у палатці, яку майже одразу затопив дощ. картонні коробки заливає, шифер занадто побитий, і я вчергове згадую, чому завжди починаю все спочатку. палицею чищу між спицями і сподіваюсь, що рух буде продовжено. ми стрибаємо по калюжах, краплі, наче, в повільній зйомці. це — найкрасивіший дощ. і тоді я забуваю, що живу для красивих слів на власних похоронах. не ображайся, друже, що я так мрію про смерть це – бажання естетичне, романтизоване, записане на приємній ноті. сідаю на сідло, кручу педалі, з кожним прокрутом стає легше. тепер залишається ще один політ без гальм.

добавив реліз в Soundcloud: https://on.soundcloud.com/UKr4fUTzZBlUEEMazw в той час на банці вже є перша тисяча, ще цікаво почитати відгуки👉👈

назва релізу: літературний волоцюга автор: стас гриненчук в підтримку збору 🔗 банка: https://send.monobank.ua/jar/HAeBXHt2U 💸 4874100031317194

цей реліз народжувався місяцями. тринадцять аудіовіршів стали не просто окремими текстами, а дорогою, яку довелося пройти крок за кроком. усе починається з чистого листа — з того місця, де ще нічого не написано, але вже є бажання залишити після себе хоча б кілька чесних слів. далі дорога непомітно звертає у стежки ностальгії, де пам'ять знаходить запахи, голоси й місця, яких уже немає, але вони вперто продовжують жити всередині. потім знову приходить те, від чого майже нікому не вдається втекти: романтика, близькість, кохання, інтимність почуттів і тиша між двома людьми. але навіть найтепліші історії поступово поступаються місцем сумнівам. вони ростуть, стають важчими, перетворюються на темні кімнати, у яких доводиться залишатися наодинці із собою. і лише наприкінці цієї подорожі з'являється зустріч, яка, можливо, була найважливішою весь цей час. дорослий я звертається до маленького себе, що загубився десь над прірвою, самотній і переконаний, що любов оминула його стороною. між ними залишається велика відстань, але навіть крізь неї можна почути найважливіші слова: це не твоя вина. ти не винен у тому, що був сам. ти не винен у тому, що тобі бракувало любові. можливо, саме заради цієї розмови й були написані всі тринадцять аудіовіршів.