κοινωνία

Фрагмент текста о. Владимира Зелинского Sylwia Perczak «The Expectancy II» (2019 г.)

Вот это и составляло вечную загадку тогда, как и сейчас что такое вера? Как возникает она практически из ниоткуда? На чем держится? Для меня вера началась, точнее открылась с узнавания. Как у Августина, «Mecum eras, et tecum non eram» («Ты был со мной, но я не был с Тобой»). Мне было уже под тридцать, не скажу, чтобы я проходил через какие-то горнила или блуждал по восточным экзотическим тропам. Я не был агностиком, вглядывающимся в темноту, я был уверен, что там нет ничего. Но однажды реальность Христа пробилась во мне покоряющей очевидностью. С тех пор я не допрашивал себя: не ошибся ли, мол, не иллюзия ли это, просто вглядывался в то ниоткуда, где однажды высветилось Его лицо.  Все это не уместилось в одно неожиданное событие, хотя и было именно им. Бог ждет каждого, но встреча или соприкосновение с Ним - всегда поток с его приливами и отливами; в нем надо было еще удержаться. Я никогда не был туристом по религиям, бродившим по их берегам в поиске той, что выглядела самой истинной и красивой. Религии были для меня сказками для младенцев по уму, хотя и разной степени волшебности. Но вот Тот, Кто сказал о Себе: Я – дверь овцам (Ин.10,10) вдруг распахнул ее, вошел в мой сумбур, из которого состоит всякое безбожие, привел в храм, окунул в радость. За той дверью, человек, в поиске Бога, открывает себя, касается невидимого Света. Был Свет истинный, просвещающий каждого человека входящего в мир, и ты, узнав какие-то стершиеся его следы, в данную тебе меру глубины и решимости протаптываешь свой путь ему навстречу.   Вера это и есть открытая дверь или просто открытость к Тому, кто ближе всех. Дверь бывает крепко заперта. Нужны усилия, чтобы войти, хотя нередко жизнь делает это за тебя. Незаметно, исподволь, через накопленные травмы, у кого их нет? - оклики неопределимо Иного, редкие оазисы неба на земле, рассеянные повсюду, ропоты/скрежеты совести, загадки человеческих лиц; поток узнавания пробивает коросту, за которой ты хранил свое «я». Это оберегаемое нами хранилище, оно чаще всего и заслоняет нас от Света. «Прозрение –это проникновение в то, что есть» - сказал Хайдеггер, имевший в виду совсем другое, но сказано точно. Глубже у Павла: Все являемое свет есть (Еф.5,13). Что значит «есть»? Есть что-то. Есть кто-то: Он, оно, Ты: Тот, кто произносит: Аз есмь Господь Бог твой. Это Я не указывает на нечто в наличии. Есмь – это не есть объекта, видим, слышен ли он или нет. «Есмь» такого Я не замкнуто в себе, оно – властное слово к тебе лично, оклик, послание, твое пробуждение или прозрение. Ты увидел, услышал каким-то слухом лишь отдаленное эхо Слова, от Кого все начало быть. Конечно, всякий объект вне нас, тоже обладает присущим ему звучанием или голосом, но он приходит извне, будь он предметом или текстом. Я есмь сплетено с Ты еси внутри человека, и Его «Ты» бесконечно тебя превосходит. Даже не в каком-то особом опыте, называемом духовным, но в глубине существования, там, где Божьи следы. В этом и загадка жизни: человек носит и таит в себе то, что безмерно больше, чище и выше его, и когда находит, преклоняет колена, приносит жертвы, облекает в культ. Хотя культ со всеми его правилами и предписаниями в широком смысле может закрыть, замуровать в себе и веру, и, бывает, человек, обросший богатым религиозным имуществом, труднее находит путь к Богу Живому, чем нищий в Церкви или бомж.  Я есмь Господа приходит в Евангельском слове, таинстве, обряде, молитве, но еще из того, что остается неразведанном в тебе. Я есмь – значит, принимаю тебя с немощами твоими, с несуразностями разными, с глазами твоими слепыми, которые думали, что они  есть зрячие, забитыми шумом ушами, принимаю в Свое присутствие. Его присутствие есть любовь. Твоя едва пробившаяся любовь, которая вдруг встречает другую, безмерно большую. Где именно, когда, в чем, почему?  Не стоит искать. Его Я не делается чьим-то, неким им, постронним. Ты входишь в Его присутствие. Тот, Кто вызвал тебя к жизни любовью, живет и в тебе, верующий ли ты или не очень. Вера значит: когда откликаешься: Ты здесь! Твое удивление, твое доверие посланному знаку.

Потому что люди суть ангелы, родившиеся без крыльев, в этом вся красота, родиться без крыльев и обзавестись ими. Жозе Сарамаго Fatinha Ramos

«Я думаю, что мы должны читать лишь те книги, что кусают и жалят нас. Если прочитанная нами книга не потрясает нас, как удар по черепу, зачем вообще читать ее? Скажешь, что это может сделать нас счастливыми? Бог мой, да мы были бы столько же счастливы, если бы вообще не имели книг; книги, которые делают нас счастливыми, могли бы мы с легкостью написать и сами. <...> Книга должна быть топором, способным разрубить замерзшее озеро внутри нас. Я в это верю». –Франц Кафка, из письма Оскару Поллаку.

Цинический взгляд на вещи мне не нравится не потому, что  он некрасив или аморален, а потому, что он неправдив и неумен.  В нем забыт или не понят тот ужас, из которого выросло пережи- вание необратимости: ведь это был не ужас небытия как такового,а ужас небытия бытия, ужас того, что не стало того, что было; что то,  что есть уже не есть. Ольга Седакова,из интервью К. Б. Сигову,1990

❤️ Майже 50 років він жив навпроти місця, куди іноді приходили люди, які втратили надію. Дон Річі не був психологом і не мав спеціальної кризової підготовки. Він просто виходив із дому, підходив до незнайомця й запитував: «Чи можу я вам чимось допомогти?» Йому приписують порятунок щонайменше 160 життів. Його родина була переконана: насправді їх могло бути значно більше. --- На вході до Сіднейської гавані є місце під назвою The Gap. Туристи приїжджають сюди заради океану, скель і неймовірних краєвидів. А місцеві десятиліттями знали й інший, набагато трагічніший бік цього місця. У 1964 році Дон Річі разом із дружиною Моєю оселився в будинку просто навпроти. Невдовзі він почав помічати людей, які приходили туди самі. Вони довго стояли осторонь. Дивилися в одну точку. Іноді в їхній поведінці було щось таке, що змушувало Дона насторожитися. Багато хто, можливо, вирішив би: «Це не моя справа». Дон думав інакше. --- Колись він служив у Королівському австралійському флоті під час Другої світової війни. Він знав, що небезпека не завжди виглядає гучно. Іноді вона виглядає як людина, яка просто стоїть сама й мовчить. Тому, коли Дон відчував, що хтось поруч перебуває у глибокій кризі, він переходив дорогу. Без крику. Без наказів. Без моралізаторства. Підходив спокійно. Посміхався. І ставив просте запитання: «Чи можу я вам чимось допомогти?» А іноді додавав: ☕ «Може, зайдете до нас на чашку чаю?» І дивовижно часто люди погоджувалися. --- Дон приводив їх додому. Моя ставила чайник. Вони сідали. І розмовляли. Іноді кілька хвилин. Іноді годинами. Дон не намагався за одну розмову «виправити» чуже життя. Не переконував людину, що всі її проблеми дрібниці. Не говорив: «Іншим ще гірше». Він робив дещо значно простіше. Слухав. Давав людині час. Давав відчути: «Тебе зараз бачать. Ти не невидимий. Ти не мусиш бути з цим сам». Його дружина жартома казала, що Дон продовжує «продавати життя». Колись він працював у сфері страхування життя. Тепер ця фраза мала зовсім інший зміст. --- З роками до їхнього будинку почали повертатися люди. Ті, з ким Дон колись просто випив чаю. Хтось писав листи. Хтось надсилав різдвяні листівки. Хтось приходив особисто й розповідав: одружився. Знайшов роботу. Створив сім’ю. Побачив, як народилися діти. Прожив роки, яких у той страшний день уже не міг уявити. Уявіть, що означало для Дона чути такі історії. Колись перед ним сиділа людина, переконана, що майбутнього більше немає. А тепер вона розповідала йому про дітей, роботу, подорожі, звичайні ранки й свята. Про життя, яке все-таки сталося. --- Та не всі історії закінчувалися добре. Були люди, яким Дон не зміг допомогти. І ці втрати боліли йому роками. Але він не дозволив цьому перетворитися на байдужість. Не сказав: «Я вже намагався. Я нічого не можу змінити». Наступного разу, коли помічав когось, хто здавався самотнім або розгубленим, він знову виходив із дому. І знову переходив дорогу. І знову питав: «Чи можу я вам чимось допомогти?» Майже пів століття. --- З віком Дон уже не міг покладатися на фізичну силу чи швидкість. Та головним його інструментом вони ніколи й не були. Головними були: увага; терпіння; спокій; людська близькість. І готовність не пройти повз. За свою діяльність Дон Річі отримав національне визнання в Австралії, зокрема Медаль Ордена Австралії, а також був відзначений як місцевий герой країни. Але, мабуть, найважливішою нагородою були не медалі. А люди, які через роки поверталися й говорили: «Я досі тут». --- 🕊️ Дон Річі помер у 2012 році у віці 85 років. Фрагмент тексту Kenguru ua

Любов Яцків «Іона в череві риби» (2020 рік). 🔥♥️

Любов Яцків  «Мойсей веде народ до Землі Обітованої»😍 Ця композиція має сильний вплив: за його спиною, немов тягар відповідальності, натовп живих людей — попереду нічого чіткого, конкретного... лише надія... Навіть Бог як Божественна темрява (мандорли так часто зображували навколо Христа) теж абсолютно незрозумілий... Віра — це ніби стрибок у невідомість, довіра до того, що неможливо осягнути розумом

«Правота, котра не пройшла через зустріч, нічого не змінює, вона лише зміцнює стіну» Alexander Dantsiger(?)

"Якщо жертви є моєю проблемою — то вбивці не є моєю проблемою! Вбивці — це проблема інших, а не моя. Якби я міг спробувати зрозуміти — хоча мені цього ніколи не вдасться, — чому мій народ став жертвою, тоді інші люди повинні були б зрозуміти або принаймні спробувати зрозуміти, чому вбивці були християнами — безперечно, поганими християнами, але все ж християнами". (Wiesel 1983, 44–45) Елі Візель (1928–2016), письменник і філософ, який пережив табори Аушвіц і Бухенвальд, протягом десятиліть справляв великий вплив на мислення як юдеїв, так і християн. Для християнського богослов’я особливо важливими були його спроби з усією радикальністю поставити традиційні юдейські уявлення про Бога перед питанням Аушвіцу: «Де був Бог?» Тому в Німеччині вже з початку 1970-х років богослови та богословині почали серйозно ставитися до цього питання і критично переосмислювати християнські способи говорити про Бога. Однак те, що Елі Візель, як показує наведена вище цитата, не вважав головним завданням християн питання перегляду богословського мовлення про Бога, протягом тривалого часу залишалося непоміченим <...> Отже, можна сказати, що "теологія після Аушвіцу" в Німеччині завдяки власній внутрішній динаміці зрештою дійшла до тієї точки, де Елі Візель хотів би бачити її вже десятиліттями раніше: до з’ясування питання "чому вбивці були християнами", до критичного перечитання власних християнських традицій, які не змогли запобігти масовому вбивству мільйонів людей, — до погляду на злочинців <...> Погляд на злочинців змінює богослов’я. Він звільняє "теологію після Аушвіцу" від необхідності постійно створювати нові проєкти майбутнього, ідеального християнства й натомість повертає її до осмислення конкретної історії християнського богослов’я, а отже — до прийняття відповідальності за реально існуюче християнство" ----- Книга Björn Krondorfer Katharina von Kellenbach Norbert Reck "Mit Blick auf die Täter Fragen an die deutsche Theologie nach 1945" (Погляд на злочинців. Запитання до німецького богослов’я після 1945 року) на прикладі Німецького богослов’я після 1945 року, попереджає що Церква (християни, богослови) мають не лише співпереживати жертвам і говорити про ідеальне християнство чи церкву, а й дивитися на конкретних злочинців, співучасть, мовчання та відповідальність християн і Церкви. Бо без цього є ризик говорити про зло абстрактно, не помічаючи конкретних людей і практик, які зробили його можливиим. ("...погляд на злочинців нагадує богослов’ю, що надмірне розмірковування про "Бога і страждання" може відволікати увагу від відповідальності конкретних людей за конкретне страждання"). Було не приємно коли побачив їм'я відомго богослова, якій піднімав дух і віру народу та суспільства у післявоєнній Німеччині, але "зглажував" дещо та іноді, як кажуть автори, може і підсвідомо, конструював структуру пам'яті так, що "виноватець" потррохи ставав "жертвою" (Täter-Opfer-Umkehr). Проблема християнства не тільки в тому, що воно іноді помиляється щодо того, яким має бути світ. Значно небезпечніше, коли воно настільки зайняте створенням "правильного світу", чи просто своєї "церкви" десь наузбіччі життя, що перестає бачити свою відповідальність за світ реальний, а то і взагалі відсутніми. Прокидаючись від сну "ми поза політикою" і згадуючи свою відповідльність лише тоді, коли проходить марш ЛГБТ або змушують робити щеплення. С. Бермас

Прочитал книгу лидера РПЦ Гундяева. Поначалу думал что напишу подробный анализ, потому даже перевел ее в блок-схемы для удобства. Она схематична и ложится в систему из квадратиков и стрелочек довольно хорошо. Но ограничусь кратко и по пунктам. Итак что представляет из себя текст: 1. Книга довольно маленкая. Большой обьем в 240 стр достигается за счет крупного шрифта, большого междустрочного интервала и обилия картинок, 43 шт. 2. Обилие повторов одной и той же мысли и "моря" риторической "воды". Словом "темна вода во облацех". 3.Не тезисная, но лозунговая структура. Скорее напоминающая рекламную информацию или политическую агитацию. Язык - смесь церковного стиля проповеди с языком политических телепередач. Какова идеологическая (псевдотеологическая) структура. 1. "Теология" войны. Заявляет будто любая война это не просто конфликт государств или политических акторов, но особая форма "борьбы добра со злом", в которой непременно одна сторона некое "химически чистое добро", соответственно другая некое абсолютное зло. 2. Война в "теологии" Гундяева -"искупительный акт". Уравнивает пончтие "военного подвига" с жертвой Иисуса Христа. Несколько раз повторяющееся утверждение будто гибель солдата на войне "смывает грехи". Просто утверждается без всякой аргументации. Кстати атеистам тоже смывает, по скольку по его мнению "атеистов в окопах нет". 3. Утверждение будто бесстрашие в "военном подвиге" это результат действия Божественной Благодати. (А что у шахидов исламистких группировок, которые легко идут подрывать себя в толпе, бесстрашие тоже от "Божьей Благодати"? Или у японских "Камикадзе". Кстати слово "ками-кадзе" с японского так и переводится "божественный ветер"-это тоже "от Бога"? То есть микадо Хирохито правда был "ками" - божеством?) 4. Утверждение будто смысл христианской религии давать мотивацию для военной службы и преданности государству. (Синтоизм слабее это делает?) 5. Повтор всех идеологических мифов о войне 1941-45 из путинской агитации включая все противоречия. Одновременно утверждается будто "вся Европа поддержала Гитлера", и "вся Европа поддержала Сталинский СССР". Аналогичный набор мифов от "Мединского" про всю историю РФ. Плюс утверждение будто нападение Германии на СССР это "кара Божья" за госатеизм, а главная причина победы - "возрождение духовности". 6. Введение слогана "Священная война" вообще без аргументации. Интересы "Родины" священны, значит и война за них тоже "Священная". 7. "Мировым злом" названа "гендерная идеология" с помощью которой якобы "Запад" собирается покорить "духовный суверенитет России". Пресловутая отсылка к "родитель один и родитель два". 8. Утверждение будто победа в войне - знак верности Богу. (То есть королева Виктория и Наполеон III более богоугодны чем Николай I? А хан Батый вообще супер-святой? А Чингиз -хан?) 9. Утверждает будто сюжет "чудо Георгия о змие" - реальное историческое событие. 10. Уверждает что "весь мир" это безбожное погрязшее в потребительстве сообщество где жизнь человека -высшая ценность, а "Русский путь" - это способность жертвенного служения государству и потому верность "Божественному замыслу". Вывод. Идеологический агитационный материал с набором псевдотеологических лозунгов. Даже без попыток адекватного обоснования. До уровня проповедей Людвига Мюллера - рейхсбишофа пронацистской Рейхскирхе не дотягивает, хотя по риторике и очень близко. Кирилл из Петербурга 🩸Наконец-то появился внятный и лаконичный анализ книги патриарха Кирилла Гундяева, пропагандирующей войну. У Ницше было талантливей: "Вы говорите, что благая цель освящает даже войну? Я же говорю вам, что благо войны освящает всякую цель". Андрей Моденов На видео:пассажирский поезд "Одесса-Днепр.'"после сегодняшней атаки росаийским шахедом. Убит машинист и его помощник,т.к.они не успели спастись во время резкого маневра шахеда, хотели завезти поезд на станцию,чтобы 340 пассажиров могли безопасно эвакуироваться

"У Франції під час німецької окупації я був учасником Руху Опору, і одного разу, коли я спускався в метро, мене затримала поліція. Це одне з найцікавіших моїх переживань. Не заглиблюючись у романтичні подробиці того, що сталося і як це сталося, я переведу цей досвід у більш філософські категорії, пов’язані з часом. А сталося ось що: у той момент у мене було минуле, у мене було майбутнє, і я рухався від одного до іншого, бадьоро крокуючи сходами метро; і раптом хтось поклав мені руку на плече й сказав: «Стоп, покажіть ваші документи». І тут сталося кілька речей. По-перше, я почав думати дуже швидко, відчувати дуже інтенсивно і став усвідомлювати всю ситуацію з рельєфністю та яскравістю, яких я ще ніколи не відчував на останніх сходинках станції метро «Етуаль». По-друге: я раптом усвідомив, що в мене немає минулого. Адже реальне минуле було таким, що за нього мене б розстріляли, тож цього минулого більше не існувало. Фальшиве минуле, про яке я міг би розповідати, теж ніколи не існувало, тож я опинився схожим на ящірку, яку спіймали і яка втекла, відкинувши хвіст, так що там, де був хвіст, ящірки вже не було. Потім (хоча в ту мить я не обмірковував усе це з точки зору філософії часу) я поступово зрозумів ще одну дуже цікаву річ: майбутнє існує лише тому, що можна передбачити, що буде далі, за хвилину до того, як це станеться, або на вершок раніше, ніж ти до нього дійдеш. І нічого не трапляється, оскільки ти не маєш уявлення, що може статися, і ти схожий на людину, яка стоїть у незнайомій кімнаті в пітьмі.Стоїш — і навколо лише темрява, що тисне тобі на очі: можливо, перед тобою немає нічого, а можливо — безмежність, — все одно. Ти закінчуєшся саме там, де починається темрява. Тож я виявив, що в мене немає й майбутнього. Саме тоді мені стало ясно, що жити чи то в минулому, чи то в майбутньому — просто нереально. Виявилося, що я втиснутий у цю мить, і все те, що могло б бути, зосереджено в цій миті з надзвичайно бадьорою інтенсивністю та яскравістю, — що, зрештою, і дозволило мені залишитися на волі!Що стосується часу, то, не вдаючись у подробиці, скажу: у житті бувають хвилини, коли відчуваєш, що сьогодення — тут, минуле пішло безповоротно й має значення лише в тій мірі, в якій воно влилося у сьогодення, а майбутнє не має до цього стосунку, оскільки воно може настати, а може й не настати. Це трапляється, наприклад, коли ви потрапили в аварію, або в момент небезпеки, коли потрібно діяти негайно — тут вам немає часу плавно переходити з минулого в майбутнє. Від вас тоді вимагається бути настільки повністю в сьогоденні, щоб уся ваша енергія, уся ваша істота зводилася до слова «зараз». І тоді дуже цікаво буває виявити, що ти весь у цьому «зараз». Ви знаєте про тоненьку-тоненьку площину, про яку геометрія вчить, що вона не має товщини; ця геометрична площина, яка абсолютно не має товщини і є «теперішнім», рухається вздовж лінії часу, або, точніше, час біжить під нею і приносить вам «тепер» усе, що вам знадобиться в майбутньому".

Цікаво, що дуже важливий для мене дослідник природи тоталітаризму В. Подорога зазначає, що час крадуть не тільки у жертви системи,але й у самих виконавців репресій (агресорів): часу можна позбавляти не лише прямим фізичним насиллям ,але через пропаганду ,коли " людина перестає помічати реальність не лише теперешнього,але їй пропунується альтернативний,сфабрікований варіант минулого та нереалістичний сценарій майбутнього". Відчуття безчасся супровождує людину ще й тому,що рух,напрям її життя часто протягом війни позбавляється зв'язку з її активізмом,її діями-багато подій відбувається поза волею. З відвуттям втрати контролю над перебігом свого життя втрачається й відчуття його руху -з'являється інколи відчуття себе комахою на липкій стрічці -пастці. Безчасся важко сприймати як паузу, бо остання має чіткі межі і ясні цілі. Вона дає перепочити. Безчасся ,навпаки, виснажує.В добу інформаційних технологій провідні події відбуваються буквально в режимі онлайн,швидко змінюють одна одна. Комунікація соціальних мереж через надшвидкісну передачу даних навіть не дає можливості якісно обґрунтувати, ретельно обдумати відповідь співрозмовнику. Тому всі ми якраз відчуваємо голод за паузами.Бо паузи є необхідними, щоб запобігти ерозії пам'яті, комунікації тощо. Але безчасся не прагнеш, від нього, навпаки ,хочеш позбутися, як від тягаря. Характерною ознакою проживання часу протягом війни є і "дисонанс/ конфлікт темпоральностей". Зазвичай в будь-якій культурі присутні декілька темпоральностей одномоментно. Це є нормальним. Це час міського і сільського життя, час релігійного досвіду, час дитинства, молодості, зрілості і старості,час відлюдників тощо. При нормальному житті вони часто сприймаються як ресурс один для одного. Під час війни ці відносини обміну спотворюються. Наприклад, моя близька подруга, яка двічі з сім'єю з дітьми були біженцями, пише мені з Одеси після постійних обстрілів:"Розкажи мені щось добре, хочу перемкнутися". Знаю багатьом знайомим біженцям взагалі складно спілкуватися з близькими в зоні бойових дій, прифронтових міст тощо: про свої проблеми соромно писати,бо вони здаються несуттєвими у порівнянні з життям під постійним терором, а про позитивне,якщо і є, взагалі незручно писати, бо відчуваєш "провину того, хто вижив". Хоча самі біженці живуть у викривленій ,розколотій темпоральності,бо є носіями темпоральності війни всередині нетравмованого часу приймаючої країни.І через конфлікт темпоральностей спілкування ускладнюється як у біженців з місцевими,так і у біженців з домашніми,потерпаючими від війни. Мені це нагадало сумне природне видовище відомого Словінського національного парку,в якому зустрічаються пустеля та ліс,житя вируюче і завмерле...Спілкування позбавляється своєї невимушеності, хоча водночас дуже-дуже хочеш підтримати, хоча б словом обійняти. Ще одна особливість сприйняття часу,яку відмічають психологи,-це знецінення минулого через зруйнування іллюзії безпечності життя. Водночас людина не має інколи навіть такого вузького горизонту пларування, як години: наприклад, важко передбачити,чи допече мати звичайний пиріг дитині,чи не почнеться черговий обстріл,не зникне електроенергія . ..Біженці відчувають також вразливість планування через залежність від свого статусу,переживають тривогу за сім'ю вдома тощо. Люди застрягають в травмуючому моменті теперішнього,точніше його відсутності,бо життя під час війни часто позбавлено можливості повноти проживання через емоційне виснаження та просто необхідність виживання... Не має чітких алгоритмів проживання безчасся війни. Психологи радять повертати собі відчуття контролю над своїм життям хоча б через мікропланування та фіксацію момента, який війна перетворює на сліпу пляму. Цікаво,що схожу пораду давав прекрасний митрополит Антоній Сурозький, який сам пережив дві світові війни. Наведу фрагмент його проповіді повністю: