Владислав Ковынев

​​ВАТИКАН ПО-ЧОРНОМИРДІНСЬКИ Я в жодному разі не ставлю під сумнів канонічність та легітимність екскомуніки, яку Ватикан 2 липня 2026 року оголосив щодо шістьох єпископів Братства св. Пія Х (FSSPX). Але інші аспекти цієї ситуації викликають у мене смуток та глибоке розчарування. Справа в тому, що в Пояснювальній записці до Декрету про оголошення екскомуніки, яку опублікував Дикастерій віровчення, йдеться також про відлучення усіх священників FSSPX та усіх вірних, хто «формально приєднується до Братства» (п. 2). Звичайно, там є посилання і на канонічні норми, і на документи Магістеріуму ще часів св. Йоана Павла ІІ, але кардинал Фернандес не врахував головного: пояснювальна записка не має самостійної юридичної сили, оскільки за своєю природою вона тільки розʼяснює те, що міститься в Декреті. А в самому Декреті немає ані слова ні про екскомуніку священників, ні про екскомуніку мирян. Випереджаючи коментарі в стилі «Ти що, вже й каноніст?», скажу, що я спеціально передивився інтервʼю з відомим американським каноністом о. Джеральдом Мюрреєм, який має ступінь доктора канонічного права, здобутий у Папському Григоріанському університеті в Римі. Його фаховій думці я довіряю. Отже, о. Мюррей та інші правники наголошують, що Пояснювальна записка не має юридичної сили накладати або розширювати канонічні покарання, якщо цього немає в самому тексті Декрету. Ба більше, якщо з єпископами ситуація чітка і зрозуміла, то на яких підставах автоматична екскомуніка оголошується священникам? Який саме публічний схизматичний акт вчинив кожен окремий клірик Братства? Але і це ще не все. Пояснювальна записка стверджує, що сповіді та шлюби, уділені священниками FSSPX, віднині є недійсними (п. 3). Проте цей документ не може скасувати чинне Папське розпорядження. Для цього потрібен новий окремий декрет Папи Лева XIV, оскільки свого часу Папа Франциск офіційно наділив священників Братства повноваженнями відпускати гріхи у таїнстві покаяння (Misericordia et misera, 12) та засвідчувати шлюби (Лист Ecclesia Dei від 27.03.2017 р.). Крім того, канонічне право автоматично надає юрисдикцію будь-якому священнику для сповіді у разі смертної небезпеки або якщо вірний, не знаючи про санкції, накладені на клірика, добросовісно вважає, що священник має на це право (кан. 144). Це — фундаментальний принцип «Ecclesia supplet» (лат. «Церква доповнює»), який Ватикан до уваги не взяв. Отже, що ми маємо на виході? Дійсні екскомуніки для шістьох єпископів FSSPX, але юридично сумнівні санкції для священників та мирян Братства. Спостерігаючи за цим, мені спадає на думку тільки одне питання: невже в нинішньому Ватикані не залишилося фахових каноністів, здатних уникнути таких елементарних помилок? Ну невже кардинал Фернандес не міг проконсультуватися зі спеціалістами, перш ніж підписувати документи? А ще більше мене дивує, що Папа, який сам є фахівцем з канонічного права, не помітив явного ляпу. Чи він наосліп довірився компетенції Фернандеса? Насправді, вся ця ситуація — чергове підтвердження кадрової деградації ватиканських структур, що стрімко набрала обертів за часів Папи Франциска, коли на ключові позиції у Ватикані нерідко ставили людей, які за своїм інтелектуальним та професійним рівнем цим посадам не відповідають. Згадується, як свого часу св. Йоан Павло ІІ призначив кардинала Ратцинґера префектом Конгрегації доктрини віри — саме того кардинала, який його час від часу досить різко критикував, але у той же час був невимовно глибоким теологом та по-справжньому непересічною особистістю. Призначати на ключові посади своїх компетентних критиків — приклад зрілого і сильного керівництва. Але за Папи Франциска, здається, головний акцент було поставлено на персональну лояльність та готовність виконувати «лінію партії». Часи змінилися, і тепер на найдраматичнішому повороті історії Церкви Ватикан видає акти, які суперечать один одному, чим ще більше заплутує вірних. Як колись казав Чорномирдін: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди». #una_sancta

​​НІМЕЦЬКИЙ СИНДРОМ КАТОЛИЦИЗМУ Зараз ситуація вже потрошки змінюється, але ще зовсім нещодавно німці патологічно боялися проявляти свою німецькість: з домівок познімали усі прапори, а люди з пересторогою говорили про гордість за свою країну. Причиною цього є комплекс провини, який навʼязали німцям після Другої світової війни. Так, Німеччина накоїла багато лиха та вчинила чимало нелюдських злочинів, але вже народилося та виросло декілька поколінь, які до тих подій не мають жодного відношення. Тим не менше, до сьогодні знаходиться багато людей, які із задоволенням тавруватимуть нацистом та ультраправим фашистом умовного німця, який висловлюватиме невдоволення нелегальною міграцією або компліментарно говоритиме про свою історію. Щось подібне відбулося і з Католицизмом. Нам також навʼязали цей «комплекс нациста», постійно повторюючи як мантру одні й ті самі міфологеми: Джордано Бруно, Галілео Галілей, інквізиція, хрестові походи, полювання на відьом, страти єретиків, педофілія, конкордат з нацистами, покривання работоргівлі, кастрація хлопчиків для церковного хору. Я ж нічого не забув? Коли це говорять якісь напівосвічені атеїсти або різні ідеологічно налаштовані християни, мене це мало зачіпає. Але ж усі ці тези я почув від вірних католиків! Я досі не можу збагнути, як нашим ворогам це вдалося. Як їм вдалося навʼязати нам такий тотальний комплекс провини? Вже і Папи вибачалися за все, що завгодно, і Церква мільйон разів перепрошувала за різні зловживання, але ірраціональна нелюбов до Католицизму минулого і обсесивне бажання не асоціювати себе із ним залишається. Для ясності: я не стверджую, що Церква ніколи не помилялася, не чинила зла і не закривала очі на очевидні гріхи. На жаль, були і порнократи, і симонія, і корумповані єпископи, і багато чого ще. Але отой «чорний наратив», який я перелічив раніше, просто просякнутий неправдою. Яку б тему ви не підняли, ви побачите, що зазвичай правдиві факти там дуже майстерно приправлені відвертою брехнею, яка ювелірно спотворює картину. Наприклад, з кожного кутка ми чуємо про «мільйони жертв інквізиції», але майже нікого не цікавлять реальні історичні факти: 1. Мільйонні жертви інквізиції неможливі суто демографічно. Тогочасна Європа просто не витримала б таких масштабів, а вигадана цифра «жертв» подекуди перевищує населення цілих тогочасних королівств. 2. Сучасна адвокатура зʼявилася саме завдяки інквізиції, бо Церква цілеспрямовано надавала людині інструменти для захисту. Суд інквізиції на той час був найбільш прогресивним і гуманним. Історики зазначають, що кримінальні злочинці інколи навмисно імітували єресь, аби їх перевели зі звичайної вʼязниці до інквізиторської, де умови утримання були значно кращими, а катування, які калічили людей, суворо заборонялися. 3. У 1998 році Ватикан відкрив архіви Святої Канцелярії, і зʼясувалося дивовижне: близько 98% вироків інквізиції були виправдовувальними або обмежувалися духовним покаянням. За кілька століть існування інквізиції (іспанської, португальської та римської) до смертної кари було засуджено близько 1–2% від усіх підсудних (загалом близько 3000–5000 людей). До того ж, смертні вироки ніколи не виконувалися Церквою — вона лише констатувала нерозкаяність єретика і передавала його світській державній владі. Отже, чи була інквізиція? Так. Чи засуджувала вона єретиків? Так. Чи були смертні вироки? Так. Але їх було лише 1–2%. Церква нікого не страчувала власноруч, натомість надавала адвокатів і, в умовах суворої середньовічної ментальності, напрочуд гуманно ставилася до підсудних. Тому сучасним католикам потрібно позбавлятися цієї ментальності «постійно винуватого». Потрібно знати свою історію, чесно визнавати реальні помилки, але й рішуче відсікати всю ту пропаганду, яка з усіх боків ллється на Святу Церкву. Насправді, коли вивчаєш історію Католицизму неупереджено, в голові крутиться тільки одне питання, яке хочеться висловити, перефразувавши відому пісню: «Як тебе не любити, Католицизме мій?» #una_sancta

ДВА ОБЛИЧЧЯ ВАТИКАНУ 1 липня 2026 року в швейцарському Еконі відбулися незаконні єпископські свячення в Братстві св. Пія Х (FSSPX), а вже наступного дня Апостольський Престол підтвердив автоматичну екскомуніку нововисвяченим єпископам та їхнім консекраторам. Мою позицію щодо FSSPX я вже викладав, тому не повторюватимусь. Натомість, я би хотів пригадати, що така сама канонічна кара застосовується й в інших випадках. Наприклад, коли мирянин або священнослужитель: – зрікається віри або проповідує єресь (кан. 1364); – оскверняє Святі Дари (кан. 1382 §1); – чинить насильство проти Папи (кан. 1370 §1); – висвячує жінок (кан. 1379 §3); – порушує таємницю сповіді (кан. 1386 §1); – вчиняє аборт (кан. 1398); – відпускає гріх спільникові у сексуальному гріху (кан. 1384). Вчора я випадково натрапив на запис Меси, яка 13 червня 2026 року відбулася в лондонській парафії Святих Апостолів, де співслужили декілька священників Вестмінстерської архідієцезії, два єпископи та кардинал Тімоті Редкліфф ОР. Я вже оминатиму такі «дрібниці», як читання Євангелія жінками за ролями, відсутність орнатів чи самовільну зміну слів анафори. Найцікавіше тут інше. Уся ця Меса була присвячена святкуванню 50-річчя «подружнього життя» ЛГБТ-активістів Мартіна Пендергаста (колишнього монаха-кармеліта та священника) та Джуліана Філоховскі. На початку літургії було зачитано «зворушливу» історію життя цих двох чоловіків, а також уривок із листа Папи Франциска, надісланого їм перед його смертю у 2025 році, зі словами підтримки та подяки за «прояви близькості та довіри». Загалом під час Меси імʼя минулого Папи згадувалося регулярно. Пендергаст навіть заявив: «Синодальний шлях Церкви зробив можливим уділення благословення одностатевим парам. У червні 1976 року ми не могли навіть мріяти про таке». Ідеться про документ «Fiducia supplicans» (2023), який дозволив неофіційні, позалітургійні благословення неврегульованих пар, зокрема одностатевих, без схвалення чи прирівнювання їх до Таїнства шлюбу. Проте наприкінці Меси відбулося рівно те, що документ прямо забороняє: пара стала перед вівтарем і була публічно благословлена священником у ЛГБТ-столі. Перед очима кардинала та двох єпископів Католицької Церкви відбулася публічна маніфестація єресі та зухвале заперечення церковного вчення: як догматичного (антропологія), так і морального (гамартологія). Нагадаю, що згідно з канонічним правом, єресь — це вперте заперечення чи впертий сумнів щодо істини католицької віри (кан. 751), що карається автоматичною екскомунікою (кан. 1364). Отже, священник і пара де-юре мають бути відлучені? Я правильно розумію? Але чи відреагує Ватикан? Питання риторичне. Папа Лев XIV, в своєму інтервʼю від 23 квітня 2026 року, заявив: «Ми схильні думати, що коли Церква говорить про мораль, то єдиним моральним питанням є сексуальність [...] Насправді ж, на мою думку, існують набагато важливіші й значущіші питання, такі як справедливість, рівність і свобода чоловіків та жінок». Наша влада поки що того не усвідомлює, але екскомунікою FSSPX вона вистрілила собі в ногу. Роками нам повторювали мантру, що Ватикан не карає німецьких єпископів, бо «буде схизма». Але раптом одним розчерком пера відлучили FSSPX із 600 тисячами вірних. То схизма вже не така страшна? Якась промовиста вибірковість та непослідовність. Я реально не розумію, як можна закривати очі на те, що відбувається. Я щиро не можу збагнути, як кардинал Редкліфф проповідував на тій славнозвісній Месі про «цінність дружби», знаючи увесь контекст. А ще більше я не розумію, чому українські домініканці організовували йому цього року зустрічі з вірянами в Україні, знаючи про його «специфічні» погляди. Вся ця лондонська Меса — це абсолютне блюзнірство та смачний плювок в обличчя Христа. Але саме про таких духовних лицемірів Спаситель колись казав: «Оцей народ устами своїми мене шанує, серце ж їхнє далеко від мене» (Мт. 15:8). Miserere nostri, Dómine, secundum magnam misericórdiam tuam. #una_sancta

​​ЧОРНИЙ ДЕНЬ ДЛЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ Сьогодні, 1 липня 2026 року, надзвичайно трагічний день для Католицької Церкви: Братство св. Пія Х, всупереч волі Верховного Понтифіка Папи Лева XIV, здійснює єпископські свячення чотирьох чоловіків, що є дзеркальним повторенням подій 1988 року, коли такий самий крок зробив архієпископ Марсель Лефевр. Передбачаю, що Ватикан, як і тоді, оголосить про екскомуніку і тих, хто рукопокладав, і тих, кого рукопокладали. Згідно з чинним Кодексом канонічного права (кан. 1387), консекрація єпископів без папського мандата карається автоматичною екскомунікою latae sententiae («наперед винесений вирок»). Тобто людина своїм учинком сама відлучає себе від церковного сопричастя. Ба більше, окрім самого факту незаконного свячення, такий крок кваліфікується як акт схизми (див. кан. 751), і голова Декастерії віровчення кардинал Віктор Мануель Фернандес уже кілька разів прямо заявляв, що Апостольський Престол розглядатиме це саме так. Оскільки Братство переконане, що Церква перебуває в глибокій догматичній кризі, а найвищий закон Церкви — це спасіння душ (кан. 1752), воно наполягає, що діє у стані «крайньої необхідності» і заради збереження віри. Відповідно, згідно з кан. 1323–1324, воно може бути звільнене від автоматичної екскомуніки із суттєвим помʼякшенням канонічних кар. Керівництво Братства постійно наголошує, що не має «схизматичного наміру» і не будує паралельну Церкву. Вони поминають Папу та місцевого єпископа на кожній Месі й чітко ідентифікують себе як католики. Те, що вони є католиками, донедавна підтверджували й дії самого Ватикану. Так, у 2009 році Папа Бенедикт XVI зняв екскомуніки, накладені у 1988 році, а згодом Папа Франциск надав священникам Братства офіційні повноваження законно сповідати та благословляти шлюби вірян. Загалом, ситуація вкрай заплутана, і детальніше про канонічний та еклезіологічний її аспекти можна прочитати у моєму вчорашньому дописі. Проте канони канонами, але справжній смуток викликає інше. З одного боку, Братство демонструє відвертий непослух, тоді як у католицькій духовності послух законній владі (навіть коли вона помиляється) завжди вважався виявом найвищого смирення. Але з іншого боку, Ватикан демонструє феноменальні подвійні стандарти, закриваючи очі на очевидні єресі та зловживання з боку будь-кого, окрім традиціоналістів. Обрання Китаєм собі єпископів без всякого погодження з Ватиканом? Не проблема. Участь католицького єпископа Джозефа Вінсента Бреннана в англіканській «хіротонії»? Не проблема. Прайд-Меси кардинала Роберта МакЕлроя? Не проблема. Німецький синодальний шлях з його відкритим запереченням догматів Церкви? Не проблема. Публічні висловлювання о. Джеймса Мартіна SJ про те, що в гомосексуальних стосунках є «елементи святості» (як-от вірність чи жертовність)? Не проблема. Притягнути ідол «Пачамами» до Ватикану? Не проблема. Взагалі майже нічого не проблема, окрім католиків, які вірно тримаються традиційного вчення, живуть сакраментальним життям, виховують багатодітні родини, розвивають місії, але при цьому дозволяють собі теологічну критику деяких неоднозначних формулювань Другого Ватиканського Собору. Зрозумійте мене правильно: я не є фанатом Братства і не підтримую їхнього радикального кроку, але я не можу погодитися з тим, що Ватикан готовий бути добрим та милосердним батьком для всіх єретиків світу, окрім власних консерваторів. Це ненормально, коли генеральний настоятель Братства роками марно просить про аудієнцію з Папою, поки Понтифік знаходить час для зустрічей із лівими активістами та представниками іншовірних спільнот. Це якесь вибіркове батьківство. Тому сьогодні — чорний день для Церкви. Одні — демонстративно не слухаються влади. Влада — не проявляє бодай краплі пастирського милосердя. А пересічний люд щиро радіє новій екскомуніці, вигукуючи: «Нарешті вас покарали, кляті ви схизматики!» Помилуй, Господи, Церкву Твою, і зціли її глибокі рани! #una_sancta

​​ЩО НЕ ТАК ІЗ СВЯЧЕННЯМИ FSSPX? Як відомо, завтра, 1 липня 2026 року, Братство св. Пія Х (FSSPX), здійснюватиме єпископські свячення чотирьох чоловіків, всупереч волі Верховного Понтифіка Папи Лева XIV. У багатьох моїх читачів якось не вʼяжуться два факти про мене: з одного боку, я всім серцем люблю Тридентську Месу, але з іншого — свідомо вирішив приєднатися до Братства св. Петра (FSSP), яке, на відміну від FSSPX, перебуває у повній єдності з Апостольським Престолом. Я вже неодноразово наголошував, що ключова підміна, яку часто роблять у медіапросторі, — це знак рівності між Тридентською Месою та лефевризмом. Проте традиційний Римський обряд — не власність FSSPX, а скарб, який належить усій Католицькій Церкві. Тому для мене абсолютно незрозуміла ця штучна дихотомія: або єдність з Папою, або Тридентська Меса. Тим не менше, FSSPX — це досить велика організація, яка обʼєднує в собі 733 священники, 798 місць, де звершуються богослужіння, а також більше ніж 600 тисяч вірних. Отже їхні завтрашні свячення можуть суттєво вплинути на глобальну ситуацію в Церкві. Про те, що я думаю загалом про кризу у стосунках між Братством і Римом, я напишу завтра, а сьогодні хотів би проговорити досить неочевидну тему, на яку мало хто звертає увагу: а в чому, власне, полягає еклезіологічна проблема завтрашніх свячень? Багато прихильників Братства намагаються звести все до суто формального юридичного питання: мовляв, єдине, що зробить FSSPX, — це порушить чинний Кодекс канонічного права, який карає екскомунікою єпископські свячення без погодження з Папою (кан. 1387). Але це далеко не так. Слово ἐπίσκοπος (епíскопос) означає «наглядач», а отже, керівництво конкретною Божою отарою випливає із самої природи його служіння. Саме тому кожен єпископ повинен мати дієцезію в підпорядкуванні, і його свячення завжди відбуваються на кафедру конкретної єпархії. Тут прихильники Братства зазвичай згадують про єпископів-помічників: мовляв, вони також не мають власних єпархій. Проте це помилка. Єпископи-помічники всі без винятку є титулярними єпископами. Тобто вони є єпископами над конкретними дієцезіями, які де-юре існують, але де-факто не функціонують. Саме через це вони мають законне право допомагати правлячому єпископу іншої дієцезії. Ще раз: єпископ не може бути бродячим бременським музикантом, не привʼязаним до жодної дієцезії. Ще з часів Халкідонського собору 451 року в Церкві суворо заборонене так зване абсолютне висвячення (ordinatio absoluta), коли людину висвячували у сан без привʼязки до конкретної єпархії. Відповідно, Братство порушує не просто якийсь сучасний канон, а 6-е правило Четвертого Вселенського собору, викривляючи саму еклезіологічну природу єпископського служіння. Ба більше, за цим тягнеться і криза священства, бо кожен священник обовʼязково має бути інкардинованим до конкретної дієцезії (або ордену), мати канонічну місію від законного ординарія та дозвіл на уділення таїнств. Всього цього у Братства немає. Але ж як тоді св. Йоан Павло ІІ планував надати Братству свого єпископа? Відповідь проста: Братству мали надати саме титулярного єпископа і створити для нього персональну прелатуру, щоб наділити його законною юрисдикцією над вірними Братства. На відміну від звичайних єпархій, які формуються за територіальним принципом, персональна прелатура будується за персональним принципом. Це означає, що вона обʼєднує людей за певною ознакою (в даному випадку — належність до Братства), незалежно від того, в якій точці світу вони проживають. Але через відмову архієпископа Лефевра цього тоді, на жаль, не сталося, і тепер ми маємо те, що маємо. Отож, що Братство зробить завтра? Воно висвятить чотирьох дійсних, але канонічно незаконних єпископів, які не матимуть жодної законної юрисдикції і здійснюватимуть служіння всупереч волі Папи, всупереч соборовим постановам та, зрештою, всупереч самій природі єпископського служіння. І найприкріше у цьому всьому те, що симпатики Братства ніякої проблеми в цьому не вбачають. #una_sancta

​​КАТОЛИЦИЗМ, ЯКИЙ ПЕРЕСТАЛИ ЛЮБИТИ... Якось я розмовляв з одним священником і з великим натхненням розповідав йому про Тридентську Месу та той духовний скарб, який я там віднайшов. Він вислухав мене, усміхнувся, а потім сказав: «Владиславе, будь обережним із цією Месою». На жаль, ці слова вкотре підтверджують мою тезу: значна частина сучасного духовенства вихована з якоюсь ірраціональною нелюбовʼю до Католицизму, який ми знали до Другого Ватиканського собору. Раніше я цього не усвідомлював і просто не помічав, але останнім часом став пригадувати, що такі тенденції простежувалися від самого початку мого католицького шляху. Памʼятаю, як у день, коли Папа Франциск видав своє Motu Proprio «Traditionis Custodes» (2021), яким суттєво обмежив служіння Тридентської Меси, один душпастир зі щирою посмішкою підійшов до мене і сказав: «Бачив? Нарешті Папа заборонив цю Месу!» Наше духовенство живе в якійсь власній інформаційній бульбашці й щиро вважає, що курс на забуття власної традиції відгукується в серцях сучасних людей — особливо молоді. Але мій особистий досвід свідчить про протилежне. Мушу з болем констатувати: я знаю реальні приклади, коли люди або вже обрали Православʼя, або дедалі більше схиляються до нього не в останню чергу через те, що Східна Церква береже свою традицію та плекає її. Або принаймні не заперечує її так демонстративно. Водночас парафія, до якої ми зараз ходимо, майже на 100% складається з людей, які цілеспрямовано їдуть за тридцять або навіть пʼятдесят кілометрів, щоб бути присутніми саме на Тридентській Месі. «Майбутнє Церкви — в її минулому», — такі слова я якось побачив на стіні в захристії одного храму. Але повернімося до почутого мною застереження. На ньому діалог не закінчився. Я запитав: «А чого саме мені варто побоюватися?» На що отримав коротку відповідь: «Духа розколу». Звичайно, схизма — це страшний гріх, і особисто я після стількох років перебування в протестантизмі до цього надзвичайно чутливий. Саме тому ми обрали храм Братства святого Петра (FSSP), яке перебуває в повній єдності з Апостольським Престолом і підпорядковується місцевому єпископу. Ключова підміна, яку роблять у таких дискусіях, — це знак рівності між Тридентською Месою та лефевризмом. Але традиційний Римський обряд належить усій Церкві, а не лише окремій групі католиків, яка свого часу не змогла порозумітися з Ватиканом. Я не знаю жодного вірного в Братстві св. Петра чи Інституті Христа Царя, хто б підтримував схизму, заперечував владу Папи чи поширював наративи про «недійсну Месу». Нами рухає любов до Церкви та її Традиції, а не ненависть чи відторгнення Novus Ordo. Насправді мене щиро турбує, чому для частини сучасних католиків власне минуле є проблемою. Чому католицизм, який існував до Другого Ватиканського собору і подарував світу сонм святих, сьогодні маргіналізується та оголошується «забобоном», «магізмом», «ритуалізмом» чи іншим «-ізмом»? Турбує мене ще й те, що жоден священник жодного разу не сказав мені: «Будь обережним із літургійними танцями». Або: «Будь обережним із протестантськими піснями». Або: «Будь обережним із самодіяльністю на Месі». Але варто людині відкрити для себе традиційну Месу, як звідусіль починає лунати: «Achtung!» Багато моїх співрозмовників цього не розуміють, але я не був католиком більшу частину свого життя. Тому я дивлюся на літургійну спадщину Церкви не через призму післясоборних дискусій, а значною мірою очима людини, яка відкрила її вперше. І я щиро дивуюся: як я, людина ззовні, одразу побачив той колосальний скарб, який Церква має в традиційній формі Римського обряду, тоді як католики зі стажем говорять про нього виключно з упередженням та негативом? Один священник якось сказав мені, що любити Тридентську Месу можуть тільки «духовні наркомани» та «психічно хворі люди». І тут мене осінило: корінь таких висловлювань взагалі не в Месі, а в тому, що вона нагадує сучасним католикам про існування іншого Католицизму — того, який вони давно перестали любити... Далі не буде. #una_sancta

​​ЄВХАРИСТІЯ ЧИ ПЕЧИВО? Є такий відомий афоризм: «Якщо не можеш перемогти, очоль». Досить дієва стратегія для політиканів, але вкрай нищівна для Церкви. До 1969 року в Римській Церкві існував лише один нормативний спосіб приймання Пресвятої Євхаристії: навколішки і в уста. Однак на хвилі літургійних реформ 60-х років деякі ієрархи в Нідерландах, Бельгії, Франції та Німеччині почали самовільно, без дозволу Риму, впроваджувати причастя на руку. Навіщо? «Щоб повернутися до практики першої Церкви» — запевняли вони. Дійсно, у перші століття причастя на руку було нормативним. Проте через страх втрати найдрібніших частинок Тіла Христового Церква, як на Сході, так і на Заході, поступово перейшла до причастя в уста, і з VII до ХХ століття це рішення не переглядалось. Можливо, частина єпископів щиро вважала, що причастя в уста є відходом від первісної простоти. Проте більшість ідеологів змін сприймали його як символ клерикалізму, а причастя на руку — як знак подолання «людиноненависницького» Католицизму, бо, як висловлювався один ірландський священник: «Тільки худобу годують з руки. Люди годують себе самостійно». Але подивімося на це з іншого боку. Які плоди принесло це легалізоване зловживання? Зросла євхаристійна побожність? Ні. Люди стали більш усвідомлено приймати таїнство? Ні. Зросла віра у реальну присутність Христа в Святих Дарах? Також ні. На жаль, на практиці багато де Євхаристія перетворилась не більше ніж незграбну роздачу якогось печива, де крихти Тіла Христового падають на підлогу, а гостії залишаються на лавках, у молитовниках чи викрадаються сатаністами. Врешті, мені особисто відомий випадок, коли в Німеччині одна «побожна» жіночка поділилася таїнством зі своїм собакою. Все це було б майже неможливим, якби Церква продовжувала причащати вірних виключно в уста. Зрештою, не існує жодного теологічно обґрунтованого аргументу за перехід від причастя в уста до причастя на руку. Ця практика — виключно ідеологічна. Колись св. Тома, побачивши воскреслого Ісуса, впав перед ним на коліна і сказав: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28). Так само чинили й усі праведники, які особисто зустрічали Господа: від Авраама (Бут. 17:3) до Йоана Богослова (Об. 1:17). Але ж «ми не худоба». «А от Ісус на Тайній Вечері роздав хліб своїм учням!» — кажуть реформатори. Правда, текст ніде не говорить, що він поклав його їм на руки (Мт. 26:26; Мк. 14:22; Лк. 22:19), але навіть якщо й так, то це були апостоли (перші єпископи), а не миряни, і через цю дію Христос установив два нерозривно пов’язані таїнства: Священства та Євхаристії. Ще люблять пригадувати, що перші християни причащалися на руку. Так, це правда. Але чи читали ви, як у IV столітті це описує Кирило Єрусалимський? «Приступай не з розпростертими долонями, не з розведеними руками приступай, а, ліву руку зробивши престолом правої, яка хоче підняти Царя, і зігнувши долоню, прийми Тіло Христове і тут-таки скажи: «Амінь» [...] Бо скажи мені, якби хтось дав тобі крихту золота, то чи не став би ти тримати її зі всілякою обережністю, зберігаючи, щоб чогось із неї не втратити і не пошкодити? Чи не з більшою обережністю ти повинен берегти те, що є чеснішим від золота і дорогоцінних каменів, щоб у тебе не впала ні одна крупинка?» (Тайноводчі повчання, 5.21). No comment. Ватикан, не змігши зупинити поширення цього явища в Європі, вирішив його очолити. Тому 28 травня 1969 року Папа Павло VI в інструкції «Memoriale Domini» наголосив, що причастя в уста залишається універсальною нормою для всієї Церкви, а причастя на руку може дозволятися лише як індульт (виняток). Першими такий дозвіл отримали Бельгія та Франція (1969), а протягом 70–80-х років — більшість країн світу, і виняток дуже швидко став нормою. Колись я бачив у Німеччині, як на весь храм лише один молодий хлопець став на коліна, щоб прийняти Христа в уста, і мої очі наповнилися сльозами. Я відчував невимовний біль через ставлення людей до Тіла Господнього і водночас невимовну радість через віру цього юнака. Далі буде. #una_sancta

​​ЛІТУРГІЙНЕ LEGO Чи правда, що Римська літургія, яка виникла після Другого Ватиканського собору, повернулася «до джерел» та автентичного християнського богослужіння перших століть? Для ясності: зараз я не порушую питання про необхідність реформ. Мене насамперед цікавлять методи, якими ці реформи було проведено, а також їхні засадничі принципи. Будь-хто, хто вивчав ці теми неупереджено, рано чи пізно стикався з питанням: а чим наше «повернення до джерел» відрізняється від протестантського ad fontes? Чим наша деконструкція та реконструкція Меси відрізняється від їхнього «pick and choose»? Чому ми, наприклад, скорочуємо девʼятикратне «Kyrie eleison», яке, за словами Папи Григорія Великого (†604), є давньою традицією Римської Церкви, але зберігаємо Символ віри, який був уведений у нашу літургію тільки в ХІ столітті? Насправді, принцип «чим давніше, тим краще» — це так званий літургійний археологізм, який критикував ще Папа Пій XII в енцикліці «Mediator Dei» (1947). Давність сама по собі не є критерієм істинності або досконалості, і католицька традиція ніколи не розуміла себе як археологічний проєкт. Але навіть якщо ми приймаємо це за аксіому, то давайте будемо послідовними. Чому ми залишаємо, наприклад, «Confiteor» («Сповідаюся»), але прибираємо Пс. 42, хоча вони зʼявилися приблизно в один і той самий час? Чому ми взагалі залишаємо «Confiteor», який зʼявився в ХІ столітті, якщо повертаємось до ранньохристиянської літургії? Чому, навіть залишаючи цю молитву, ми штучно її скорочуємо і робимо з неї молитву усього зібрання, коли в Римській літургії це завжди була приватна молитва священника та міністрантів? Але є й ще більш кричущі «реформи». Наприклад, у нас зʼявилося аж чотири Євхаристійних канони. Так і хочеться запитати: покажіть мені бодай одну давню літургію (від літургії Якова до Василія Великого), де було б кілька Євхаристійних канонів на вибір. З цих чотирьох Євхаристійних молитов Перша є відредагованим традиційним Римським каноном; Друга — суттєво переробленим текстом псевдо-Іполита Римського; Третя — написаною з нуля; Четверта — відредагованою компіляцією стародавніх східних анафор. Римський канон, який ми маємо щонайменше з VI століття, сьогодні майже ніколи не використовується. Ба більше, реформатори і його відредагували, прибравши майже всю символіку (знаки хреста, поклони, колінопреклоніння) і змінивши консекраційні слова над чашею. Свого часу Папа Пій ІХ (†1878) відмовився від «дрібниці» — внести імʼя св. Йосифа до канону, — бо це суперечило принципу органічного розвитку (згодом це зробив св. Йоан ХХІІІ). Натомість Консиліум не просто зробив косметичні зміни: тиха молитва «Mysterium fidei» («Тайна віри») над чашею була трансформована у діалог священника з вірними, що не має жодного прецеденту аж до ХХ століття. Найпопулярніша сьогодні Друга Євхаристійна молитва ще більш «дивовижна». Літургісти 50–70-х років переконували всіх навколо, що відкопали найдавнішу молитву Римської Церкви, автентичний канон, який походить від св. Іполита Римського (ІІ століття). Згодом, щоправда, зʼясувалося, що це сирійський чи єгипетський анонімний текст IV століття, який до Рима не має жодного стосунку. Але ж реформатори і цю молитву суттєво переробили, поспіхом дописуючи її текст на серветках у римському кафе (як згадував учасник тих подій о. Луї Бує). Це лишень декілька поодиноких прикладів, які наочно ілюструють усю проблематику реформ. Вибачте, але це не повернення до джерел і не традиція, а реконструкція та вибірковий археологізм, який виходить із хибної пресупозиції, що літургія може докорінно змінюватися одним розчерком пера. Я не стверджую, що нова Меса недійсна або неблагодатна. Але я й не ведуся на розповіді про те, що вона — найтрадиційніша з усього, що взагалі може бути, і що давня Римська літургія виглядала саме так. Врешті, Церква часто скасовувала свої ж реформи. Пресупозиція, ніби ми ніколи не помиляємося і всі наші реформи завжди бездоганні, — це інфантилізм, приправлений гординею. Далі буде. #una_sancta

​​ЄВАНГЕЛІЕ ВІД ООН Щороку у Велику пʼятницю Католицька Церква молиться так звану «Вселенську молитву» або молитву за увесь світ. Її структура дуже проста: диякон або священник проголошує намірення (інтенцію), після чого всі присутні певний час моляться в тиші, а потім священник співає заключну колекту. Одного разу я взявся порівнювати тексти молитов між Novus Ordo та Тридентською Месою, і мене особливо зацікавили два конкретні пункти. Перший — це молитва за інших християн. У новому обряді вона звучить так: «Молімося за усіх братів, віруючих у Христа, щоб їх, котрі чинять істину, наш Бог і Господь благоволив згуртувати і зберегти у своїй єдиній Церкві». І далі: «Всемогутній, вічний Боже, Ти збираєш розпорошених, а зібраних зберігаєш у єдності; поглянь милостиво на паству Твого Сина і вчини, щоб усі, освячені одним Хрещенням, об’єдналися в істинній вірі та братній любові». У традиційному ж обряді маємо трішки інший варіант: «Молімося також за єретиків і схизматиків, щоб Бог і Господь наш визволив їх від усіх помилок та зволив повернути їх до святої Матері — Католицької й Апостольської Церкви». І далі: «Всемогутній вічний Боже, Ти спасаєш усіх і не бажаєш, щоб хтось загинув; поглянь на душі, ошукані диявольським обманом, щоб, відкинувши всяку єретичну зіпсутість, серця тих, хто блукає в помилці, навернулися до розсудливості й повернулися до єдності Твоєї істини». Наступною йде молитва за юдеїв. В новому обряді ми чуємо: «Молімося за юдеїв, щоб їм, до котрих найперше промовив Господь Бог наш, Він допоміг зростати в любові свого Імені та вірності свого союзу». І далі: «Всемогутній, вічний Боже, Ти дав свої обітниці Авраамові та його нащадкам; вислухай ласкаво молитви своєї Церкви, щоб першообраний народ міг осягнути повноту відкуплення». А у старому обряді: «Молімося також за юдеїв: щоб Бог і Господь наш просвітив їхні серця, аби вони визнали Ісуса Христа Спасителем усіх людей». І далі: «Всемогутній вічний Боже, Ти бажаєш, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини; милостиво вчини, щоб, коли повнота народів увійде до Твоєї Церкви, увесь Ізраїль був спасенний». А тепер давайте поговоримо начистоту. Чи є молитви в новому обряді єретичними? Звичайно, ні. Але є те, що просто неможливо ігнорувати: кардинальна зміна акцентів. Лише через певний час перебування в Католицькій Церкві я збагнув: для багатьох вірних не має жодного значення, які глибокі речі написані в документах Другого Ватиканського собору, декларації «Dominus Iesus» (2000) чи в Катехизмі. Фінальний вплив на світогляд конкретного вірянина мають не теоретичні концепти Ватикану, а реальна парафіяльна практика. Як і в багатьох інших місцях, новий обряд несвідомо відкриває широкі двері для тих, хто шукає можливості компрометувати церковне вчення, і багато хто цим, на жаль, безсоромно користується. Саме зміна теологічних акцентів породжує парадокс, коли вірні вченню Церкви католики продовжують бачити у цих молитвах істину ортодоксії, а релятивісти та ліберали — підтвердження своїх помилок. То потрібно іншим християнам ставати католиками чи не потрібно? То потрібно юдеям навертатися до Христа чи ні? Парадокс, але для пересічного мирянина відповідь залежатиме не від позиції Дикастерії віровчення, а від світогляду конкретного священника, кардинала чи єпископа. У старому Католицизмі я бачу ясність, конкретність та тверезість. У новому — дивну неоднозначність та амбівалентність. Старий текст просто дихає турботою про спасіння душ, а новий — намаганням нікого не образити. У старому обряді ми маємо хірургічну точність, а в новому — рідкий туман. Але сучасному світу не потрібна Церква, яка є наче релігійною філією ООН. Аморфність ще нікого не захоплювала і не навертала. Сучасний розгублений світ потребує хоча б однієї інституції, яка здатна говорити й проповідувати Правду. Бо справжня любов не в тому, щоб пустити пилу в очі, а в тому, щоб ті очі відкрити. Далі буде. #una_sancta

Я ПОБУВАВ НА НЕБІ Учора нашу родину запросили на священицькі свячення нашого друга та ще 12 чоловіків із Братства св. Петра (FSSP). Усе це відбувалося у великому й прекрасному храмі св. Петра і Павла в мальовничому баварському містечку Лінденберг-ім-Алльгой, де зібралися кілька тисяч людей. Я вперше в житті був на понтифікальній Месі в традиційному Римському обряді. Вона тривала рівно 4 години, але ці 4 години пролетіли як на одному диханні. Бо ця Меса… Вона була небесною… Спів, краса та глибина обряду, щирість і любов, що панували в повітрі, — це було невимовно прекрасно. Я бачив багато свячень у своєму житті, але це було щось особливо глибоке, величне і світле. Чесно, мені бракує слів, щоб це описати. Після Меси ми отримали приміційне благословення від нашого друга, о. Степана Андроїч, з яким познайомилися, коли він проходив практику в нашій парафії. Deo gratias! #una_sancta

​​ПАПА ВСЕМОГУТНІЙ Якось мав я діалог з одним священником щодо Filioque — католицького вчення про ісходження Святого Духа від Отця і Сина. Загалом розмова видалася цікавою та змістовною, і мені було щиро приємно поспілкуватися з людиною, яка добре орієнтується в темі. Як відомо, питання Filioque вже понад тисячу років залишається однією з головних богословських перепон між Сходом і Заходом. Саме через нього патріарх Константинопольський Фотій написав свій знаменитий трактат «Містагогія Святого Духа», а в IX столітті навколо цього питання розгорілася одна з найбільших суперечок в історії Церкви. І ось під час розмови я почув наступну фразу: «Мені це Filioque — що воно є, що його немає — байдуже. Якщо Ватикан завтра скаже прибрати його із Символу віри або навіть скасує його догматичний статус, я тільки зрадію. Принаймні буде легше говорити з православними». Сказати, що я був шокований, це нічого не сказати. Дуже показова ситуація. По-перше, вона демонструє дедалі поширенішу втрату відчуття об’єктивної істини серед духовенства. Іноді складається враження, що для багатьох із них догмати — це вже не незмінні істини, а лише богословські формули, які можна переглянути або навіть скасувати заради пасторальної доцільності чи екуменічного діалогу. Але ж у Церкві існують різні рівні авторитетності вчення. Найвищий із них — істини de fide («із віри»), тобто догмати, які спираються на Боже Одкровення та непомильність Церкви і є обовʼязковими для сповідування усіма вірними. Такі істини не можуть бути заперечені, скасовані чи оголошені помилковими. Так, вони можуть бути уточнені або глибше сформульовані, але Церква не може заперечити те, що раніше урочисто проголосила як Божественну істину. Саме тому питання тут не в Filioque, а в самому принципі. Якщо завтра можна скасувати Filioque, то чому слідом не можна скасувати Непорочне Зачаття, примат Петра або Внебовзяття Богородиці? По-друге, ця фраза унаочнює дивний парадокс нашого часу — радикальний ультрамонтанізм (від лат. ultra montes — «за горами», тобто за Альпами, у Римі). Ультрамонтанізм у класичному розумінні — це вчення, яке наголошує на верховній владі Папи Римського над усіма католиками, а також на його приматі над Вселенським Собором. Вершиною його формулювання стала догматична конституція «Pastor aeternus» (1870), проголошена Папою Пієм IX під час Першого Ватиканського Собору. Хоча конституція підкреслює безумовну владу Папи як верховного вчителя Церкви, вона водночас окреслює чіткі критерії, за яких його наука, урочисто проголошена з кафедри св. Петра (ex cathedra), вважається непомильною. Отже, не кожна папська заява автоматично є непомильною. Не будь-який документ Курії є досконалим за замовчуванням. І тим більше Папа не може стояти над Традицією Церкви й переписувати догмати, як йому заманеться. Але ліберальні католики, які десятиліттями зухвало ігнорують вчення Церкви щодо священства жінок, нерозривності шлюбу чи гріха аборту, як тільки мова заходить про критику реформ після Другого Ватиканського собору або сумнівних пасторальних практик, миттєво перетворюються на затятих папістів. Ця лицемірна гра в послух Папі якнайкраще демонструє кризу сучасного католицизму, де послух перетворився на пропагандистський інструмент, а не чесноту, а істина стала заручницею ідеології. Там, де дійсно потрібно підкоритися Магістеріуму, ліберали бунтують. А там, де Рим допускає двозначність (як-от у славнозвісній виносці в «Amoris Laetitia»), вони несамовито волають: «Roma locuta, causa finita!» («Рим сказав, справа закрита»). Вся ця ситуація показує, що ми впевнено крокуємо до теологічної кризи, яка за своїм масштабом може виявитися не меншою за аріанську. І найприкріше, що ми, уподібнюючись до братів наших протестантів, вже вигадали собі власну догму: Solus Papa («тільки Папа»). Але Церква ніколи цього не вчила. Безумовно, Папа — Вікарій Христа і Глава Церкви. Але він не створює істину, не змінює істину, не володіє істиною. Він лише покликаний її берегти. Далі буде. #una_sancta

​​ЛЮТЕРАНСЬКИЙ КАТОЛИЦИЗМ? Католицька Церква — чи не єдина, яка заради єдності з іншими християнами пішла на величезну кількість компромісів і навіть змінила свою літургію. Можна довго дискутувати про необхідність реформ та методи, якими вони були здійснені, але є одна молитва, зникнення якої, на мою думку, говорить про літургійну реформу більше, ніж сотні сторінок документів та коментарів. Це молитва Оферторію (молитва приготування дарів перед Євхаристією). Після того як Церква проспівала Символ віри (а в реаліях Novus Ordo — проговорила), священник починає готувати Євхаристійну Жертву. У сучасному обряді він бере до рук патену з хлібом і тихо промовляє: «Благословенний Ти, Господи, Боже всесвіту, бо з Твоєї щедрості ми отримали хліб, який Тобі приносимо, — плід землі й праці рук людських. Нехай він стане для нас хлібом життя». Потім над чашею: «Благословенний Ти, Господи, Боже всесвіту, бо з Твоєї щедрості ми отримали вино, яке Тобі приносимо, — плід виноградної лози й праці рук людських. Нехай воно стане для нас духовним напоєм». Наче все прекрасно. Але давайте поглянемо на традиційний римський Оферторій. Священник бере патену з гостією і молиться: «Прийми, Святий Отче, Всемогутній Вічний Боже, цю непорочну жертву, яку я, негідний слуга Твій, приношу Тобі, Богові моєму, Живому й Істинному, за незліченні гріхи, зневаження та недбальства мої, та за всіх тут присутніх, а також за всіх вірних християн, живих i померлих; щоб вона послужила мені та їм на спасіння у вічному житті». Потім бере чашу: «Приносимо Тобі, Господи, чашу спасіння, благаючи Твоє милосердя, щоб вона з ароматом солодощів вознеслася перед погляд Твоєї Божественної Величі, заради спасіння нашого й усього світу». Традиційний Оферторій надзвичайно насичений жертовною мовою. Цілковито спрямований до Бога, він буквально дихає людською покорою та смиренням, а його багаті символи (знаки хреста, кадіння, колінопреклоніння) підкреслюють, що у цій величній молитві Церква готується увійти до Святого Святих. На жаль, під час реформ після Другого Ватиканського собору традиційний Оферторій було повністю видалено. Літургісти 50–70-х років активно критикували його за жертовну мову: мовляв, як можна називати гостію «непорочною жертвою», якщо священник ще не промовив консекраційні слова? Але ж Церква ніколи не сприймала Оферторій як момент переістотнення. Ця молитва — наче пророчий погляд на принесені дари. Такий самий, як погляд Івана Хрестителя, який ще на початку публічного служіння Спасителя сказав: «Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу!» (Ів. 1:29). Проте сталося те, що сталося. Замість старовинних молитов реформатори вставили формули, запозичені з єврейських застільних благословень (Брахот). І тепер, якщо у старому обряді центром молитви був Бог, Його велич, наше смирення та жертва Христа, то у новому Оферторії центр ваги зміщується до принесених дарів, людської праці та участі спільноти. Зрозуміло, що сама згадка про людську працю не є чимось єретичним чи поганим. Але природно постає два важливих питання: 1. Чому Церква вирішила будувати свою молитву на традиції юдейських застільних благословень? 2. З якою метою вона замінила багатовікову жертовну мову Римської Церкви? Саме тут, на мою думку, ми бачимо одну з найяскравіших ознак зміни літургійного мислення. Колись Оферторій був входом до Святого Святих. Сьогодні, попри офіційну позицію Церкви, він дедалі більше нагадує підготовку до трапези — ключової євхаристійної ідентичності лютеранства, яке послідовно заперечує жертовний характер Меси. Колись священник усвідомлював себе передусім священником, який приносить жертву за живих і померлих. Сьогодні дуже часто він виглядає як духовний офіціант, який просто готує стіл до вечері, поки парафіяни співають якусь пісню. Традиційний Оферторій був одним із найгеніальніших літургійних текстів, які коли-небудь створила Західна Церква. Але ми його прибрали, свідомо чи несвідомо приглушивши жертовний характер Меси. Далі буде. #una_sancta

​​ПАСХАЛЬНИЙ «ЄРАЛАШ» Одного разу я був на Пасхальній вігілії, де всі респонсорні псалми були замінені на дитячі пісеньки про сонце, маму та Ісуса в стилі а-ля «Єралаш». Все це виконували діти дошкільного віку під фонограму, а після кожної пісні вся спільнота несамовито плескала в долоні, наче на концерті в дитячому садку. Вибачте, але так спаскудити одну з найважливіших літургій року треба було ще постаратися. Коли спілкуєшся потім із людьми й висловлюєш своє — скажімо м’яко — здивування такою ситуацією, у відповідь чуєш: «А чому Меса обов’язково має бути нудною та сумною? Невже не можна прославляти Бога з радістю?» Менше з тим, що літургійні приписи суворо забороняють замінювати пропрій Меси довільними пісеньками. Такі коментарі оголюють фундаментальне нерозуміння природи християнського поклоніння. Тиша та дисципліна в храмі — це не нудьга і не депресія, а насамперед благоговіння перед Христом. Це містична присутність на Голгофі, яка завершується тріумфом Воскресіння. Кожен католик, причастившись Божих Тайн, переживає невимовну радість. Але ця радість — це не захоплення від аніматора на дитячому святі. Це глибока, внутрішня, пасхальна радість, від якої перехоплює подих. Це катарсис, а не дискотека. Більш обізнані люди можуть зауважити: «Але ж існують стародавні східні традиції — коптська, сирійська, ефіопська, — у яких допускаються радісні вигуки чи навіть ритуальні танці». Так, це правда. Але апелювати до східних ритуальних танців у дискусії про Латинську Церкву — це класична маніпуляція. Ефіопські чи коптські літургійні елементи формувалися тисячоліттями. Вони просякнуті сакральністю, чіткими канонами та глибоким аскетизмом. Ефіопські монахи не танцюють під гітару чи легковажні пісеньки на кшталт «хоп-хей, лала-лей». Їхні рухи є частиною вивіреного століттями сакрального дійства. Коли ж у сучасну римську літургію тягнуть поп-культуру, її беруть не з древніх східних традицій, а із американських протестантських шоу кінця ХХ століття, пропонуючи не ефіопську сакральність, а банальний світський сурогат. І досить дивно чути, коли між багатовіковою сакральною культурою та сучасною поп-самодіяльністю ставлять знак рівності. Знаєте, чому люди сьогодні масово тікають із «живих та радісних» європейських парафій? Тому, що вони знаходять там не Бога, а черговий клуб за інтересами, який намагається їх розважати — та ще й у тисячу разів гірше, ніж протестанти навпроти. Знайти нормальний європейський храм, де священник просто й побожно служить Месу, — завдання із зірочкою. Натомість у храмах, де звершується Тридентська Меса, подібних зловживань немає, і не в останню чергу через те, що в дореформеному обряді такі порушення вважалися тяжким гріхом. Якось один єпископ розповідав мені, що під час свого навчання в Римі мав викладача, який перед кожною службою запитував у студентів: «Отці, а що цього разу ми зробимо по-новому, по-свіжому?» На що один зі студентів — фахівець із літургійного богослов’я — вже не витримав і сказав: «Отче, а може ми почнемо з того, що просто виконуватимемо норми Місалу?» Я не проти радості, і Традиція Церкви не проти неї. Але я рішуче проти того, щоб під виглядом радості в храми притягували емоційні сурогати, як це роблять, наприклад, неопротестанти. І тим більше я проти того, щоб Церкву позбавляли її головного скарбу — відчуття Божої величі. Апостол Павло писав: «Завжди радійте, невпинно моліться, за все дякуйте» (1 Сол. 5:16–18). Справжня радість невідʼємна від ревної молитви та щирої подяки Богові. Проблеми починаються тоді, коли ми висмикуємо радість із цього ланцюжка і перетворюємо її на банальні веселощі, забуваючи, що справжня «радість у Господі» народжується в глибокій молитві, смиренній пошані та щирій вдячності. «Одного просив я в Господа, — писав Давид, — одного буду прагнути: щоб упродовж усього мого життя я перебував у Господньому домі, бачив Господню красу й оглядав Його храм» (Пс. 26:4). А тепер увага: храм, про який я згадував на початку, був в Україні. Далі буде. #una_sancta