Місце Бути

Мене лякають утиски мітингувальників, що були протестах проти відставки Міністра Оборони Федорова - як от видалення київського чату координації протестувальників, чи «виховні розмови» з мітингувальниками у Харкові, які привезли на протест шини. Я згадую 2013й і відчуваю страх закручування гайок в країні, і тиск того, що війна у нас на 2 фронти - проти внутрішніх корупційних ворогів і проти зовнішнього - раши. І моторошно, що в війні на 2 фронти перемогти набагато важче, а тривалість її, наче, сягає безкінечності. Так це все є. Коли здається шо піздєц вєздєсущий і кінця краю йому не видно - зазвичай - не здається. Так справді є. Просто частина жаху вийшла з тіні і ми, наприклад, бачимо ії в лиці 9ти копів без форми з фотоапаратами на 20 мітингувальників. ( цей приклад - це реалії першого протестного дня в Чернівцях). Разом з тим, важливо розуміти - так було і в попередні роки війни, просто саме зараз, на тлі протестів - це стало більш явним. ТОЖ, як справлялися раніше, роблячи те, що відчувається важливим на фоні цього всього жаху реалій нашого життя в Україні, так варто продовжувати і зараз. І опорою тут знову ж є віра в краще далі; віра що я можу повпливати. Ця віра - не раціональний конструкт, а чуттєвий, вона не вимагає раціональних доводів чи логіки, це точка чуттєвого вибору - вірити в краще і силу свого впливу чи ні. Просто вибір. Бо майбутнє не звідане, тож творячи його, я владна обирати на які конструкти віри опиратись. І мені вигідніше опиратися на ті, які роблять мене більш стійкою.

Кумедно на що згодна людина, аби лише якнайдовше не приймати рішення. (с)

Коли ввʼязуєшся в переживання емоцій, важливо і міру знати. Щось суто переживати Щось на дії в світ пускати Переживати суто чуттєво, де незворотна втрата і безсилля. А в дію на світ пускати відчуття, типу, жаху чи суму втрати, коли можна відбудувати ще. Жахіття- це таке турбо, якщо з нього діяти - дії з жахіття- вони на відновлення, на благо, подалі від жахіття щоб. І це дуже по-дорослому. Коли ти в розпачі жаху чи суму не чекаєш маму, яка звідти забере, а будуєш плотину щоб в тому жаху і болю втрати не болтихатись. А як відбудуєш базу, то будеш уже й видихати, уповільнювати, зазеееемляяяятися..

Моя психотерапевтична ідентичність була тривалий час моїм найпотужнішим нарцистичним захистом. Ну, бо коли ти зруйнована як жінка, як особистість — і війною і жахливими стосунками і древнім піднятим трігером ранньої травми неприйняття, то хапаєшся за щось стійке. Так я вхопилась за Пані Психотерапевта- як за оплот безпеки і стабільності. Ну, мене вже нєхіло відпустило, бо з 2023го-з моменту закриття терапевтичної студії, я всю вільну енергію кинула на роботу над відновленням своєї самості. Інсайти типу цього- хороший показник відпускання… А яка у вас головна нарцистична масочка? Напишите в коментах?? Наведу приклади масочок якими скривджену самість прикривати можливо: це в когось «працівник - по професії»( он як в мене було), в когось «мама/тато», в когось «дружина/чоловік», в когось «військовий/військова», в когось «волонтер/волонтерка», в когось «студент/студентка» в когось «хороша дівчинка/хлопчик», в когось «стильний чи крутий чувак/чувіха» в когось «найрозумніша чи найсильніша людина».. і туди ж субкультури .. і тд ) Розумієте про що мова? Це то чим ми себе ідентифікуємо замість ідентифікувати Собою: живою щомиті-відчуваючою щось тілесно й емоційно людинонькою воплоті — самочкою чи самцем савця - з ідеями та світоглядом, спогадами та амбіціями. І з потребами, які треба знаходити способи як задовольняти на границі контакну з світом в певному історичному та соціальному контексті в тут і тепер де ви є з тими ресурсами і обмеженнями які маєте. Бо, коли отак напряму Бути, то вразливо це дуже і іноді при зустрічі з реальністю і своїм реальним положенням в світі - до невиносимості боляче… То ви, цей, хто чим прикривається? Поділитесь зі мною?

Прокрастинація стосується лише людей які відповідальні і не хочуть робити щось хуйово. Відповідальні та виснажені необхідністю постійно робити вибір люди. Прокрастинація має природу неможлитвості робити вибір. Через просто перевтому, через не закриту потребу побути вітерцем і нюхати ківточки, і йти в безпеці тою стежкою, якою хочеш, а не якою треба - ти виснажуєш функцію вибору. (так буває коли людина довго живе в режимі виживання) І це приводить до того, що кожна наступна нова точка вибору стопорить і заморожує. Коли втомлений і не повний сил, можеш при новому виборі не все врахувати і тоді доведеться мати справу з наслідками, яких можна було б уникнути і от від цього відповідальна людина і завмирає і прагне втекти, адже сигнал з середини - зупинись бо потім буде ще важче, коли розгрібатимеш наслідки. ( бо відповідальна людина знає, що впряжеться знову, що не кине). Душа прокрастинатора чекає нагоди відпочити, щоб мати можливість зробити більш осмислений, а отже і досконаліший вибір. Вона шукає в кожній втечі-прокрастинації шанс на відновлення сил - та марно, адже енергія, що вже піднялась на закриття задачі вже нікуди не дінеться. Енергія тисне, вірніш - це ти сам на себе тиснес, кажеш: “роби!”. І ідея ідеальності яка втобі, тобто теж ти сам собі кажеш: “ні, зачекай тут втома” і втікаєш в відосік. (чи шо там) Це точка конфлікту, де примиренням є нова ідея - прийняття неідеальності - що недосконалий процес краще ніж ніякий. Так, не завжди, проте бувають випадки, коли ніяк інакше вибратись не можливо. Коли тільки криво збита драбина є шлях з ями, бо по ніякій - ти не вилізеш, а по цій зможеш, хоч вона і криво-недосконало зроблена і ти спіткнешся поки будеш вилазити, зате вона таки існує і дає опору. Тож, виходить, змусити себе от в цій точці ТАКИ робити свої, хоч і недосконалі, вибори - це і є воля долати прокрастинацію. Робити вибір (і діяти згідно цього вибору) - це і є долати лінь. А втілювати цю волю в дію - це я б назвала б- співпрацювати з собою.

Вічноголодний придурок- ніяк не наїсться. Вічноголодний придурок кладе в себе - людей; їду; покупки; актівнасті. Поглинає світи і вседно щось бракує. Бракує дії, своєї на світ дії. Бракує сотвореного ним же Життя і процесу творення. Це потреба не на вхід - а на вихід. Реалізація. Своїх творінь в світ; творення свого життя діями на світ. А це страшно і важко( всім всігда, да), ну але є ж шопінг; наркотікі; їда; секси; разгаворчікі; серіальчікі, та навіть волонтерить в житті інших- це легше, да, ніж брати і будувати Своє життя від істинних гарячих потреб свого Я. Потреба будувати Свій світ. Про ці потреби страшно зізнаватися собі, обмеженість способів і ресурсів важко визнавати. Бо світ недосконалий, бо в ньому важко будувати. Тому багато вибирають - свою Правду не вибирати. Але якщо вибрати- є шанс не лише поїбатись з життям, а і насититись зсередини, долаючи екзистенційний жах та екзистенційну самотність.

Вся оця лабуда , яка описана в попередніх двох постах (про «я не правино проявляюсь» чи «мене не достатньо»), є наслідком поломаної ще в дитинстві гідності. Людина з зломаною гідністю шукає орієнтир нормальності своїх дій/проявів ззовні, поза межами себе. Щоб зламати людську гідність достатньо важливому значимому дорослому систематично повторювати дитині: «не видумуй» «успакойся», «замовчи», «ну скільки можна». Так, маленька неокріпша психіка візьме на віру і устаканить, що її відчуття і прояви не правильні для цього світу🥺 Що вона не гідна Бути. В психології ми це називаєм токсичний сором - сором Бути собою. Погане- це майже в кожного Хороше- це лікується сповна Но, нада прям усвідомлювати де тепер ти себе ламаєш, насмілюватися Бути, і навчитись присвоювати новий досвід. А, ну і ще розбиратись з ким насмілюватись безпечно, а з ким ні. Психотерапія працює як плацдарм для отаких насмілювань, бо в цьому процесі інша людина ( психотерапевт) раптово тебе не кидане

Останнім часом, багато говоримо з різними клієнтами про: «мене достатньо» Типу, що я можу не напрягатися, не танцювати танці з бубном і мене всеодно буде дійсно достатньо для присутності в контакті. Щоб я був/була цінна, щоб мене не кинули. Я відчула фокус…

Останнім часом, багато говоримо з різними клієнтами про: «мене достатньо» Типу, що я можу не напрягатися, не танцювати танці з бубном і мене всеодно буде дійсно достатньо для присутності в контакті. Щоб я був/була цінна, щоб мене не кинули. Я відчула фокус на ще одному аспекті: чи буде МЕНІ достатньо, якщо я не напрягатимусь? Наприклад, якщо мені потрібна якась допомога, чи навпаки, щоб помітили, що у мене ранка і не чіпали, якщо я просто розслаблюсь і не буду доказувати що треба мені отак - чи не затопчуть мене, чи відгукнуться і дадуть? Тобто тут питання чи достатньо адекватності у просторі і людях і процесах з якими я контактую, щоб не докладаючи надзусиль, я отримувала від контакту ті відгуки яких потребую: турботу, увагу, нормальну реакцію, короче. То відповідь: і так і ні, бо залежить від того де ти і з ким ти. Ну, погодьтесь, існують адекватні люли і не адекватні також існують; бувають контексти умов ситуацій дуже нормальні, а бувають, ну прям треш, прям ненормальні. Відповідно - так- якщо я буду не докладати надзусиль в нормальних ситуаціях з нормальними, чуйними людьми- я можу розслабитись і отримаю бажане, бо в нормальних виникне відгук на мене і мій стан. А якщо я розслабляюся поруч з ублюдками( чи поруч з якимись зломаними) - то навряд отримаю бажане, так ще й буду фрустованою. Розрізняй людей і контекст і обирай стан відпускання чи концентраціі залежно від того що поруч: щось нормальне й безпечне чи щось погане й загрозливе.

Зцілення - це прикольно й дивно. Раніше коли я казала ( по заслузі) людям щось погане. То потім мені було шкода ту людину. Тепер, коли я кажу( по заслузі) людині щось погане- то потім, мені шкода мене🥹!! Ну, шо оце мені жаль, шо з такою конченою люлиною доводиться взаємодіяти; шо сили свої на то потратила, шо не просто була, а відстоювати мала; що переживала оте все❤️‍🩹

Я колись такой зажигалкой була💥💥 Вміла з легкістю емоційно розчавлених і запаяних людей ,через взаємодію, виводити з того стану. І вони швидко відчували себе бажаними, прийнятими, не відштовхнутими і з знаком плюс, короче. Я тоді робила це не як зараз( в терапії) - підсвічуючи людині її маразм( де вона паяється), щоб людина сама обрала взяти за цей процес відповідальність, і щоб потім без мене поруч теж могла помічати усвідомлювати і не обирати. Нє, нє, Аня зажигалочка діяла маніпулятивно - я грайливо обходила боком і напроч ігнорувала попаяну сторону, співрозмовника; при цьому максимально підсвічуючу і дуже гіперболізуючи його природні сильні чуттєві сторони.. про красу силу і розум. Це безвідмовно працювало в момент контакту, а ще мене за це всі любили і хотіли зі мною погратись, ну бо я, виходить, була тим дзеркалом, в якому вони бачили себе хорошими і нормальними. Мінуси? Вони є. Наприклад, для мене самої: я ввесь час змушена була витримувати і контейнерувати потік маразму. Це несло за собою емоційне виснаження глибоку емоційну самотність. Це нарцистична позиція «зверху» де ти мать всєх драконов, яка всіх витримає, сотворить бажаний світ, та так і не візьме те шо глибинно треба - близькість і присутність іншого рівного (й розуміючого) поруч. Щоб взяти це - треба бути вразливою.

А ще багато людей, що мислить - не відчувають ніц. Ну а ти в баланс прийди. Це і буде - бути нормальною дорослою людиною: і мислити системно і відчувати водночас І це справді складно😔, ну, не взагалі, а в контексті світу в якому живимо. І точки історії в якій ми є, яку маємо творити далі

Багато людей не мислить Ще інше «багато людей» не мислить системно 🫩 🤷🏻‍♀️

Постшоковий стан - це втрата вміння будувати стосунки; завʼязувати прив’язаності. Людина не заземлена, не може бути в моменті тут і тепер. Коли така людина спілкується, то вона або говорить про минуле, наприклад: «як шкода шо зараз не може бути так добре як було/як шкода що все закінчилось», і таким чином не помічає теперишне і той потенційний зв’язок, що може будувати в моменті. Ну, або, тривожиться про майбутнє, наприклад: «а пообіцяй що ми продовжимо; а ти будеш зі мною і потім?» Тривожиться, бо не відчуває що має вплив на це майбутнє і не відстрелює, що тче його з теперішнього моменту. Тож профукує теперішнє і не може сформувати майбутнє подальше контактування, бо його просто ні на що нанизувати, адже нічого не виростили в моменті тепер(( Також часто теперишній момент контакту такої людини сповневнений безпідставного відчаю і розчарування щодо майбутнього. Безпідставного, бо майбутнє ще не настало, тож ми не знаємо як там в ньому і чи воно розчаровуюче. Це часто звучить як: «та, який смисл шось тобі говорити, якщо я вже завтра поїду..😞» Ну, а смисл він, як створиш, він живий і процесуальний і говорячи і роблячи сьогодні ти можеш наформувати його на завтра. Про цінність чи пролонгованість контакту не можна домовитися - це можна створити. Щоб це творити, треба бути в моменті, відчувати і контактувати.

Жостка і агрєсівна базувала в 2023му

Йдіть за інтересом, а не за страхом🌚 якщо живеш за чесним імпульсом життєвого інтересу, який має мотив ЖИТИ, а не втікати від потенційної небезпеки, іншими словами:йдеш за інтересом, а не за страхом- тоді у тебе все складається якнайкраще, і оце і можна назвати реалізація своєї долі