Рими в ритмі серця❤️‍🔥 (Олеся Репа)

Нехай розрізається струнами простір і плавиться, Мій сум обіймай, говори про незримі світи. І будь мені знахарем, пам'яттю, прихистком, пластирем, Стіною, підтримкою – всім, що мене захистить. Нехай розсипається камінь в піщини та дрібності, Дивися на мене із захватом, подих тамуй. Для тебе лишатимусь ніжністю, мрією, квіткою, Слідами на цих бездоріжжях, що впали в траву. Нехай у світанках спиняються в річищах течії, Читай між рядків і вслухайся – між звуками я, Тобі розкажу таємниці мої та прадавнього всесвіту, Тримай мою руку, обітниці, душу, ім'я. Нехай все навколо зникає чи родиться заново – Життя закоротке, втрачати й чекати дарма. Лови кожне слово і мить – не чекай досконалої. Я – світло тобі, хоч тримке в твоїх сильних руках. 11.08.2026 @olesya13r

Ти знову питаєш, як я, Яка за вікном погода, Як часто залізна птаха Тріпоче під час польоту. Я кажу, що все нормально, Сьогодні північний вітер. Ти ставиш серденько-смайлик, Ти хочеш мене зігріти. Чекаєш мене на каву, Де місто зустріне ранок. І подумки обіймаєш, Бо в тебе усе за планом. Говоримо про дрібниці, Така переписка дивна. Повітря сталеві птиці Розрізали на хмарини. Тяжіє ця невагомість В питання та діалоги. – Зідзвонимось десь о сьомій? – Можливо, та не сьогодні. Насправді, всі справи кепсько, Бо добре – у тих, хто разом, Кого через синь безмежжя Єднають сріблясті птахи. І відстані неважливі, Чи вічності та епохи, Коли не чекаєш дива, А сам ризикуєш, щоби Тримати мене за руку, Торкатись, ловити погляд. Літак відлітає, чуєш, Розкресливши небо надвоє. 16.08.2026 @olesya13r

Летовище – сховище мрій, у багаж запакованих, обмотаних плівкою чи у чохол до наступного пункту призначення. Хіба має значення, що і кому ти пробачив, допоки злетів? Летовище – сховок нового, коли на крилі літака відлітаєш у інше життя, у кілька валіз помістивши себе і минуле. Чи чули усі, хто засуджує та обговорює, як стукотить твоє серце, на скільки тремтить мегагерців, бо вкотре все заново знову? Летовище – пристанище давнього, що лишиться в пункті відправлення, на звалищі, згарищі, капищі... Загублене більше не знайдеться? Залишене лишиться втраченим завбачливо в камері згуб... Такий собі авіаклуб: стрічань і розлук на летовищі. 02.07.2025 @olesya13r

Валер'ян Підмогильний, "Місто" Саундтрек: ОЕ "Місто весни" Світиться серпень прозоро в трамвайнім мереживі колій. Місто вдихає на повну гарячий бензиновий чад. Долю шукає у вікнах самотній розгублений погляд: Щоб розділити всі миті та пити удвох шоколад. Теплими ранками пахнуть кав'ярні та мокрі бульвари. Сонце сповзає повільно на бронзу старих балюстрад. Ніжно торкає рукою вона розкуйовджені хмари, Наче з-під пальців злітає розсипаний яблуком сад. Вечір розмотує тіні у скверах зелених і свіжих, Світло гойдає спокути у келихах сонних людей. Він сутінкові моменти, друковані в снах і афішах, Розподіляє, неначе шедеври нових галерей. З присмаком пилу та м'яти цей ранок пливе над рікою. Крила птахів розрізають край неба на синь та любов. Місто тримає людину затишно й тривожно водночас – Вчить зберігати мовчання у сумішах дивних розмов. 24.05.2026 @olesya13r Для вм

Let it be... Let the space be sliced through by the strings and be melting down, Embrace all my sorrow, speak softly of worlds unseen. Be a healer to me, be a memory, sanctuary, patch for my wound, A wall and a shelter – and all that will keep me serene. ​Let the stone turn to dust, let it crumble to tiny grains, Look at me with pure wonder, hold back every breath you draw. I will stay for you always a blossom, a dream, tender grace, The faint set of tracks on off-roads that were lost in the grass. ​Let the currents in riverbeds freeze at the dawn's first light, Read between all the lines, hear my presence in silence between, I will tell you my secrets and ancient universe's might, Hold my hand and my soul, hold my vows and my name so deep. ​Let all things disappear or be born anew in the air – This life is too short to be waiting or losing our ground. Catch each moment and word, do not wait for a perfect moment there. I am light unto you, though I tremble in your strong hands now. 15.08.2026 @olesya13r

Нехай розрізається струнами простір і плавиться, Мій сум обіймай, говори про незримі світи. І будь мені знахарем, пам'яттю, прихистком, пластирем, Стіною, підтримкою – всім, що мене захистить. Нехай розсипається камінь в піщини та дрібності, Дивися на мене із захватом, подих тамуй. Для тебе лишатимусь ніжністю, мрією, квіткою, Слідами на цих бездоріжжях, що впали в траву. Нехай у світанках спиняються в річищах течії, Читай між рядків і вслухайся – між звуками я, Тобі розкажу таємниці мої та прадавнього всесвіту, Тримай мою руку, обітниці, душу, ім'я. Нехай все навколо зникає чи родиться заново – Життя закоротке, втрачати й чекати дарма. Лови кожне слово і мить – не чекай досконалої. Я – світло тобі, хоч тримке в твоїх сильних руках. 11.08.2026 @olesya13r

Так дивно і незвично, Так дзвінко серед тиші, Так лунко в німоті Минає сонце. Примни яскраві крила: Відпочивай – втомилась. Пісками легко йди Допоки боса. Де спочиває вечір, Плануй майбутню втечу. Ти оминай шторми – Ударів досить. Розпеченим суцвіттям В полях згасає літо. Ще теплі йдуть дощі, Та скоро осінь. 27.07.2024 © @olesya13r

Валер'ян Підмогильний "Повість без назви" Саундтрек: Скрябін "Люди, як кораблі" В холодний брук на вулицях кривих Лягає вечір сизим оксамитом. На шибці дощ виписує – курсив, Я ж стільки слів у відчаї втопив, Коли блукав у міста сього ситі, Шукаючи твої сліди в траві. Де силует у сутінках, мов дим Від попелищ надій та згарищ віри, Розвіявся і зник. Я тут чужим Лишусь назавжди – вічний пасажир Усіх вагонів, що тримає Київ Під шкірою бульварів мовчазних. Підземна глуш – по вінця німоти Набрала й цмулить, ніби чорну каву, Прогіркле нею місто, а мости Спалили рвучко палії й кати У безперервних награних виставах, І серед площ я знову сам-один. Мені невловна ти – тонка вуаль Серед облич, стуманених імлою, В еклектиці столичної сльоти, В туманних далях, вітру хрипоті, Де час зав'яз чорнильною смолою... Тебе. Омріяну. Мою. Шукав. 24.05.2026 @olesya13r Для ВМ

Галактики-привиди розчиняються на тлі та у тілі Космосу: там їхнє світло слабке надто для великих площ. Я стану тобі викликом, недосяжними Персеїдами, безкраїм простором, кулею срібною, у залишку дня божеством. Ультратьмяні, невидимі, здавалося би слабкі, тобі я не буду схожою ні на кого, щемітиму, тремтітиму, як свіча, обпікатимешся знов. Зливатимуся з блакиттю, губитимуся в пітьмі, і буду напівпрозорою, озиратимешся щомиті, чи раптом не витік час, помножений на любов. 13.08.2026 @olesya13r

Написалось у відповідь на вірш Джея: Ніч загортає тебе у темряву розрив і спалах спогади тануть серпень над безоднею розсипає іскри кличе угору шепотом серпневим серцевим бентежить ці метеори не застигають люмінесцентні лінії карбами ріжуть глибоко треба все загадати поки зорі падають 13.08.2026 @olesya13r https://t.me/JayBernadotte

А що зостанеться нам потому? Зелене листя в саду міському, Гарячі грози, серпнева втома, І сонця промені. У ночі місячні як заснути? Думки віконний чотирикутник Поділять навпіл: могло би бути Все невагомим знов. Та кожен погляд вже важить тонну, І слово кожне стає вагомим, Немає опору й оборони – Ти обеззброюєш. Руйнуєш стіни, ламаєш межі Ти дуже ніжно та обережно, Вростаєш в серце колючим терном. І я підкорююсь. Повигорає тепло за літо, У захід сонця вгорнуться квіти, Обом нам треба перехворіти, Сповільнюй оберти. То що залишиться нам потому? Миттєві дотики та розмови, Морською хвилею в мить ранкову Хай змиє повню цю. 12.08.2026 @olesya13r

Дякую. Радію. Ніколи не думала, що буду на обкладинці журналу

Вірш написано у співавторстві з Костянтином Ватульовим Вже постскриптум – залишатися не змушуй: Промайнув сезон, пів кроку до весни. Позабудеш смуту, мій вчорашній друже. Розумію, що осердя перетужить – І зумію дні останні провести. Мій анамнез – димом згіркла стигла осінь, Тіні вздовж алей – усе, що не зрослось, Темні води рік здощавіло-глибоких Поглинають втому, спогади та сльози, Мій вчорашній друже, промайнув сезон. Обіцяти марно. Невгамовна сповідь, Певно, не зуміє передати біль. Я даремно рими у катрени зводив, Розумію, що колись слова безмовні Чорні птиці принесуть в дзьобах тобі. І не обіцяй. Загоюй серця рани. Відгорюй. У римах будь відвертим знов. Захід надвечір'я догорить багряним, Я ж від тебе звістку, друже, дочекаюсь. Будь зі мною чесним, досить катастроф. 01.04.2026 @olesya13r Олеся Репа https://t.me/kostiantynvatulyov Костянтин Ватульов

Назва: "Чорний жовтень" Саундтрек: Джамала "1944" Жовтень рвав пожухле листя лютим холодом, розсікаючи навпіл промерзлі небеса над роз'їздом. Стою на стику колій, що несуть долі у безкрає горе,– застигає у калюжах з першим льодом. Земля тремтить: спершу в підборах, потім вище – гул у грудях. Поїзд обдає все обабіч гарячою парою. Дошки безвіконних, безіменних вагонів для худоби мають лише номери. В цих дошках є дірки (від сучків) – так люди можуть ковтати сире осіннє повітря: бо його в них видерли разом із хатами, стежками, криницями і незібраними врожаями... Ешелон 1052, травневий вагон 31, падолистовий 22. В нім жінки в білих хустках, у складках яких застиг запах полину та трепіт солоних кримських вітрів. Ешелон 20040, задушливий вагон 47, перші заморозки. Чоловіки з передгір'я Карпат мовчать, полонини з полинами лишилися снами. Ешелон 90045, лютневий чечевичний вагон 42. Діти з кучерявими головами з кавказьких висот. Земля втратила свої кордони – кримські сади, галицькі стріхи, кавказькі гори… Усе, що росло, цвіло й любило, зараз тисне на мої рейки, проносячись повз у нікуди. Моя ж робота – тиснути на іржавий важель, клац! Через тисячі кілометрів замерзлої гнилі, крізь глухоніму ніч я перенаправляю тонни сталі та тисячі доль, вирваних із коренями із земель, степів, дому. Туди, де зорі великі, як ядра гармат, і такі ж байдужі. На схід я відпускаю переповнені вантажні вагони життів: так-так, так-так, так-так. Солдат із червоною зіркою на шапці плює мені під чоботи. Він молодий, у нього щоки червоні від горілки й махорочного диму. Він кричить: «Давай, батя, ворушись, графік!» Для нього це – графік, контингент, тоннаж. Він бачить цифри у звітах, а я бачу хлопчика, який притискає до грудей жменю сухої, гарячої землі, загорнуту в клапоть старої тканини. Ця земля – все, що лишилося від його Батьківщини. Я бачу крізь шпарину вагона дівчинку в завеликій вовняній хустці. Вона тримає вузлик із сухим хлібом, І її очі… її очі завеликі й задорослі для цього маленького обличчя, у них стільки знання про людську лють, скільки не повинно бути в жодної дитини на землі. Поїзд лишає чад і надважкі вібрації примусової депортації. Дощ змиє мазут і пил, але не мої спогади про побачене. Хтось мусить лишатися у цій густій темряві та рахувати вагони, що йдуть у ніч. 05.07.2026 @olesya13r Для півфіналу ВМ

Назва: Анатомія пам'яті Саундтрек: Один в каное "У мене немає дому" Я – пір'їна попеляста на крилі Мартина-реготуна, що кримське небо Розрізає навпіл, ніби свіжий хліб, Й вітром розлітається над степом. Кісточка черешні, що достиглий бік Підставляє світанковим росам Десь у Мелітополі, а височінь Миготить й сміється стоголосо. Я – луска срібляста на боку бичка: Зранку у Бердянську хлюпає в Азові, Бризки солі й щастя, звук серцебиття Морем розтікаються ранковим. Кавунова скибка, зібрана з осонь, Де стрічає південь ароматне літо, Де Дніпровські плавні, достига Херсон Помідорним полуднем в зеніті. Я – на териконах дикі воронці, У Стрільцівський степ червоним жаровинням Вплетені, пришили спогад на віки До душі, де ковилові хвилі. Хортиця козацька, Запорізький дуб... В кожному із кадрів щось болить мільйонам... Що забрали, вкрали, вирвали із рук... Те, що зветься ДОМОМ... 12.07.2026 @olesya13r Для півфіналу ВМ https://youtu.be/CNseOyh1-q4?is=JXAPhyhFVO_Z5oAk

Нехай розрізається струнами простір і плавиться, Мій сум обіймай, говори про незримі світи. І будь мені знахарем, пам'яттю, прихистком, пластирем, Стіною, підтримкою – всім, що мене захистить. Нехай розсипається камінь в піщини та дрібності, Дивися на мене із захватом, подих тамуй. Для тебе лишатимусь ніжністю, мрією, квіткою, Слідами на цих бездоріжжях, що впали в траву. Нехай у світанках спиняються в річищах течії, Читай між рядків і вслухайся – між звуками я, Тобі розкажу таємниці мої та прадавнього всесвіту, Тримай мою руку, обітниці, душу, ім'я. Нехай все навколо зникає чи родиться заново – Життя закоротке, втрачати й чекати дарма. Лови кожне слово і мить – не чекай досконалої. Я – світло тобі, хоч тримке в твоїх сильних руках. 11.08.2026 @olesya13r

Розпеченим каменем топиться твердь Земна, Де липня лишився окраєць, а день Зібрав І вилив на берег промінням: там нерв – Стерня. Край неба під тиском земних атмосфер Сповзав, Мов ковдра чи дах зі світів і химер – Гроза Громами тріщала, ділила вогнем По швах Цей світ, де по горах південних – чербець Й роса Упали на ламані лінії скель Дарма. 23.07.2026 #вірш #фото #Олеся_Репа Соцмережі автора

«Він більше — це я, ніж я сама». Емілі Бронте "Буремний перевал", Кетрін про Гіткліфа. Ти мені болиш, як дрібний поріз Від тонких листів – паперових стріл. Ти мені печеш, ти не знаєш меж, З розмаху під дих жар від слів твоїх. Ти – коліна в кров, кроки битим склом, На дрібні шматки задуми хиткі. Ти мені щемиш, голосних громів Відгоміння в снах, буря зносить дах. Ти бентежиш сум, ти – останній пункт Непризначення, все пробачено. Ти перегорів, мало кольорів, Мало пристрастей, рівно дихаєш. Ти перевернув віху не одну, Втіхи й повісті невагомості. Ти виснажуєш, я це вмію теж. Зупинись на мить, видно з висоти: Ти втомив обох, не чекав либонь Опору та стін, тріскотить камін. Ти поговори, нерви – серпантин Між гірських хребтів. Ти чого хотів? 09.08.2026 @olesya13r