Гештальт Клуб

​Психічні стратегії виживання бувають дуже різноманітними, але всі вони мають спільну мету - задовольнити одну із базових потреб - потребу у безпеці. 🔸️"Мені складно відмовляти іншим. Коли я змушена це робити, звинувачую себе, що ображаю іншого своєю відмовою", - такі душевні переживання є не рідкісним явищем в кабінеті кожного психолога. 🔸️"Я намагаюся вгадати настрій співрозмовника і якщо він поганий, мені також стає кепсько, виникає бажання зарадити якось незручній ситуації". 🔸️"Я обираю речі, які рекомендують інші - і вагаюсь у власному виборі". 🔸️"Мені не стерпно коли поруч хтось у поганому настрої, здається, що я в цьому винен, хоча розумію, що це не так". 🔸️"Скільки пам'ятаю, змушена підлаштовуватись під інших, поступатись місцем, пропускати вперед, віддавати більше ніж отримувати, з розумінням ставитись і не звертати увагу, бути мудрішою і терплячішою." Потреба підлаштовуватись під інших, вгадували чужий настрій, орієнтувати власний вибір на чиюсь думку - це не позиція жертви - це спосіб організації власної безпеки. Надмірна емоційна залученість в потреби і проблеми інших є вказівником у наш особистий внутрішній світ, який переповнений страхами і фантазіями про те, що нас можуть покинути. Що робити з собою покинутою - невідомо, і від цього стає страшно і самотньо. Страх бути покинутим і потрапити у власну безпорадність та безсилля - це історія не з дорослої частини Селф. Це про когось маленького, безпорадного, справді тотально залежного від іншого - дорослого, який має захистити, вберегти, підтримати.... А що, коли цей дорослий сам демонструє безпорадність, слабкість, нестабільність, сам потребує захисту і підтримки? Дитина, якою б наївною не була, правильно зчитає батьківський меседж - з тобою важко! І так само інтуїтивно почне робити щось, щоб берегти батьків від себе: своєї спонтанності, непередбачуваності, своїх помилок, витівок, проявів агресії. Дитина надто сильно стимулює в собі спостежливість, вчиться контролювати імпульси задоволення та насолоди. Тому що, коли мама розсипається або тато не в собі, задача номер один - вижити, а не якесь там задоволення! Треба завмерти, не дихати, бо твої прояви життєвості можуть надламати і без того надто "крихкого" дорослого або викликати в ньому неадекватний афект. А якщо зникне дорослий, то можу зникнути і я. Коли ми діти, навіть підлітки, ми в тій чи іншій мірі сприймаємо навколишній світ через призму незрілої грандіозності, яка формує ілюзії, що ми можемо впливати на поведінку інших людей, ми можемо впливати на чужий настрій, через нас може статися щось грандіозно хороше або тотально погане. Дитина ставить себе в центр причинно-наслідкових зв'язків. Таке сприйняття для дитини є певною нормою вікового розвитку, але для дорослого це може стати пасткою. Інфантильна всемогутність, а також природна потреба в любові та захисті часто провокують такі союзи, в яких хтось є аб'юзером, а хтось великодушним чарівником, який фантазує, що в нього достатньо магії, щоб "зняти прокляття" і перевтілити чудовисько на принца. Ця дитяча нарцисична частина займає вагомий сегмент Селф, але дає вкрай вузьке розуміння про те хто Я. "Я" може переживати себе в крайніх точках: як беззахисне слабке, покинуте, або як всесильне, яке може усе стерпіти, всіх зрозуміти, усім допомогти. Як би дивно не звучало, але прояви безмежного терпіння, догоджання, власного приниження Отто Кенберг розцінює як прояви збереження власної гідності через присвоєння собі уміння витримувати те, на що інші не здатні. Радісною звісткою в цьому драматичному сюжеті стає момент, коли настає відчуття власного безсилля перед потребою когось, змінити, ощасливити, врятувати. Безсилля є тією гіркою пілюлею, яка змушує через розчарування у фантазіях про власну надлюдську силу прийняти свій реальний розмір і свій реальний вік, який дозволяє організовувати власну безпеку без внутрішньої опції оберігати весь світ від себе. Цитати в тексті не мають авторства, а є узагальненнями у контексті даної тематики. Автор: Ірина Євстігнєєва

​Ще один аспект еготизму Це стан, котрий дещо відрізняється від так званої "Вивченої безпомічності", бо переживається, як страх бути не ідеальним, недостатнім, некомпетентним, чи спонтанним. Супроводжується недовірою у власні сили та можливості, і неможливістю робити помилки. Все повинно виходити професійно, і з мінімальними ризиками та впевненістю в собі, навіть краще. Щоб здивувати світ своїми діями, одночасно бути максимально позитивно оціненим. Формується такий захист, коли у дорослого не було довіри до починань, та способів пізнання дитини. Або хронічного знецінення, чи то просто підтримки, або створення спільно. ❗ Велику роль в цьому грає шкільна система. Бо потрібні хороші показники. Коли пропускається формування нового, і немає підтримки починань. Коли дорослий не витримує проміжного процесу, і видає реакцію лише на результат, коли вимагає, пришвидшує, тисне, і постійно порівнює. Згодом такий "внутрішній"дорослий постійно зупиняє своїм гіперконтролем, і ще більше відштовхує інтенцію до дії. Немає довіри до власного інтересу, котрий згодом може розвинутися в пізнання, та розділення. Бо інтеграція відбувається через обмін, відгук, та повагу до себе і до іншого. А інший, сприймається, одночасно як загроза та потреба бути оціненим. І коли є лише опція бути оціненим максимально з захватом, а інше бачення сприймається, як знецінювання, чи критика, то залишається лише самотність і спустошення. І навіть похвала, чи визнання , "як горохом об стінку", не підтримують. Неможливо взяти. Той, хто поруч почувається знеціненими також. Що дозволяє вийти з цієї еготичної пастки: 🎯Власна історія, що дозволяла пізнавати світ і себе 🎯Інтерес до нового, опираючись на досвід 🎯Прийняття інших форм починань і повага до своїх 🎯Здатність брати підтримку з гідністю Як з цим працювати: 📌Простір та довіра, що клієнт, справиться 📌Вміння бути та проживати розгубленість 📌Знижувати градус сорому перебуваючи в ньому разом 📌Легалізовувати оцінку, та шукати екологічні форми 📌Не давати передчасної підтримки, яка може сприйматись, як очікування 📌Дозволяти собі спонтанність і бути стійким до відторгнення клієнта Автор: @liudmilapidluzhnaia

​Психопати та процес психопатизації: коли співчуття стає слабкістю Світ, у якому ми живемо, дедалі частіше змушує нас ставити запитання: чому жорстокість, байдужість і егоїзм стають нормою? І чи не перетворюємося ми самі — поступово і непомітно — на співучасників цього процесу? Цей матеріал народився з особистого досвіду спостережень і рефлексій після знайомства з низкою художніх та документальних творів, серед яких нещодавні популярні серіали «Мисливець за розумом», "Даммер", «Юнацтво», "Первісна Америка" і книги: "Хижаки. Педофіли, ґвалтівники та інші сексуальні злочинці: хто вони такі, як вони діють і як ми можемо захистити себе та своїх дітей" Анни Солтер; "Соціопат по сусідству" Марти Стаут, художній роман Ґіліян Флінн "Гострі предмети", і, звісно, класика — роман «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа. Усі ці твори, на мою думку, так чи інакше занурюють, показують, досліджують тему психопатів і процес психопатизації. Принаймні, так спрацював мій фокус уваги. Хто такий психопат? Психопат — це людина з тяжкими розладами особистості, основними рисами яких є глибокий егоцентризм, відсутність емпатії, маніпулятивність, брехливість, безжальність і нездатність до каяття. Важливо розуміти: психопати не завжди є серійними вбивцями чи ґвалтівниками. Багато з них ніколи не порушують закону, залишаючись в межах соціально прийнятного — і саме тому особливо небезпечні. Психопат може бути чарівним, розумним, успішним. Він уміє зчитувати чужі емоції, хоча не відчуває їх сам — і саме цим користується. Його логіка — це логіка доцільності: якщо щось веде до мети, значить це виправдано («Ціль виправдовує засоби» - оце воно). Зґвалтування, зрада, приниження, насильство — лише інструменти. Усе, що не приносить користі — зайве. Що таке психопатизація? https://www.facebook.com/photo/?fbid=1143706541128419&set=a.475594664606280

Тривога та стосунки з матір’ю Пост орієнтований на психологів, але тим, хто цікавиться темою тривоги та гіперконтролю може підсвітити певні моменти проблеми. Фігура надмірного контролю в житті клієнта тісно вплетена у канву тривожних почуттів, які сам клієнт часто описує як страх за життя, здоров’я, за майбутнє, страх жити, страх вмерти …. Частими супутниками надмірного контролю є приступи паніки, тривоги, які у прямому сенсі вибивають землю під ногами, і стають тим невловимим фантомом на котрий немає жодної управи. Тіло тобі не належить! Воно живе своє життя! Воно робить, що хоче і коли хоче, ти не маєш влади над ним! Це породжує паніку і страх смерті (страх зникнення). Єдине, що тобі лишається – прислухатися до серцебиття, міряти пульс, тиск, і з жахом очікувати наступного “приходу”. В історіях своїх клієнтів бачу, що не обов’язково мала бути якась важка травмівна подія в житті, що сформувала надмірний контроль, але не рідко ниточки гіперконтролю і тривоги ведуть у невербальний досвід. Дуже важко словами виражати довербальну реальність, це поле недиференційованого афекту, в якому когнітивна складова і є самим афектом – емоцією. Та все ж лишаються деякі вузькі щілинки, через які можна спробувати зазирнути у світ раннього психічного досвіду. Дорогу туди може допомогти вказати ПРОЕКТИВНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ Продовження: https://surl.li/bfuzjw

​​Освітній проєкт Гештальт Практикум запрошує психологів, психотерапевтів, гештальт-терапевтів та студентів долучитися до наших найближчих подій. Що дає Гештальт Практикум: Доступ до всіх запланованих онлайн зустрічей - лекцій та акваріумів Доступ до записів минулих вебінарів та практикумів (більше 60 записів) Експерти проєкту та розклад найближчих зустрічей: 1 квітня Пітер Філіпсон Лекція "Активний принцип у гештальт-терапії" 14 квітня Пітер Філіпсон Терапевтичний акваріум 25 квітня Ден Блум лекція Тримати руки, які тримають ваші руки: чуйність контакту 9 травня Ден Блум Терапевтичний акваріум Початок всіх подій о 19:00 за Києвом. Лекції проходять в Zoom, з перекладом на українську мову. Запис буде! Вартість участі в проєкт 500 грн/ місяць. Можна підписатись як на один місяць (і подивитись всі записи вебінарів), так і на декілька місяців одразу.

​інструментом опори для самого терапевта, особливо, якщо в його індивідуальній історії тривога і контроль були вагомими фігурами. Це дає можливість подивитись на фігуру гіперконтролю і тривоги як на ранній, можливо, довербальний поклик і спробу відновлення контакту та встановлення близькості з вагомою материнською фігурою. Автор: Ірина Євстігнєєва https://www.facebook.com/profile.php?id=100006198047539

ТІЛО, КОНТРОЛЬ І ДОВЕРБАЛЬНИЙ КОНТАКТ Фігура надмірного контролю в житті клієнта тісно вплетена у канву тривожних почуттів, які сам клієнт часто описує як страх за життя, здоров’я, за майбутнє, страх жити, страх вмерти …. Без кінця можна рахувати страхи тривожного клієнта. Вони насправді мають якесь невичерпне джерело для генерації тривоги і контролю над власним життям та життям близьких людей. Частими супутниками надмірного контролю є приступи паніки, тривоги, які у прямому сенсі вибивають землю під ногами, і стають тим невловимим фантомом на котрий немає жодної управи. Тіло тобі не належить! Воно живе своє життя! Воно робить, що хоче і коли хоче, ти не маєш влади над ним! Це породжує паніку і страх смерті (страх зникнення). Єдине, що тобі лишається – прислухатися до серцебиття, міряти пульс, тиск, і з жахом очікувати наступного “приходу”. В історіях своїх клієнтів бачу, що не обов’язково мала бути якась важка травмівна подія в житті, що сформувала надмірний контроль, але не рідко ниточки гіперконтролю і тривоги ведуть у невербальний досвід. Дуже важко словами виражати довербальну реальність, це поле недиференційованого афекту, в якому когнітивна складова і є самим афектом – емоцією. Та все ж лишаються деякі вузькі щілинки, через які можна спробувати зазирнути у світ раннього психічного досвіду. Дорогу туди може допомогти вказати ПРОЕКТИВНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ. Не буду зупинятись на її визначенні, важливо лише наголосити, що цей захисний механізм “вигаданий природою” задля дуже важливого досвіду, який має відбутися у ранньому віці дитини – формування відчуття безпеки і власного існування через “примітивний контроль” над значущим об’єктом – матір’ю. Таке собі ілюзорне, незріле відчуття, яке переживає дитина, ніби-то матір (об’єкт) належить їй і дитина може робити маніпуляції з матір’ю задля власної безпеки та задоволення своїх потреб. І якщо матір піддається цьому незрілому “контролю” збоку дитини і є доступною, щоб бути “з’їденою, поглинутою і присвоєною”, тоді почуття внутрішнього наповнення матір’ю допомагає дитині формувати відчуття власної безпеки, впорядкованості у світі і дає право на життя. Але якщо матір недоступна, або занадто експресивна, непередбачувана, хаотична, тривожна, нестабільна? Старання і спроби дитини викликати необхідну для неї поведінку у матері зазнають поразки. Основний афект, який буде присутній в такі моменти – це страх у найпервиннішій своїй формі – страх зникнення. Матір тобі не належить! Вона живе своє життя. Вона робить, що хоче і коли хоче, ти не маєш над нею влади! Бути нерозпізнаним в очах матері, не отримувати достатнього позитивного емоційного відгуку від неї, “емоційне випорожнення” матері у бік дитини створюють відчуття неконтрольованості матері, що в свою чергу генерує почуття небезпеки і страх бути “поглинутим” матір’ю. Щоб з цією “загрозою” впоратись дитина може нарощувати емоційну дистанцію, аби її саму не “поглинули”. Емоційна дистанція до матері дивним чином може проєктується на власне тіло, коли доступ до нього також стає проблемним, втрачається чутливість і зв’язок з ним, як колись був втрачений емоційний зв’язок з матір’ю. Тіло тобі не належить, воно поза зоною доступу, його неможливо заспокоїти і приспати тривогу. Хто переживав ПА чи наради тривоги знають цей ефект відчуття неконтрольованості власного тіла, що запускає нову хвилю тривоги. Проте, потреба “поглинути” значущого іншого в дитини нікуди не зникає, вона вкрай важлива в перші роки життя, і на ранніх етапах розвитку є ледь не єдиним доступним способом дитини до встановлення контакту і близькості з дорослим. Цей контакт дитиною вибудовується через фантазійне відчуття “контрольованості, передбачуваності і доступності” матері, яка відгукується на емоційні і тілесні прояви дитини. Якщо таким стосункам важко розгорнутися, тоді контроль і тривога можуть ставати сигналом не лише небезпеки, а й довербальним закликом до возз’єднання з матір’ю і відновлення зв’язку через примітивний контроль, який був втрачений, або взагалі не відбувся у ранньому досвіді дитини. Такий фокус на тривогу і контроль може буди додатковим

Робота з психотерапевтичною групою в гештальт-підході – окремий і великий напрямок роботи, який включає значну теоретичну і практичну базу. В цій статті я розгляну комплексний підхід до роботи з групою, який одночасно включає три перспективи роботи – робота з внутрішньою феноменологією учасників, робота зі стосунками (реляційний підхід) та робота з польової парадигми. Врахування, використання та переключення миж цими трьома перспективами дозволяє бачити групові процеси більш об’ємно та відкриває широкі можливості для усвідомлення неочевидних процесів і зв’язків між процесами. Але спочатку давайте поговоримо про те, що таке гештальт-група, для чого вона потрібна та чому важливо пам’ятати про принцип холізму. Продовження за посиланням: https://surl.li/kwbslt

Залежність та РДУГ Серед особливостей людей, які мають риси РДУГ, є як креативність, допитливість, почуття гумору, нетипове мислення, нон-конформізм та сміливість, швидкість реакції, які роблять так, що, наприклад, підприємців серед людей зі РДУГ в 6 разів більше, ніж серед решти популяції. А є і особливості, які роблять мозок людини зі РДУГ дуже “вразливим” до розваг та адикцій (залежностей). Як так стається? Цьому сприяють 4 особливості: 1. Мозок людини зі РДУГ має трішки іншу систему підкріплень, ніж мозок нейротипової людини. За одну і ту саму дію людина зі РДУГ може отримувати більшу “винагороду”, ніж людина без РДУГ. Класні речі в житті – набагато більш класні! (“fun things are more fun!” – Dr. K) В тому числі ті, які викликають залежність. 2. Водночас він (мозок людини зі РДУГ) має складнощі з тим, щоб інкорпорувати в картину світу наслідки та затрати на досягнення мети. Наприклад, чому б мені не напитись сьогодні ввечері? Дуже просто, бо завтра в мене буде похмілля, а також це може мати негативні наслідки для здоров’я. Або якщо я буду грати в ігри сьогодні весь день/дивитись ютуб/тікток/переписуватись з друзями, то я не підготуюсь до важливої зустрічі. Але мозок людини зі РДУГ значно гірше інкорпорує ці наслідки в оцінку ситуації. (Лишень подивіться на ці два пункти! Вони, мабуть, і є причиною, чому, наприклад, серед підприємців люди зі РДУГ зустрічаються в 6 разів (!) частіше, ніж серед решти населення. Схоже, це люди, які ладні робити те, що інші назвуть неможливим або не вартим затрат) Продовження: https://surl.li/rlnwex

​– Мам, у мене сенсорне перевантаження! – іноді гукає мій син, мімікруючи під мене, звісно ж. Бо це та фраза, яку я часто повторюю як гіперчутлива (або високочутлива, хоча це й не тотожні поняття) людина. Уявіть собі, що якоїсь миті зовнішні стимули стають настільки нестерпними, що ви відчуваєте кожен новий звук чи спалах світла як краплі окропу на вашу шкіру. Так, це дуже неприємно. І так, від цього хочеться сховатися якнайшвидше. І так, це відчуття, ніби ви на межі й ось-ось зірветеся… Термін гіперчутливість використовується для опису підвищеної реакції на стимули, як фізичні (світло, звук, запахи), так і емоційні. Це може бути симптомом певного стану (наприклад, розладу сенсорної інтеграції, аутизму чи РДУГ). Гіперчутливісь вживається більше в медичному контексті і, як бачимо, може бути супутницею нейровідмінності. Натомість, високочутливість – це скоріше риса темпераменту. Люди з високочутливістю глибше обробляють інформацію та емоції, схильні до підвищеної емпатії, творчості, сприйняття деталей. Високочутливість не потребує втручання. А ось гіперчутливість, іноді, так. Коли найчастіше проявляє себе гіперчутливість? У шумних приміщеннях або вулицях, коли від звуків нема куди сховатися: ремонтні роботи, газонокосилки, звуки клаксонів… Це ж стосується постійного дитячого “мамкання”, коли від кожного “мааам” хочеться зіщулитися, бо стає фізично боляче. Коли надокучливі стимули світла: блимають прожектори, мерехтить лампа... Коли запах вибиває з колії: сильні парфуми, запах хімікатів. Коли забагато дотиків, наприклад, дитина весь час лізе на руки, або собака вас тицяє носом і грабає лапою… Мої діти вже дорослі, але мене досі аж пересмикує, коли згадую ці постійні мамкання та смикання – мене тоді “виносило” весь час. Бо найгірше для гіперчутливих людей – це коли кілька стимулів накладається. Дослідники, котрі вели щоденники спостереження основних зривів у нейровідмінних дітей в школі, помітили, що це найчастіше стається на уроках фізкультури: коли відлуння криків від стін, запахи і постійні штурхання/дотики. Що відбувається, коли стимулів так багато, що людина не здужає їх витримати? Може статися зрив від сенсорного перегрузу. Цей зрив називається мелтдаун (meltdown) – неконтрольований стан, коли людина може кричати, плакати, вдаватися до (само) агресії, або ж – навпаки – завмирає та відмикається від світу. Мелтдаун можуть спричинювати як сенсорні, так і емоційні перевантаження. Якщо ви бачите людину під час мелтдауну - не треба до неї торкатися, обіймати, тормосити, окликувати. Найкраще - усунути джерело стимулів або ж, за можливості, вивести людину у тихе приміщення. Ні в якому разі не треба її фізично обмежувати! Що робити, аби не доводити до мелтдаунів? Окрім згаданого мною способу попередити оточуючих вербально (“У мене сенсорне перевантаження!”), що сигналізує про те, аби вас перестали бомбардувати словами, зверненнями, фізичним контактом, можна ще спробувати кілька способів: 🌞 Поважати свої особливості: знаючи, що вас “виносить” від надміру інформації або сенсорних стимулів, старайтеся уникати таких ситуацій. 🌞Заспокоїти себе ванною (не душем, бо цівки води теж надто стимулюють шкіру) у тихому приміщенні: вода огортає та відгороджує вас від зайвих стимулів, а замкнені двері є фізичною перепоною до того, аби вас хтось тормосив. 🌞Обмежувати потік інформації: регулюйте свою залученість у читання новин та соцмереж. 🌞 Використовувати зовнішні девайси: шумопоглинаючі навушники та темні окуляри можуть бути гарним рішенням. Багато нейровідмінних людей ховаються від світу за великими навушниками, і це не про неповагу до оточуючих, це – про турботу про себе. 🌞 Звернутися до грамотного психолога або коуча задля вироблення індивідуальних стратегій співжиття з гіперчутливістю. А взагалі, гіперчутливість — це не недолік, а особливість, яка, за належного управління, може стати джерелом сили та глибокого розуміння себе, оточуючих та світу.

​Під кінець року часто зʼявляються тривожні думки: "Нічого не встигла!" або "Потрібно реалізувати все за цей місяць!" ⠀ Насправді, підсумки року - це можливість для усвідомлення, завершення і прийняття. ⠀ Ось 6 способів зробити цей процес екологічнішим: ⠀ 1️⃣Фокус на досягненнях, а не лише на планах Запиши все, що тобі вдалося зробити за рік - навіть маленькі кроки чи несподівані зміни. Кожен твій рух має значення. ⠀ 2️⃣Не змагайся з "ідеальним я" Життя — це не тільки про цілі, а й про досвід і самопочуття. Не треба "наздоганяти" рік у грудні. ⠀ 3️⃣Зосередься на вдячності Подумай, за що ти вдячна цьому року: людям, подіям, навіть викликам. Вдячність допомагає помічати ресурси, а не дефіцити. ⠀ 4️⃣Дбайливий погляд на цілі Хочеться щось встигнути? Обери 1-2 реалістичні кроки. А решту перенеси в наступний рік - це нормально! ⠀ 5️⃣Прийми зміни пріоритетів Те, що було важливим у січні, може стати неактуальним у грудні — це не "провал", а прояв твоєї гнучкості й росту. ⠀ 6️⃣Ритуал завершення року Напиши про головні моменти року — і радісні, і складні — і подякуй їм. Це допоможе поставити крапку й відпустити. ⠀ А як ти підводиш підсумки року? Я, наприклад, виписую все, з чим зіштовхнулась і впоралась. Переглядаю нереалізовані цілі: іноді вони вже неактуальні, а іноді — готові перейти зі мною в новий рік. Це додає ясності та вивільняє енергію для чогось нового. Автор: Крістіна Міловідова https://www.facebook.com/kristina.milovidova.7

​Порушення ієрархії в сіблінгового підсистемі Відбувається як наслідок парентіфікаціі, коли старша дитина бере на себе відповідальність за батьківську підсистему, вона також бере відповідальність і за дитячу підсистему (молодших дітей). Або інший варіант: коли тільки в дитячій підсистемі немає ієрархії, немає ведучого і веденого, старші і молодші діти на рівних. Відбувається це, коли один з батьків жорстко, авторитарно впливає на дітей, об'єднуючись в коаліцію з дитячої підсистемою і послаблюючи тим самим другого з батьків. Приклад: Папа, який проводить багато часу зі своїми синами різного віку (спорт, шахи, риболовля), не диференціюючи їх на старший-молодший, а мама при цьому знаходиться поза їхніми заняттями. В такому випадку мама, відчуваючи себе ослабленою, відчуває роздратування на коаліцію "батько-сини" і шукає з ким створити свою коаліцію, наприклад зі своїми батьками або психотерапевтом. Варто зазначити, що поряд з дисфункціональними коаліціями, що об'єднують батька і дитину, є і здорові варіанти - це коаліції «по горизонталі», до них відносяться сімейні коаліції між подружжям і між сіблінгами. Коли ви «дружите» зі своїми дітьми, коли ви скаржитеся їм на своє доросле життя, коли демонструєте свою нездатність впоратися зі своїми втратами і поразками; Коли латаєте дитячою душею проломи своєї самотності, коли змушуєте дитину покривати ваші хворобливі пристрасті; Коли, ведені своїм егоїзмом, нарікаючи на невдячність свого чада, вимагаєте мзду за «безсонні ночі» у вигляді уваги або співчуття, знайте, що тим самим ви позбавляєте свою дитину не тільки батька, яким ви, порушуючи ієрархію, бути не в змозі. Ви позбавляєте дитину її Життя, тому що поки дитина обслуговує ваші дорослі потреби, вона не проживає своє дитяче (або вже доросле) життя. Знайте про це. Бережіть себе і своїх близьких Марія Мухіна

Ієрархія - один з параметрів сімейної системи, покликаний встановлювати порядок, визначати приналежність, авторитет, владу в сім'ї і ступінь впливу одного члена сім'ї на інших. Одне з положень ієрархії полягає в тому, що в сім'ї батьки несуть відповідальність за дітей і мають всю владу в нуклеарній сім'ї. У своїй статті я хочу розглянути деякі варіанти відхилень від цієї норми і їх наслідки. Триангуляція Триангуляція - емоційний процес між двома людьми, який має тенденцію залучати до відносини третього. У порушеній сім'ї, де внутрішні кордони розмиті, батьки можуть іноді робити дітей своїми емоційними партнерами. Це перевернута ієрархія, при якій статус дитини в сім'ї дорівнює батьківському. Приклад: «Дочка-подружка». Мама спілкується з дочкою на рівних, як партнери, як подруги, що призводить до психологічного дискомфорту у дитини, до змішання ролей, до ослаблення сили дитини. У нормі сила дитини має спрямовуватися в соціум, використовуватися для спілкування з однолітками, друзями і сіблінгами (братами, сестрами). У разі, коли мама починає ділитися з донькою тим, які у неї погані відносини з татом, як вони конфліктують, ділиться своїми підозрами щодо зрад батька, в душі у дитини починає відбуватися сум'яття. Коли мама стає для дочки подругою, в очах дочки це знижує її авторитет і, як наслідок, дочка мимоволі емоційно приєднується до батька. Дитина не хоче чути подібних речей, їй важко слухати негативні речі про одного з батьків. В результаті дочка намагається дистанціюватися від матері. Те ж відбувається і в разі надмірно довірливих, товариських відносинах одного з батьків з сином. Чого не повинні знати про вас діти Порушуючи тему надлишкової відвертості в спілкуванні з дітьми, слід відразу позначити, чого в нормі не повинні знати діти. Діти не повинні знати про особисті інтимні подробиці і таємниці батьків. В першу чергу це стосується сексуальних відносин. Метафорично це звучить так: «Двері подружньої спальні для дітей повинні бути щільно замкнені». Так, діти знають, що ці двері є, і на цьому - все. Також діти не повинні знати про дошлюбні романи, відносини, закоханості батьків. Розповідаючи про свої дошлюбні відносини дітям, мати забирає силу батька і налаштовує дітей проти себе. Те ж стосується й батька, діти не повинні знати про його дошлюбні відносини. Якщо мав місце шлюб і діти запитали про це, має сенс повідомити тільки факт шлюбу і це не повинно глибоко фіксуватися, щоб не викликати тривогу у дітей і їх сумніви в стійкості союзу батьків. Тепер повернемося до порушень ієрархії в сімейній системі. Парентіфікація Термін парентіфікація походить від англійського слова «parents» - батьки. У буквальному сенсі це означає, що діти функціонально стають батьками власним батькам. Це варіант перевернутої ієрархії часто виникає в разі алкоголізму, або наркоманії одного або обох батьків. Приклад: Якщо батько хімічно залежний і в родині є син, то він часто заміщає співзалежність матері батька. Батько і мати в такій сім'ї часто, інфантильні, тому дитина змушена стати єдиним дорослим і нести відповідальність за сім'ю, її існування і гомеостаз. Вона приймає рішення, вона відповідає за кордони сім'ї, роблячи їх жорсткими. Жорсткі кордони в цьому випадку виглядають приблизно так: ніхто не повинен дізнатися, що батько залежний, тому нікого не можна кликати до хати, ні з ким не можна ділитися тим, що відбувається в родині. У такої дитини, як правило, немає друзів, вона веде замкнуте «доросле» життя. Це перевернута ієрархія, при якій статус дитини в сім'ї вище батьківського. Інший приклад парентіфікаціі: в разі ранньої смерті матері, дочка функціонально замінює її і, як наслідок, перестає бути дочкою. Вона виконує багато домашніх жіночих справ з раннього віку, доглядаючи за батьком і підтримуючи його. Так і не познайомившись повноцінно з роллю дочки, виростаючи, вона найчастіше стає функціональної мамою своєму чоловікові. Порушення ієрархії в сіблінгового підсистемі Відбувається як наслідок парентіфікаціі, коли старша дитина бере на себе відповідальність за батьківську підсистему, вона також бере відповідальність

​Я почну з того, що суто психологічного (не клінічного) боку переважна більшість наших співвітчизників, незалежно від місця перебування, роду занять, статі та інших чинників, знаходиться у стані так званої множинної кризи. Вона утворюється через те, що в життя кожного з нас раптово, невідворотно та невблаганно увірвалася величезна кількість подій, які руйнують звичний життєвий уклад, жорстко атакують психіку та буквально примушують мобілізовувати всі ресурси для пристосування до категорично нової реальності. Ця криза характеризується тотальною невизначеністю, підвищеними вимогами до забезпечення всіх аспектів власної безпеки, а також необхідністю приймати доленосні рішення. Усе це потребує неабиякої психічної стійкості до стресу, витривалості, рішучості, впевненості та відповідальності. Загалом, йдеться про психологічну зрілість у широкому розумінні. Переважна більшість людей до таких екстремальних випробувань готові бути не можуть. В житті настає складна криза, що торкається практично всіх сфер життя (ідентичності, стосунків тощо). У клінічному плані такі кризові стани найчастіше проявляються різноманітними пролонгованими адаптаційними реакціями, які представлені великою кількістю стійких астено-невротичних, вегетативних, субдепресивних проявів, порушень сну та неспання, а також труднощів з увагою. Утворюється виразна картина значної дезадаптації, яка зазвичай піддається динамічним змінам і може існувати тривалий час. Подальше протікання цих розладів може бути тривалим і ускладнюватися відчутними астено-депресивними станами, іноді з сумнівним прогнозом, особливо якщо покладатися виключно на фармакотерапію, яка часто виявляється малоефективною. Це пов’язано з наявністю значної психодинамічної, а не біологічної складової у таких станах. Тому ґрунтовний психотерапевтичний супровід є вкрай важливим. Зупинюсь на клінічних проявах. Їм притаманні невротичні механізми симптомоутворення. Найчастіше задіяні численні невротичні конфлікти, що діють одночасно та сукупно. Головним в них є протиріччя між психофізичними можливостями особи та надзвичайно великими вимогами оточуючого середовища до неї. Наприклад, у мігранта раптово і майже невідворотно змінюється середовище перебування(мова, культура, соціальні норми та стандарти, статус, оточення, харчування - далі можна перелічувати нескінченно). І до того ще потрібно пристосуватись у відносно стислі терміни. Але насправді це зробити неможливо. За влучним висловлюванням одного колеги відбувається «отруєння новизною». Водночас необхідно «явити себе» середовищу та «вмістити в себе» нові коди невідомого до цього оточуючого світу. У людини, яка мігрувала в межах країни задача теж надзвичайно важка, хоча зовнішній тиск і навантаження трохи менші, але теж доволі тяжкі. На симптоматичному рівні у скаргах, переживаннях і відчуттях клієнти мають всеохоплюючу стрижневу астенію/виснаженність у поєднанні з яскравою вегетативною дисфункцією, емоційною нестійкістю, дратівливістю, розладами концентрації уваги (які плутають з погіршенням памʼяті), що потім змінюється безсиллям, пригніченістю, розладами сну та іншими супутніми симптомами соматичного характеру. У підсумку ставлять діагноз депресії. А потім призначають антидепресанти. Найчастіше (не без виключень) - безрезультатно у найкращому випадку. Автор: Євген Воронков. https://www.facebook.com/e.g.voronkov

​Як це – бути собою? Навіть не так. А ким же бути, якщо не собою? В моменті, де я наодинці сам(а) з собою, я є ким? Собою? А в стосунках з дитиною? А в стосунках з мамою? З чоловіком/дружиною? Колегою по роботі? Собою? чи не собою? І, якщо не собою, то ким? Може, сусідом чи сусідкою, умовним Валерою чи Мариною? Ні, в кожній життєвій ситуації, в кожній події свого життя ми є собою і пред’являємось іншим людям собою. Тоді, в чому ж може бути проблема? На мою думку, проблема може полягати в тому, що: 1) таким (такою), як я є мені не подобається бути та/або 2) так, як я пред’являюсь, мені не підходить/не дає мені того, що я хочу В першому випадку, ми маємо справу з або неприйняттям себе, або, навіть з соромом (фу, таким(ою) бути!). Це один напрямок роботи – досліджувати, а яким(ою) я є. Чому це соромно? А як тоді -не соромно? Хто це визначає? Звідки це взялося і т.ін…. В другому випадку, ми маємо справу з тим, як я будую контакт з іншими? Як я появляюсь серед людей? Чим я появляюсь? Своєю ідентичністю, своїми потребами, своїми бажаннями і небажаннями? Чи, може, своєю нікчемністю (я – чєлавєк маааалєнькій (с))? Чи, може, своєю проблемою (ой, тут у мене ручка болить і мені так погано…Пожалійте мене)? Як я щось пропоную цим іншим? Чи показую я, що у мене є, чим я можу обмінятися з іншими? Чи ховаю свої здібності, думки, свою позицію? Як я щось беру у цих інших? Чи можу я прямо попросити? Чи можу сказати «ні»? Чи вмію я домовлятися? І багато-багато подібних питань для самодослідження. Як правило, і перший і другий варіант існують разом. Без прийняття, розуміння себе, тобто без якісно побудованого контакту з собою, складно якось адекватно пред’явитися іншим. Відповідно, складно побудувати якісний контакт з ними. Як наслідок цього – проблеми з тим, щоб створювати стосунки. Або вибираються «не-такі» партнери, або не вдається донести партнеру чого хочеться, а партнер, в свою чергу, не може зрозуміти, чого від нього хочуть чи очікують. Може виникати багато напруги в цьому місці – треба тоді якось підлаштовуватися, тримати марку, нічого не хотіти (бо складно пояснити, чого хочеться, партнер дратується, в результаті виникає конфлікт, а це неприємно), зайвий раз нічого не казати (щоб не провокувати ті ж конфлікти)… Все це і приводить до відчуття, що я перестаю «бути собою». І, відповідно, до наступного можливого рішення – якщо в стосунках я не можу бути собою, то краще бути самому (ій) – тоді не треба собі затикати рота, терпіти, зменшуватися в своїх розмірах і потребах. Свобода! Ціна, правда, за таку свободу – власна самотність і невдоволеність, бо якими б ми не були незалежними і самодостатніми, всім нам час від часу потрібні інші люди – їхнє тепло, підтримка, співчуття і співпереживання. Справжня свобода полягає в тому, щоб могти бути собою і наодинці з собою і поруч з іншими. Щоб і так і так було в задоволення і чимось таким, що мене збагачує, наповнює. Автор: Юлія Косянчук

​Тривога, сором і вина – три емоції, які провокують переїдання та напади ненажерливості. Важливо пам'ятати: немає хороших і поганих емоцій, заборонених і дозволених, всі вони – просто інформація. Головне у процесі оволодіння власними емоціями – прийняти їх як даність. Не намагатися вдавати, що неприємних вам чи комусь ще емоцій не існує, усвідомити, що ви людина жива і можете відчувати гнів, смуток, сором, страх. Другий крок – прийнявши, відокремити емоції від себе. Вони роблять нас живими, але не визначають - які ми. Перша надзвичайно корисна навичка, щоб впоратися з будь-якою негативною емоцією: назвати її, про себе чи вголос. При називанні у нашому мозку та тілі відбуваються дивовижні процеси: збудження значно знижується, падає рівень гормону стресу кортизолу. Приступи ненажерливості часто виникають не просто на тлі негативних емоцій, а разом з відчуттям, що ці переживання непереносні, p нашою несвідомою фантазією, що ми не витримаємо і зруйнуємося під натиском цих переживань, загинемо, і тому треба зробити все, що завгодно, щоб пригасити інтенсивність переживання (наприклад, об'їстися до втрати себе). Вправа «Серфінг» Показує, як можна регулювати силу емоції без допомоги їжі. Сядьте зручно, прикрийте очі та постарайтеся розслабитися. Сфокусуйтеся на переживанні, яке зараз відчуваєте. Як воно переживається у вашому тілі? Не намагайтеся придушити чи змінити емоцію – просто спостерігайте. Через якийсь час ви помітите, що в переживанні є піки, коли відчуття досягає свого «болючого» максимуму, і спади, коли воно стає м'якшим, його інтенсивність знижується. Спостерігайте за зміною піків і спадів, ніби «ковзаючи хвилею», як роблять серфери в морі. Незабаром ви виявите, що піки тривають дуже недовго, а в інші моменти ви цілком здатні впоратися з переживаннями, вони неприємні, але переносяться. Напад переїдання завжди трапляється з нами на піку емоційного переживання, тому що здається, що максимум неприємних хворобливих відчуттів триватиме вічно, ніколи не закінчиться. Тепер ви знаєте, що це не так. Тривога Одна з головних емоцій, які ми заїдаємо. Тривога – продукт життя в умовах постійної конкуренції та високої потреби отримувати найкраще. Люди з порушеною харчовою поведінкою часто відчувають непомірну, неконтрольовану тривогу. Саме почуття тривоги найчастіше стає причиною харчових зривів. Вона заважає прислухатися до себе, вибирати те, що хочеться, збиває контакт із самим собою. Щоб перестати заїдати тривогу, потрібно спочатку перестати забороняти собі ... заїдати тривогу чи карати себе це. Важливо, щоб ви відзначали – у щоденнику, у голові, перед дзеркалом – «Я їм, тому що я нервуюся, турбуюся. Їжа допомагає мені впоратися з почуттям тривоги та розслабитися. Нехай це сто тисяч разів неправильно, я не лаятиму себе за це. Це поки що єдиний дієвий спосіб, який я знаю. Зараз мені важливо вгамувати тривогу і подумати про те, що робити далі». Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=1001036062062135&set=a.475594664606280

​Роль кожного з батьків у формуванні особистості дитини незамінна і унікальна. Мати та батько — це два полюси, які створюють рівновагу, необхідну для розвитку гармонійної, впевненої та емоційно стійкої особистості. Батько – символ сили, впевненості та стабільності, який показує дитині шлях до самостійності та соціальної адаптації. Мати – джерело тепла, любові і турботи, що формує у дитини базову довіру до світу і здатність розуміти свої та чужі почуття. Взаємодія батьків, їхні спільні зусилля та взаємна повага є фундаментом для становлення дитини. Турбота та увага матері створюють відчуття захищеності та довіри до світу. Це безумовне прийняття сприяє тому, що дитина вчиться висловлювати свої почуття, та розвивати емоційну відкритість. Мати – перша фігура прихильності, яка формує у дитини базову довіру до світу та людей. На ранніх етапах розвитку мати відіграє найважливішу роль у формуванні цієї довіри, яка стане основою для подальших стосунків у житті дитини. Вона також допомагає дитині усвідомлювати та розуміти свої та чужі почуття. Підтримуючи емоційні переживання дитини, навчає її емпатії. Мати через свої дії демонструє дитині, що означає піклуватися про інших та враховувати їхні інтереси. Один із важливих аспектів ролі матері – прищеплення дитині почуття відповідальності. Через виконання невеликих доручень чи участь у домашніх справах дитина починає усвідомлювати цінність праці та розвиває дисципліну. Роль батька також важлива. В очах дитини він символізує стабільність, силу та захист. Його присутність у житті дітини забезпечує відчуття безпеки та психологічної стійкості. Коли батько підтримує дитину, він допомагає ій відчувати впевненість у собі та своїх силах. Однією з ключових завдань батька є сприяння відокремленню дитини від матері, особливо у період формування самостійності. Батько допомагає дитині розвинути незалежність, а взаємодія з батьком зміцнює у дитини внутрішню опору та впевненість у своїй самостійності. Також батько часто виступає наставником, який допомагає орієнтуватися у складному устрої зовнішнього світу. Він навчає правилам взаємодії із суспільством, показує, як справлятися з труднощами та відстоювати свої інтереси. Батько нерідко є зразком рішучості та наполегливості. Своїми діями він показує, як досягати цілей, стикатися з труднощами та долати їх. Діти, спостерігаючи за прикладом батька, вбирають модель поведінки, де наполегливість та зусилля призводять до успіху. Надалі це допомагає їм не боятися труднощів і прагнути реалізації своїх цілей. Підтримка і похвала батька значно впливають на самооцінку дитини. Якщо батько визнає досягнення дитини, це формує в неї відчуття власної цінності. І навпаки, надмірна критика може знизити, і навіть знищити, впевненість та самоцінність. Разом батьки створюють безпечне середовище для дитини, яка тільки формується. Забезпечують баланс між любовʼю та вимогами, показують модель гармонійних відносин у парі. Якщо між батьком і матір’ю є повага та підтримка, дитина засвоює, що таке партнерство. Різні підходи до виховання з боку матері та батька вчать дитину бути гнучкою і дивитися на світ із різних точок зору. Розуміння того, що можна підходити до завдань та проблем по-різному, допомагає розвинути адаптивні стратегії у дорослому житті.

можуть мати потужний вплив на наше психологічне та фізичне здоров’я. Ідея «теплої присутності» активує кілька ключових систем в мозку, які відіграють важливу роль у регуляції емоцій і реакцій на стрес: 1. Система задоволення: Фізичний контакт і соціальна підтримка активують області мозку, пов’язані з відчуттям задоволення. Ці області відповідають за вироблення дофаміну — нейромедіатора, який сприяє відчуттю радості та задоволення. 2. Окситоцинова система: Фізичний дотик, наприклад, обійми чи тримання за руку, сприяє вивільненню окситоцину, який відомий як «гормон прив’язаності» або «гормон любові». Окситоцин знижує тривожність, сприяє почуттю близькості і формує соціальні зв’язки. 3. Парасимпатична нервова система: Наявність близьких людей активує парасимпатичну нервову систему, яка відповідає за «відпочинок і переварювання». Це призводить до зниження серцевого ритму і зменшення рівня стресових гормонів (наприклад, кортизолу), що створює відчуття спокою і безпеки. 4. Амигдала: Соціальна підтримка може знижувати активність амигдали, області мозку, яка відповідає за обробку страху і тривоги. Зменшення її активності може привести до зниження емоційного стресу та покращення загального стану. Таким чином, «тепла присутність» активує комплекс нейробіологічних механізмів, які сприяють емоційному благополуччю та знижують відчуття стресу й тривоги. Автор: Тамара Ковч

Дослідження показали - коли ми відчуваємо дотик близької людини, активуються системи, пов’язані зі зменшенням стресу, зокрема парасимпатична нервова система, яка відповідає за розслаблення. Цей фізичний контакт знижує активність у областях мозку, що реагують на біль і тривогу. Натомість він активує зони, пов’язані з почуттям безпеки й довіри. Цей механізм сприяє зниженню рівня гормонів стресу (кортизол) і підвищенню рівня окситоцину - «гормону прихильності» - що зміцнює відчуття підтримки та захищеності. В одному з досліджень дорослі, які регулярно отримували фізичний контакт (наприклад, масаж), показували значно нижчий рівень кортизолу й загальне зниження стресу. Проте, нам навіть не обовʼязкова фізична присутність людини, щоби легше переживати стрес. Експеременти підтверджують, що непряма підтримка або «підтримка у фоновому режимі» (тобто коли ми знаємо, що у світі є хтось за нас) - допомагає нам переживати себе менш вразливими і тривожними. Бо ми відчуваємо себе підтриманими, але не обмеженими у власних проявах. Коли людина має надійні соціальні зв’язки, психологічно це створює стан, подібний до фізичного тепла: відчуття близькості, безпеки та заспокоєння, коли людина знає, що її підтримають у складній ситуації. Таке «тепло присутності» також забезпечує базу для зростання автономії і впевненості у собі, оскільки ми відчуваємо, що можемо розраховувати на підтримку, навіть якщо намагаємося вирішити проблеми самостійно. Фізичний контакт і соціальна підтримка активують області мозку, пов’язані з відчуттям задоволення. Ці області відповідають за вироблення дофаміну - нейромедіатора, який сприяє відчуттю радості та задоволення. Дослідження Дінера і Селігмана продемонструвало, що соціальні зв’язки є ключовим фактором щастя. Вони дійшли висновку, що якість стосунків — глибина зв’язку, довіра і надійність — відіграє важливішу роль для відчуття щастя, ніж просто кількість знайомих чи соціальних контактів. На їхню думку, наявність підтримуючої соціальної мережі дає людям відчуття приналежності, безпеки та емоційного комфорту, що, в свою чергу, сприяє їхньому загальному благополуччю. Кіп Вільямс досліджував соціальне відчуження та вплив «тепла присутності» на емоційне благополуччя людини. У своєму експерименті він зосередився на феномені соціального відчуження, зокрема, як відсутність соціальної підтримки може викликати емоційний біль, який за своїм впливом схожий на фізичний. Один із його відомих експериментів проводився у форматі комп’ютерної гри, де учасники грали в просту гру з м’ячем із, як вони вважали, іншими учасниками (насправді ж це були комп’ютерні програми). На певному етапі гри «інші гравці» припиняли передавати м’яч учаснику, поступово виключаючи його з гри. Такий підхід дозволяв Вільямсу і його колегам дослідити, як відчуття соціального відторгнення впливає на психологічний стан учасників. Результати показали, що соціальне відчуження викликає реакції, схожі на ті, які спричиняє фізичний біль. Учасники відчували емоційний дискомфорт, підвищення тривожності та навіть зниження самооцінки. Це підтвердило ідею «тепла присутності», за якою фізична і соціальна підтримка мають “зігріваючий” ефект на психіку, тоді як її відсутність може викликати біль і страждання, подібні до фізичного болю. Ідея «тепла присутності» стосується відчуття емоційної підтримки і близькості, яке людина отримує від фізичної чи соціальної взаємодії з іншими. Цей термін часто вживається в контексті дослідження Кіпа Вільямса, яке показало, що наявність близьких людей у складні моменти може значно зменшити відчуття соціального відчуження та емоційного болю. «Тепла присутність» може проявлятися через фізичний контакт (наприклад, обійми, тримання за руку), а також через просту фізичну присутність людини, яка викликає відчуття підтримки і безпеки. Вона активує в мозку системи, пов’язані із задоволенням і емоційним благополуччям, що допомагає знизити рівень стресу, тривожності та навіть фізичного болю. Ця концепція підкреслює важливість соціальних зв’язків і емоційної підтримки в нашому житті, демонструючи, що навіть прості взаємодії