Pavel Obod l Business l Investments l Family Capital

Як я здавав три генетичні тести - і що дізнався про себе Здоров’я давно є одним із моїх пріоритетів. Я стежу за розвитком профілактичної медицини та longevity-напряму, тому за останні роки встиг пройти три дуже різні генетичні тести. 1️⃣-й я зробив у Барселоні - радше заради цікавості. Це була панель маркерів, пов’язаних із харчуванням, кофеїном, солодким, жирною їжею та спортом. Було цікаво, але нічого такого, що суттєво змінило б мій спосіб життя. Зараз я навіть не можу знайти той звіт - мабуть, це найкраще описує його практичну цінність. 2️⃣-й був тест MyHeritage. Усе просто: плюєш у пробірку та надсилаєш її до лабораторії. MyHeritage перевірив близько 609 тисяч заздалегідь вибраних позицій ДНК. Це лише маленька частина геному, але її достатньо для пошуку родичів і приблизної оцінки походження. Найцікавішим для мене виявився саме пошук спорідненості. З кумедного: генетика підтвердила, що я справді син своїх батьків і батько своїх дітей. У дитинстві я чомусь іноді про це хвилювався - тепер питання остаточно закрите 🙂 3️⃣-й тест був уже не розважальним, а клінічним. Мій племінник народився з рідкісним генетичним захворюванням. Виявилося, що мій брат і його дружина були здоровими носіями несприятливих варіантів одного гена, а дитина успадкувала їхню комбінацію. Тоді я зрозумів, що під час планування дитини іноді важливо враховувати не лише групу крові та стандартні аналізи, а й сумісність носійства рецесивних захворювань. Коли ми з дружиною почали думати про другу дитину, то теж пройшли обстеження. У Німеччині для цього довелося звертатися до лікаря, отримувати направлення та проходити повноцінну клінічну процедуру. Загальна вартість була близько 2000 євро. Цього разу використовували секвенування екзому від CENTOGENE: лабораторія прочитала майже всі кодуючі ділянки генів, а також проаналізувала мітохондріальну ДНК і частину структурних змін. У мене знайшли два патогенні варіанти, але лише в одній із двох копій відповідних генів. Тобто я є здоровим носієм, а не людиною з цими захворюваннями. У дружини виявили інші варіанти. Збігів в одному гені в нас не знайшли, тому підвищеного ризику відповідних рецесивних захворювань для дітей не виявили. Після MyHeritage я також завантажив сирий файл із ДНК та спробував кілька сторонніх сервісів: GEDmatch для пошуку родичів, Genomelink для побутових і спортивних ознак, а також Codegen, Promethease, Genetic Genie та GenVue для аналізу маркерів здоров’я. Враження змішані. Інформації багато, але значна її частина - слабкі статистичні асоціації, які легко переоцінити. Червона клітинка у звіті ще не означає небезпечну мутацію, а «ген спорту» не робить людину марафонцем чи спринтером. Із відносно цікавого я дізнався про: • дещо вищу статистичну схильність до набору ваги; • помірно підвищену схильність до діабету другого типу; • можливе зниження здатності перетравлювати багато лактози; • імовірно швидший метаболізм кофеїну; • варіант, який може впливати на метаболізм варфарину та деяких протизапальних препаратів. Це не діагнози й не готові медичні рекомендації. Такі результати варто підтверджувати звичайними аналізами або клінічним генетичним тестом. Головний висновок: «генетичний тест» може означати зовсім різні речі. Розважальна панель, генеалогічний мікрочип і клінічне секвенування екзому - це не три версії одного продукту. Вони використовують різні технології та відповідають на різні запитання. Найбільшу практичну користь я поки бачу у двох напрямах: • перевірка носійства під час планування дітей; • фармакогенетика для точнішого вибору препаратів і дозування. Думаю, через 5–10 років генетичні дані частіше використовуватимуть у медицині, особливо разом із ШІ, аналізами крові, медичною історією та даними носимих пристроїв. Але поки що маркетинг розвивається швидше за практичну користь. Навколо longevity та персоналізованої медицини вже багато перебільшень і псевдонауки. Красивий звіт на 300 сторінок не обов’язково корисніший за звичайний аналіз крові та розмову з хорошим лікарем.

Подорожі сильно переоцінені. І я кажу це як людина, яка відвідала понад 60 країн Нещодавно прочитав у The New Yorker цікаву статтю - “The Case Against Travel”. І вона "потрапила" в мої власні думки останніх років. Ми звикли вважати, що подорожі нас розвивають. Розширюють світогляд. Роблять цікавішими. Трансформують. Але чи справді це так? Цікаво, що сама ідея масових подорожей досить молода. Ще 100-150 років тому подорожі заради вражень були доступні переважно дуже заможним людям. А звичний нам масовий туризм став по-справжньому масовим лише у XX столітті - з розвитком залізниць, автомобілів, авіації та зростанням добробуту. Колись (та і багато хто і зараз) люди більше хизувалися машинами, годинниками, будинками. Зараз статус часто демонструють статус інакше: - я був на озері Комо - я піднявся на Мачу-Пікчу - я відвідав 50 країн - а я 80 Я теж можу пограти в цю гру - був у понад 60 країнах. Але насправді майже всюди я залишався "глядачем", де не бачив нічого далі ширми зовнішнього турізму. І чим більше подорожую (часто і у відрядженнях), тим більше думаю: можливо, ми сильно переоцінюємо їхню цінність. Звісно, я розумію привілейованість такої дискусії. Для багатьох українців зараз питання не в тому, куди поїхати у відпустку. Хтось взагалі не може виїхати з країни, хтось вимушено опинився за кордоном через війну. Багато хто боронить країну (дякую за службу!). Тому мені легко міркувати про переоціненість подорожей. Одна з головних тез статті - ми називаємо подорожі “трансформаційними”, хоча найчастіше повертаємося додому приблизно тими самими людьми. Ми побачили Колізей. Сфотографували Мачу-Пікчу. Зайшли в Лувр. Поїли місцеву їжу. А що саме в нас насправді змінилося? Авторка пропонує цікавий тест: подивіться не на себе, а на друзів, які багато подорожують. Ви реально бачите, що після чергової “подорожі всього життя” вони змінили свої погляди, поведінку, цінності? Часто - ні. У статті є ще одна цікава думка: турист їде кудись за “автентичним досвідом”, але заздалегідь знає, який досвід він повинен отримати. Ми ніби звіряємо реальність із картинкою, яку вже бачили в Instagram, Google або туристичному путівнику. Іноді це нагадує величезний IMAX: дуже красиво, дуже яскраво, але ти залишаєшся глядачем. Ще цікава думка - що туризм не змінює туристів, а саму туристичну країну, які підлаштовується під забаганку гаманців іноземців... У мене були і зовсім інші подорожі. Я пів року жив у Йорданії, працював з арабами, багато спілкувався з місцевими. У Китаї був у волонтерській поїздці, взаємодіяв зі студентами, місцевими людьми, представниками різних культур та меншин. Зараз живу вже 6+ років у Німеччині (хоча і не обобливо інтегрован тут). І цей досвід для мене значно цінніший ніж всі інші! Бо є велика різниця між подивитися на країну і хоч трохи пожити всередині неї. Міграція взагалі інша історія. Коли ти вчиш мову, культуру (та навіть релігію) розбираєшся з місцевою бюрократією, працюєш, заводиш друзів, віддаєш дитину до школи - країна починає реально тебе змінювати. А туристичний маршрут часто змінює переважно кількість фотографій у телефоні 🙂 До цього додається глобалізація: прилітаєш на інший кінець світу - і бачиш приблизно той самий аеропорт, Starbucks, McDonald's, Zara, Uber, Booking. Світ поступово вирівнюється. Тому завдання “побувати у 100 країнах” для мене зараз виглядає менш цікавим, ніж раніше. Можливо, цінність не в кількості країн, а в глибині контакту. Хоча є й інша сторона. Подорожі - це просто приємно. Приблизно як кіно, ресторан, концерт або хороший парк розваг — то все чудово. Можливо, проблема не в подорожах, а в тому, що ми приписали їм занадто багато сенсу. Навіть серед тих, хто зараз живе за кордоном, бачу цікавий "парадокс". Людина може жити в Австралії, Британії, Німеччині - і через кілька років це вже здається абсолютно звичайним (ми всюди беремо себе). Ми дуже швидко звикаємо навіть до того, що колись здавалося неймовірним. Тому зараз мені набагато цікавіше не питання “скільки країн я ще побачу?”, а питання: “Наскільки глибоко я зможу побачити наступне місце?”

Салют! Шукаю Product/Intrapreneur (внутрішнього підприємця) у MilTech в Київі або релокація. Якщо ви вже побудували бізнес і зараз шукаєте новий великий виклик - можливо, це саме для вас. Зараз не так багато індустрій, які зростають такими темпами, як MilTech. Якщо ви давно хотіли зайти в цю сферу, але не знали як, це можливість будувати нові компанії під "парасолькою" сильної команди, яка вже має власні технології, виробництво та доступ до реальних замовників. Потрібно запускати нові MilTech-проєкти у сфері anti-drone: знаходити перспективні ніші та команди, спілкуватися з військовими, перевіряти гіпотези й проводити продукти від прототипу до серійного виробництва. З перспективою отримання частки в успішних проєктах. Києв важливий, оскільки значна частина роботи пов'язана з hardware, виробництвом і постійною взаємодією з військовими. Для мене це теж новий світ, і він неймовірно захоплює. Якщо вам цікаво або знаєте когось - пишіть нашому рекрутеру @anna_sulimciuc.

Те, що працює, зазвичай здається нудним. А те, що здається захопливим, часто не витримує перевірки фактами. Учора прочитав свіжу статтю в The New Yorker "Something Is Very Wrong with Modern Longevity Science" про довголіття (або longivity). Вона дуже добре пояснює, чому навколо цієї теми так багато красивих історій і так мало надійних доказів. Є така стара бізнесова жартівлива фраза: - У нас EBITDA 40%. - Ого! Як вам вдалося цього досягти? - Дуже просто. Ми просто неправильно її рахуємо. Тема здоров'я для мене одна з найважливіших. За останні кілька місяців я сам відчув, наскільки сильний ефект дають базові речі: сон, тренування, збільшення м'язової маси, соціальні зв'язки. Це окрема тема, про яку ще напишу. Свого часу я навіть думав будувати бізнес у сфері здоров'я. Але що глибше занурююся в дослідження, то частіше бачу одну закономірність: індустрія чудово продає складні рішення, навіть коли доказів їхньої ефективності майже немає. Автор розбирає книгу дослідника Оксфордського університету Сола Джастіна Ньюмана, який стверджує, що значна частина рекордів довголіття може пояснюватися банальними помилками в документах. Він навіть жартує, що супердовгожителі мають "алергію на свідоцтва про народження". Одна з найцікавіших думок - навіть невелика помилка у віці з часом повністю спотворює статистику. Якщо людина "омолодилася" в документах лише на кілька років, то після 100 років вона вже потрапляє до категорії виняткових довгожителів. Через це дослідження, які шукають секрети їхнього здоров'я, можуть аналізувати зовсім не ту групу людей. Окремо автор проходиться по знаменитих Blue Zones. Виявляється, багато регіонів із рекордною кількістю довгожителів мають спільну рису: бідність, слабкий облік населення або втрату архівів. Наприклад, на Окінаві під час Другої світової війни були знищені майже всі цивільні записи. Після війни документи відновлювали зі слів людей, а потім багато хто ще й просив змінити свій офіційний вік через соціальні виплати. Автор показує, що саме в селах із найбільшою кількістю таких виправлень сьогодні нібито найбільше довгожителів. Ще один сильний аргумент статті - найважливіші фактори довгого життя давно відомі. Найбільший вплив мають рівень доходу, освіта, безпечне середовище, чисте повітря, якісна медицина та міцні соціальні зв'язки. Дослідження показують, що найбагатші американці живуть більш ніж на десять років довше, ніж найбідніші. При цьому індустрія довголіття постійно переключає увагу на біохакінг, добавки, холодові ванни, червоне світло, пептиди та інші модні практики. Автор нагадує, що багато популярних препаратів, які називали проривом, зрештою не підтвердили свою ефективність у великих дослідженнях на людях або виявили серйозні побічні ефекти. І, мабуть, це головний висновок статті: мета не в тому, щоб будь-якою ціною додати ще кілька років до життя (livespan). Значно важливіше прожити ці роки змістовно, із задоволенням (healthspan) і поруч із людьми, які для тебе важливі.

Вимога керівника, щоб співробітники спілкувалися в чатах без орфографічних помилок - це норм чи стрьом?

Два принципи табуретки, які останнім часом часто використовую Працюючи над MilTech-продуктами, помітив, що багато дорогих помилок можна уникнути завдяки двом дуже простим принципам. Для себе назвав їх “принципами табуретки”. 1. “Сім разів відміряй, один раз відріж” Цю приказку всі знають. Але є важлива деталь, яку часто забувають. “Сім разів відміряти” не означає робити це довго. Це означає зробити це якісно. Іноді достатньо кількох хвилин або кількох днів, щоб поставити правильі запитання, перевірити факти та зібрати достатньо інформації. Наприклад, зараз ми визначаємо ціну для нашого першого MilTech-продукту. Можна було б покластися на слова одного військового: “мені казали, що конкуренти продають приблизно за стільки”. Але це не дані. Ми збираємо інформацію з різних джерел, аналізуємо ринок, перевіряємо цифри й лише після цього приймаємо рішення. Те саме стосується найму. Навіть на позицію асистента у нас може бути 7-8 етапів: співбесіди, перевірка рекомендацій, служба безпеки, демо-тиждень. Це звучить довго, але на практиці все можна пройти за кілька днів. Якщо така перевірка допоможе уникнути неправильного найму, вона окупається багато разів. 2. Табуретка стоїть на трьох ніжках Я намагаюся не приймати важливі рішення, спираючись лише на одну думку чи один факт. Мінімум три незалежні підтвердження. Якщо створюємо продукт - хочеться почути однаковий запит хоча б від трьох військових. Якщо оцінюємо кандидата - важливо мати хоча б три незалежні думки. Якщо розглядаємо інвестицію - недостатньо красивої презентації. Ми вивчаємо відгуки клієнтів, ставимо незручні запитання, розбираємося у виробництві, підключаємо кількох незалежних експертів і лише потім ухвалюємо рішення. Одна ніжка - нестабільно. Дві - вже краще. Три - з’являється опора. Ці два прості принципи допомагають приймати рішення спокійніше, з меншою кількістю емоцій і значно більшою кількістю фактів.

Між колишньою Західною та Східною Німеччиною й досі відчувається різниця. У Західній Німеччині почуття відповідальності за злочини нацизму послідовно формували через школи, університети, медіа та суспільну дискусію. У НДР історію подавали інакше. Держава будувала образ себе як “антифашистської Німеччини”, а основну відповідальність за нацизм значною мірою перекладала на Західну Німеччину. Тому колективне переосмислення власної відповідальності відбулося значно слабше. Можливо, це одна з причин, чому сьогодні саме на території колишньої Східної Німеччини особливо сильна підтримка AfD - партії, всередині якої є досить радикальні націоналістичні політики та чимало відверто проросійських голосів. Саме тому повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало для Німеччини справжнім цивілізаційним шоком. Країна, яка 80 років переконувала себе, що її головне завдання - більше ніколи не воювати, раптом зіткнулася з реальністю, де відмова захищатися означає заохочення агресора. Сьогодні Німеччина знову починає озброюватися. Різко збільшуються витрати на оборону, запускаються нові військові програми, змінюється ставлення суспільства до армії. Не знаю, на краще це чи на гірше. Але просто зараз ми спостерігаємо історичний поворот. Можливо, через 20-30 років історики писатимуть, що саме у 2022 році завершилася епоха повоєнного німецького пацифізму. І, чесно кажучи, заради Європи я сподіваюся, що Німеччина зможе зберегти свої демократичні цінності, але водночас знову стане достатньо сильною, щоб ніхто більше не захотів перевіряти їх на міцність.

Як Німеччина перетворилася з найбільш мілітаристської країни Європи на одну з найбільш пацифістських Багато хто дивувався, чому Німеччина так довго не наважувалася постачати зброю Україні. З боку це виглядало як слабкість або нерішучість. Але якщо пожити тут майже 6 років і поспілкуватися з німцями, стає зрозуміло: за цим стоїть дуже глибока історична трансформація. На мій погляд, Німеччина пройшла шлях, якого не проходила жодна інша велика країна. Історично германські племена були настільки войовничими, що саме вони завдали Риму однієї з найболючіших поразок за всю його історію. У 9 році нашої ери в битві в Тевтобурзькому лісі вождь Арміній знищив три римські легіони. Після цієї поразки Рим фактично відмовився від ідеї підкорити землі на схід від Рейну. Далі були століття військової історії - лицарські ордени, прусська армія, військові реформи після поразки від Наполеона. Саме тоді Пруссія повністю переосмислила свою військову систему, створила сучасний Генеральний штаб, нову систему підготовки офіцерів і мобілізації. Уже через кілька десятиліть вона змогла перемогти Данію, Австрію та Францію, а згодом об’єднати Німеччину. Наприкінці XIX століття німецька армія вважалася однією з найсильніших у світі. Далі були дві світові війни. Так, Німеччина їх програла. Але якщо подивитися тверезо, вона воювала проти коаліцій, які часто значно переважали її за населенням, ресурсами та промисловістю. У Другій світовій війні Німеччина одночасно воювала проти СРСР, Великої Британії, США та багатьох інших країн, тоді як її власні союзники часто були значно слабшими. Як би ми не ставилися до тих подій, німецька військова машина була однією з найефективніших в історії. Після Першої світової війни переможці вже намагалися вирішити проблему німецького мілітаризму. За Версальським договором Німеччині заборонили мати повноцінну армію, авіацію, танки, підводний флот і різко скоротили чисельність військ. Не допомогло. Через двадцять років Німеччина знову стала найсильнішою військовою державою Європи. І тоді після Другої світової війни союзники зробили зовсім інший висновок. Проблема була не лише в армії, а в культурі. Тому вони (американці та самі німці) вирішили фактично перепрограмувати цілу націю. Почалася масштабна денацифікація. Повністю реформували освіту, медіа, судову систему, державний апарат. Але найголовніше - разом із самими німцями почали змінювати ставлення суспільства до війни, націоналізму та культу сили. І це, мабуть, стало одним із найуспішніших соціальних експериментів в історії. Окрему роль відіграла школа. Німецькі діти кілька разів за час навчання проходять тему Третього рейху, Голокосту та Другої світової війни. Багато класів відвідують колишні концтабори, обговорюють відповідальність власної держави та те, як демократичне суспільство взагалі змогло прийти до диктатури. Їх не вчать пишатися військовими перемогами. Їх вчать розуміти, до чого призводить мілітаризм і чому демократія потребує постійного захисту. За кілька поколінь сталося майже неймовірне. Із, мабуть, найбільш мілітаристської нації Європи німці перетворилися, мабуть, на найбільш пацифістську. Сьогодні тут практично немає культу армії. Дитячі магазини завалені тракторами, поїздами, будівельною технікою, трамваями. Військову іграшку знайти набагато складніше. Багато німців розповідали мені, що ще нещодавно ходити вулицею у військовій формі було дуже некомфортно - можна було зіткнутися з відверто негативною реакцією оточення. Служба в армії десятиліттями вважалася далеко не найпрестижнішим заняттям. Звісно, Бундесвер брав участь в окремих міжнародних місіях, але в масовій свідомості війна після 1945 року стала майже абсолютним табу. Цікаво й інше.

Я вже розповідав, що наразі керую (і тут в мене основний фокус) Moodro Innovation Hub — першим в Україні хабом для miltech-стартапів у сфері протидії дронам. Головна рушійна сила будь-якого проєкту — люди. І зараз ми шукаємо сильних спеціалістів, щоб разом будувати технології, які реально працюють на фронті та рятують життя. Що ми шукаємо у кандидатах для будь-якої ролі: ⚡Проактивність — не чекаєш, що тобі скажуть, сам знаходиш шляхи вирішення та робиш перший крок. 🧠 Продакт-майндсет — бачиш не просто задачу, а як вона впливає на продукт та користувача; думаєш системно, пропонуєш покращення та тестуєш ідеї в реальному житті. Ось відкриті ролі: 💻 Full-stack Engineer (Backend + Frontend) Необхідно розробити систему обробки та аналізу відеопотоків у реальному часі для польових умов. Стек: • Backend: Go / GoLang (бажано), Java / Kotlin (альтернатива), Python/Django (для ML/CV модулів) • Frontend: React-based real-time video player, дашборди, графіки, UX для польових умов 📡 RF Engineer Hardware-інженер, який працює з SDR-платформами та допомагає будувати апаратні рішення для динамічного управління високочастотними сигналами. Важливо: здатність самостійно збирати та тестувати прототипи, розуміти, як кожне рішення впливає на роботу всієї системи. 💼 Product Owner Підприємець, який побудує потік партнерств і контрактів для запуску нових MilTech-рішень. Важливо: бачити бізнес як продукт, знаходити точки росту, перетворювати контакти на реальні рішення та контракти. Всі ці ролі — не просто вакансії. Це місія. Кожне рішення, яке ти ухвалюєш, реально змінює хід подій. Якщо цікаво, напишіть безпосередньо рекрутеру: @anna_sulimciuc— Анна відповість на всі питання та підкаже, як приєднатися до хабу.

🏋️‍♂️ Вайбінг у спорті замість насильства над собою Останні кілька місяців я знайшов для себе підхід до спорту, який несподівано спрацював краще за всі попередні. Я називаю це спортивним вайбінгом (як вайб-кодинг). Суть проста: не змушувати себе через силу, а будувати систему, яку реально хочеться підтримувати роками. Колись через особливості зі стопами я періодично випадав зі спорту. Зараз зрозумів, що для мене набагато важливіша регулярність, ніж ідеальний план тренувань. Тому замість складних програм у мене: ✅ Гантелі через день по 20-40 хвилин ✅ HIIT по 10 хвилин у дні між силовими ✅ Кілька улюблених відео з вправами на баланс та йогу по 10-15 хвилин ✅ Багато ходьби, велосипед і будь-яка можливість додати трохи кардіо Без жорсткого графіка. У мене є кілька різних тренувань, і я просто обираю те, що хочеться сьогодні. Якщо якась вправа викликає занадто великий спротив - не змушую себе. Для мене це виявилося набагато ефективніше, ніж дисципліна через страждання. Ще одна важлива річ - інерція. Коли ти вже 2-3 тижні регулярно рухаєшся, стає значно легше продовжувати. А через кілька місяців тіло вже саме просить навантаження. Паралельно намагаюся їсти більше білка, менше цукру, додаю псиліум та загалом трохи уважніше ставлюся до харчування. І цікаве спостереження. У дитинстві багато хто займається спортом, щоб подобатися іншим. У більш зрілому віці спорт стає способом подобатися самому собі. Для мене головна мотивація зараз - не зовнішність. М'язова маса є одним із найважливіших факторів здорового старіння, тому хочеться інвестувати в себе майбутнього вже сьогодні. У підсумку маю вже близько 4 місяців стабільних тренувань без надриву. І, мабуть, це найкраща спортивна система, яку мені вдалося побудувати за багато років. P.S. Зараз пишу це з сімейної поїздки в Бостоні. Для тренування в мене тут буквально вузький коридор і кілька квадратних метрів вільного місця. Але навіть цього вистачило для HIIT. Вкотре переконуюся: коли є бажання, місце та обладнання майже завжди знаходяться.

Мій AI-екоскелет як підприємця та керівника - та запрошення його спробувати Останнім часом я все більше переконуюсь у тому, що в будь-якій компанії виникає дивний парадокс. З одного боку, інформації стало більше, ніж будь-коли. З іншого боку, ніхто в компанії не розуміє повністю, що насправді відбувається в бізнесі або проєкті. Просто реальність компанії розподілена між сотнями дзвінків, чатів, документів, задач, особистих повідомлень і зустрічей. Кожна людина бачить лише свій шматочок картини. А значна частина інформації взагалі залишається тільки в головах людей. Колись я писав про приклад із собакою. Якщо попросити десятьох людей уявити собаку, кожен уявить свою. Так само працює і реальність у проєктах. У кожного співробітника своя версія. І навіть у власника бізнесу немає повної картини. Особливо гостро це відчувається, коли у тебе вже не одна команда і не один проєкт. У мене зараз 5 бізнесів/проєктів. Я фізично не можу бути на всіх дзвінках, читати всі чати і контролювати всі процеси. У мене постійно відчуття FOMO - а раптом я пропустив важливий сигнал від клієнта, проблему в команді, нову можливість або рішення, яке може вплинути на результат. Саме тому останній рік ми розробляємо вже другу версію внутрішньої AI-системи. Робоча назва - Вулик (як бджоли приносять мед, а потім усі ним користуються). Якщо спрощувати, то це AI-екзоскелет для керівника та команди. Система аналізує дзвінки, чати, документи, задачі та інші джерела інформації, накопичує контекст компанії та допомагає використовувати його в роботі. Що саме допомагає нам зараз: • Red Flags 🚩 і Green Flags 🟢 за день/тиждень - сигнал для власника про те, чи все зараз ок у продажах, операційці, наймі та інших ключових напрямках. • Аналіз дзвінків із клієнтами та командою з пошуком ризиків, можливостей, повторюваних проблем і потенційних точок росту. • Контроль втрачених follow-up’ів і домовленостей, які були озвучені, але могли загубитися між дзвінками та чатами. • Автоматичне оновлення статусів задач у Notion, CRM та інших системах. • Онбординг нових співробітників через інтерактивну карту компанії та її актуальних знань. • Відповіді на питання по історії рішень, клієнтах, проєктах і внутрішніх процесах. • Єдиний пошук по корпоративній пам’яті компанії. • Підготовка контексту для зустрічей, найму та прийняття рішень. Але найцінніше для мене навіть не набір функцій, а результат. 1️⃣ Система економить мені приблизно 10-15 годин на місяць. Можливо, більше. Просто за рахунок того, що мені не потрібно вручну шукати інформацію, передивлятися записи дзвінків, перечитувати довгі треди або уточнювати одні й ті самі речі у співробітників. До речі, цікаве питання: скільки коштує одна година вашого часу як власника бізнесу? 2️⃣ Вона значно знижує FOMO. Я набагато рідше думаю про те, що десь пропустив важливий сигнал. Звісно, жодна система не дає 100% гарантії, але рівень контролю та спокою стає зовсім іншим. 3️⃣ У мене фактично з’явився додатковий співрозмовник, який знає про бізнес більше, ніж будь-яка окрема людина в команді. Він пам’ятає історію клієнтів, домовленостей, рішень і може підсвітити те, що підтверджує мою гіпотезу, або навпаки звернути увагу на те, про що я взагалі не подумав. 4️⃣ Команда починає працювати ефективніше, тому що знання перестають бути прив’язаними до конкретних людей. Новачки швидше входять у контекст, а досвідчені співробітники витрачають менше часу на пошук інформації та передачу знань. Через декілька років (чи раніше) такі системи стануть для бізнесу настільки ж стандартними, як CRM, Slack або корпоративна база знань. Зараз ми хочемо відкрити ранній доступ для трьох компаній і допомогти впровадити Вулик у зовнішніх компаніях за символічну ціну. Покажемо, як це працює у нас, допоможемо підключити джерела даних і разом подивимося, які інсайти система зможе знайти у вашому бізнесі. Якщо цікаво спробувати - напишіть мені в особисті повідомлення. @pavelobod Буде цікаво подивитися, що ваш бізнес знає про себе такого, чого поки що не знаєте ви. 🐝

У бізнесі багато говорять про стратегії, системи й правильні рішення. Вони дійсно впливають на результат. Але якщо подивитися на кар'єри підприємців, часто можна знайти події, які складно було передбачити заздалегідь. Хтось отримав першого клієнта через колишнього колегу. Хтось познайомився з майбутнім партнером на конференції. Хтось потрапив у нішу, яка через кілька років почала швидко зростати. За останні роки я бачив багато таких історій. Водночас є одна закономірність. Подібні можливості рідко трапляються тим, хто не робить кроків назустріч цілі (не можеш йти - хоча б лежи у напрямку). Частіше вони з'являються в тих, хто вже почав рухатися: знайомитися з людьми, тестувати гіпотези, спілкуватися з потенційними клієнтами, запускати перші продажі. Можна довго сперечатися про роль удачі в бізнесі. Але якщо людина не робить жодних дій, удачі просто ні до чого «прикріпитися». Мене часто (справді) запитують: «Чи варто зараз запускати IT-компанію?» Цікаво, що я чую це питання вже багато років. Його ставили у 2018, потім 2020 році під час пандемії та у 2022 році після початку повномасштабної війни. Його ставлять і сьогодні, коли багато говорять про AI, скорочення та зміни на ринку. При цьому щороку на Growth Incubator ми бачимо людей, які все ж запускають компанії. 📌 3 червня я проведу відкриту зустріч із випускниками Growth Incubator, які запускали компанії в різні роки. 1) Богдан Хохлов, фаундер Lunaris Tech - AI-орієнтованої компанії. Через 6 років в наймі наважився запустити власну компанію з Growth Incubator. Зробив ставку на AI-напрям ще до того, як він став мейнстримом. Уже за кілька місяців вийшов на понад $10 000 revenue на місяць. 2) Сергій Мілецький, фаундер Cloverity - у минулому тімлід із понад 10-річним досвідом в IT. Працював на стабільному проєкті, але бачив багато можливостей для покращення - як в управлінні людьми, так і в процесах. На Growth Incubator побудував власну компанію з можливістю реалізувати своє бачення бізнесу. За його словами, інвестиції в програму окупилися у 4-5 разів. Хочу порівняти їхній досвід: - де вони знаходили перших клієнтів - як поєднували запуск компанії з основною роботою - що змінилося на ринку за цей час - які можливості з'явилися завдяки AI Якщо ви понад 2 роки в IT, думаєте про власну компанію, буде корисно послухати людей, які вже пройшли цей шлях у різних ринкових умовах. Лінк на подію: https://bit.ly/4fm3biR

Я довго йшов до того, у чому насправді полягає робота керівника, коли в тебе вже є команда 6-7+ людей. І особливо, коли 20-100. Роль керівника майже не пов’язана з тим, щоб щось робити руками самому. Особливо у моєму випадку - я не найсильніша людина в регулярному “взяти і зробити”. Але натомість добре розумію, які речі, окрім керівника, не зробить взагалі ніхто. Для себе я виділив три ключові задачі CEO або керівника. I) Strategy, vision & priorities. Визначати, куди ми йдемо, навіщо, що зараз важливо, а що ні. Для цього я спілкуюся на заходах, вивчаю ринок, читаю аналітику, говорю з клієнтами та партнерами, дивлюся, куди рухається індустрія. І потім мінімум раз на тиждень синхронізую команду: що відбувається, які у нас пріоритети та чому. Бо без цього люди починають оптимізувати локальні задачі замість спільного напряму. II) Hiring. Іноді це може займати до 50% часу. Я ставлюся до кожної вакансії як до окремого бізнес-проєкту. Фактично застосовую до найму класичний маркетинг: positioning, messaging, channels, conversion. Тобто постійно дивлюся, як називається роль, як її сприймає ринок, де шукати людей, як доносити цінність, чому сильний кандидат має обрати саме нас. І постійно це валідую та покращую. Бо якість команди визначає стелю бізнесу. III) Третє - "загальне інформаційне поле" shared context або information field. Практично жодна людина в компанії не розуміє повної картини того, що відбувається. Кожен бачить лише свій шматок. І задача керівника - зшивати інформаційне поле, вирівнювати розуміння, допомагати “лівій руці знати, що робить права”. Через зустрічі, синки, спільні обговорення, прозорість рішень і постійне повторення ключових ідей. Інакше компанія починає розпадатися на окремі мікросвіти. А вже після цього йде четвертий рівень - допомагати команді, знімати обмеження, пришвидшувати реалізацію, підключатися в складних місцях. Але це радше support-функція, а не головна роль керівника. І найважливіше - ці перші три задачі майже неможливо повноцінно делегувати. Якщо ви їх не робите, то буде якась фігня. Бо саме вони і є core-функцією сильного founder/CEO.

Задумався про роль випадковості й системи в житті та бізнесі. У школі, університеті й загалом через більшість бізнес-книжок нас привчають до думки, що існує якийсь secret knowledge, набір правильних правил або кроків, який майже гарантовано приводить до успіху. Але чим далі живу, тим більше бачу, наскільки величезну роль насправді відіграє випадковість. Випадкове знайомство, випадкова зустріч, випадковий найм, випадковий клієнт, випадкова поїздка. Дуже часто найважливіші стосунки, роботи, проєкти й можливості трапляються просто тому, що ти опинився в потрібний час у потрібному місці. І це складно прийняти людям із дуже системним, академічним мисленням, бо хочеться вірити, що все можна прорахувати, ніби у всього є чіткі причини й наслідки. Але на практиці величезна частина життя - це хаос і непередбачуваність. Сила якраз у тому, щоб навчитися поєднувати ці дві протилежні частини життя - систему й хаос. При цьому цікаво, що випадковість частіше працює саме для тих, хто постійно рухається, пробує, знайомиться, запускає, спілкується. Просто сидіти й чекати на удачу зазвичай не працює. Потрібно створювати собі поверхню для цих випадковостей. А якщо попутного вітру немає - хоча б гребти в правильний бік. Якщо удача поки не спрацювала - будувати системи і процеси, які дозволять значно збільшити вирогідність результату та успіху, навіть без гарантій. У мене є знайомий, який підійшов до пошуку дружини як до системи. Він розібрався, як працюють алгоритми Tinder, склав критерії, вибудував буквально воронку знайомств і за рік-півтора знайшов дружину. Потім видалив Tinder. Я спитав, як дружина відреагувала, коли дізналася про такий підхід. А він посміявся й сказав, що в неї була приблизно така сама система, просто з іншого боку. Те саме й у бізнесі. Є компанії, які злетіли через вдале знайомство або випадкову можливість. А є бізнеси, де засновник спочатку системно обрав нішу, ринок, модель і почав туди рухатися. Наприклад, мій знайомий німець нещодавно продав фінансовий SaaS, потім придивився до медицини й відкрив мережу діагностичних клінік у Берліні. Сьогодні проводжав колегу, який приїжджав до мене в Берлін, і подумав про те, що ми ж познайомилися через звичайний процес найму. Формально це був системний процес, але конкретний збіг людей, часу й обставин - значною мірою випадковість. У цьому й є баланс - не сидіти на місці й будувати системи, але водночас залишати простір для випадковості.

Книга, яка нікому не потрібна Дуже добре зайшов мій попередній пост про мислення, коучинг, психологів і те, як робота над собою реально впливає на життя. І я подумав, що хочу показати, мабуть, найбільший результат цієї роботи. Це моя сімʼя. І те, що ми з дружиною змогли зберегти шлюб. Судячи зі статистики, зараз розлучається величезна кількість сімей. І я добре розумію чому. При цьому в нас були доволі сприятливі умови. Ми поруч. У нас немає серйозних фінансових проблем. Ми не жили в режимі постійного виживання. Але навіть за таких умов у нас було дуже багато викликів, криз, конфліктів і складних моментів. Частину з них я описую в книзі. І що більше я спостерігаю за сімʼями навколо, то більше мені здається, що чоловіки часто просто не розуміють чогось дуже важливого про сучасну сімʼю. Світ змінився. Жінки змінилися. Стосунки змінилися. А чоловікам це часто ніхто нормально не пояснив. Зате навколо дуже багато токсичних наративів: «Будь альфа-самцем». «Не прогинайся». «Покажи, хто головний». «Жінки просто маніпулюють». І в результаті чоловік може залишитися дуже гордим, дуже “правим” - і дуже самотнім. Що, до речі, впливає навіть на нашу тривалість життя. Я хотів поділитися своєю особистою історією, ідеями та думками про те, що допомогло саме мені зберегти шлюб. Це роки роботи над собою. Роки інсайтів. Роки помилок. Роки дуже неприємних розмов і переосмислень. Я намагався це все зібрати в одну книгу. Місцями для пришвидшення використовував AI, тому це поки що скоріше альфа-версія. Неідеальна, сира, місцями незграбна. Я міг би ще довго її редагувати, шліфувати, наймати редактора, готувати до видання. Але вирішив залишити як є. Бо в мене все ж є обмежений ресурс і активний бізнес. І, можливо, комусь вона допоможе вже зараз. Хоча чесно - я думаю, що більшості чоловіків така книга не потрібна. Бо більшість шукає легкі відповіді. Знайти, кого звинуватити. Пояснити, що проблема лише в жінці. Знайти чергову теорію про “правильну мужність”. Але в мене є просте питання. Якщо жінка при розлученні часто втрачає більше за чоловіка - фінансову стабільність, час, комфорт, іноді соціальний статус, а ще їй часто значно складніше знайти нову пару, особливо після дітей і в поточних реаліях - то чому вони все одно так часто йдуть на цей крок? Для цього мають бути дуже серйозні причини. Мені здається, книга саме про це. Про спробу подивитися на стосунки під іншим кутом. Про спробу зрозуміти не тільки себе, а й людину поруч. Про те, як не зруйнувати сімʼю через гординю, нерозуміння чи емоційну незрілість. Я дуже хочу, щоб було більше щасливих українськіх сімей. Особливо зараз. Буду дуже радий будь-якій критиці, думкам, фідбеку чи дискусії.

Задумався, що кілька років коучингу і роботи коучем все-таки не минули дарма. Є дуже популістський коучинг (де є "передбачувана якість" і така ж репутація), а є підходи, засновані на наукових дослідженнях, роботі з метакогніцією, емоціями та тим, як людина сприймає реальність. Один із ключових навичок, яких мене навчив експоненційний коучинг - бачити не лише “реакцію прямо зараз”, а альтернативне майбутнє. Тобто спробувати на секунду зупинитися і подумати: “Ось я так зроблю... а що буде далі?” Два свіжі дуже побутові кейси із життя та бізнесу. 1) Вчора з дружиною та донькою зібралися ввечері в кафе. Домовилися, що виходимо одразу. Я вже зібрався, стою вже біля дверей, а дівчата починають вовтузитися, збиратися. І я відчуваю, як усередині все закипає, хочеться психанути, повернутися, сказати різко “їдьте самі!!!”. Але я зупинився і подумав: окей, а що далі? Ну от психану я зараз. І що? Вечір зіпсований. Усі роздратовані. Я образився. Усі отримали негатив просто тому, що комусь потрібно було зайві 7-15 хвилин, щоб зібратися. І це буде як в старому анекдоті про двох ковбоїв, де один від скуки в степу їв лайно на спір, а потім другий вирішив “відігратися”, і в результаті обидва просто наїлися лайна безкоштовно. Дуже багато конфліктів у житті саме такі. Я вирішив витримати паузу. У результаті в нас вийшов дуже теплий сімейний вечір, і через годину я вже взагалі не розумів, чому так сильно дратувався. 2) Друга ситуація - робоча. Я поставив колезі запитання в груповому чаті. Він відповів дуже коротко, сухо і холодно. Навіть після уточнення. У мене одразу виникла емоція: “ти що, мене не поважаєш?” Хотілося написати йому в особисті щось різке. Але знову зупинився і подумав: а це покращить стосунки? Допоможе досягти цілей моєї команди та компанії? Чи я просто емоційно кину “какаху”, після чого всім стане гірше? Замість цього я спробував спокійно сформулювати питання через Nonviolent Communication (NVC). Так, не без допомоги AI написав йому акуратно в особисті. І в результаті отримав дуже детальну, теплу і корисну відповідь - набагато кращу, ніж очікував. І ось ця здатність хоча б на кілька секунд зупинитися, подивитися на наслідки, уявити альтернативний сценарій і вибрати більш конструктивну траєкторію - здається дуже простою (хоча і не легкою) штукою. Але на практиці вона може радикально змінювати якість життя, стосунків, бізнесу і навіть долі. Тому я справді вважаю, що робота зі своєю менталкою - одна з найбільш недооцінених інвестицій. Ще цікавий побічний ефект: я досить сильно “продав” ідею коучингу своїм топам. Зараз приблизно 5 людей із моїх команд працюють із коучами або психологами. І я бачу, що це в десятки разів зменшує кількість непотрібних конфліктів. У бізнесі ми часто дуже добре працюємо з hard skills: фінансами, продуктом, маркетингом, операційкою, аналітикою. Але при цьому недооцінюємо soft skills: як ми говоримо, як реагуємо, як витримуємо напругу, як домовляємося, як не руйнуємо стосунки в моменті. Хоча саме тут часто і ламаються компанії, партнерства і проекти. Є відома статистика з досліджень Noam Wasserman: серед стартапів, які закрилися, близько 65% провалилися через people problems - конфлікти між фаундерами, командою або управлінські тертя, а не через продукт, ринок чи фінанси. Тому зараз для мене робота з психікою - це не “приємний бонус”. Це частина операційної системи фаундера і команди. Якщо комусь потрібні контакти перевірених психологів або коучів - напишіть мені в особисті. Можливо, це одна з найкращих інвестицій, яку можна зробити у своє життя і бізнес прямо зараз.

🤵🏻‍♂️Павло Обод, Head of Innovation Hub at Moodro, про секретний соус запуску MilTech-проєкту (і чому більшість провалюється) За 8 місяців роботи хабу ми провели 150+ співбесід з командами і проектами. Наняли всього 2 продакт-менеджера і ведемо перемовини лише з декількома проектами. Чому такий жорсткий відсів? Бо ми бачимо наступну формулу успіху MilTech-стартапу, і вона - не стільки і не тільки про гроші. 🔥 Секретний соус складається з 4 інгредієнтів: 1️⃣ Інженер з крутою ідеєю (а краще — декілька) Не просто "хочу щось зробити", а глибока технічна експертиза + інноваційне рішення конкретної проблеми. 2️⃣ Продукт-інтрапренер (internal entrepreneur) = “внутрішній підприємець” Людина, яка НЕ каже "я вже знаю, як зробити — платіть мені $$$К". Людина, яка каже: "Я не знаю точно — давайте разом шукати, тестувати, вибудовувати". Це не просто продакт, не бізнес-девелопер — це той, хто тягне продукт від гіпотези до серійного виробництва. 3️⃣ Вихід на військових Мінімум 5 військових, які кажуть "нам це потрібно". Плюс 3-4, які готові максимально допомагати, давати фідбек, тестувати на позиціях. Не просто "військові знайомі" — а конкретні представники бригади, які знаються на темі. 4️⃣ Експертиза в темі (бажано, але критично) Розуміння ринку, технологій, того, як це має працювати в бойових умовах. ❌ Чому провалюються інші: Тип 1: "Інженер-геній" Крута технологія, але нуль бізнес-компетенцій. Чекає, що хтось прийде і "продасть його ідею". Навіть інвестори не дають гроші без інтрапренера на борту. Тип 2: "Консультант-всезнайко" "Я знаю, як зробити, заплатіть мені — через 3 місяці отримаєте результат". Проблема: ніхто не знає напевно. MilTech — це стартап у квадраті. Потрібна людина, готова йти в невідоме разом. Тип 3: "Продукт без військових" Робить "крутий девайс", але без зворотного зв'язку з фронту. Результат: продукт не потрібен або не працює в реальних умовах. Тип 4: "Венчур-білдер без фокусу" Намагаються з інженерів зробити підприємців. Не працює. Інженери мають робити інженерію. Підприємці — бізнес. ✅ Як допомагає хаб: Ми не намагаємося навчити інженерів продавати. Ми знаходимо продукт-інтрапренерів і з'єднуємо з інженерами. Ми не шукаємо готові рішення. Ми будуємо з нуля разом, маючи доступ до ресурсів материнської компанії Moodro Tech. Ми не обіцяємо швидких результатів. Ми маємо можливість розвивати декільнка паралельних проєктів одночасно, можливість експериментувати, помилятися, шукати сінергії між проектами і знаходити product-market fit. Прикриття працює?