сто мене – в мені

серпень — місяць розчарувань і відмов..

сто мене – в мені pinned a photo

Друзі, долучаюся з подругою до збору «Wolves on the Hunt» 🐺 Бійцям батальйону «Вовки Да Вінчі» необхідні розвідувальні, ударні та FPV-дрони, а також комплектуючі. Загальна ціль: 22 млн грн Наша ціль з @onysyakramer: 10 000 грн 🎁 Розіграш за донат: даруємо збірку віршів «Люди з дієсловами» Катерини Калитко з підписом авторки. Ставте «+» у коментарях до збору, щоб взяти участь. 📌 Посилання на банку — тут. Хочете відкрити свою дружню банку? Пишіть «+» в дірект @vovkydavinci.fund. Зграя стає сильнішою, коли полює разом! ⚔️

A SONG FOR A RED NIGHTGOWN Anne Sexton No. Not really red, but the color of a rose when it bleeds. It's a lost flamingo, called somewhere Schiaparelli Pink but not meaning pink, but blood and those candy store cinnamon hearts. It moves like capes in the unflawed villages in Spain. Meaning a fire  layer and underneath, like a petal, a sheath of pink, clean as a stone.  So I mean a nightgown of two colors  and of two layers that float from the shoulders across every zone.  For years the moth has longed for them but these colors are bounded by silence  and animals, half hidden but browsing. One could think of feathers and not know it at all. One could think of whores and not imagine the way of a swan. One could imagine the cloth of a bee and touch its hair and come close.  The bed is ravaged by such sweet sights. The girl is.  The girl drifts up out of  her nightgown and its color.  Her wings are fastened onto her shoulders like bandages. The butterfly owns her now. It covers her and her wounds. She is not terrified of begonias or telegrams but surely this nightgown girl,  this awesome flyer, has not seen  how the moon floats through her and in between. ПІСНЯ ПРО ЧЕРВОНУ НІЧНУ СОРОЧКУ Енн Секстон у перекладі Богдани Коваленко Ні. Не зовсім червона, однак кольору троянди, коли та кровить. Вона – заблукалий фламінго, що десь названий у стилі Schiaparelli Pink,  але це не рожевий, лиш кров і  ті цинамонові серця з цукеркової крамниці. Вона рухається, наче плащі в бездоганних селах Іспанії. Означуючи вогняний шар  і зісподу, немов пелюстка, рожева оболонка, чиста, як камінь.  Тобто маю на увазі нічну сорочку двох кольорів і двох шарів, що пливуть  від плечей крізь усі обриси.  Роками міль тужила за ними,  але ці кольори оточені тишею та тваринами, що напів заховані,  а все ж, пасуться.  Один міг думати про пір’я –  і геть нічого про нього не знати. Один міг думати про повій – але не уявити лебедя.  Один міг уявити бджолине вбрання, торкнутися її волосинок та наблизитись.  Ліжко – зворохоблене аж настільки  солодкими видивами. Дівчина – теж.  Дівчина підноситься зі своєї нічної сорочки та її кольору.  Її крила прикріплені до її плечей,  наче бинти.  Метелик тепер володіє нею. Він покриває її та її рани. Вона більше не боїться  бегоній чи телеграм,  та, без сумніву, ця дівчина у нічній сорочці,  ця чудесна птаха, не бачила  як місяць пливе крізь  і між нею. [1] Sexton Anne. Love Poems. Boston : Houghton Mifflin Company, 1969. 16-17 p.

«Я дедалі частіше думаю, що до смерті самітником скитатимусь по диких місцях. Господи, як же манять мене всілякі стежки! Ти уявити собі не можеш, яку нездоланну силу має цей поклик. Бо ж, якщо подумати, хіба є щось краще за стежку, якою можеш іти сам-один.... Я ніколи не перестану блукати. А коли надійде моя смертна година, знайду для цього найдикіший, найвіддаленіший закуток у світі». — «У дикій глушині». Джон Кракауер

//i wasn’t born yesterday// дожити б до старості та такої щоб колінкувати перед парнокопитними віддаючи їм належне * моє волосся з роками остигатиме ставатиме сідим як миршаве гілля шкіра моя скидатиметься на кореноплоди груди опускатимуться соски здаватимуться супліддям смокви я лиш приваблюватиму собі подібних я буду стара і втрачати буде вже нічого всі кого я любила чи знала давно будуть мертві і вдобрятимуть ґрунт я — стану самотня — мені ні до кого буде податись; я — стану самотня — мені нічого буде дати світу; мені двадцять один і мало не щодня відчуваю лік часу лік війни лік моїх рідних я бачу як кошеня принесене з двору три тижні тому вже не поміщається в мою долоню всесвіт стає дедалі меншим а я — дедалі більшою що вже не поміщаюся в його лабети можливо я не доживу до старості навіть такої щоб колінкувати перед парнокопитними віддаючи їм належне можливо я помру від раку або помру раніше ніж коли хворіють на рак чи вкорочу собі віку чи проживу століття чи хоча б пів просто комусь щастить а комусь — ні бачиться бог не міг придумати справедливішого фіналу * дожити б до старості..

увага, новий вірш!

Війна — це протилежність саду, антитеза саду, найдальший від нього кінець людської природи й людських починань. Сад може виникнути на місці бомбардування, а от бомба точно знищить сад. — «Сад супроти часу. У пошуках спільного раю». Олівія Ленґ

Війна — це протилежність саду, антитеза саду, найдальший від нього кінець людської природи й людських починань. Сад може виникнути на місці бомбардування, а от бомба точно знищить сад. — «Сад супроти часу. У пошуках спільного раю». Олівія Ленґ

Софія Яблонська 🩶

не впевнена, що вдалося зберегти риму; це завжди якийсь виклик для мене.

Aubade by Louis MacNeice Having bitten on life like a sharp apple Or, playing it like a fish, been happy, Having felt with fingers that the sky is blue, What have we after that to look forward to? Not the twilight of the gods but a precise dawn of sallow and grey bricks, and newsboys crying war. Серенада Луї Макніс Життя на смак спізнавши, мов гостре яблуко Чи, граючи, як риба ним, щасливим побувавши, Відчувши пальцями, що небо голубе, На що ж нам сподіватися пізніше? Не присмерк богів, а проте ясний світанок жовтувато-сірої цегли, і, що про війну кричать газетярі.

о так ми читаємо 🙃

той випадок, коли не проти наїстись квіток лотосу, аби можна було переглянути фільм ще раз спочатку 💔💔. словом, ходіть на фільм!!

здається любила тебе як сніг і дощ у присмерку а може сміх зелений сміх ти — з неба та голосу народжений папороттю був мов окраєць місяця голублячи впустив життя навпомацки увібравши позасвітні ножі розпростерлась таємнича сирітка-любов і випірнула мов галапагоський острів з божого відчаю ще все лиш попереду.

спонтанний, нерозчесаний вірш